- Мова йде зовсім про інше. Про твою жінку… Я думаю, настала слушна пора відкрити тобі очі на деякі питання… адже робота деколи - не єдина причина. Ти мав би то знати…
Мав би помітити, - Корій розважливо водив неголеним підборіддям, надаючи своїм словам одразу тисячу можливих підтекстів.
Полісун замисленно допив рештки вина і простягнув горнятко за черговою порцією. Дуже повільно спохмурнів: це виглядало достоту так, коли сонце закриває важка хмара.
Раптом він здригнувся - до нього, здалося, дійшов поміж текстовий натяк нового товариша.
- А ти впевнений, що це… кгм? - Полісун відкашлявся в кулак, бо побоявся висловити свої підозри вголос, щоби, боронь Боже, не накликати біди.
Корій побожно звів очі до неба й трохи замислився.
- Розумієш, у таких справах треба бути дуже обережним, щоб не сплутати ненароком… Не це ж одне може бути причиною. Але якщо твої слова - не перебільшення, то… боюся, це, власне… кгм, - не відриваючи погляду від зачарованих Полісунових очей, охоронець точнісінько так само кашлянув у кулак.
Учитель мови й літератури вже не просто зблід. Він запав у серйозну задуму, лиш даючи Корію наповнювати по новій.
- А є якийсь метод упевнитися? Перевірити, може, все не так і пропащо?
- Методів є багато, але мало котрий надійний на всі сто…
А скажи но, ти не зауважував, як, бувало, Неля йде на роботу незадоволена, бо ти цілу ніч домагався від неї виконання законних обов’язків… ви з нею на перервах не бачитесь, а після уроків приходить, вся аж сяє від радості? Не бувало такого?
Полісун мовчав, задивившись на снігопад за вікном.
- Ну, раз не було, то можеш зі спокійною душею…
- Було… БУЛО, Ромку, постійно! - при цих словах, коли Корій вже мало не порскав зі сміху, Полісун розридався як мала дитина.
Мирко Полісун заходився панічно розтирати сльози по виголеному молодому лиці. Корій турботливо подав йому свіжесеньку хустинку, що пахла ароматом польових квіток.
- Ну ну, не треба так то все переживати, не треба… Ми то питання з тобою якось разом вирішимо, не плач, Мирку, я допоможу…
Полісун витер сльози й смачно вишмаркався. Очі добряче блищали не лише від сліз, але й від вина.
- Та? Поможеш? Але як? То вже всьо! Шо я тепер буду без Нелі робити? Ну, шо?..
- То всьо дуже поправимо. Я тобі поясню, як.
- По поправимо? Точно?
- Даю слово. Можу поклястися нашою чоловічою дружбою, що все буде, як колись, - Корій авторитетно підняв праву руку. - Клянуся.
- Та? А як? Як ти мені допоможеш?
Корій налив свіжого вина.
- Ти ніколи не бачив, як твоя Неля ходить на перервах до кабінету директора?
- Н ну… Нє… - пауза. - Брешу, бачив.
- Ну от. А бачив, які в нього звуконепроникні двері?
- Та.
- Так от. Я маю дуже сильну підозру, шо то наш директор той пташок, шо прилітає у твоє родинне гніздечко. А тепер, коли ми поговорили по душах, - я не маю жодного сумніву.
То всьо його справки. Він один такий альфонс на всю Львівську область.
- Та не може бути… Андрій Ярославович… Хоча, дуже навіть може… І що?
Корій підсунувся ближче й поклав Полісуну руки на плечі. Подивився в очі.
- Слухай мене, Мирку, і ти не пропадеш. Ти мусиш навести в себе вдома лад. Показати, хто в хаті господар.
Вигнати ласицю з курника. Бо інакше діла не буде. Ти знаєш, хто першопричина твоїх бід. Хто?
- Андрій Ярославович.
- Правильно. Ти мусиш йому дати зрозуміти, що в хаті тепер є справжній хазяїн. Справжній ґазда, який знає ціну своїй честі і своїй дружині. Чоловік, який має раду на таких от пройдисвітів, пробач, дармограїв.
- Мушу, - тупо повторив Мирко.
- На, тримай, - Корій витяг із кишені велику, довгу викрутку з оранжевою ручкою, - покажи тому лицеміру.
