— Ти думаєш? — Соня втерла сльози долонею. — Ай справді! Я не вірю, що бабуся таке зробила б, вона б якось чинила опір глипачеві, так просто не піддалася б.
— Може, й твоя правда, — кивнув Чу. — Спробуй цієї ночі початувати. Якщо ти не спатимеш, глипач не наважиться щось тобі зробити.
Вдома протягом обіду Соня спідлоба зиркала на бабусю. Старенька була ніби такою ж лагідною, доброю, як і завжди, її очі світилися теплом і ніжністю. Бабуся насипала Соні їсти, а сама з любов'ю і трохи стурбовано дивилася на онуку та все примовляла:
— Їж, Сонечко, їж, моя рибонько, тобі треба трохи поправитись.
Соня майже доїла, як раптом побачила такий жах, що примусив її здригнутися всім тілом: на бабусиному фартуху, на грудях, кривавилася велика бура пляма.
«Кров! — майнуло в голові у дівчинки. — Моя кров!.. Це робить бабуся!..»
Вона схопилася з-за столу й, навіть забувши подякувати, сховалася у своїй кімнаті. Чого лише не передумала Соня, яких тільки неймовірних ситуацій і виправдань для бабусі не перебрала в думках, одначе докази були неспростовні: на її халаті розпливлася чимала пляма Сониної крові.
Звісно, уроки дівчинка не робила; які там можуть бути уроки, коли рідна баба щоночі п'є з тебе кров! Соня впала на ліжко, притисла до себе Тома, і гладила його. А в голові увесь час крутилися слова популярної пісні: «Хто ти-є? Ти взяла моє життя і не віддала. Хто ти є? Ти випила мою кров, і п'яною впала…»
— Правда, Томе, — приказувала дівчинка, відганяючи неприємний мотив, — ми з тобою сьогодні цілісіньку ніч не спатимемо? Як порозплющуємо очі — широко-прешироко — й аж до рання не позаплющуємо, правда? Правда, ти мене захистиш від ба… від упиря, правда? Коли прийде бабуся, ти не дивися, що це бабуся, Томе, бо це буде не зовсім бабуся, а упир, Томе. Не віриш? Як повипиває вона знас обох кров, то не жарти тобі будуть, от побачиш… тоді повіриш, але пізно буде. Лежатимемо удвох блідесенькі, ані кровиночки. Мама з татом приїдуть, а ми — лежимо з тобою. Вони як заплачуть… І потім увесь наш клас прийде і як заплаче, і навіть Козохватка ридатиме, та так пискляво, гидко… І вчителі, Томе, вчителі треба, щоб обов'язково прийшли… чуєш, Томе, ти там не закуняв? Гляди, не спи, не забудь, про що ми домовлялися?
Том безтурботно облизував Соні руки, пнувся лизнути ще й в обличчя, та дівчинка вивернулася. Песик не знітився від того і весело замахав хвостом. Звісно, він анічогісінько не розумів і навіть не уявляв, як противнючо над ним ридатиме його тезка Тома Козохват.
—Так-от, — вела своєї Соня, — учителі всі як заревуть! А Маргарита Семенівна як заголосить: «Ой, пробач, Сонечко, що я тобі колись за самостійну трійку поставила-а-а! Ой, якби ж я знала-а-а!» І Хуба Буба реве не своїм голосом, в один носовичок шморгає, іншим лисину витирає… А ми з тобою лежимо — ні пари з вуст — бліді-блідесенькі такі, як два пельмені… Ти не спи… спи-и-иш, Томе? Бо я-а-а-а щось по… по-зіха-аааю. Та не треба лиза… зати мені носа… і ши-и-ию, не тре-е-е…
Соня провалювалася в сон. Хоча краєчком свідомості розуміла, що цього не слід робити, але того краєчку не вистачало, аби розтовкмачити змореній дівчинці, чому саме не треба спати. Вона майже заснула.
— Ти вже спиш? — раптом долинуло від дверей.
Двері прочинилися.
— Ти спиш, Сонечко? — стиха спитала бабуся. Дівчинка здригнулася, прокинулась і тут-таки все пригадала: вона ж не мусила спати через бабусю. Соні побігли по спині мурашки, а в голові знову мелодійно й рішуче захрипів Славко Вакарчук: «Я не здамся без бою! Я не здамся без бою!…»
Бабуся тим часом навшпиньки наблизилася до ліжка.
