— Я ногу пошкодила! — перекрикуючи шум зливи, відповіла дівчина.
Він допоміг їй піднятися
— Зіприся об мене! Йти зможеш?
Дівчина обхопила рукою його за торс, легенько ступила на забиту ногу і закусила губу, щоб не застогнати. Але одразу ж зробила непроникне обличчя і, піднявши погляд на незнайомця, впевнено відповіла:
— Так!
Той провів рукою по чолі, намагаючись прибрати мокре волосся з очей.
— Йдемо!
Аріяна потягнулася за сумкою, в котрій боязко ховався дракончик.
— Його я із собою не візьму!
Вона з відчаєм поглянула на хлопця.
— Ні, я не залишу Малюка!
— Ти не в тому положенні, щоби умови ставити!
Та що ж таке!
— Без нього я не піду!
Незнайомець зло блиснув очима. Аріяна подумала, що ось зараз-то він її і кине. А що далі – навіть думати страшно.
— Добре! Але сама понесеш!
Дівчина вдячно вимучено посміхнулася. Закинувши на плече ношу, подумала, що та потяжчала неймовірно. Чи то вона сама сильно ослабла.
Йшли мовчки. Аріяна боялася щось запитати — раптом передумає? Він такий дивний. І було трохи страшно. Веде незрозуміло куди. З іншого боку, все-таки врятував її... Йти, підскакуючи на одній нозі, виявилося нелегко. На підвернуту вона ступала легенько, однак все рівно кожного разу зчіпляла зуби, подавляючи стогін. Злива не вщухала. Холод пробирав до самих кісток. Аріяна абсолютно не розрізняла напрямку, сили її танули.
Раптово попутник різко зупинився. Дівчина спробувала щось розгледіти навколо, напружуючи зір до межі можливого. Майже нічого не видно. Судячи з усього, вони стояли на дні якогось глибокого яру. По обидва боки під нахилом йшли стіни, з котрих зловісно стирчало величезне коріння дерев.
— Зможеш трохи постояти одна?
Не чекаючи відповіді, він відпустив її і прийнявся дертися по укосу, чіпляючись за коріння руками. Аріяна, різко ступивши на забиту ногу, схлипнула і осіла на землю.
— Давай руку!
Хлопець буквально підтягнув її вгору і допоміг видертися іще трішки вище по слизькому корінню.
— Більше не можу... — клацаючи зубами, прохрипіла Аріяна.
— Ми вже на місці.
Аріяна поглянула вгору — нічого не видно.
— Заходь, тільки обережно.
Він відтягнув повислі схилом ліани в бік, і Аріяна зі здивуванням виявила чорну діру входу.
Це було щось на зразок печери. Як тільки вони увійшли, шум дощу залишився позаду. Було темно, хоч око вибери.
— Пройди трохи.
Він обережно супроводив її всередину і допоміг присісти. Аріяна провела руками по підлозі, відчувши, як шарудить сухе листя. Хлопця вона чула десь збоку, пролунала серія клацань — і спалахнуло світло. Дівчина заплющила очі від несподіванки, а коли відкрила, вже чарівно потріскувало полум’я невеликого вогнища в кам’яному крузі коло самого входу. Попутник трохи відвів в бік ліани, для відводу диму, і шум дощу знову наповнив сховище. Краплини залітали, з шипінням розчиняючись в полум’ї.
Тільки тепер Аріяна могла все розглянути. Плавні тіні колихалися стінами, і через це здавалось, що їх оточили безтілесні привиди. Неприємне відчуття. Печера була невелика, укріплена дерев’яними балками. Оберемок листя, на котрому вона сиділа, знаходився коло задньої стіни, достатньо далеко від вогнища. Зліва виднілася якась завісь, справа стояла дерев’яна скриня, коло котрої лежали акуратно складені сухі поліна. Хлопець підійшов до скрині, відчинив і почав копирсатися у ній.
— Треба переодягтися в сухе...
Він, витягнувши якийсь одяг, підійшов до дівчини.
— Ось сорочка і штани.
Аріяна, навіть не дивлячись на холод, припідняла брови від здивування.
— Можу запропонувати лише свої речі, — і, не давши часу на роздуми, додав: — Переодягнутися можеш там, — він кивнув в бік завіси на стіні. — Давай допоможу.
Обійшовши сумку на підлозі, незнайомець допоміг дівчині піднятися і підвів до ширми. Аріяна, відсунувши її, побачила нішу. Скоріше навіть маленьку кімнатку з горщиками і глиняними тарілками на кількох поличках в стіні і невеличкою шафкою правіше.