Грубувато, зате надійно і твердо. Я ось тим молодчиком не одного пташка вигнав зі свого гніздечка…
Мирко задумливо взяв викрутку і з порожнім лицем про довжував дивитися у вікно на снігопад. Він постукував довгим вістрям викрутки по лакованій поверхні стола.
- Добре, Ромку. Піду, покажу йому.
- Так, покажи. Хай пізнає Справжню Чоловічу Дружбу.
- Я ПОКАЖУ ЙОМУ! - Полісун люто вдарив по кришці парти. - Залітати… в моє… РОДИННЕ ГНІЗДЕЧКО! - тут він засмалив по парті ще раз, глибоко вганяючи викрутку в дешеву вагонку.
- Покажи йому, Мирку! Він начальник, думає, шо йому все простять. Покажи йому, шо й прості хлопці теж мають гонор! Він, як та хижа шуліка, прилітає на готове! Давай, Мирку, дай йому, хай знає!..
Полісун вийшов з кабінету, обережно причинивши двері.
Корій весело захитав головою. - Іди, покажи йому!
На мить він наче прислухався до своєї середини. До нього наближався Банзай. Зараз, коли коледж опинився на перехресті світів, якийсь навіжений студентик зі своєю оскаженілою від дезорієнтації подружкою його турбував найменше.
От от мали розпочатись Ігри на полях Всевишнього.
Діма А про Діму, доброго психо холога з бородою папи Смерфа, всі якось і забули. Проте прикра доля спіткала і його.
Бідака, він пізнав таємницю надто швидко. Вона розчавила його свідомість, наче стиглу виноградину.
Діма впав у дивну кататонію, яку недолугий лікар сплутав із смертю. Похапцем була повідомлена дружина, котра стала вимагати розтину, мовляв, тут усе банда, і її чоловікові щось підсипали.
На превеликий подив патологоанатома, розтин показав, що причиною смерті саме розтин і став.
Всю справу швиденько замнули і сказали, що трапився крововилив у мозок.
Такі от пироги, малята.
3.
Банзай / Картини міста (продовження)
Банзай пішов до коледжу, звісно ж, але перед тим він не полінувався зазирнути у малу православну церковцю, про яку говорив ошалілий гіпі. Церковця була єдиним храмом на ціле місто. Колись ще був непоганий костел… Банзай проходив повз нього щоранку. Але двері до костелу були навхрест забиті дошками: все католицьке населення Мідних Бук повиїжджало ще до 1947 го.
Ззовні на храмі висіло кілька оголошень: "Здаю кварти ру", "Дешеві рецепти для похудіння, від тарганів та відкладан ня солей", "Роблю стрижку дома. Альона", "Ровер Орльонок, новий, пижджений, недорого" тощо. Одне найбільше оголо шення відразу привернуло його увагу.
"Великий чудотворець Василій Чесний проводить ціли тельські сеанси у Будинку Культури. Вхід вільний, кому помогло - 50 грн".
Далі йшла підбірочка титулів Василія Чесного: маґістр Чорної та Білої магії у третьому коліні, сьомий син сьомого сина, професійний ворожбит та врокознімач, артронік, діанетик та голова українського відділення Церкви Саєнто логії, спеціаліст від рольфінґу, Райх та ґештальт терапії, лозошукач ІІ категорії, дипломований медіум, екзорсист Воронезької лінії, досконало володіє WC та PR техноло гіями, допомагає відкривати Третє око, Третє вухо та Третю ніздрю (для, відповідно, яснобачення, яснослухання та яснонюхання), наверне на шлях істинний, прочищає чакри, відсвіжує аури, вирішує кармічні зав’язки. Надширокий спектр ворожіння - на калі, по узорах сперми на білизні при полюціях, на менструальних виділеннях, староскіфське ворожіння на варікоцеле та водянці яєчок, таємне конґолезь ке гадання на збовтаній сечі та спинномозковій рідині, забуте пророкування долі африканського племені бвіті на бебехах афтозної корови, і все це - за нікчемні 50 грн.
Банзай здивовано зайшов досередини. Перехрестився, відмовив молитву й розглянувся. У церкві він був сам. Серед тих, хто прийшов помолитися.