— Заснула, — тихо сама собі прошепотіла бабуся, — от і добре. Раненько щось сьогодні. Соні стало зовсім моторошно, їй навіть здалося, що мурашки, які бігають в неї на спині, замість ніг мають гострющі голочки, якими комахи проштрикують її бліду шкіру. Хоч як було страшно, Соня трішечки розплющила одне око. Бабуся почала нахилятися над онукою, так що посічені зморшками губи наблизилися до її обличчя. На фартусі, як і раніше, темніла жахлива пляма. Соні відібрало мову, й підлі мурахи раптом усі-всі одночасно увігнали свої лапки-шпичаки у змарніле тіло дівчинки.
Бабусині губи промайнули перед Сониними очима і… ніжно торкнулися онуччиної щоки.
— Спи, моє тихе сонечко, — з любов'ю прошепотіла бабуся і дбайливо поправила дівчинці подушку.
— А ти чого тут розлігся? — це вона зауважила Тома в Соні на ліжку. — Ану, не розбуди мені дитину, пішли-но зі мною, голубе чорноокий, у коридорі поспиш сьогодні.
Бабуся взяла Тома на руки і пішла з ним до дверей.
— Ба, — покликала стареньку Соня.
— Чого тобі, крихітко?
— Я так і знала, що це не ти, — відповіла дівчинка. — Я тебе дуже люблю.
— Що ти таке кажеш? — не зрозуміла, про що йдеться, бабуся. — Тобі щось наснилося, ге? Я тебе теж сильно люблю, дитинко. Спи, все буде добре.
— Ба, — знову озвалася дівчинка, — а що то в тебе за пляма на фартуху?
— То я борщем удень облилася, а що?
— Нічого. На добраніч, ба.
Щаслива, Соня заплющила очі й посміхнулася. Вона знала: тепер справді все буде добре. Ще ніколи Соня не спала так солодко.
Лист до бабая
Наступного дня, перед першим уроком, Соня, захлинаючись від нетерпіння, розповіла другові про бабусю і про пляму борщу, і про те, як вона спочатку перелякалася на смерть, а потім зраділа, що її бабуся не упир… Вона переповідала про вчорашні події так жваво, що на Чу не міг не перекинутися гарний настрій Соні.
— Ти сьогодні така завзята, — вдоволено зауважив він.
— Я почуваюся на всі сто, — весело мовила дівчинка, — так гарно виспалась, і сили наче додалося.
— Е, це класно, але ще зарано радіти, — кинув Чу. — Виходить, ми знову нічогісінько не знаємо про твого кровопивцю.
— Якось дізнаємось, — бадьоро запевнила Соня й замовкла, бо до класу саме ввійшла класна керівничка 3-А Маргарита Семенівна.
— Увага, діти! — сказала вона. — За тиждень — кінець навчального року. Ви отримаєте табелі про успішність. Але спочатку я хочу поговорити про ваше навчання з вашими батьками. Отже, післязавтра в нас — батьківські збори, діти. Передайте батькам, що явка обов'язкова.
На перерві Соня помітила, що Чу чимось стурбований.
— Думаєш про подяки? — спитала дівчинка.
— Е, про батьківські збори, — невесело відповів Чу.
— А що таке?
— Хіба не чула, що сказала Маргарита Семенівна? Явка обов'язкова.
— А твої батьки хіба не зможуть прийти?
— Ніяк не зможуть, — завертів головою Чу й похнюпився ще більше. — У чудовиськ не буває батьків.
— Як це — не буває? — Соня лише тепер збагнула, що Чу ніколи не згадував про свою сім'ю.
— Не буває, та й годі.
— Дивно. Але ж цього просто не може бути. Звідки тоді ти взявся? Звідки взагалі беруться всі чудовиська?
— Е, беруться собі. А до чого тут батьки?
— Ну, не знаю, — зніяковіла дівчинка. — Тобто я не втаємничена в подробиці, проте знаю напевно, що без батьків тут не обходиться. Я хочу сказати, що діти нізвідки не беруться. Тобто самі по собі. Згадала: їх повинен хтось знайти в капусті або в горосі. Чи, наприклад, отримати в подарунок від лелеки, купити на базарі, ну, в крайньому разі, народити. От тебе — в чому знайшли?
