На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах Нас, бідних невольників!
СОКІЛ І соколя
У неділю барзе рано-пораненьку Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі, Да звили собі гніздо шарлатное,
Знесли яйце жемчужное,
Да і сплодили собі дитя —
Бездольное, безродное соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.
То сокіл прилітає —
Аж його соколяти немає.
То сокіл літає Та орла питає:
«Орле-брате, чи не бачив тй гсйго соколяти,
Безродного, бездольного дитяти?
Чи його сильні дощі затопили,
Чи буйні вітри заносили?»
«Соколе-брате, твого соколяти Ні сильні дощі не затопили,
Ні буйні вітри не заносили:
А йшли стрільці-булахівці,
Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,
Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,
Та у срібні пута запутали,
Жемчужжю очі завішали,
Та понесли у город, у Царигород До Івана Богословця.
А Іван Богословець по ринку ходить,
Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.
Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,
Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав,
Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,
Щоб твоє соколя зачувало
Та смутно ся мало, і головку склоняло, і крилечка опускало, Ой то чи не мог би Іван Богословець Великого милосердія мати:
Чи не звелів би він з його ніг Срібних путів познімати,
Коло очей жемчужі позбирати;
Та чи не звелів би він його на вал виношати?»
Так сокіл добре дбав,
І на город Царигород налітав,
І на валу сідав, жалібно квилив-проквиляв,
То соколя зачувало,
Смутно ся мало,
Головку склоняло І крилечка опускало.
Ей, тож-то він, Іван Богословець,
Велике милосердіє мав,
Срібні пута з ніг познімав І жемчуж коло очей познімав Та й звелів його на вал виношатн:
«То як буде воно утікати,
Так я велю його знов забирати Та до мене приношати!»
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу висоту-гору підношав:
«Ей, соколя-моє, бездольне, безродаеЬ, Лучче ми будем по по.по літати ,,
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі У панів проживати.
Ей, тож-то у панів єсть що пить і їсти,
Та тільки не вілен світ по світу походити». Ей, як то б’ється птиця об ПТИЦІ,
А родина об родині,
Ей, то так-то б’ється отець і мати Об своїй кревній дитині.
Дай, боже, на здоров’є на многі літа Всім православним християнам,
На многі літа,
До конця віка!
3а ЩО ^обі даю, то ти знаєш!»
Вже третій рік в неволі,
Що взяли їх поневолі,
Третій рік в льоху пробувають,
Сонця праведного, України не видають,
А кайдани руки-ноги обривають,
Попід стіни льоху козаки сиділи Та кайданами дзеленькотіли,
Голосно закричали: «Віро бусурменська,
Ти земле, земле турецька,
Ой земле, де ж ми могли знати,
Що ми будем у тебе пробувати,
Що по степу гуляли,
Під голим небом спали...»
«Ой не згадуй, не згадуй,— крикнув Коваленко, Бо як про Україну почую, то болить серденько! Волів би я, щоб нас четвертували Або щоб завтра по степу гуляли».
Аж тут двері заскрипіли,
А козаки заніміли,
Сестра гожа увійшла,
Хліб-воду подала і сказала:
«Се дівка-бранка пекла!»
І по тих словах відійшла,
Козаки голодні скоро хліб розломили,
А в кождім хлібі ножі і маленькі пили.
«Ох, боже, се дівка-бранка дала,—
Бодай она здорова була!
Дівка-бранка довго хай жиє,
Нам, хлопці, робота є».
Козаки скоро кайдани розпилували Та доброї хвилі чекали:
«Ох, боже, коби ті два дні скоро зійшли,
Щоб за мною ви, орли, вилетіли!»
На другий вечір хліб-воду принесли,
А козаки на турків вітром ся понесли,
А щоби коло Очакова, Кизикермені не полапали,— То від гирла Дніпра степами^-лісами маширували, До Запорожжя прибували І тут ся остали.
А бандуристи про Коваленка думу складали Та по цілій Україні співали. : і
САМІЙЛО КІШКА
Ой із города із Трапезонта виступала галера, Трьома цвітами процвітана-мальована. -Ой первим цвітом процвітана —
Злато-синіми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами ориштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровёна.
То в тій галері Алкан-паша,
Трапезонтськоє княжа, гуляє;
Маєть собі ізбранного люду:
Сімсот турків, яничар штириста Да бідного невольника почвартаста Без старшини войськової.
Первий старший меж ними пробуваєть:
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя войськовий;
Третій — Меїсій Грач, войськовий трембач;. Четвертий — лях Бутурлак, ключник галерський, Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири, як став по волі, Потурчився-побусурменився Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко одпускали,. ; Чорним морем далеко гуляли,
Против Кефи-города приставали.
Там собі великий да довгий опочинок мали.
То представиться Алкан-пашаті,
Трапезонтському, княжаті, молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає: «Турки,— каже,— турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Котрий би мог турчин-яничар сей сон одгадати,
Мог би йому три гради турецькії дарувати;
А котрий би мог бідний невольник одгадати,
Мог би йому листи визволенії писати,
Щоб не мог ніде ніхто зачіпати!»
Сеє турки зачували, нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали, собі промовчали.
Тілько обозветься меж турків
Лях Бутурлак, ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же,— каже,— Алкан-пашо, твій сон одгадати, Що ти не можеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована-мальована Стала вся обідрана, на пожарі спускана;
Видиться: мої турки-яничари Стали всі впень порубані;
А видиться: мої бідні невольники,
Которії були в неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка На три часті розтяв,
У Чорноє море пометав...»
То скоро тоє Лях Бутурлак зачував,
К нему словами промовляв:
«Алкане-пашо, трапезонтський княжату,
Молодий паняту!
