А Пушкін так небагато хотів від своєї дружини — всього нічого, як по великому рахунку! Претензії до сімейного життя у нього були аж надто скромні:
Але навіть і цим, найскромнішим і таким природним бажанням не судитиметься збутися.
Після весілля — такого романтичного, незвичайного, швидко почнуться будні. Звичайно ж, сірі, рожевих буднів не буває. А з буднями почнеться вперта, довготривала й виснажлива війна з тещею, яка мала погану (але, звісно, традиційну для всіх тещ всіх епох і чи не всіх народів) звичку — совати носа в життя молодих. Вважала, що без її мудрих порад вони житимуть зовсім не так, як треба жити. Наталія Іванівна як не старалася навчити зятя уму-розуму, але він чомусь брикався, не хотів приймати її дармові поради, які вона щедро видавала щодня на-гора. Як уже втрачав терпіння, стомлено скаржився: «Теща моя не унимается». Довго і вперто боровся поет з тещею, оберігаючи свою сім’ю, як суверенну державу, від чиїх би то не було зазіхань, (пхе, який банальний сьогодні конфлікт, вже навіть гумористи і ті почали уникати його висміювати), аж доки, даруйте, не відшив тещу від границь своєї сім’ї, і вона, образившись, хряпнула нарешті дверима: «Ну й живіть як хочете!» і залишила молодих у спокої, що й потрібно було молодим. Потім йому доведеться поповоювати ще й з рідною «женушкой».
Друзі його були невисокої думки про його дружину (вродлива — так, але ж у сімейному житті самою вродою ситий не будеш і на вроді далеко не поїдеш!), вважаючи її по уму й характеру значно нижчою середнього рівня. Дехто навіть називав її «глупенькой», але він не ображався, бо й сам був десь приблизно такої ж думки. Але ніякої трагедії в тому не вбачав, як і нічого особливого не чекав від своєї молоденької «женушки». Як кажуть, бачили очі, що купували…
А ще дозоляло хронічне безгрошів’я. А втім, у цьому вони були обоє рябоє. Як і в тому, з якою швидкістю вони залазили в нові борги.
Із свідчень пушкіністів: «Часто вспоминала Наталия Николаевна (вже після загибелі чоловіка) крайности, испытанные ею с первых шагов супружеской жизни. Бывали дни, после редкого выигрыша или крупной литературной получки, когда мгновенно являлось в дом изобиліе во всем, деньги тратились без удержа и расчета, точно всякій стремился наверстать испытанное лишеніе. Муж старался не только исполнять, но предугадывать ея желанія. Минуты эти были скоротечны и быстро сменялись полным безденежьем, когда не только речи быть не могло о какой-нибудь прихоти, но требовалось все напряженіе ума, чтобы извернуться и достать самое необходимое для жизненаго существованія».
Гірше, що йому доводилось постійно її супроводжувати на вечори і бали, що тяглися безконечною вервечкою (у деякі свята змушений був відвідувати по два бали в день), і він заздрив тим приятелям, у яких дружини не були красунями. І в той же час йому приємно було слухати, що дружина його красуня — це лестило його самолюбству. Але водночас скаржився, що в нього немає вільного життя, необхідного для письменника.
«Жизнь моя в Петербурге — ни то, ни се, — писатиме в листі до приятеля. — Заботы о жизни мешают мне скучать. Но нет у меня досуга, вольной холостой жизни, необходимой для писателя. Кружусь в свете, жена моя в большой моде; все это требует денег, деньги достаются мне через труды, а труды требуют уединенія… Путешествия мне нужны нравственно и физически…»
Він і їздив багато — Нижній, Казань, Симбірськ, Оренбург (Пугачевщина). Писав іноді з дороги радісно:
«…Уже чувствую, что дурь на меня находит, — и я в коляске сочиняю, что уж будет в постели».
Радів, що в нього така вродлива дружина, тішився неймовірно.
«…гляделась ли ты в зеркало и уверилась ли ты, что с твоим лицом ничего сравнить нельзя на свете? А душу твою я люблю еще более твоего лица…» І в той же час дорікав їй кокетством: «Недаром кокетство… почитается признаком дурного тона. В нем толку мало. Ты радуешься, что за тобой, как за сучкой, бегают кобели… есть чему радоваться!»
Між ними була фізична близькість, але не було духовної. «Она жила, как живут дети, без размышленій, без забот; для нея жизнь была рядом празднеств, балов, туалетов, прогулок — и, как только ей делали ласковое лицо, воображала, что ее обожают».
Зашморг на шиї поета почав затягуватись. Свою долю з юною дружиною поет явно почав передчувати, бо якось з дороги написав їй: «…знаешь русскую песню? Не дай Бог хорошей жены, хорошую жену часто в пир зовут, а бедному-то мужу в чужом пиру похмелье, да и в своем тошнит…»
Пересуди вже заганяли його в глухий кут, з якого не було виходу. Недаром він у відчаї писатиме у 1836 році: «Черт догадал меня родиться в Россіи с душою и с талантом. Весело, нечего сказать!»
