Місцевість, що звалася магічним словом «Чубайка», простягалася в лісі за десять кілометрів від міста. Тому директор Хуба Буба замовив для юних туристів автобус, який мав підкинути їх до узлісся, а далі загін мусив добиратися своїм ходом. О восьмій годині вже були в урочищі Чубайка. Для табору Віктор Іванович вибрав широку галявину.
— Тут і зупинимось, — мовив учитель, опускаючи на траву свій величезний рюкзак, у якому, напевно, було безліч найнеобхідніших предметів.
— П'явочка, Оселедчик і Приймак ідуть збирати дрова для вогнища, — розпорядився Віктор Іванович. — Решта ставлять намети. Все зрозуміло?
— Зрозуміло! — взяв під козирок П'явочка й разом з напарниками подався по хмиз і гілляччя. За півгодини серед лісу вже стояло невелике наметове містечко. Збирачі палива натягали цілу купу сухих дровеняк. Віктор Іванович розвів багаття, почепив над вогнем казан, налив у нього води, вкинув куплену дорогою на базарі рибу і дівчатка заходилися «чаклувати» над стравою, раз по раз помішуючи юшку ломачкою та підсипаючи потроху всіляких приправ. Мала вийти справжня туристська їжа — юшка з карасів.
Лише Тома Козохват не брала участі в приготуванні обіду. Вона таки притягла з собою підручник з української мови й, умостившись осторонь на пеньку, втупилася в нього.
— Кому що, а курці просо, — сердився Сашко П'явочка. — І чого було сюди йти? Повчити уроки можна було й удома. Заучка ти, Козохватко, яких світ не бачив.
— Та ну тебе, — крізь зуби процідила Козохват і пішла з книжкою за кущі. Тим часом юшка вже кипіла на всю. Вона так смачно пахла, що животи змучених дорогою і зголоднілих туристів почали голосно бурчати.
— Давайте вже обідати, — не витерпів Чу, в якого медяники й коржики дуже зненацька закінчилися ще в автобусі. — Гаряче сирим не буває.
Віктор Іванович поштурхав патичком карася в юшці и, прицмокнувши, сказав:
— Готова! Підставляйте свої тарілки.
Він усім по черзі насипав рівно по черпаку запашної юшки.
Першим до казанка підскочив Чу. Отримавши свою порцію, він почав студити юшку, та дмухнув так, що юшки «скуштували» всі, хто стояв з ним поруч. Потім трохи відійшов і почав їсти. Доки Віктор Іванович насипав юшки всім охочим, Чу вже дочиста вилизав свою металеву миску й знову простяг її вчителеві.
— Добавочки, будьте ласкавочки.
— Чекай, Пластиліненко, — здивувався фізрук. — Яка ласкавочка?! Ти ж, здається, вже з'їв свою порцію! Так не годиться.
— Та ви ж бачили, що я півтарілки вистудив…
— По-перше, в тебе, Чу, не тарілка, а добряча миска, а по-друге, бачив, — невдоволено відповів учитель, знімаючи зі своєї спортивної куртки лавровий лист. — Як не крути, Пластиліненко, а всім лише по одній порції вийде.
— Нічого-нічого, — заспокоїв його Чу, — давайте мені Томину порцію, вона все одно не хоче.
— Стривайте, справді, а де ж це Козохват? — стривожився Віктор Іванович.
— Вона, мабуть, зайцям диктанти диктує, — пожартував П'явочка.
— Мамо! — раптом долинув десь із-за кущів нажаханий Томин голос. — Ряту-у-уйте-е-е-е!!!
Віктор Іванович кинув черпак у казан й одним стрибком здолав відстань до кущів. Хлопці кинулися за ним, а всі дівчата, крім Соні, перелякано збилися докупи, як зграйка горобців. Чу теж лишився на місці — доїдати другу порцію.
Матінко моя! Картини жахливішої за ту, що постала перед ними, ніхто не бачив навіть у фільмі «Штольня». Майже на вершечку молодого дубка сиділа Тома Козохват з підручником «Українська мова» в руках і тремтіла, наче мокрий цуцик. А під дубком стояв здоровий, як племінний бугай, кабан, люто рив землю і шматував іклами коріння Томиного ненадійного прихистку.
— Спок-кійно, То-Томо! — пролепетав Віктор Іванович. — Зараз я його… Ану, пішов геть!
Кабан облишив дерево й, наче важкий танк, розвернувся на голос учителя. Побачивши перед собою цілий гурт дітлахів, звір люто зарохкав і почав рити передньою ратицею землю.
