Почався урок. Усі дописували незакінчений удома твір на тему «Як я провів зимові канікули». Не писали тільки двоє: Чу і нова дівчинка Валя. Чу — тому, що в нього ще не було жодних зимових канікул, а новенька — бо щойно перший день у школі й не знала, що вдома слід було розпочати твір.
Чу дістав трохи пластиліну й почав ліпити баранця. Та робота не в'язалася, він постійно відчував на собі чийсь чіпкий погляд. Чу підвів голову. Попереду сиділа Валя й зацікавлено та здивовано дивилися на нього через плече. Піймавши чудовиськів погляд, дівчинка швидко відвернулася.
Чу взявся до баранцевих ніжок. Вони вийшли криві. І знову він відчув, що на нього дивляться. Валя вп'ялася в нього допитливими оченятами. Чу розсердився й показав дівчинці язика. Та хутко обернулася.
Коли Чу втретє впіймав новеньку на підгляданні, він не витримав і легенько штовхнув у бік Соню: — Вона витріщається на мене.
— Хто? — спитала Соня.
— Е, новенька.
— Ну то й що, нехай.
— Тобі це не здається дивним?
— Відчепися, Чу, не заважай, — роздратовано відповіла Соня.
— Ні-ні, Соню, вона поводиться дуже підозріло. О, знову, диви.
— Чу, я не встигну закінчити твір, ти не даєш мені зосередитись. Їй просто цікаво.
— Отож-бо й воно, що цікаво, — прошепотів Чу, — вона занадто допитлива. І знаєш, чому?
— Чому?
— Бо ця Валя — глипач.
— Що?! — Соня вимовила це занадто голосно і поглянула на нову ученицю.
Увесь клас подивився в їхній бік.
— Не зважайте, — швидко промовила Соня, — це я так думаю вголос.
— Те, що чула — глипач! — відрізав Чу. — Вона цілий урок колупає мене очима.
— Ти хочеш сказати, що вона…
— Вона глипач, Соню, — запевнив Чу, — це ж ясно.
— А ти не помиляєшся? — Соня вже забула про твір і уважно оглядала новеньку. — Звичайна дівчинка, з кісочками…
— Е, звичайна. А прізвище, — перебив Соню Чу, — зверни увагу: Лісова…
— Лісова — означає…
— Означає — «з лісу», Соню. З нашого лісу. Певно, відьма.
— Яка перетворилася на третьокласницю, щоб стежити за тобою, — здогадалася Соня.
— Ото ж бо. Вона — глипач.
— Ну й нехай глипає, ти ж чесно зароблятимеш подяки.
— Е, нехай то нехай, — шепотів Чу, — але ж вона може не просто спостерігати, а ще й шкодити чи робити всяку гидоту. Тоді я ніяк не зможу назбирати сім «дякую»…
— І тебе закинуть у Країну жаховиськ!.. — злякано продовжила його думку Соня.
— А що ж ти думала? Можеш не сумніватися!
— Ми мусимо її знешкодити, — вирішила Соня. — Це можливо?
— Якщо глипача викрити, він піде геть. Тоді за провал завдання його самого закинуть.
— Що будемо робити? — спитала Соня.
— А нічого, на перерві я підійду до неї й скажу, що знаю, хто вона насправді. Знатиме, як глипати!
— Чуєш, Чу, а що коли ми помиляємось і ця Валя ніякий не глипач? Маргарита ж Семенівна казала, щоб без дурнуватих жартів. Новенька пожаліється вчительці — буде нам з тобою. Може, ми спочатку якось перевіримо свої здогади?
— Добре, я придумав як. Сьогодні в нас урок фізкультури в басейні, ге? Там і побачимо, хто кого.
Урок фізкультури був третім.
