Аліска спробувала вивільнити її, але пан Андрій притис її сильніше.
- Пустіть! Пус…
Директор зіскочив з крісла і кинувся на неї. Аліска запищала, бо старий викрутив їй руку за спину і затис рота.
Він вклав її на стіл.
- Добре, дуже добре… - просипів пан Андрій. Аліска звивалася під його тілом, як вуж. Її очі от от мали вискочити з орбіт. Вільною рукою Аліска розмахувала у повітрі, цілячи у лице ґвалтівникові. Пан Андрій почав здирати з неї кол готки. Аліска запищала дужче, але директор міцно притис її животом до стола. Він намагався здерти, як і капронки, її трусики. Дихав він тяжко тяжко, наче мав за хвилю померти від перезбудження. Дівчисько звивалось і викручувалось, проте доля його була вирішена наперед.
Аліска продовжувала пищати, хоча й усі звуки чавилися його пітною долонею на роті. Раптом збожеволілий погляд упав на лезо "СПУТНИК", яким вона хвилю тому відрізала нерівні краї ватмана. Вона спробувала вхопити його, але бритвочка була надто пласкою, щоб підняти її отак просто із гладкої поверхні паперу. Аліска стисла лезо двома пальцями, вганяючи гостре ребро собі під ніготь. Пан Андрій сапів і терся об неї пахом, іще не встигнувши скинути штани.
Кров з під нігтя порскнула на білу поверхню. Аліска закричала від болю (з під долоні вирвалось лиш слабесеньке бекання вівці). Вона махнула вільною, перемазаною стру мочком крові, рукою по гарячій долоні пана Андрія.
- А а а а а а а! С с с с сука! С с с су…
Він заревів, немов кастрований кнур. Зразу ж відпустив руку Аліски, схопившись за свою. Поміж його пальців текла кров.
Дівчисько хутко розвернулося до ґвалтівника і навідліг полоснуло його бритвочкою.
Пан Андрій тепер уже завив із болю, заревів і застогнав.
Аліска махнула лезом точно по його правому, довірливо розплющеному оку. Заточений метал розтяв рогівку, як теплий шматочок масла, відтинаючи при нагоді кров’янисті клапті повік. Рана в оці переходила в глибоченну канаву на переніссі, з якої потоком юшила кров. Десь там біло висвічувала кістка чола.
Він вив і гарчав, абсолютно ошалілий від болю. Око витекло прозорим кисельцем і змішалось із червінню. Аліска в трансі дивилася на це дике видиво. Її почав бити дріж. Ще три хвилини тому вона сиділа собі, мило мріяла, аж тут прийшов ОТОЙ, намагався її, пробачте, виграти, а вона… А що їй залишалося робити? Все правильно, на твоєму місці так би вчинив кожен. Тільки заспокійся і відклади брит вочку.
Аліска уся враз пополотніла, а зуби зайшлися вибивати дріж. Лезо випало із затерплих пальців. Вона затулила рот обома руками і почала тихо вити: у неї дуже повільно влилося розуміння того, що трапилось. Дівчина стиха підви вала у долоні. Пан Андрій продовжував ревіти бугаєм, упавши на її стіл.
Було двояке відчуття: або підійти до нього, вибачити усі ті дурниці, які він наробив, перев’язати рани і сердешно вибачитись; або втекти, попередньо пописавши трішки на його лиці "СПУТНИКом".
Несподівано пан Андрій піднявся, глипнув на неї непошкодженим оком (Аліска доволі справедливо поду мала, що тепер, можливо, коли старого засудять за спробу зґвалтування, на зоні його кликатимуть Циклопом) і поліз рукою в кишеню. Витяг звідти звичайний креслярський циркуль.
- Ходи но сюди, сонечко, - прохрипів він. Очевидно, наступив больовий шок, і зараз усі відчуття у директора сильно притупились. Він виставив цю ненадійну зброю поперед себе і пішов в обхід столу. Аліска запищала знову і замість того, аби втекти з кабінету геть, також почала обхо дити стіл, зберігаючи дистанцію. Вона тихенько схлипувала.
