— А ти фо фкажеф? — директор зиркнув на Тому.
— Ну, не знаю, — задумалася Тома і подивилася на Сашка, який з-під столу показував їй кулака, — може, й жарт, а може…
Сашко тим часом показав ще одного кулака й насупив брови.
— Таки жарт, — видушила з себе Тома, — Пластиліненко такий жартун…
— Боже мій! — скочив на ноги Хуба Буба. — То його негайно треба витягти з міліції, бо фе пофадять. Ідіть на уроки, а я поїду по Плафтиліненка.
— А можна ми з вами? — в один голос заканючили Соня з П'явочкою.
— Поїхали, — махнув рукою директор, — а ти, Козохват, іди на урок, тобі не можна пропуфкати занять.
— А фкажіть мені, діти, — спитав Кіндрат Мусійович, коли вони втрьох уже мчали до міліцейського відділку на директорській «Таврії», — чи Плафтиліненко дафть мені якого гарненького фантика, якфо я його заберу з міліції?
— Дасть, дасть, — запевнила директора Соня, думаючи, який саме фантик зі своєї скромної колекції доведеться віддати.
Вони припаркували машину біля відділку й увійшли. На першому поверсі сидів черговий міліціонер, ще зовсім молодий. Хуба Буба «озброївся» рішучим виразом обличчя і підійшов до нього.
— Хто тут у ваф головний, юнафе? — суворо спитав директор.
— А ви в якій справі? — трохи розгублено відповів черговий. — У вкрай важливій, юнафе. Хто веде фправу заарефтованого Плафтиліненка?
— Цим займається сержант Свинобій, другий поверх, кімната двадцять два, — спантеличено пояснив міліціонер.
— Фпафибї, юнафе, дванадцять балів, можете фідати, — промовив директор і махнув Соні й Сашкові, що стояли біля дверей: — Гайда!
— А ці діти… — підскочив спантеличений молодик.
— Фпокійно, вони зі мною, юнафе. Це не діти — це важливі фвідки.
На другому поверсі швидко знайшли потрібну кімнату. Сержант Свинобій був на місці.
— Здрфтуйте, фановний, — привітався Хуба Буба, — нам потрібен Фу Плафтиліненко! І то негайно.
Зараз Кіндрат Мусійович здавався втіленням рішучості й непохитності. Соня навіть замилувалася ним.
— Нам він теж потрібен, — парирував сержант, — та ви не хвилюйтеся, сідайте.
— Ріф у тім, — повів далі директор, сідаючи на стілець, — фо Плафтиліненко не може пропуф кати уроки, він муфить повернутифя до фколи.
— Розумію, — кивнув міліціонер, — але хто ви, власне, такі?
— Я не назвавфя? — здивовано звів брови Хуба Буба. — Кіндрат Муфійовиф Кульбаба — директор фколи, де навфаєтьфя Плафтиліненко. А оце, — він кивнув на Соню з Сашком, — це одні з найкраффих… ну… умовно кажуфи, уфнів нафої фколи. До рефі, одноклафники арефтованого й дуже, дуже важливі фвідки. Вони зараз підтвердять, фо Плафтиліненко не винен. Свою переконливу промову Хуба Буба закінчив страшенно ефектно: він надув великецьку бульбашку з жуйки, а потім голосно нею луснув.
— А що це ви, перепрошую, оце зараз зробили? — геть отетеріло спитав міліціонер.
— Хто, я? — отямився й почервонів директор школи. — Ніфого, а фо?
— Це була жуйка, так? — поцікавився міліціонер.
— Ви про фо? — прикинувся шлангом Хуба Буба. — Жуйка?
— Мені здалося…
— Вам здалофя, фановний, буває, — поблажливо махнув рукою Кіндрат Мусійович. Хіба міг він зізнатися, що директор школи № 1 жує жуйку.
— Чекайте, — зовсім розгубився сержант, — я бачив у вашому роті жуйку, ви щойно надули з неї отакенну бульку.