— Ану, г-геть, ко-кому кажу! — намагався приховати переляк Віктор Іванович.
Кабан низько нахилив велику, як виварка, голову й посунув на вчителя з учнями.
— То ти н-не слухаєшся, — вже тихіше пробелькотів учитель і навіщось додав: — а-ану, давай сюди щоденник.
Кабану явно не сподобалося, що в нього вимагають щоденник: очі його враз налилися кров'ю, і тепер вепр став загрібати землю ще й задніми ратицями.
Віктор Іванович зрештою зовсім утратив контроль над ситуацією, і сказав:
— Доведеться ви-викликати т-твоїх батьків, го-голубе. Кабан образився. Мабуть, на «голуба». Він торпедою ринувся в атаку. Але тієї миті, коли сікач був уже за кілька кроків від закляклих од жаху туристів, з-за кущів вискочив Чу. Він відштовхнув Віктора Івановича вбік, упав на чотири лапи якраз навпроти оскаженілого кабана і так страшно загарчав, що в Томи Козохват випав з рук підручник. Вепр від подиву й несподіванки застиг, як укопаний. Чу загарчав іще раз і зробив крок назустріч звірові. І тут кабанові нерви здали. Він раптом завищав, як дрібний підсвинок, і, крутнувшись на місці, дав драпака.
— Молодчина, Чу! — кинулася на шию друга Соня. — Ти всіх нас урятував! — Тобі, Пластиліненко, треба в цирку приборкувачем тигрів працювати, — сказав білий, як сметана, Віктор Іванович. — Або вчителем у старших класах.
— Е, я над цим подумаю, — відповів Чу й подерся знімати з дерева ні живу ні мертву Тому Козохват.
— Ну як ти тут? — поцікавився він у Томи, коли дістався до гілки, на якій вона сиділа.
— Дя-дякую, тобі, Чу, — тільки й змогла видушити перелякана Тома.
Цілу дорогу до міста в автобусі тільки й розмов було, що про лісову пригоду. Всі третьокласники жваво обговорювали напад вепра.
Тільки Том байдужо лежав біля ніг Соні та, здавалося, був невеселий. Мабуть, набігався, натомився.
«Не андерталець я…»
Останнім часом Соня була сама не своя, вона уже погано почувалася, особливо вранці, після сну. З кожним днем сили дівчинки танули, наче цукор у чашці чаю, вона схудла, а із щічок кудись подівся звичний рум'янець.
— Що це з тобою, Сонечко? — хвилювалася бабуся. — Ти ж біла мов стіна, а худа яка зробилася! Їж краще. Зараз весна, авітаміноз, мабуть, почався. Що ж мені батьки твої, он приїдуть скоро, скажуть? Чи в тебе що болить, скажи, сонечко моє?
— НІ, ба, не болить, — відповідала дівчинка, але все марніла й марніла.
Сьогодні вже навіть Чу помітив, що з Сонею щось не те.
— Тобі зле, Соню? — запитав він дорогою до школи.
— Дурниця, минеться, — відмахнулася дівчинка, — просто я трохи квола. Бабуся каже — авітаміноз, це коли вітамінів організму бракує.
— О-хо-хо, — зітхнув Чу. — Давай понесу твій рюкзак, бо тобі, бачу, важко.
— Перші люди мали довгі верхні кінцівки, — розповідав він. — Такі довгі, як…
— В орангутанга? — кинув з місця П'явочка.
— Ні, — заперечив учитель, — приблизно як… е-е-е… — він на мить закашлявся і продовжив якимсь дивним, грубшим голосом: — як у Пластиліненка.
Увесь клас зиркнув на Чу.
— З голови до п'ят первісна людина була вкрита густою й грубою шерстю, — знову кахикнувши, розповідав історик уже своїм, нормальним голосом.
— Як ведмідь? — запитав ще хтось із хлопців.
— Еге ж, — кивнув Арнольд Сильвестрович і знов-таки дивним голосом докинув: — або як наш Пластиліненко.
— Так от, — продовжував історик, — наші предки вже не жили на деревах, як мавпи, а мешкали в печерах, бо побудувати собі житло їм ще не вистачало клепки, адже розуму в них було приблизно, як у…
— …Нашого Пластиліненка! — реготнув хтось із задньої парти, й увесь клас підхопив той регіт, навіть Арнольд Сильвестрович гиготав на весь рот дивним зловтішним сміхом.
Не сміялася тільки Соня й, звісна річ, сам Чу.
— Не бачу нічого смішного! — підхопилася з місця Соня. — Раденькі, що дурненькі!