З усього класу тільки Сашко П'явочка уже вмів плавати. Він плавав класно — наввимашки. Усі ж інші лише вчилися під керівництвом Віктора Івановича. Тому заняття проходили в маленькому мілкому басейнику, в якому, як любив жартувати П'явочка, старій жабі по коліна. Сашко трохи хизувався перед однокласниками своєю вправністю, та на нього ніхто не сердився, усі просто старалися й собі якнайшвидше навчитися плавати хоч по-собачому, щоб порозкошувати разом з П'явочкою у сусідньому, справжньому, великому басейні.
— План такий, — шептав Соні Чу, коли третьокласники, повдягавши гумові шапочки, вишикувались уздовж басейну. — Ти забалакаєш новеньку, ну, спитаєш там про що-небудь, а я підкрадуся ззаду й штовхну її у великий басейн.
— Ти здурів?! Вона ж потоне! — злякалася Соня.
— У тому-то й штука, що не потоне, — запевнив приятельку Чу, — відьми не тонуть.
— Тобто якщо Лісова не потоне — то вона відьма, тобто глипач.
— Еге ж. Так воно і є: потоне — не глипач, попливе — глипач.
— А якщо не попливе?
— То не глипач, — бадьоро відповів Чу. — Все дуже просто.
— Але ж, Чу, — засумнівалася Соня, — це означає, що коли вона усе ж не глипач, і не відьма, то вона таки потоне?
— Е, як сокира.
— Не годиться! — відрубала Соня. — Якщо ми втопимо новеньку, нас виженуть зі школи. Мені тоді не бачити папуги, як власних вух. А тобі — подяк. Де ти їх тоді здобудеш?
— Соню, повір мені, — мовив Чу, — ми нікого не втопимо, вона попливе, відьми не тонуть.
— Ну гаразд, — махнула рукою Соня.
Посеред уроку вона підійшла до Валі й завела розмову про свого Тома. Виявилось, що й у новенької є пес, пудель Кучкудук.
— Він такий класний, — похвалилася Валя.
— Мій Том полюбляє кров'янку, — сказала Соня, — а ти свого чим годуєш?
Однак Валя не встигла відповісти. Бо в ту мить Чу підхопив її й пожбурив у самий центр великого басейну.
Шубовсть! Новенька з вереском почала молотити по воді руками й ногами.
— Диви! А я що казав! Пливе! Наче Яна Клочкова! — переможно закричав Чу.
— Не дуже щось… — у голосі Соні чувся сумнів.
Валине борсання справді слабенько нагадувало плавання, вона товклася на одному місці й раз за разом зникала під водою.
— Е, пливе, невже не бачиш, — вдавано бадьоро промовив Чу, але й він тепер не був такий упевнений, як одразу.
— Вона тоне, Чу! — в розпачі крикнула Соня, бо Валя зникла під водою й уже не з'являлася.
— Ти диви, не глипач… — розгублено пролепетав Чу.
Сонин крик почули всі, хто був на уроці. Сашко П'явочка зметикував найшвидше й щучкою пірнув у басейн. Він випірнув з-під води, голосно відпирхуючись. Однією рукою Сашко гріб, а іншою — тримав під руку новеньку.
Віктор Іванович шубовснув йому на допомогу.
Валю витягли вчасно. Вона не встигла наковтатися води, просто дуже перелякалася.
— Як ти там опинилася? — спитав потерпілу учитель.
— Я бачила! Я бачила! — заляскотіла Тома Козохват. — Це він, Пластиліненко, її кинув!
— Я змушений викликати міліцію, — понуро промовив Віктор Іванович і взяв з лавочки мобільний телефон. — Це схоже на злочин, Пластиліненко.
Чу заарештували просто в басейні. Спочатку спитали, чи йому є чотирнадцять років, а коли Чу відповів, що, мабуть, є, надягли на лапи наручники й, навіть не давши скинути гумову шапочку для плавання, кудись повели під ошелешеними поглядами однокласників. Заплакану Соню зустрів під школою Том. Він вірно чекав, доки в господині закінчаться уроки.
— Ходімо, Томе, — схлипнула дівчинка, — Чу сьогодні з нами не йде, його посадять у в'язницю.
Песик тим часом весело підстрибував, силкуючись лизнути Соню в щоку.