- Не чіпайте мене, Вас тепер посадять…
Пан Андрій кинувся вперед, від чого дівчисько запищало знову. Але той біг зовсім не до неї, а до дверей. Підскочив до них і замкнув на ключ.
Аліска нарешті втямила, як наївно потрапила у пастку.
Пан Андрій витер великим пальцем слимачок крові, що збіг з ока під ніс. І кинувся на дівчину.
5.
Банзай
Банзай був у себе в кабінетику. Він ходив навколо крісла, що стояло посередині. У руці тримав велике горнятко, наповнене гарячим чаєм. Хворим треба пити багато рідини, а Банзай якраз і був хворий. І саме почав то відчувати.
Він ходив навколо крісла. У кріслі сиділа Дарця, тримала таке ж горнятко, по вінця наповнене міцним трунком.
Власне кажучи, чай у неї був лише згідно за назвою: напо ловину Банзай долив туди коньяку із кабінету Діми (у нього були ключі); ще капнув півложки валер’янки.
Руки Дарці помітно тремтіли. Раз по раз вона шморгала червоним носом, з якого постійно текло. Ще Дарця часто кліпала віями, струшуючи з них великі, немов чудернацькі блискучі плоди, сльози.
Кільканадцять хвилин тому відбулася невеличка сценка.
Не з тих, які любила влаштовувати Соля; дещо іншого характеру. З Дарцею трапився приступ істерики.
Юрко сидів у себе, розтираючи пучками пальців чоло, намагаючись якось стримати той біль, що намагався прорва тися досередини. До нього увірвалася вона сама, цебто Дар ця, біла, як стіна навпроти, із хворобливо червоними губами, такими, ніби щойно комусь перекусила шийну артерію.
Навіть через майку було чутно жар її тіла. Скидалося на те, що й Дарці не фортунило.
Вона сіла на крісло поруч із Банзаєм, виклала руки на стіл, нахилилася вперед, щоб знайти його очі, й довірливо прошепотіла:
- Банзаю, тебе тут насправді немає! Це все сон! Я сплю і бачу сон, і мені снишся ти. Але сон не мій, а того козла, того придурка, того кретина на дверях, охоронця, Корія, чи як там його. Поняв? Ти не існуєш! Ти мені просто снишся. Я можу тебе послати, і мені нічого не буде. Я можу тебе вда рити, і мені нічого не буде. Я можу з тобою переспати, чуєш, сновида? Але мені все рівно ні фіґа не буде за то. Я навіть не залечу! Поняв? Сновида дурна!
Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:
- Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!
Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.
- То не сон…
- Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!
- Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?
Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:
- Я зі сновидами не розмовляю.
- Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.
- Ти не маєш ніяких доказів.
- Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідом люю.
- За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний…
- Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала…
- Ну і шо, - Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. - Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.
Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: "Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар… покажи, хто господар у хаті… Вдар - і в підвал. І там, у підвалі… одним словом, як тоді"…
Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, аж зас вербіло у носі і страшно захотілося вибити на коліні оте вперте дівчисько, (по писку - і в підвал) показати, хто в хаті (як тоді) господар.
Раптом він і сам злякався своїх думок. Здалося, ніби вони прийшли звідкись іззовні.
Дарця подивилася на нього з під лоба. Нижня губа почала тремтіти.
- Сон, я сплю… тебе немає… Сон…
- Не сон, Дарцю, не сон…
- Заткни рило, сновидо! Тебе ніхто не питає!
А потім Дарця почала плакати. Точніше, надривно ревіти, розмазуючи сльози по всьому лиці, поскільки не мала при собі хусточки. Банзай згріб її руками, притискаючи до себе.
Дарця спершу пручалась, але майже відразу перестала, лиш ревіла на все горло. Банзай міцно притискав її до себе, зачу довуючись до болю знайомим запахом дівчиська.
Треба віддати належне: плакала вона довго.
Банзай витер їй обличчя рукавом своєї футболки. Дарця обвилася руками навколо його шиї і дивилася за вікно, де вар’ювала хуртовина.
- Все? Можеш говорити? - тихенько спитав на вухо Банзай.