— Хто?
— Ну, батьки… А, ти ж кажеш, батьків немає… гм… О! В мене он бабуся піде, ти знаєш. І ти ж якось, здається, щось згадував про свою бабусю. Є в тебе баба з дідом?
— Є. Тільки не баба з дідом, а баба з бабаєм.
— Бабаєм?!
— Угу. У чудовиськ бабаї бувають.
— А це що — ті самі, що дітей лякають?
— Ті самі. Хоча як вони там вже лякають! Не сміши. Вік уже не той. Деякі бабаї зненацька гикнуть, то самі аж підскакують від переляку. А ти кажеш — лякають… Щоправда, мій бабай ще ого-го! Колись Верховним страхополохом був, поки не…
— Поки не що?
— Е, довга історія.
— Виходить, бабаї — це теж чудовиська?
— А як ти думала? Чудовиська, тільки підстаркуваті, котрі вже на пенсії.
— Зрозуміло. Дивно у вас якось: баби й бабаї бувають, а мамів і татів не буває, — міркувала Соня. — То, мабуть, тебе старі твої й знайшли.
— Може, й вони.
— А в чому — в капусті чи в горосі? Хоча ні, ти чималенький… мабуть, у кукурудзі.
— Хто його зна, вони мені не розповідали. Але, найпевніше, в гарбузах.
— Ясно. Але ж головне — родичі в тебе є, а тому можуть прийти на батьківські збори.
— Отож-бо й воно, що не можуть, — скрушно заперечив Чу. — Вони ж не в нашому лісі живуть. Переселилися, як я ще був малий.
— Отакої! Потрібно негайно написати їм листа та попередити про обов'язкову явку на збори. Заодно й попросити розповісти, в чому тебе знайшли.
Соня тут-таки вирвала з зошита чистий аркуш, і вони сіли писати листа до баби й бабая Чу. Чудовисько писав, а дівчинка допомагала. Підказуючи та вставляючи від себе каліграфічнішим, ніж у Чу, почерком деякі слова та фрази. Вийшов такий лист:
«Жахливі були, мої потворні страхопудиська, привіт. Пише вам ваш страхітливий, але добрий онук Чудовисько, або ж Чу Пластиліненко (не дивуйтесь, це таке прізвище).
Живу я добре, ходжу до школи, тому неслухняних діток мені не бракує. Тут мені цікаво, маю багато друзів, але найкраща приятелька — дуже неслухняна в минулому дівчинка Соня. Так, Соня. Ми сидимо з нею за однією партою. Щоперерви я бігаю на другий поверх. Там є чудесне віконце з тьотею Мотею, яка дає за пластилінових баранців смачнючі медяники, кекси з родзинками І заварні тістечка. На жаль, не всім — з мене, наприклад, вимагає гроші. А ще я навчився користуватися зубною пастою, тобто їсти її (Ви мусите з ним поговорити про це!) Нещодавно ми ходили в турли… в трули… в туристичний похід. Там я зробив один ганебний як для чудовиська геройський вчинок: врятував від невеличкого кабанчика, від страшнючого, лютого, кровожерного вепра одну слухняну й сумлінну, противнючу, та ще й носату зубрилку Тому Козохват.
Перейду до справи. Чи не могли б ви прийти (явка обов'язкова) на батьківські збори? Повідомте листом, коли прибудете. І ще одне: напишіть, де ви мене знайшли — в капусті, в горосі чи в гарбузах? А я думаю, що таки в кукурудзі.
Страшно вас лякаю, щиро цілую і бажаю вам паскудних дітлахів, тобто всього найліпшого, що ви самі собі бажаєте. Чу.»
— Ну от, — наслинюючи краї конверта, мовив Чу — мій перший у житті глист. Як ти гадаєш, він вийшов гарний?
— Звичайно, Чу, тільки не глист, а лист. Це найкращий лист, який мені доводилося коли-небудь читати.
— А скільки ти їх вже прочитала?