— Покажи свою ногу.
— ?
Хлопець скорчив незадоволену пику і, присівши, впевнено закатав їй праву штанину. Коліно розпухло, навіть трохи страшнувато виглядало.
— Не завадило б знерухомити.
І, закривши ширму, залишив її одну.
Аріяна опустилася на підлогу, геть знесилена. Зняти з себе мокрий одяг виявилося не так вже й просто. Він прилип до тіла, обпалюючи холодом шкіру. Нога боліла. Окрім того, світло від вогнища практично не доходило крізь щільну матерію. Перед тим як надягти сухе, довелося так-сяк викрутити волосся. Стало трохи затишніше, але зігрітися так і не вдалося — ноги і руки просто крижані.
Здавалось, пройшла вічність, перш ніж речі були звалені в купу, а збоку покладені геть промоклі в озері черевики. Аріяна хотіла покликати хлопця, та зрозуміла, що досі не знає його імені.
— Я вже переодяглася.
Вона відкрила завісу. Той ТТой ТоТойой теж був вже у сухому і, побачивши її, мимоволі розплився в усмішці. Мабуть, було від чого. Штани довелося здорово підкотити, підперезавшись тасьмою від сорочки. Та і сорочка сама...
Коло вогнища по обидва боки лежали два покривала. Над вогнем висів казанок, в ньому щось приємно булькало і парилося. Незнайомець підійшов з дерев’яним кухлем та зачерпнув гарячу рідину.
— Візьми, випий.
Дівчина обережно ковтнула і одразу ж виплюнула — гірка.
— Що це таке?
— Пий, пий.
Він, сам ковтнув, знову простягнув їй. Перш ніж випити, Аріяна пильно глянула на нього і промовила:
— Дякую.
Той лише потиснув плечима. Потім мовчки допоміг добратися до місця ночівлі.
— Ні, справді. Я, щоправда, так нічого і не зрозуміла, ну, із того, що відбулося коло озера, але, схоже, ти врятував мені життя. Окрім того, ти не покинув мене одну...
— Пий, поки тепле, так буде краще.
Вона, примружившись, випила до дна.
— Мене звуть Аріяна. Як тебе звуть?
— Послухай, я справді врятував тобі життя там, але, повір, досі не певен, що правильно вчинив, забравши сюди. Я поняття не маю, хто ти, та те, що побачив, наводить на певні роздуми. Так що не розраховуй, що захопиш мене зненацька. Сонного зілля вистарчить, щоб ти проспала до ранку, а там наші дороги розійдуться. І, сподіваюсь, остаточно.
— Сонного зілля? — здивовано позіхнула Аріяна.
— А дракона свого тримай подалі від людей.
Вона вже фізично відчувала, як втома бере своє. Чи це не втома? Майже крізь сон спробувала сказати:
— Малюка не рухай, необхідно знати, як правильно...
— От чого-чого, а цього можеш не побоюватись, — перебив її хлопець, а Аріяна і так вже не змогла б нічого відповісти, тому що, як тільки опустилася на покривало, моментально заснула.
Розділ 3
Аріяну розбудили шелестіння листя і спів птахів. Деякий час мружилася від яскравого світла, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Ночували на дачі, чи що? Притиснула долоні до очей, замислившись. Ніч пройшла жахливо. Безликі темні фігури переслідували її, не відступаючи ні на крок. Вона то мерзла, до оніміння тіла, то знемагала від спеки, палаючи вогнем. Пам’ятала, що було страшно. Просто моторошно. І самотньо. Деколи крізь всепоглинаючу безнадію пробивалося слабке світло, майже нечутно нашіптуючи слова надії. Все змішалось, вислизаючи з пам’яті.
Дівчина зітхнула з полегшенням, проганяючи залишки кошмару зі свідомості, та відкрила очі. У поле зору потрапила завіса з ліан, ледь привідкрита. Назовні яскраво світило сонце, наповнюючи простір живою енергією. Аріяна знову зажмурилася і ледь не розревілась. Під рукою заворушилася тепла луска.
— Малюк...
Вона погладила його обережно і озирнулася.
Печера була порожньою. Другого покривала вже не було, поряд з Аріяною акуратно лежав її сухий одяг, черевики і якийсь згорток. Вогонь давно згас, навіть вуглинки були холодними.
Це не сон...