Дарця кивнула ствердно головою, проте відразу ж розре вілася знову. За кілька хвилин вона, врешті решт, виплака лась і заспокоїлась. Юрко запарив чаю, заскочив до Діминого кабінету за коньяком і валер’янкою.
Пили чай мовчки, кожен гадаючи власні важкі думи.
Дарця відставила горнятко і залізла йому на коліна, знову обвивши Юркову шию руками. Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:
- Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?
- Зараз? - так само пошепки спитав Банзай.
- Та.
- Тут?
- Де завгодно.
Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.
- Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?
Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.
- Чому зараз нє? - все ще шепотіла вона. - Є ше питання до вирішення. Та ти знаєш… я хочу піти з тобою, подивитися, шо за справа з тим підвалом. Всьо зводиться до нього, правда? Підвал. Корій згадував про нього, коли я накурився, мені також говорили про підвали.
Треба сходити перевірити. Не більше, Дарцю. Якщо там буде заходити на шось серйозне…
- Як, наприклад, шо?
- Якшо побачимо там Корія.
- То що тоді?
- Тоді втікаємо. Якшо хочеш, тоді до мене…
- Та. Хочу. Посидь ше трошки зі мною. Обійми мене.
Що Банзай і зробив.
За вікном шаленіла хурделиця, а вони сиділи, обійняв шись собі, як малі діти, а потім трішки цілувались, зовсім трішки, майже пристойно. Майже.
Але їм було добре; незважаючи на всі події зовнішнього світу, їм обом було добре.
Ч А С Т И Н А Т Р Е Т Я
ГОДИНА
ДЛЯ МАГІЇ
Розділ 1
1.
Дарця
Дарці було зовсім зле. Уже досить тривалий час. Вона дуже чітко відчувала, як повільно зсовується шифер. Хоч вона, мабуть, була не єдиною у своїх страхах, проте над звичайно закинутою і самотньою, як на її вік і вигляд.
Прийшла саме та пора, коли дурити себе, що ти вже доросла, стає простіше, ніж будь коли дотепер. І вона обманювала себе, що вона зовсім не покинута і настільки вже доросла, що прямо ого го. Насправді ж, єдиним і чи не першим, хто подолав Великий Водорозділь ний Риф, що відділяв звичайних людей і її саму, формальні стосунки та емоційні зв’язки, зовнішнє і внутрішнє, став не хто інший, як Банзай. Єдиний.
У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею. Можливо, летальний ген божевілля або потяг до усамітнення за висо кими мурами. Не відкриватися нікому і ні за яких обставин.
Як дві перлівниці, що нагулюють поміж рожевих мантій дивні перли. Так, у Дарці не було сумніву щодо Банзая. Особ ливо після того, як вона ночувала в нього вдома. Коли ті кобили з гуртожитку прогнали її, сучки. Їй було соромно сказати навіть самій собі, як сильно вона хоче бути з отим дивакуватим Банзаєм.
Він зумів прийняти її і всю її нетутешність і неформат ність.
Проте шифер гуркотів усе голосніше, і Дарця лякалася все більше й більше. Корій приходив до неї уві сні, показував їй… ну, різні неприємні речі. Брав зі собою у дикі сновидіння, зі сну в сон, без пробудження. Вона не прокидалася століт тями, мандруючи химерними аморфними пластами марень в уяві диявольського Корія, каплана зла в коледжі. Вони (вони усі) ще не відчули всієї його моці, його надприродної влади над тканиною реальності. Навіть Юрко лише приблизно уявляє собі, що можна чекати від того підірваного.
Зовсім недавно (приблизно вчора на уроках, яких і так не було), коли ще не зникла тонка межа між сном і не спанням, Дарця пішла в кімнату до Семпльованого та Малая лама. Вона з ними трішки товаришувала, більше з Павуком, бо Семпл попервах доволі жорстоко дер з неї лаха. Вона до кінця не уявляла собі, що хоче там почути чи побачити, чи кого збирається там застати (може, Банзая), проте сподіва лася, що сяка така компанія трохи піднесе їй дух.