— Розумієш, Чу, — зніяковіла дівчинка, — не і так і багато. Але повір: для твоїх бабусі й дідуся…
— Бабая.
—Вибач, бабая… Цей лист буде найкращим у світі, бо написав його їхній онук.
Блискавична Маркова пошта
Того дня Соня з Чу, як завжди, йшли до школи повз пошту. Точніше, плелися. Бо Соня знову прокинулася знесилена та розбита. Мабуть, знову приходив глипач.
Чу ніс обидва портфелі, до того ж тримав Соню за руку.
Дійшли до пошти. На стіні біля входу висіла велика жовта поштова скринька. Сьогодні в неї вони й мали вкинути листа до бабая. Так сподівалася Соня. Та її надії не справдилися.
Коли Соня й Чу підійшли до поштової скриньки, Чу навіть не глянув на неї і почимчикував далі.
— Чу, забув? — спробувала спинити його Соня. — Он же скринька, кидай листа.
— Е, не тут, — неуважно кинув Чу.
— Та он же, хіба не бачиш?! Іди вкинь.
— Це не вона, — стояв на своєму Чудовисько, і йшов собі далі.
— Чу, якщо ти вирішив пожартувати, то досить, — розсердилася Соня. — Ми давно вже проминули пошту, і вертатись я не збираюся, ж бачиш, що я ледве йду, підеш відправляти листа сам.
— Ну подумай сама, Соню, — спокійно промовив Чу, — хто це з людей понесе глиста бабаєві? Та глистоноші як прочитають адресу, то зразу глиста й викинуть, бо вирішать, що хтось жартує.
— Я про це й не подумала. А як же ти збираєшся відправляти його?
— Є спосіб, — Чу весело підморгнув Соні й завернув за ріг будинку, в якому містилося відділення пошти. Соня дріботіла поруч.
У дворі був невеличкий дитячий майданчик з пісочницею, металевою гіркою, однією поламаною гойдалкою у вигляді дерев'яного, фарбованого в зелене крокодила та двома звичайними вертикальними гойдалками.
На майданчику було порожньо. Тільки одна молода жінка прогулювалася доріжкою, штовхаючи поперед себе візочок з немовлям, та ще якийсь хлопчик років п'яти у червонясто-бруднуватій вицвілій панамці кружляв довкола гойдалок на триколісному велосипеді з невеличким ящичком, примощеним за сидінням, якраз між задніми колесами.
— Чого це ми сюди прийшли, Чу? — почала непокоїтись Соня. — Ми ж не маємо часу на гойдалки, ще на урок запізнимось.
— Хвилиночку, — Чу зробив заспокійливий жест долонею, — зараз відправимо глиста і все.
— Та не глиста, а листа.
— Це в людей листи, а в нас це зветься глисти.
— Ну добре, але хіба тут є скринька? Тут нічого такого немає.
— Он вона, — кинув Чу і пішов прямісінько до малого на велосипеді.
— Ой, Чу, не треба, ти його налякаєш! — Соня спробувала схопити друга за лапу.
— Та, спокійно, це ж глистоноша.
— Оцей малий?
— А то ж як, — кивнув Чу, не сповільнюючи кроку.
— Зажди, Чу, він не може бути листоношею, бо ще й до школи не ходить. Він ще зовсім маленький, — дріботіла за чудовиськом Соня.
— Е, він не листоноша, а глистоноша. — Ти все побачиш сама.
Вони підійшли до гойдалок. Чу видобув із самовара листа і вкинув прямісінько в ящичок на велосипеді, який саме зупинився біля Чу. Лише зараз Соня помітила, що хлопчик сидить не зовсім на велосипеді, а радше на триколісному мопедику — принаймні, вихлопна труба в мопедика була якраз під ящиком. А ящичок — і це дівчинка розгледіла щойно тепер — був не чим іншим, як поштовою скринькою, бо мав зверху вузеньку шпарину, звісно, що для листів. До того ж збоку на скриньці чимось червоним, чи не цеглиною, було криво написано: Блискавична Маркова Пошта.
Тільки-но Чу впустив у ящичок листа, малий за кермом веломопедика задирчав зовсім по-дитячому: ДИР-ДИР-Р-ДИР-Р-РР! Задирчав і, натиснувши кривенькими ноженятами на педалі, рушив бетонною доріжкою навздогін молодичці з дитячим візочком.