Дівчинка з осудом дивилася на однокласників і на вчителя.
— Чому ж, — розмірковував знову нормальним голосом історик. — Може, й справді Чу — один з наших пращурів, які були початковою ланкою ланцюга еволюції людини, представник виду, що дивом зберігся до наших днів… скажімо, який-небудь неандерталець… це так, припущення, — учитель стомлено потер скроні. — Щось у мене голова розболілася…
— Не андерталець я ніякий, — насупився Чу. — Я ще з прабабая чудовисько.
— А це ще треба довести, — встромила свого довгого носа в розмову нестерпна Тома Козохват. (Підступна! Вже забула, як Чу врятував її від вепра?!) — Може, тебе варто в наукову лабораторію здати — для дослідів!..
Клас знову захлинувся сміхом. Тут Чу вже не витримав. Він схопився з місця і сердито вигукнув:
— Не андерталець я ніякий! Це вас тут усіх треба здати в лобаторію на досліди! Самі ви андертальці!
— Ну, це вже занадто! — скипів учитель історії Арнольд Сильвестрович, який вже тримався за голову обома руками. — Вийди з класу, Пластиліненко.
Чу вхопив портфель, сердито розвернувся й вибіг за двері.
— Дарма ви так, Арнольде Сильвестровичу, — з докором кинула Соня. — Нізащо образили!
Учитель якось причмелено, ніяково зиркнув на Соню, обвів поглядом увесь клас, потім знову глянув на дівчинку і моторошно прохрипів щось зовсім незрозуміле:
— А ти мовчи там, бо всю до крапельки висмокчу.
Дівчинка поспіхом згребла у ранець свої речі й вискочила слідом за найкращим другом.
Соня вийшла зі школи й побачила Чу. Той сидів на ґанку, меланхолійно крутив краник свого самовара і наспівував: — У тобі так багато сторін, яких я не розумію…
— Образився? — дівчинка поклала руку Чу на плече.
— Та… Ну їх, — махнув лапою Чудовисько. — Самі вони…
— Угу, — кивнула Соня, — дивний сьогодні Сильвестрович, він взагалі-то зовсім інший. Може, й у нього авітаміноз. — Хвильку помовчавши, дівчинка невпевнено додала: — Слухай, а що, коли ти й справді неандерталець?
— А я що кажу?! Вже всім півгодини товкмачу, що не андерталець я, і ніколи не був андертальцем! Ясно?
— Зажди, ти мене не правильно зрозумів, — ледь не збилася дівчинка. — Я ж не кажу, що ти андерталець, а кажу, що ти, можливо, неандерталець. Допетрав?
— І я кажу, що я не андерталець зовсім, — почухав потилицю Чу. — Допетрала?
— На жаль, ні, — зітхнула Соня. — Тобто ми обоє нічого не допетрали. Треба спростити розмову. Давай так: може, ти австралопітек, га? Якщо так, то уявляєш, який ти скарб для науки?!
— Сумніваюся.
— А чому?
— Бо знаю одну пісеньку про австралопітека. Ось зараз почуєш її і сама все зрозумієш.
— Ги-ги-ги!
— Ги-ги-ги!
— І що такого я мала зрозуміти? — знизала плечима Соня.
— Ти коли-небудь бачила, щоб я з дубцем за носорогами бігав? — спитав Чу.
— Та ні, начебто…
— І я не бачив. Отже, я ніякий не австралопітек, а звичайнісіньке, простісіньке чудовисько.
— Мабуть, твоя правда, — розчаровано промовила дівчинка. — Ти справді навіть найменшого інтересу для науки не становиш. Чудовиська ж не наукові створіння, а казкові.
— Це правда, — погодився Чу, підвівши голову і глянувши знизу догори на приятельку.
— Соню! — раптом вигукнув Чудовисько. — А що це в тебе?
— Де?
— Та ось же, на шиї! — Чу підвівся. — Ану, задери голову.
Соня підняла підборіддя, і Чу нахилився до її шиї.
— Грім і блискавка! — з жахом витиснув він. — І як же я раніше не здогадався?..
— Та що там, Чу, кажи вже, — Соня розхвилювалася.
— Тут дві ранки. Він п'є твою кров!
— Хто, Чу? Як це п'є?
— Глипач, хто ж іще! Тепер ясно, що він — упир, от тільки в кого перевтілюється?
— Чу, поясни, що ти таке кажеш? — ледь не заплакала Соня.
— Соню, тепер я знаю, чому ти так змарніла. Глипач — упир, він смокче твою кров, у тебе на шиї — сліди від його іклів.