Бо при стіні стояла невеличка ятка: скраю ятки сиділа побожного вигляду бабуся москалиха. На яточці продава лися свічечки та свічки, вервички, лампадки та різного сорту фотоіконки не найкращої якості. Трохи глибше лежали книжки - Святе Письмо, Псалтир, Коран, Бгаґавад Ґіта, сповпчик підшивок випусків "Вартової Вежі", "Маґія"
Папюса, "Тайниє тібєтcкіє дактріни" пані Блаватської,
"Окультизм", "Сексуальна магія Заходу" Алістера Кроулі, книжки на бандитську тематику - "Вор в законє", "Мєсьть слєпова", "Я - вор" і тому подібне. А на самісінькому краю столика лежали барвисті піратські порновидання "Медові хлоп’ята", "Школярочка" та "Журнал на ночь"…
- Вибірайтє, маладой чілавєк, на любой вкус, не стидай цєсь… - заманювала його бабка.
До горла підкотився клубок нудоти. Хвилею накотилися запах кадила і солодкуватий аромат гнилизни.
Він вибіг із церкви, потрапивши під потужний снігопад.
Сніг прочистив його свідомість.
Банзай / коледж Він здивовано пройшовся порожніми коридорами. Від зрадницької тиші він увесь вкрився гусячою шкіркою.
На дверях пана Ярослава писало:
Sorry, Юрко. Я захворів, за мною приїхала моя киця. + Ярко + Так, хімік занедужав; Банзай на черзі. Він роздягнувся, взяв книжку, яку мав повернути пані Держиславі Черевусі.
Випив гарячого чаю і пішов. У грудях щось недобре булькало: видавалось, наче в легені налили добре горнятко киселю. Треба буде, мабуть, заглянути в медпункт до Аліски.
У пані Держислави була перерва. Вона тихо сьорбала гарячий чай і покусувала розмочене у ньому тістечко. Пила вона, певне, уже довго, бо уся поверхня чаю була вкрита набряклими крихтами. Під дошкою на підлозі стояв великий непрозорий кульок, напханий чимось вогким. Принаймні так то виглядало - у мокрих місцях целофан прилип до вмісту.
- А а а а а а! Юрко! Ну заходьте, заходьте…
Банзай сором’язливо зайшов (такі теплі вітання завжди вганяли його у червінь), виставляючи поперед себе книжку: зразу видно, навіщо він припхався. - Ісус се С солодкий, Юрку, як ви змарніли! - сплеснула учителька зморшкуватими руками. - Певно, десь, постійно недосипляєте? Але ж то в вашому віці себе треба берегти…
- Та так то воно й так… я вам книжку приніс…
Пані Держислава неуважно кивнула головою і полізла під стіл за якимось кульочком. Витягла його, поставила перед собою, розгорнула його горлечко і зачерпнула чайною ложкою з під чаю порядну порцію землі.
Йому ледь відвисла щелепа.
- А шо то у вас… - поцікавився він. - Земля?..
- Та так… Мені той мій лікар понадавав купу таблєток, але я навіть їх не пробувала, бо і так вони ніц не помагають.
Хоче той доктор, аби я вже скорше померла, жиби мати чистий спокій.
- Може, варто було почати з таблєток?
- А де я знаю… Я вже стара, таблєтки - то для молодих, а як мені та земля смакує, то чо я маю си відмовляти?
Банзай знизав плечима, в душі тихо мліючи.
- А то вам допомагає?
- А чи я знаю… помагає - не помагає, а до землі привикну. І так вже скоро мене поховають. Думаєте, я не знаю, жи мене тутай тілько з ласки тримають? Та той Андрій Ярославович тілько чекає, коли я вже спочину в Бозі…
Запала незручна пауза. Отак відразу ж утікати не випадало, тому Банзай знічев’я спитав:
- А де ваш кіт?
Пані Держислава насторожено поглянула на Юрка.
- А вам то яке діло? - спитала вона суворим тоном.
Банзай тепер взагалі не міг знайти собі місця. Пані Черевусі явно стало бракувати кількох клепок. Банзай глянув на картину з песиками, маючи намір піти геть. Учи телька скористалася моментом і перетягла чимось темним і вогким (целофан місцями поприлипав до вмісту) непрозо рий кульок під стіл. Банзай зробив вигляд, що нічого не помітив. Але у старої не було достатньо сили, аби підняти мішок у повітря, тому на паркеті внаслідок перетягування кулька залишився кривавий дугоподібний слід - від стіни під учительський стіл.