— Хто це? — чомусь пошепки спитала Соня.
— Е, це Марко. Глистоноша, — відповів Чу.
— Але ж він ще дитина! Як же він упорається? — спитала Соня, а хлопчик тим часом уже ревів так гучно, наче справжнісінький мопед чи бензопилка, і з кожною миттю наближався до візочка.
— Він не хлопчик, Соню. Марко — торф'яник, йому вже років із двісті буде.
— Торф'яник?! — Соні ледь мову не відібрало. — Хочеш сказати, що оце посеред білого дня кругом шастають на мопедах різні торф'яники?
— Мені ж ти не дивуєшся.
— Ну, тобі…
— Торф'яники, Соню, це такі гномики, які мешкають побіля боліт. Вони в нас завжди глистоношами працюють, бо дуже схожі на простих хлопчиків чи на карликів, от і не впадають людям у вічі.
— Ясно, — мовила Соня, — але чого ж він так галасує?
Марко тим часом ревів, наче літачок, і мчав прямо на жіночку з дитячим візочком.
— Він їх змете! — перелякалася Соня, та враз трапилася ще одна дивина.
З вихлопної труби поштового мопеда з лускотом вихопилася сліпуча блискавка й розпанахала небо десь високо-високо над будинками. А може, навпаки — небо розкололось, і з розщілини чвиркнуло довжелезною покрученою блискавкою прямо у вихлопну трубу Маркового залізного коня (чи то пак коника). Але в тому годі було розібратися, бо вже наступної миті, коли мопеду не залишалося нічого, крім протаранити дитячий візочок, він зненацька підскочив у небо, наче приклеєний до блискавки, і отак, догори задніми колесами, майнув у височінь. Соня встигла побачити веселе й ніби трохи лукаве Маркове лице й зауважила: він таки вже в літах. А тоді і веломопед, і його вершник, і Чудовиськів лист до бабая — усе зникло, наче його й не було.
— Це ж треба, — почухала лоба Соня. — Він завжди, цей Марко, таке виробляє?
— А що ж ти хотіла — блискавична пошта, — кивнув Чу. — Сьогодні й відповідь може прийти.
— Щоб тільки не посеред природознавства, — зітхнула Соня, — бо Маргарита Семенівна ще й торф'яника на уроці не переживе.
«Здрастуйте! Я бабай…»
Після школи зайшли до Соні робити уроки. Спочатку повиконували всі вправи, потім порозв'язували приклади, далі вирішили погратися в настільну гру з кубиком і фішками, а вже аж тоді взялися ліпити баранців.
Хоча Соня спочатку й опиралася, бо тих баранців, відколи вона познайомилась із Чу, було наліплено вже стільки, що ніде й ставити, та Чу таки наполіг. Він сказав, що можна чіпляти до баранців ниточки й підвішувати фігурки до люстри чи до стелі.
Хіба дівчинка могла позбавити Чу найулюбленішої справи, найбільшого задоволення? Та ніколи в світі! Вони ж друзі. І ось на люстрі вже гойдалося сім кольорових баранців. Надворі тим часом сутеніло.
— А що, Чу, — раптом спитала Соня, — вже он ніч скоро, а відповідь від твого бабая так і не прийшла. Чи прибудуть твої родичі? До речі, батьківські збори вже завтра.
— Ой, — підхопився Чу, — що я сиджу! Мені ж додому пора, може, Марко вже там давно. Ну все, бувай.
— Зачекай, Чу, — зупинила його Соня, — а хіба той Марко не знайшов би тебе тут?
— Та мусив би знайти, — відповів Чу,— але ж, бачиш, немає чомусь і досі. Може, він поспішав і просто лишив глиста в моїй поштовій скриньці. Піду я.
Чу закинув на плечі свій самовар, відчинив вікно, махнув Соні на прощання лапою І вискочив з кімнати.
— Бувай, — махнула рукою Соня.
— Гав! Ґав! — махнув хвостом Том. Уже геть стемніло.
Дівчинка пішла у вітальню й побажала бабусі солодких снів.
— На добраніч, серденько, — бабуся пригорнула до себе онуку й поцілувала її.