Дарця постукала і майже відразу ж зайшла. Семпл гарячково ховав попільничку до тумбочки, а Павук у паніці намагався руками вигнати сизий дим у вікно. Ще двоє присутніх сиділо практично нерухомо і зовсім незворушно - Ґєник Брєвнов із сусідньої кімнати та мале дівчисько, що міцно тримало його за руку й сиділо поряд на ліжку. Дів чисько мало вималюване на червоно волосся, стягнуте у два маленькі хвостики, і величезні очі, якими буквально пожи рало своє уподобання, себто Ґєника.
- А, то ти, - з полегшенням зітхнув Семпльований, і його обличчю знову повернулись барви. Очі його весело поблис кували і були геть червоні від диму, як у крілика. Такі ж очі були й у решти. Павук витягнув попільничку і знову запалив цигарку. Звідкись Дарця вже знала цей запах.
Сіла на ліжко поруч із Ґєниковим рудим дивом. Тим часом хлопці покурювали (вони вже добивали цигарку до остан нього, загнувши кінчик із начинкою догори, по формі люльки), передаючи шмаль по колу. Дарця звернула увагу, що хлопці затулили шпарину між порогом і низом дверей вогкою шматою до підлоги. Дівчисько вже, видно, добряче нахапалось, бо тепер лиш задумливо вивчало тріщинки на підлозі, притулившись вухом до плеча Брєвнова. Друзі розмовляли про щось особисте, загорнуто шифруючись:
- А коли ви думаєте туда полізти? - поцікавився Брєвнов тихим голосом.
- Коли, Павучара? Завтра, пра’?
- Скорше за все… - кивнув головою Павук.
- Ну як хочете, але мене і не вмовляйте. Був я вже там, ше в дев’ятому класі. Так, як і ви, з цікавості, давай, думаю, провірю одну теорійку…
- Яку теорійку? - спалахнули очі в Павука.
- Та так… були тоді діла дивнії. Шось типу як тепер. Я б на вашому місці туда не потикався, направду, чуваки.
Страшне місце. Мокро і смердить дивно.
- Ну а як туда залізти?
- Я ж уже казав вам, - спокійно і плавно вів Брєвнов. - У дівчачий гуртожиток йдете, на другому поверсі, там збоку такий коридорчик. В кінці коридорчика - сходи вниз, загороджені ґратами. Перелізете через них - буде всьо о’кей.
Хоча… сумніваюсь.
- У чому? Що переліземо?
- Що буде все о’кей. Не лізьте туда, я вас прошу, чуваки.
Паскудне місце, пра’? - звернувся він до дівчиська.
Руде диво кивнуло і міцніше пригорнулося до його плеча.
- Я вам кажу: їдьте додому і перечекайте то всьо. Хай затихне. Тут вже раз було подібне, тільки локальніше… Ви тоді того не відчували. Але тепер все виглядає на серйозну біду, розумієте, шо я маю на увазі? - Брєвнов уважно, проте все так само ж спокійно вивчав лиця хлопців навпроти.
Він гіпнотизував Дарцю: більш врівноваженішої особи зустрічати їй ще не доводилось, хоча часами видавалося, що в погляді Ґєника проскакують такі ж оранжеві іскорки божевілля, як і в неї. В очах Дарці він був однією з найзагадко віших і найдивніших особистостей коледжу. Він був важ ливою фігурою на Полях Всевишнього, але то вже зовсім інша історія.
Диво злякано вислухало засторогу Ґєника і запхало в рот вільний великий палець. Запала лиховісна тиша.
- Нє, старий, - нарешті заговорив Семпл. - Нам по справжньому треба. Ми підемо, і той, як його… К… кгм!
Семпльований мав сказати щось важливе, але Павук штурхнув його під бік ліктем.
Брєвнов, здавалось, усе зрозумів.
- То було ше за першого дєріка, його кликали Псіхом…
Але він вас, певно, не вчив.
Хлопці заперечливо похитали головою.