Сей тебе сон не буде ні мало зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати, З ряду до ряду саджати,
По два, по три старії кайдани і новії ісправдяти,
На руки, на ноги надівати, з ряду до ряду саджати, Червоною таволгою, по два дубця брати,
По шиях затинати, кров християнськую на землю
проливати!»
Скоро-то сеє зачували, ^
; і >!
Од пристані галеру далеко одпускали.
Тогді бідних невольників до опачин руками приймали, Щироглибокої морської води доставали.
Скоро-то сеє зачували, ¦
Од пристані галеру далеко одпускали: ¦
До города Козлова,
До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували,
Дівка Санджаківна навстрічу виходжає,
Алкан-пашу в город Козлов Зо всім військом затягала,
Алкана за білу руку брала,
У світлиці-кам’яниці визивала.
За білу скам’ю саджала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку Саджала. ;
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,
Не барзо дорогії напитки вживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не мог Ляше Бутурлак Кішку Самійла одмикати,
У поруч себе саджати!
То скоро ся тії два турчина До галери прибували...
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ай, Ляше Бутурлаче, брате старесенький!
Колись і ти був у такій неволі,
Як ми тепера,
Добро нам вчини,
Хоч нас, старшину, одімкни —
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже Лях Бутурлак:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький! Добро ти вчини,
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поломни!
Аще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого
За рідного брата пробувати!» '
То скоро Кішка Самійло зачував: «Ой Ляше Бутурлаче, недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,.
!
. і.
Щоб я віру християнськую під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати Ваша віра погана,
Земля проклята!»
Скоро Лях Бутурлак тоє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає:
«Ой,^ каже,— Кішко Самійлу, гетьмане запорозький! Будеш ти мене в вірі християнської укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек втроє буду брати!»
То ті два турчина тоє зачували,
До Алкана-паші прибували:
«Алкан-пашо,
Трапезонтськоє княжа, безпечно гуляй:
Доброго і вірного ключника маєш —
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає!»
То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа, великую радість
мало
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санжаківною уживало.
Став Лях Бутурлак дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати: «Господи, єсть у мене що іспити і ісходити,
Тілько ні з ким об вірі християнській розговорити».
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубка в руки наливає.
То Самійло Кішка по два, по три кубка в руки брав,
То у рукава, то у пазуху, сквозь третю хусту
додолу пускав.
Лях Бутурлак по єдиному випивав:
То так напився,
Що з ніг звалився.
То Кішка Самійло да угадав:
Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав.
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав.
На п’яти чоловік по ключу давав:
Один другого одмикайте,,, ліц Н. ,-V, ч.-:- Гії-КГ-.. К-'К>І>і
Кайдани із ніг, із рук не кидайте, і- \ ї і*,•»/.
«Алкане-пашо, безпечно почивай!
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав*
По три, по два старії кайдани і новії посправляв,
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв». ..
Тогді турки-яничари у галеру входжали,
Безпечно спати полягали;
А которії хмельні бували, на сон знемагали,
Коло пристані Козловської спати полягали.,. , ,
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам меж козаків устав,
Кайдани із рук і із ніг у Чорноє море пороняв;
У галеру входжає, козаків побуджає,
Саблі булатнії на вибір вибирає, ;
До козаків промовляє:
«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте, , ,
Ясини не вчиніте,
Нікоторого турчина в галері не збудіте...» . •
То козаки добре зачували,
Самі з себе кайдани скидали,,
У Чорноє море кидали,
Ні одного турчина не збудили. '
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки-молодці, добре, братіє, майте,
Од города Козлова забігайте,
Турбк-яничар впень рубайте,
Которих живцем у Чорноє море бросайте!»
Тогді козаки од города Козлова забігали,
Турок-яничар впень рубали, ’
Которих живих в Чорноє море бросали.
А Кішка Самійло АЛкана-пашу із ліжка взяв,
На три часті розтяв, у Чорноє море побросав,
До козаків промовляв:
«Панове-молодці, добре дбайте,
Всіх у Чорноє море бросайте,
Тілько Ляха Бутурлака не рубайте:
Между військом для порядку,
За яризу войськового зоставляйте!»
Тогді козаки добре мали:
Всіх турків у Чорноє море пометали,
Тілько ляха Бутурлака не зрубали,
Между військом для порядку За яризу войськового зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли...
Да ще у неділю барзо рано-пораненьку Не сива зозуля закувала,
Як дівка СанДжаківна коло пристані походжала Да білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкане-пашо, трапезонтськоє княжату,
Нащо ти на мене такое великое пересердіє маєш,
Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?
Когда би була од отця і матусі Сорома і наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!..»
Скоро ся тоє промовляли: галеру од пристані одпускали, Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку, у полуденную годину,
Лях Бутурлак од сна пробуджає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина у галері немає. Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:
«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці віка мойого на. тебе! у..... .,
Бог тобі да поміг неприятеля побідити,. . ;
Да не умітимеш у землю християнськую входити! . Добро ти учини: половину козаків у окови до опачин
посади,
А половину у турецькое дорогое плаття наряди,
Бо ще будемо од города Козлова До города Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати, Будуть Алкана-пащу з дівкою Санджаківною По зальотах поздравляти,
То як будеш отвіт оддавати?..»
Як Лях Бутурлак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив: Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькое дорогое пляття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти, Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною По зальотах поздравляти.
То Лях Бутурлак чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав:
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге — по-турецьки,
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, братія, ячіте,
Од галери одверніте,
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похміллі знемагає,
До вас не встане, голови не зведе.