— Ге, гарна! — з азартом вигукнув Хуба Буба, та тут-таки знітився. — Пробафте. Більфе не буду.
— Але я думав, що директори шкіл… — почав був міліціонер, але директор перебив його:
— Фкідлива звифка. Не сумнівайтеся — я фправжній директор фколи.
— Справжній, справжній, — підтвердили Соня з П'явочкою. — А Чу таки не винен, він лише хотів пожартувати, просто так вийшло.
— Я знаю, — сказав міліціонер, — він узагалі хлопака добрячий, учора допоміг нам знешкодити озброєного грабіжника. І знаєте, ким виявився цей злодюга? Це був сам Вітя Шапкар — небезпечний рецидивіст. Ми за ним цілих три роки ганялися — ніяк узяти не могли. А ваш Чу — молодець.
— Ух ти! — захоплено вигукнув Сашко. — А я вчора Валю з басейну витяг. — І ти молодець, — похвалив П'явочку сержант, — підростеш — приходь до нас, тут такі меткі хлопці згодяться.
— Та я хоч зараз! — Сашкове лице так і засяяло з радості. — А пістолета дасте?
— Ні-ні, це неможливо! — заперечив директор. — Не відпуффу. Ти забув, фо ти воротар збірної молодфих клафів? Он фкоро фінал, хто фтоятиме?
— Ну добре, я після школи прийду, — похнюпився П'явочка.
— То як щодо Чу? — спитала міліціонера Соня. — Ви його вже відпустили?
— Та ні, — відповів сержант, — я його вчора теж агітував у міліціонери піти, у нього талант. Але він ну ніяк не хоче, каже, що йому когось вистежити треба і ще щось там про якісь змагання з бігу та якесь зиркало…
— Про Збіговисько ї про глипача, — вирвалося в Соні.
— Ага, так, так, — погодився сержант, — так він і сказав. — А шкода, бо ми з вашим Чу всяким розбишакам прикрутили б гайку.
— А де ж зараз Чу? — спитав П'явочка.
— Розумієте, закон є закон. Справедливість, так би мовити, — найголовніше в нашій роботі. Чу хоч і заради сміху, але таки кинув ту малу в воду, а це — дрібне хуліганство, між іншим. Тому, на жаль, він мусить відбути п'ятнадцять діб покарання, бо хоча за мірками чудовиськ він ще малий, однак за людськими — вже майже повнолітній: каже, ніби йому більш як шістнадцять років. Зараз він у камері.
— Разом із злочинцями? — злякалася Соня.
— Та що такому героєві ті злочинці, спить собі. Ходімо, якщо хочете побачитись, до нього. Вже, мабуть, прокинувся. Коли сержант Свинобій відчинив скрипучі залізні двері камери, всі побачили зворушливу й дивну картину: на брудній бетонній долівці сидів Чу в оточенні купки волоцюг, злодіїв і шахраїв і вчив їх ліпити пластилінового баранця. В’язні так задивилися та заслухалися свого кудлатого вчителя, що й не завважили, як відчинилися двері.
— І годі займатися всякими грабунками й крадіжками, то все дурниці, — повчав своїх «учнів» Чу, — працювати треба і чесно жити. Баранців ліпити ви тепер умієте, а на гарних баранців можна наміняти всього, що вам треба. Це я вам кажу.
Пожежа!!! Прапор. І «дорогоцінні папірфики»
П'ятнадцять днів без Чу видалися Соні найдовшими в її житті. Та ось настав день, коли Чу Пластиліненко знову прийшов до школи.
Ішов урок математики. Маргарита Семенівна щойно пояснила, як розв'язувати рівняння, і всі учні 3-А схилилися над зошитами й підручниками, силкуючись упоратися з новим завданням без допомоги вчительки.
— До перерви ще двадцять хвилин, — глянувши на годинник, мовила Маргарита Семенівна. — Хто впорається із завданням ще до дзвінка, отримає гарну оцінку.