— Ет, — відмахнулася дівчинка, — нічого ти не розумієш. Везе тобі: жодних у тебе проблем — ні клопотів, ні обов'язків…
Том ствердно заметляв хвостом.
Пограбування
Двоє міліціонерів попід руки провели Чу до фургона і всадовили на заднє сидіння. Самі сіли коло нього. Коли вже майже доїхали до відділку, в машині раптом затріщала рація: «Сьомий, сьомий, я дванадцятий, як чуєте?»
— Чуємо, — відповів у рацію міліціонер, що сидів біля водія. — На зв'язку сержант Свинобій.
«Негайно вирушайте до Центрального банку! — знову затріщала рація. — Збройне пограбування! Як чуєте?!»
— Вухами чуємо, вкуси мене вовк! — напрочуд радісно ревнув у відповідь лейтенант Свинобій. — Будемо на місці за три хвилини!
Він кинув схвильований погляд на двох своїх напарників, що сиділи позаду, по обидва боки Чу, притиснуті ним до бічних дверей, і з запалом потер долоні:
— Є робота, супермени! Готуйте зброю, зараз почнеться вистава! Візьмемо як шовкового, ще й не таких брали, ге!?
На даху фургона дико застогнала сирена й заблимав маячок, машина круто розвернулася на місці й рвонула у напрямку Центрального міського банку.
Біля банку вже зібралася купка роззяв, вони боязко, але з цікавістю зазирали в скляні двері. Міліцейський фургон завищав гальмами й зупинився, наче вкопаний, під самими сходами банку.
— Ану, розійдіться! — гаркнув сержант Свинобій, вискочивши з машини, неначе вжалений бджолою. В його руках холодно виблискував пістолет.
За сержантом випірнуло двоє причавлених Чу «суперменів» і навіть водій. Тримаючи поперед себе зброю, вони увірвалися в банк.
У фургоні лишився Чу. Про нього геть забули.
— Ти диви, — промовив він сам до себе, — справжнє пограбування. А що ж мені тепер робити?
Чу вирішив почекати міліціонерів і спитати, чи він їм ще потрібен, а чи можна вже йти додому?
«А що, — думав він, — навіщо я їм здався, якщо матимуть справжнього грабіжника. Е, мабуть, можна вже йти собі. Але зачекаю, краще спитати, бо ще переживатимуть, де я подівся».
Чу трохи посидів у машині, але, коли їхали, йому було так тісно й мулько, що він вирішив вийти на вулицю трохи розім'ятися. Чу підійшов до купки допитливих перехожих, що товклися біля скляних розсувних дверей.
— Е, зараз упіймають, — зі знанням справи кинув він, — сержант Свинобій ще й не таких брав.
— Це ще вилами по воді писано, я он учора в одному бойовику бачив, то там, коротше кажучи… — хотів був заперечити один дядечко в окулярах, повертаючись до Чу, та враз закляк.
— А-а-а!!! — по хвилі заверещав він і кинувся навтьоки.
Решта спостерігачів, зачувши крик, теж обернулися до Чу і теж дременули геть. Було чого: не щодня ж бачиш чимале рожеве в синій горошок чудовисько, закуте в наручники, до того ж у гумовій шапочці.
— Щось довгенько вони там вовтузяться, — знизав плечима Чу, — може, піти подивитися? Коли ще побачу, як ловлять грабіжників?..
Він ступив на першу сходинку перед входом у банк. Але тут скляні двері роз'їхалися в різні боки, і з них, задкуючи, вийшло двоє: чоловік у чорній масці з панчохи на голові та худенька дівчина в блакитних джинсах з мішком у правиці. Ні він, ні вона не бачили Чу, бо повернулися до нього спинами. Той, що в масці, однією рукою обійняв ту, що в джинсах, за шию, а іншою — тримав коло її скроні пістолет. А ще чоловік кричав у напрямку дверей:
— І не думайте зі мною жартувати! Не смійте виходити звідти раніше, ніж я заведу вашу чортопхайку! Інакше — я її вхекаю! На місці кокну!