- Е… Василь десь пішов, - виправилася стара пані й підсунулася кріслом на слід, пробуючи затулити його. - Я йому і їсточки принесла, а він десь поплівся… Вічно міняє собі колєжанок. То одна, то інша… Так хвилююся за нього, може, де під машину попав…
Вузесенька цівочка крові проклала собі шлях через пилюку з під столу до Банзаєвих ніг. Юрко опустив погляд.
Закусив нижню губу і відсунув носак черевика. Цівочка текти перестала, але на кінці почала набухати блискучим червоним горбиком.
- Ну то я, певне, м м м, вже піду. М м маю, м м м м, зараз лєкції.
- Так так, ідіть, але дбайте за себе! Бо такі бліді як смерть! - стара пані підняла суху руку на прощання, а коли двері зачинились, незадоволено по старечому наморщила вуста і ввіпхала в себе чергову ложку землі.
4.
Аліска
- Запалення. Пневмонія, Юро. Ясно як Божий день. І п’яна коза допетрає. Моя вам рада - їдьте додому.
Юрко якось дуже невиразно покрутив головою, мовляв, може, і поїду, чом би й ні, провідаю стареньких батьків, погрію кості при домашньому вогнищі і таке інше.
Зрештою, Аліска не мала зараз наміру крутити щось із отим студентом, а тому особливої пильності не проявляла.
Не маленький уже, може й сам про себе подбати.
Студент вийшов із її невеликого (не набагато більшого, аніж у її гостя) кабінетика, обережно затуливши за собою двері. Він виглядав надто втомленим і виснаженим, щоб реально оцінювати стан речей. У якомусь сплеску материн ських почуттів на мить Алісці закортіло притулитися до того вимученого невідомо чим хлопця, обігріти його, напоїти липовим чаєм з медом, вкласти у тепленьке ліжечко і дбати, дбати, дбати про нього… але відразу ж відкинула такі непричесані думки пріч. І без денних марень у неї було багато чого до розмірковування.
Як, наприклад, їхні надзвичайно цікаві за своєю приро дою стосунки з Нелею Лісункою, вчителькою укрмови, дру жиною Полісуна, вчителя укрмови, внукою старої Лісунихи, вчителькою укрмови, невісткою старого Полісуна, вчителя укрмови, того Полісуна, котрий доводився двоюрідним внуком Андрея Сильвестра Полісуна, відомого народного вчителя з Карпат, свата зовсім іншого Полісуна, того, котрий мав п’ятьох синів Полісунів (до слова, усі вони виросли вчителями; усі, крім найстаршого, котрий ще підлітком пішов у тутешні ліси і не повернувся), котрий був правнуком древнього роду Полісунів просвітян, перші згадки про родину яких викарбувані на скрижалях Велесової книги.
Аліска сама не могла збагнути, як отака халепа трапилась.
Вона з дитинства була слухняною дівчинкою, брала кожне батьківське слово на віру, шанувала старших, помагала меншим, зустрічалася лише з акуратними чистенькими хлопчиками з порядних сімей і незаплямованим родоводом.
А тут на тобі маєш.
Перші враження про коледж і його підозрілих, сумнівної чести мешканців були не найкращі. Як на Аліску, надто багато епатажу й одіозності. Чи як то ще називають. А тут на тобі маєш: таку фантастичну кобіту зустріла - пані Нелю Лісунку, вчительку укрмови.
Напочатку це було дивне захоплення жінкою - її мане рами, її способом поведінки, її внутрішнім світом і способом сприймання світу зовнішнього. Пані Неля любила часом кинути під час балачки кілька недоречних фраз латиною, від чого Аліска просто умлівала. Або процитувати дзвінким голосом загорнутий віршик котрогось із когорти Розстрі ляних. Від останнього Аліска взагалі божеволіла.
А буквально два тижні тому Аліска якось так мимохіть усвідомила, що по самі рум’яні кінчики мочок вух закохана, точніше ЗАКОХАНА у свою тепер уже подругу Нелю. Таке невинне розуміння стало мікрошоком для її міокарда.
Але Аліска справилась із цим ударом. На превеликий подив, вона стала зауважувати Знаки Уваги і з боку пані Нелі!