Покажіть мені дурня, якому не хочеться отримати гарну оцінку з математики. Та немає таких! Така нагода випадає не щодня. Відтак усі, навіть Сашко П'явочка, — і той зосередився на питанні задачі.
Тільки Соня з Чу були заклопотані іншим.
— Я така рада, що ти знов у школі, Чу, — сказала Соня. — Тепер у нас все налагодиться.
— Е, ми так і не викрили глипача, — з сумом прошепотів Чу.
— Скажи спасибі, що хоч Валя не потонула, ти таки сидів би за ґратами, — сказала Соня. — взагалі, здався тобі той глипач, і так ще заробиш купу подяк. Скільки, до речі, вже маєш?
— Ну, я не знаю.
— Давай порахуємо. Бабця в автобусі — раз, П'явочка, коли ти йому носа втер, — два…
— Сержант Свинобій за грабіжника — три, — додав Чу. — І все.
— Три подяки — майже половина, — підсумувала Соня. — Ще всього-навсього чотири разочки хтось скаже тобі «дякую», і все. А глипач нехай собі глипає, може, повилазить від злості.
— Е, чотири подяки ще заробити треба, — похитав головою Чу. — Вже он весна, скоро й літо.
— Так нечесно! — обурилася Тома Козохват — Мені ще трохи лишилося!
Маргарита Семенівна здивовано подивилася на годинник.
— Нічого не розумію, — знизала плечима вона, — ще не час дзвонити. От я зараз намну вуха якомусь розбишаці!
— Пожежа! Пожежа! — долинуло раптом з коридору. — Горимо!
— Яка пожежа? Звідки пожежа? Не треба ніякої пожежі! — з несподіванки спантеличено заторохтіла Маргарита Семенівна.— Усі сидіть на місцях, урок не закінчено…
Та де там! Діти мов ошпарені посхоплювалися з місць і, незважаючи на протести вчительки, кинулися в коридор. Тільки незворушна Тома Козохват лишилася дописувати рівняння.
У коридорі було вже повно школярів, а ще гірко пахло паленим.
Де?! Що?!.. Куди бігти?!.. А пожежників викликали?.. Міліція!.. Перший поверх!.. Дирек¬тор!.. Хуба Буба горить!.. Ґвалт!.. Пожежників!..
Де?! Що?!.. Куди бігти?!.. А пожежників викликали?.. Міліція!.. Перший поверх!.. Дирек¬тор!.. Хуба Буба горить!.. Ґвалт!.. Пожежників!..
Такого гармидеру школа ще зроду-віку не знала. Всі бігли на перший поверх, звідки поширювався по всіх-усюдах ядучий дим.
А що це таке — пужежа? — на бігу запитав Чу.
— Пожежа, Чу, це… зараз побачиш, — відповіла Соня.
На першому поверсі був директорський кабінет. Горіло там. В широкому холі, перед кабінетом, з'юрбилася чи не вся школа. Спереду стояли вчителі й прибиральниці, за ними — старшокласники, далі — учні середніх класів, а вже за ними, з усіх сил намагаючись продертися між ногами в старшаків, мурахами метушилися малюки. Попід самими дверима власного кабінету як заведений підстрибував Хуба Буба.
— Ой-ой-ой-ой! Ой мамо! Ой, люди добрі! Фо ж це робитьфя!? Ой лифенько!..
Усі знали, що директор полюбляє інколи курити просто в кабінеті. Мабуть, і цього разу, прийшовши на роботу, він почав трудовий день з перекуру, а потім не до кінця загасив недопалок. От і зайнялися якісь папери. В кабінеті директора школи всіляких документів — хоч греблю гати!
— Пожежників викликали?! — спитав невідомо в кого директор.
— Викликали! — в один голос відповіла вся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями.
— Де ж вони?! Де ж вони?! — підскакував, наче іграшка «йо-йо» Хуба Буба. — Дофить! Я краще загину, ніж залифу погибати мої дорогоцінні папірфики!.. — раптом вигукнув директор і з розгону вскочив у кабінет.