— Кого, чортопхайку? — чемно спитав Чу. — Хочеш на неї похекати?
— Оцю дівку, дурню! — чоловік обернувся. — І не думай, що я з тобою гра…
Чу не бачив його обличчя, проте в очах грабіжника (а це таки був грабіжник, а дівчина — його заручниця) на мить промайнув переляк, а потім вони закотилися, злочинцеві коліна підігнулися, і він, зомлівши, гепнувся просто на сходи.
— Мабуть, не снідав зранку, — пояснив білій як стіна дівчині-заручниці Чу.
— У-угу, — часто-часто закивала вона і простягла рятівнику торбу. — О-ось, г– гроші тут.
— Я взагалі баранцями розраховуюсь, — відповів Чу, — але якщо вам так буде спокійніше…
Лапи Чу були в наручниках, але він узяв торбу обома зразу.
— Стояти на місці! Не рухатись, я сказав!!! Стрілятиму в лоба! — з банку нарешті вискочив сержант зі своїми «суперменами».
Він обвів поглядом сходи, здивовано гикнув і опустив свою зброю.
— Це ти його? — спитав у Чу.
— Е, вийшов трохи розім'ятись…
— Ну, молодець, хай мене вовки покусають! Спасибі. Вчіться, супермени, як працювати. Давайте, тягніть його в машину.
— А мені вже можна додому? — спитав Чу.
— Яке додому! З нами поїдеш. Думаю, там у басейні якесь непорозуміння сталося.
— Е, дрібниця, — погодився Чу.
— Все одно треба їхати, порядок такий. Буде до тебе кілька запитань.
— Ну, то їдьмо, — кинув Чу. — Та зніміть з нього вже наручники, супермени! — гарикнув сержант Свинобій і, взявши в Чу мішок з грішми, попрямував до машини.
В міліції
Соня не могла заснути. Вона дуже хвилювалася за Чу й картала себе, що не переконала його перевірити підозри у якийсь інший спосіб, не кидаючи Валю посеред басейну. Добре, що Козохватка не чула їхньої змови, інакше й Соня сиділа б зараз за ґратами.
Зрідка дівчинці вдавалося ненадовго закуняти, й тоді їй верзлися всілякі жахіття про те, як великі волохаті й лускаті міліціонери закидають Чу, а за ним і її, в Країну жаховиськ. І начебто за головну в них Валя Лісова. Буцім вона дивиться, як їх закидають, голосно регоче і кричить не своїм голосом: «Дурники! Хіба вас не вчили в школі, що відьми не тонуть?! Це ж проходять у першому класі! Знаєте, за що вам таке?! Бо мій Кучкудук зовсім не їсть кров'янки!…» Бр-р-р-р!!!
Зранку, перед уроками, Соня розповіла про все П'явочці: і про Збіговисько, і про глипача, і про новеньку. А що мала робити, слід же шукати допомоги, щоб якось визволити Чу. Якщо П'явочка нічого не придумає, то вже ніхто інший не зарадить.
— А що ж ви зразу мені не сказали, — трохи образився Сашко, — я б раз плюнути того глипача вичислив.
— Ну, не сказали, — відповіла Соня. — Але ж зараз головне — допомогти Чу.
— Ми повинні допомогти влаштувати йому втечу з тюрми, — вирішив Сашко.
— А як?
— Найлегше зробити підкоп. Але мусимо скласти план дій.
— Ти впевнений, що вдасться? А якщо й нас упіймають?
— То й нас кинуть за ґрати.
— Ага, а що я батькам скажу, коли вони приїдуть? До того ж сумніваюся, що мені дозволять тримати у в'язниці папугу.
— Якого папугу? — здивувався Сашко.
— Я ж тобі казала: батьки привезуть балакучого папугу з Африки.
— Ну, ти таки мусиш чимось пожертвувати заради порятунку друга, — сказав Сашко. — Чу твій друг?
— Ще й який! — відповіла дівчинка. — Але чи не можна якось інакше його визволити?