А вчора (о Боже, Пресвятий Солодкий Ісусе, що було вчо ра!)… Вчора вони навіть цілувалися! (О Боже, її вуста були солодкими, як свячена вода!) Вже вечорілося, усі зайві вчителі втекли додому, подалі від ґрипозного вогнища й інфікованих вилупків, лише добра, елеґантна, ввічлива, спо кійна, вихована, завжди уважна до неї пані Неля залишилася у нагрітому зграйкою лякливих калориферів кабінеті перевіряти зошити. Вона покликала до себе Аліску, от, мовляв, дві файні кобіти поп’ють кавці з печивом, поґавен дять по душах, та й зошити простіше перевірити. Вже було добряче темно, проте пані Неля світла, поки пилася кава, вирішила не вмикати. Вони сиділи за першою партою, притиснувшись одна до одної (гра називається: "Мені зимно притулись до мене поміцніше"), хлюпали каву, тримаючи філіжанки двома руками нараз і хихотіли із будь чого, немов оті школярочки, що нахапались коноплі в туалеті.
А потім вони нахилились перевіряти зошити (апогей вище названої гри) і, не змовляючись, почали аґресивно цілу ватись, масно, вогко, покусуючи губи і переплітаючись язиками.
Як вам таке, пані та панове? Бо Алісці, наприклад, таке надзвичайно сподобалося. Та й пані Нелі, гадаю, теж. І тепер Аліска сиділа за своїм столом, обрізаючи бритвоч кою "СПУТНИК" краї шмата картону, з якого їй доручили зробити стінгазету про СПИД і святого Миколая (так уже співпало, нічого не поробиш). Нелі нинькай не було - у неї вихідний. Останні двадцять чотири години вона безупинно думала над своїм становищем. Також про Нелю і все, з нею пов’язане. Вона плавала в золотистих водах ендокринного кайфу і найбільше зараз хотіла знову посидіти з Нелею. І цілуватись. Дивне таке відчуття - ледь відчутний зуд у товщі шкіри лиця, у вишневій глибині вуст. Відчуття, яке має задовольнятися лиш одним способом - цілуванням.
У двері постукали, і за мить увійшов пан Андрій. Аліска тяжко зітхнула і натягла на лице передсвяткову і перед директорську ґумову посмішку. До неї вже приходив нині один божевільний старий - викладач гишпанської. Цілу годину він торочив їй одне і те ж саме. Що він буцімто доско нало вивчив пророцтва українського Нострадамуса Мусія Вернигори, і "там чорним по білому написано - нам усім тапочки!". Скоро буде кінець світу - у пророцтвах так і сказано, Кінець Світу. Сказано: коли Двоголового Орла осідлає Сіра Пуцька, коли Рудий Лев, народжений у рік Тигра, вимажеться власним гівном, коли нявчання Лева огулить його рать, коли залізні тигри роздеруть тінь від Півмісяця - отоді вам усім великі білі тапки. Так писав Вернигора Мусій, видатний провидець. І так цитував його напівбожевільний єврейський гишпанець, прогулюючи свій урок в Аліски.
Пан Андрій широко посміхнувся, від чого в неї під шкірою забігали мурашки.
- Добрий день, як ся почуваєте? - спитав він тоном "Я з’їв твоє сало бо мав тебе в сраці". Пан Андрій виглядав сьогодні навіженіше, аніж будь коли. Він був хворим, темпе ратурив, мабуть, мав гарячку, можливо, тому й очі так виблискують, ніби діамантики на ратиці в диявола. Тримай себе в руках, дитино, і не дай собі наплювати в кашу, як казав її покійний дідусик. Рідкісної вдачі чоловік був, скажу вам.
Помер від раку простати. Аліска так за ним плакала.
- Добрий день. Е… вам шось треба? - не втрималася вона.
Пан Андрій промовчав і сів на крісло поруч із медсестрою.
Він глибоко втягнув у себе повітря, мов перед серйозним виступом перед серйозною публікою. Аліска переставила жіночу сумочку на інший край свого крісла, щоб якось відгородитися від директора. Заклала ногу за ногу. Склала руки на грудях і приготувалася слухати. Серце їй виразно шепотіло: "Той скурвий син прийшов не просто так. Стере жися його, будь готовою. Щоб не було, як тоді".
- Розслабся, не денервуйся. Я прийшов просто погово рити з тобою. Даю слово, - пан Андрій відчепив її руку із самообіймів і поклав на стіл, накривши власною долонею.