— Ох! — знову в один голос видихнула вся школа від 1-Адо 11-В вкупі з учителями та прибиральницями. — Мабуть, якісь важливі документи там, — значуще зауважила буфетниця тьотя Мотя. — Оце директор, так директор у нас, — додала вона з повагою в голосі, — справжній герой. На її слова уся школа, якій перехопило дух від вчинку Хуби Буби й у горлі став клубок від щирості тьоті Моті, мовчки кивнула.
Минула хвилина, за нею ще одна… а директор усе не виходив з пекла кабінету.
— Де ви там?! — гукнула завуч Павлина Іванівна.
3 дверей чулося лише зловісне шкварчання та люте потріскування меблів. — Він же там згорить! — раптом вигукнула Соня, і в цю мить уся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями збагнула, що дівчинка таки має рацію.
— Ану, розступіться! — раптом пролунав на цілий хол басок Чу. — Дайте пройти!
Чудовисько виступив наперед і, набравши повні груди повітря, пірнув у вогонь.
У кабінеті було гаряче, як у печі. Спочатку Чу майже нічого в диму не бачив. Було тільки видно, що палає директорський стіл і дермантинове крісло, а ще штори на вікні й щось у кутку. Самого ж директора в кабінеті не було!
«Що за чудасія?» — подумав Чу, роззираючись у диму.
Хуби Буби запримітити не вдалося, зате в кутку за вчительським столом Чудовисько побачив прапор. Дивовижно, але синьо-жовтий державний символ гордо стояв неушкоджений! Чу знав, що прапор — це святиня, його не можна кидати у вогні.
«Святині не горять, — подумав Чу. — Але краще буде, коли я винесу його звідси».
Він кинувся до прапора, аж раптом об щось перечепився й загримів на гарячу підлогу. А вогонь тим часом скаженів, зусібіч тягнучи свої пелехаті пекучі язики й зуби до Чу. Волосинки на Чудовиську навіть позакручувались і стали рудуватими.
Чу підвівся й хотів було спересердя ногою , вгамселити те, що призвело до падіння. Він уже замахнувся… і тут побачив Хубу Бубу.
Непритомний директор у дивній позі розпластався на підлозі, обома руками обіймаючи обвуглену з одного боку коробку з-під цукерок «Київ вечірній».
— О, Хуба Буба! — зрадів Чу, вхопив Хубу Бубу під руку й ступив до дверей.
— Пра-апо-ор, — ледь чутно пробелькотів учаділий Кіндрат Мусійович.
Це ж треба! Захопившись порятунком директора, Чу зовсім забув про прапор. Він розвернувся й ухопив майже розпечене руків'я прапора.
Тим часом уся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями стояла під і охопленим полум'ям кабінетом і смертельно переживала. Ніхто не міг знати: врятує директор цінні папери чи ні. Так само ніхто не наважився б зараз прогнозувати інше: врятує директора Чу чи ні. Усі просто стояли й з усіх сил хвилювалися за обох. Соня не витримала:
— Що ж так довго? Я піду туди!
— Стій, кажу! — вхопив її за руку Сашко П'явочка. — Згоріти хочеш?
Саме тоді, коли на подвір’ї школи завили пожежні сирени, палаючі двері директорського кабінету розчахнулися. З них густими страхітливими клубками повалив дим. І раптом з самої гущі тієї кіптяви й чаду виринув незаймано синьо-жовтий український прапор.
— Ох! — охнула вся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями.
Услід за прапором з'явилася закіптюжепа волохата лапа Чу. А потім і сам він виринув з вогняної стіни, наче робот-термінатор з відомого фільму. Тільки на відміну від голівудського героя Чу був добрий і другою лапою волочив за собою очманілого Хубу Бубу. В горнилі директорового кабінету хутро Чудовиська зробилося рудим і кучерявим. Він обережно поклав директора на підлогу.
Соня підбігла до Чу й обняла його.
— Тобі ніде не пече? — спитала вона. — Ти ж міг там попектися.
— Е, все нормально, — сором'язливо відповів Чу. — А Хубі Бубі он, мабуть, перепало.