— Є ще один варіант, але чи він погодиться?..
— Хто чи погодиться?
— Хуба Буба.
— Хуба Буба?
— Так, — кивнув П'явочка, — тільки він може допомогти.
— А як? — не зрозуміла Соня.
— Він — директор школи. А все сталося у школі. Нехай би пішов, нехай би ми втрьох пішли до міліції, поки Чу ще не в тюрмі, і сказали б там, особливо Хуба Буба нехай би сказав, що Чу — гарний учень, що він раніше ніколи нікого не топив у басейні, це було вперше…
— Не годиться, — перебила Соня, — треба всіх переконати, що трапилася випадковість, жарт чи щось таке.
— О, справді — жарт, і взагалі ще не відомо, може, то Лісова сама вирішила прикольнутися, хто її знає, що там у неї в голові, — вона ж новенька.
— Правильно, от тільки чи схоче Хуба Буба йти в міліцію, — засумнівалася Соня. — Він вгзагалі, коли дізнається, що сталося, то вижене Чу зі школи.
— А ми його якось у мовимо,. — впевнено сказав Сашко.
— Спробуймо, — кивнула Соня.
Ніхто не хотів заходити до директорського кабінету першим. Довелося викидати на пальцях. З третьої спроби Сонині «ножиці» порізали Сашків «папір». Сашко просунув у двері голову.
— Дозвольте?
— Фого тобі, П'ятофко? — спитав Хуба Буба.
— Я не П'яточка, я П'явочка, — зашарівся хлопець. — Ми прийшли у важливій справі, з приводу міліції.
— Фо ти вже накоїв, П'ятофко? — знову перекрутив Сашкове прізвище директор. — Яка міліція? Ану, зайди-но.
— Ми вдвох, — сказав Сашко заходячи, і Кіндрат Мусійович побачив за спиною хлопчика Соню.
— Ну-ну, фідайте, розказуйте, — директор вказав поглядом на стільці.
— Учора, — почав говорити Сашко, — на уроці фізкультури сталося непорозуміння. Наш друг… — хлопчик затнувся і запитально глянув на Соню: чи може він називати Чу другом?
Соня ж розцінила цей погляд як прохання про допомогу й сама заговорила:
— Наш друг Чу Пластиліненко ні в чому не винен, і його негайно треба випустити з міліції.
— Так уже й не винен, — пирхнув Хуба Буба, — а фвідки? Уфора Віктор Івановиф приводив мені фвідка, Томофку Козохват, і вона форним по білому мені розказала, як отой ваф Плафтиліненко кинув дівфинку в бафейн.
— Вона помилилася, — впевнено кинув Сашко, — все було зовсім інакше.
— Кажеф, інакфе. Гаразд, зараз ми її пофлухаємо фе разофок.
Директор подзвонив до вчительської, і невдовзі Маргарита Семенівна привела до кабінету Тому Козохват.
— Ану, розкажи, будь лафофка, фо ти бафила вфора на фізкультурі? — одразу ж запитав Кіндрат Мусійович.
— Бачила, бачила, — ніби чекала такого запитання зубрилка, — Пластиліненко хотів утопити новеньку. Валя вона зветься. Він її кинув у глибокий басейн. А П'явочка витяг її.
— Ти хотіла фказати П'ятофка?… — перепитав директор.
— Я П'явочка, від слова «п'явка», — поправив директора Сашко.
— А я як фказав? — здивувався Хуба Буба.
— Ви сказали П'яточка, від слова «п'ята», але річ не в тім, — втрутилася Соня. — Справа в тому, що Чу не збирався топити Валю.
— Не збиравфя? — здивовано спитав Кіндрат Мусійович. — А фому? Тобто я хотів фказати: фо ж то було?
— То був просто жарт, звичайний жарт.
— А ти фо фкажеф? — директор зиркнув на Тому.
— Ну, не знаю, — задумалася Тома і подивилася на Сашка, який з-під столу показував їй кулака, — може, й жарт, а може…