— Але чому, чому я не бачу його й нічого не відчуваю?! — Тремтячими пальцями Соня торкнулася шиї.
— Бо він присмоктується, коли ти спиш, уночі.
— Точно, точно, — кивнула Соня, — вранці я почуваюся найбільш змученою. А що ж тепер робити? Я боюся.
— Поки що не знаю, але треба терміново його викрити, тоді він піде геть. Бо якщо всю до краплі висмокче…
— Ой, Чу, — раптом вигукнула Соня, — він же мені саме так і сказав!
— Хто сказав? Що сказав?
— Арнольд Сильвестрович сказав, після того, як тебе вигнав. «А ти мовчи, — каже, — бо всю до краплі висмокчу».
— То це ж він, Соню! Гайда в клас!
— Хто він?
— Глипач вселився в історика! Швидше, треба його вивести на чисту воду — і ми переможемо!
Чу та Соня ввірвалися до класу.
— Ми знаємо, хто ти насправді! — крикнув з порога Чу.
— Ви — глипач, Арнольде Сильвестровичу! — випалила за ним Соня. — Руки вгору!
Але вчитель історії досить мляво відреагував на звинувачення: він важко підвів голову, яку підтримував обома руками, наче боявся, що вона впаде й покотиться між рядами парт, і затуманеним, стомленим поглядом подивився на клас.
— Не верзіть дурниць, я вас благаю, — простогнав учитель, — страшенно болить голова.
— Не встигли, — з прикрістю промовив Чу, — Його вже немає в цьому тілі. Можемо йти на перерву.
Борщ
— Нумо думати логічно, — міркував Чу, йдучи з Сонею зі школи. — Ночами глипач прокрадається до твоєї кімнати, але як?
— Дуже просто, — відповіла Соня, — бабуся часто забуває замикати двері. До нас хто завгодно може зайти.
— Це погана звичка, Соню, особливо в наш час.
— Та знаю, але бабуся каже, що людям треба вірити.
— Людям, Соню, але ж не упирям.
— Атож. Правда, деякі люди не кращі за упирів, Чу, я он кіно бачила…
— Та зажди з кіном, — обірвав Соню Чу, — давай з тобою розберемося. Тобі загрожує смертельна небезпека, з тебе можуть вижлуктати всю кров…
— Ніколи! — спересердя рубонула дівчинка. — Я тепер цілу ніч не спатиму! Нехай лише надумає поткнутися, я на нього Тома нацькую!
— Е, геройка знайшлася! Стривай, ти ж не знаєш, у чиєму тілі приходить той упир.
— А мені начхати, в чиєму! — якби Соня була чайником, вона ось-ось закипіла б. — Я йому!..
— По-перше, в тебе й сил он лишилось, як кіт наплакав; по-друге, жодна дівчинка не здолає упира, а по-третє, не думаю, що тобі буде начхати, коли дізнаєшся одну мою думку.
— Яку?
— Схоже, я знаю, хто навідується до тебе вночі.
— То кажи.
— Спробую пояснити свій висновок: по-перше, до твоєї кімнати треба йти через ту, де спить бабуся, отже, вона мала почути, що хтось серед ночі вештається квартирою. По друге, — вів далі Чу, — навіть якщо перешкоду в особі бабусі вдасться оминути, то пса, що спить коло твого ліжка, не обдуриш, він обов'язково почує і розбудить півбудинку. Отже, глипач мусить приходити до тебе в подобі того, кого Том добре знає і на кого не гавкатиме. Кумекаєш, хто це, Соню?
— Ні, — Соня закрутила головою.
— Бабуся, — коротко, наче вистрелив, відповів Чу.
— Яка бабуся?
— Твоя рідна бабуся.
— Ти здурів, Чу? Що ти таке мелеш?!
— Не сердься, Соню, але це логічно: глипач одним пострілом убиває двох зайців — і бабусю, можна сказати, знешкоджує, і Тома.
Соні мороз пішов поза шкірою, коли вона уявила, як бабуся підкрадається до неї вночі і…
— Що ж це… це таке, Чу? — Сонин голос затремтів, а на очах забриніли сльози. — Виходить, рідна бабуся щоночі п'є мою кров? Господи!.. Що ж мені робити?!
— Не плач, Соню, не плач, — Чу погладив приятельку по голові. — Вона ж і сама не знає про це, у всьому винен упиряка. Не плач… А, може, я помилився, може, все зовсім не так.
— Ти думаєш? — Соня втерла сльози долонею. — Ай справді! Я не вірю, що бабуся таке зробила б, вона б якось чинила опір глипачеві, так просто не піддалася б.