Дуже кмітлива прибиральниця баба Дуся швиденько плюснула на Кіндрата Мусїйовича водою зі свого робочого відра. Директор розплющив очі, окинув поглядом усю школу від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями, потім глянув на коробку з-під цукерок «Київ вечірній», яку цупко тримав обома руками, і лише тоді його очі заяскріли невимовною радістю, а губи розквітли щасливою посмішкою.
— Мої дорогефенькі! Я ваф таки не кинув напризволяффе… І все це завдяки тобі, Плафтиліненко.
Директор дуже обережно відкрив коробку, і вся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями побачила всередині акуратні стосики кольорових фантиків від жуйок.
На чубайці
Нарешті! Віктор Іванович, учитель фізкультури, нарешті виконає свою давню обіцянку: наступної суботи він поведе 3-А в похід з наметами. Ура! І не куди-небудь, а на Чубайку! Еге ж, туди, де щотравня відбуваються районні туристські змагання, куди з'їжджаються найкращі спортсмени з усіх шкіл району — найспритніші, найсильніші, найвитриваліші… На ту саму Чубайку, куди таланить потрапити лише обранцям, про яку ще за місяць до туристичного зльоту, а потім ще місяців зо два осені гуде вся школа. І про те, як перемагали на смузі перешкод, і як варили юшку на вогнищі, і як співали пісень під гітару біля багаття, і як чотири ночі підряд спали в лісі у наметах, і як… Словом, надовго вистачає спогадів і вражень.
Ось така вона, Чубайка! Чудова, та що там — легендарна місцина! Мрія всіх старшокласників, а про третьокласників — і мови немає. Не беруть на Чубайку третьокласників. Не заведено. А тут Віктор Іванович узяв і сказав якось:
— Наприкінці квітня, напередодні зльоту, підемо з вами в похід, на Чубайку. Без ночівлі, правда, та намети напнемо, і вогонь палитимемо, і навіть юшки смачної наваримо. Якщо риба клюватиме. Все по-справжньому. Уявляєте, як усі чекали кінця другого місяця весни. Та просто дні — де там! — години рахували!
Й ось настала щаслива мить…
— У суботу йдемо в похід на Чубайку, — посміхаючись повідомив Віктор Іванович.
— А що то за Чубарка? — спитав Чу.
— Побачите. Попередьте батьків, з собою провізії візьміть: солі, картоплі, сала, чаю та цукру. Одягніться легко та практично. Намети у школі є, сірники, казан і аптечку я сам візьму. Отже, збори в суботу біля школи о сьомій ранку. Не запізнюйтесь, бо чекати нікого не будемо. Чверть по сьомій вирушаємо.
— А зошити брати? — запитала Тома Козохват.
— Ти ще парту з собою візьми, й дошку з крейдою, — глузливо кинув Сашко П'явочка. — Зовсім чоки-поки чи що? Ми ж на Чубайку йдемо, а не на олімпіаду з математики.
— Беріть лише найнеобхідніше, — пояснив учитель фізкультури. — Думаю, підручники й зошити один день почекають на вас удома, в портфелях. Повторюю: з собою брати лиш те, без чого ви не зможете обійтися, тільки життєво важливі речі.
— Е, все ясно, — підсумував Чу, — треба буде в п'ятницю завітати до тьоті Моті, нехай розщедрюється на медяники та коржики.
У суботу о пів на сьому Чу вже шкрібся до Соні в вікно, весело наспівуючи: «На Чубарочку, на Чубарочку йдемо зраночку, на Чубарочку їсти шкварочку…»
Соня нашвидкоруч зібралася, й вони втрьох подалися до школи. Втрьох, бо Соня вирішила взяти на природу й Тома — нехай трохи побігає на природі.
— Пора, — коротко кинув Віктор Іванович, глянувши на годинник, і загін третьокласників з рюкзаками на спинах, повними найнеобхідніших речей (Чу, як завжди, був із самоваром), вирушив на Чубайку.