- Шо він, шо теперішній - два черевики пара. Так от: мій друг, той, якого потяг збив, казав, що тут шось в корені неправильно. Ясно вам? Тому я не хочу, шоб ви шастали по… ну, ви знаєте, де. Добром то ся не скінчить, - Ґєник виразно подивився на Семпла з Павуком, а потім на Дарцю.
Та зачудовано слухала їхні балачки, нескінченно близька до розуміння змісту; проте знала вона недостатньо, щоб ухо пити нитку.
Семпл кашлянув у кулак і спитав начебто просто так:
- До речі, Дарцю, ти прийшла шось запитати?..
Дарця не мала що відповісти. Дивний запах від цигарок по особливому діяв на неї - дуже знайоме відчуття. У будь якому випадку зараз вона тут - непроханий гість, виглядає, що й у тих чуваків проблеми.
- Та нє, - вповіла врешті вона пересохлим ротом. - Думала, може, де Банзай тут є. Але раз нема…
- Нє нє, його тут точно немає, - з розуміючим виглядом закивав головою Павук, кривлячи кутик рота у вишкірі.
Дарця попрощалась і вийшла.
Не знайшовши відради (Банзай пропадав невідомо де - цікаво, кому він читав зараз лекції?), Дарця пішла до себе в кімнату прилягти подрімати.
Вона заснула. Так для неї розпочалася сюрреалістична криза в Магічному театрі.
Вона блукала онейроїдними лабіринтами, гранично підходячи до межі божевілля, поки не зірвалася зранку, іще перед шостою, уся залита липучим потом, з повною недові рою до навколишньої дійсності. Суки спали (дякую, Боже, за скромні дари Твої); Дарця роздяглася догола й помилася в холодній воді з під крана. Теплої тут не було від 1943 го, а дівчачі душові, на відміну від хлопчачих, були закриті і перетворені на непрацюючі підвали. Ані холодна вода, ані водичковість холоду не змогли переконати у тому, що вона вже не спить. Потім переодяглась у все чистеньке, зварила собі чаю і вийшла на коридор. Там собі трохи поплакала і подумала, як було б добре зараз знову полежати з Банзаєм у теплому ліжку; просто полежати й нічим не перейматись, як тоді. Бо все, що оточувало її, що мало на неї вплив, - все вже до смерті втомило її: звуки і голоси, які чула тільки вона, суки з гуртожитку, сновидіння і батьки, до яких ще треба було зрідка навідуватись.
А потім вона пішла до Банзая, наговорила йому купу бздур, облаявши з ніг до голови. А потім повірила йому, що сон закінчився, а ще пізніше сказала, що зовсім не проти завершити почате однієї осінньої ночі.
Але вона продовжувала боятись. І Банзай, судячи з усього, теж. Вони мали йти у якийсь підвал. (Пам’ятаєш, і Корій щось згадував про підвали.) Коли вони сиділи у його кабінетику, де так приємно пахло Банзаєм (Дарця саме обіймала його за шию), сумно сумно вона призналася, що їй жахливо важко. І страшно. І чи не могли б вони не йти ні в які підвали, а ще посидіти так з півгодини і піти собі під завірюхою до Банзая додому… І вони б увімкнули музику, не надто голосно, щоб не налякати сніг, і "Creedence Clearwater Revival" дуже тихо співали б "I put a spell on you", і вона б так само тихо підспівувала, а потім вони б лежали на ліжку, у теплі, у затишку, без страху перед шумом і невідомим, і дивилися б, як падають на вікно сніжинки.
- Ми лишень спустимося, туди й назад, - намагався заспокоїти її Юрко. - Якщо хочеш, зачекай мене тут. Корій панує тільки над сновидіннями, а ми прокинулися. Поче каєш?
Дарця заперечливо буркнула і міцніше притислася.
Спати, тільки спати без сновидінь, перечекати, поки все не мине безслідно, а тоді прокинутися й радіти життю, нор мальному життю, де тебе всі люблять, і шанують, і поважають, і мають за авторитета. ВСІ, а не один виснажений і хворий на пневмонію Банзай. - Ідемо?
Дарця знову буркнула щось невиразне, але злазити з колін не хотіла.