Вона сіла і ніяк не могла змусити себе встати, якось діяти. Все відбулося насправді. Міркувати про це не хотілось, взагалі нічого не хотілось. Єдина людина, котру вона тут зустріла, поводила себе невизначено — чи то ворог, чи то друг, незрозуміло хто. Він знову пішов. Сонячні відблиски стрибали по підлозі, шелестіли листям дерева. Так буденно, природньо…
Аріяна не без здивування виявила одяг з черевиками абсолютно сухими. Пояснити це простим теплом вогнища доволі складно. Коліно також не боліло, і навіть набряк щез. У згортку, залишеному на підлозі, лежало щось схоже на хліб, сушені фрукти, ягоди і глиняна фляга з водою. Довіри до незнайомця не було, але на всякий випадок харчі взяла. Мало що. Одягаючись, знову згадала про НІКС. Звісно, він не працював. Хоча цього разу, можливо, просто не витримав купання в озері.
Виявилося, що покинути печеру нелегко. Все-таки притулок. І вогнище, і одяг, і ночівля. Невідомо, скільки йти прийдеться. Злість на хлопця ще була, а все-таки... Вона вирівняла пісок коло вогнища і накреслила гілочкою «Дякую». Речі його також залишила, акуратно склавши у скриню. Ось, здається, і все. Ретельно закривши вхід ліанами, Аріяна кинула останній погляд і прийнялася дертися вгору. Повертатися пройденою дорогою не було бажання. В принципі, вона і не бачила в темноті нічого, але навіть випадково опинитися коло того озера не хотілося.
Нагорі було сухо і сонячно, здавалось, ніякої зливи вночі не було. Аріяна озирнулася — краса! Гігантські стовбури дерев обплітали ліани, яскравий оксамитовий мох стелився килимом. Незвичайне коріння раз у раз виглядало з-під землі, немов під нею почувалося незатишно. Де-не-де виднілися яскраві плями весняних квітів, у повітрі витав медовий аромат.
Логічно було підійнятися на високе дерево і озирнутися навколо. Дівчина подумки спитала себе, чому не зробила цього вчора, коли почали траплятися зручні дерева? Чіпляючись за гілки, піднялася так високо, як виходило. Над кронами перед поглядом відкрилося зелене море, що хвилювалося під поривами вітру. На південному-заході вгору підіймалися цівки диму...
Аріяна деякий час несла Малюка, але той поводив себе неспокійно, так що довелося його випустити. Виявилося, він без проблем прямує за нею, деколи віддаляючись і з’являючись знову поміж стовбурами дерев ганяючи лісових птахів. Ліс був колишнім, пустельним і тихим. Свіже весняне повітря діяло підбадьорливо, але до того ж незабаром захотілося їсти. Думки все поверталися і поверталися до згортку в сумці, і нічого не залишалось, як приспати пильність, піддавшись спокусі. Вона пригляділа сонячну галявинку, зупинилася коло старого дерева, примостившись поміж закрученого коріння. Сніданок виявився вельми до речі. Аріяна не без побоювання з’їла кусок хліба і ягоди, надпила води; Малюк нишпорив навколо, шукаючи щось їстівне для себе. Вітерець шумів заспокійливо, від задоволеності та тепла налягала дрімота, тому яскрава пляма, що майнула вдалині поміж дерев, в першу мить не привернула її уваги. Та це ж… людина! Тут, зовсім близько від неї, рухається людина! Мало не проґавила! Сон як рукою зняло. Миттєво схопивши сумку з речами і підкликавши Малюка, вона кинулася навздогін, радіючи і сварячи себе за неуважність одночасно.
На лісову, вузьку, порослу травою стежку, Аріяна вибігла несподівано. Саме по ній, швидко віддаляючись вліво, мчала дівчина з русою косою до пояса в довгому вишитому наряді. Не просто бігла — склалося враження, що втікала. Машинально повернувши голову в протилежному напрямку, Аріяна застигла в подиві. З-за повороту справа з’явилося щось незрозуміле і грізне з вигляду, в Аріяни очі округлилися, немов блюдця. Прямо на неї летіла у фантастичному повітряному транспорті, схожому на велике відро, шаленого виду жінка з розпатланим вітром волоссям та мітлою у руці. Зауваживши несподівану перешкоду, жінка спробувала на повному ходу пригальмувати, щось вигукнувши і вперши древко в землю. Останнє не витримало навантаження і з тріском переламалося надвоє. Злісно зашипівши, переслідувачка озирнулася назад, різко припідняла руку — і з-за повороту вимайнув величезний сірий звір, схожий на вовка. Дівчина бігла не дарма. Одного погляду на його ікла було достатньо, щоб сама Аріяна так швидко, як була здатна, не розмірковуючи кинулася геть. Сумка на плечі, метляючись, заважала бігти, і запізніло майнула думка: Малюк десь поряд! Потрібно тікати в бік! Дихання перехоплювало, вона було вже практично на межі можливостей, чуючи, як тріщать під лапами звіра гілки, коли коло широкого стовбура дуба її щось несподівано схопило, кинуло вниз і, грубо заштовхавши поміж коріння, тяжко притисло до землі. Рот був затканий, поміж ребер боляче втулилася гілка, почала німіти затиснена рука, а над вухом пролунав гарячий шепіт:
— Зараз я тебе відпущу, тільки не рухайся і не галасуй.
Радість вливалася в душу, витісняючи звідти паніку і страх.
— Це ти! — прошепотіла вона одними губами.
Тиск поменшав, і Аріяна змогла трохи повернутись. Нещодавній рятівник напівлежав поряд з тривожним виразом обличчя.
Як добре, що це саме він!
— Якого водяного ти тут робиш?!!
Він озирнувся в просвіт поміж коріння. Аріяна глянула також. Так, звір вже мав би бути тут.
— Де він?
— Тихо. Його відволік твій дракон, та це ще не значить, що він не може повернутися.
— Малюк?!
Аріяна різко сіпнулася до виходу і знову опинилася міцно притисненою до землі.
— Не сходь з розуму!
— Я повинна допомогти Малюку!
— Божевільна! Ти впевнена, що це ТВІЙ дракон? Та будь-хто знає, що не народився ще звір, здатний протистояти дракону!
— Він ще зовсім дитя!
— Він дракон! Та й допомогти ти йому нічим не зможеш! Вовк одним стрибком переламає тобі хребет, тільки себе занапастиш.
— Відпусти!
— Хочеш смерть шукати — на всі чотири сторони! Та не забувай, що ти тут не одна!
На цьому Аріяна охолонула. Він правий. Хлопець врятував їй життя, двічі, і вона не має права наражати його на небезпеку.
— Відпусти, я буду поводити себе тихо.
Вона відвернулася і придушила в собі схлип. Сльози несподівано навернулися на очі. Ніколи не думала раніше, що можна так часто плакати, як за останні два дні.
— Не сумуй. Дракон твій викрутиться, навіть не сумнівайся.
Хлопець замовчав.
— І я допоможу тобі повернутися додому. Обіцяю.
Аріяна зі здивуванням повернулася до нього. Не пригадувала, щоб встигла розповісти йому про свої неприємності. І його ставлення до неї від останньої зустрічі досить-таки помітно змінилося. В кращий бік.
— Звідкіля ти знаєш?
Він ледь помітно іронічно посміхнувся.
— Ти багато чого говорила в печері.
Шморгнувши носом, Аріяна замислилась. Навіть і не підозрювала раніше що говорить крізь сон.
— Тоді чому покинув мене зранку?
— Прорахувався. Думав, проспиш до півдня і я встигну повернутися. Взагалі-то не підозрював, що сама покинеш печеру. І я все ще не повністю тобі довіряю, врахуй це.
— Але чому?
Той підняв брови в здивуванні.
— Ти дивно одягнена, тягаєш із собою дракона. І розмовляєш мовою Чужинців.
— А ти хіба ні?
— Ти не розумієш. Або прикидаєшся, що не розумієш.
— Та я взагалі нічого тут не розумію!
— Цією мовою розмовляють лише моя бабуся та я. І Чужинці. Але вони не наші.
— Я все рівно не розумію. Як це тільки ти і твоя бабуся? Це ж універсальна мова! Хтось же мав навчити вас. І хто такі Чужинці?
— Не час пояснювати. Або ти з них, або я уяви не маю, хто ти така. І взагалі, як опинилася саме тут, та ще й на відьму напоролася?
— Я побачила згори дим, пішла людей шукати. А тут та дівчина...
— Ти бачила Даринку?!
На його обличчі з’явилася тривога. Він хотів було вибратися зі сховку, але Аріяна зупинила його.
— Вона втекла. Я відволікла їх увагу на себе.
Він обернувся і уважно поглянув на неї.
— За це дякую.
— Загалом, я й сама не знала, що так вийде, так що не моя заслуга.