Його становище у вищому світі ставало нестерпним. Досить було однієї іскри… І вона загрозливо зблиснула в листопаді 1836 року, коли він отримає анонімний пасквіль про те, що його вибирають в Орден Рогоносців і заодно історіографом цього малосимпатичного закладу.
Він повстав і рішив іти ва-банк!
«Я принадлежу стране и хочу, чтобы имя мое было неприкосновенно повсюду, где оно известно».
До кривавої розв’язки було рукою подати…
«Мой Ангел, кажется, я глупо сделал, что оставил тебя и начал опять кочевую жизнь».
В другій половині серпня 1833 року Пушкін знову подався в мандри — цього разу в село Ярополче — за сімейними обставинами. Із Санкт-Петербурга поїхав через Москву, далі до Звенигорода, потім на Волоколамськ, а звідти в Ярополче (тоді, як і тепер — Ярополець) в гості до тещі Наталі Іванівни Гончарової, яка все літо перебувала в селі, у своєму маєтку.
Дороги (польові путівці), як скаржився він у листах, були «скверныя», «меня надсилу тащили шестерней», до всього ж ямщики постійно «стращали меня грязными проселочными дорогами» і взагалі мандрівнику не щастило з каретниками, бо доводилось на станціях по кілька годин чекати коней. І все ж він з кожного міста писав дружині бадьорі листи, адресуючи їх в Санкт-Петербург, на Чорну Річку, на Мілерову дачу Наталі Миколаївні Пушкіній:
«Милая женка, вот тебе подробная моя Одиссея…»
Але про гостювання в тещі листа написав не в Ярополці, а вже повертаючись додому, з Москви, де зупинявся на кілька днів:
«В Ярополец приехал я в среду поздно. Наталья Ивановна встретила меня хорошо, как нельзя лучше. Я нашел ее здоровою, хотя подле нее лежала палка, без которой далеко ходить не может. Четверг я провел у нее… Она живет очень уединенно и тихо в своем разоренном дворце и (увага! — В. Ч.) разводит огороды над прахом твоего прадедушки[9] Дорошенки, к которому ходил я на поклоненіе. Сем. Фед. (керуючий маєтком Н. Гончарової — В. Ч.) водил меня на его гробницу…»
Не обминув і практичної сторони поїздки, повідавши, що оглянув стару бібліотеку в маєтку і відібрав десятків зо три книг (теща дозволила), застеріг, що вони прибудуть разом з варенням і наливками.
«Таким образом мой набег на Ярополец был вовсе не напрасен».
Ну й слава Богу!
Того року, як Олександр Пушкін побував у Яропольці в гостях у тещі, минала 135 річниця з дня смерті гетьмана Дорошенка. І хоч покійник за свого життя «больше всех» ненавидів руських, поет до праху гетьмана все ж таки пішов. І ходив, як сам у листі уточнив, не просто так, а — «на поклонение», і на тім спасибі!
Могила «прадедушки» виявилась занедбаною, це поета вразило й обурило. Не втримавшись, зауважив братові тещі про те, що могили предків «надобно почитать». Брат, відчувши себе незручно, вину поспішив звалити на сестру (хоч сам постійно жив у Яропольці і на відміну від сестри був ще й чоловіком): то вона, мовляв, така неуважна, прадіда свого не шанує (хоча покійний гетьман в такій же мірі, як і сестрі, був і йому прадідом), треба їй нагадати…
Петро Дорофійович помер 9 листопада 1698 року і був похований під правим крилосом сільської церковки святої великомучениці Параскеви, що стояла в Ярополчому на березі Лами. На могильній плиті було викарбувано такий текст:
«Лєта 7206 (себто 1698) ноября 9 день представився раб Божий гетман войска запорожского Петр Дорофеев Дорошенко, а прожив од рождества своего 71 год і положен бысть на сем месте».
Мова, як бачимо, українська (тодішня, зрозуміло) і те, що в Росії, в самому її центрі, у Підмосков’ї напис зроблено рідною гетьману мовою, було останнім проханням Петра Дорофійовича, його заповітом: «Як умру, — якось сказав він ще за рік до смерті, в сімдесятиріччя своє, — то щоб на могильній плиті написали моєю мовою, а не вашою». — «Та чи ж не все одно, якою мовою, то бишь языком?» — подивувалась Агафія Борисівна і подивувалася щиро, бо й справді їй подумалось: ну чи не все одно, якою мовою тобі на могилі напишуть? «Живи довго», — додала. «Виходить, не все одно, коли тебе прошу, — одкаже чоловік. — Це ти так вважаєш — чи не все одно, бо знаєш, що напис зроблять руською. І твоє зверху буде. А я хочу, щоб тільки моєю мовою, з якою я народився і жив усе життя, і тому вона — моя мова. І мова мого батька, мого діда гетьмана Михайла, є мовою тієї пісні, що про нього і про нас, Дорошенків, співають і співатимуть. Зрештою, українською, понеже я був і залишився українцем і гетьманом України, і під чужим написом мені соромно буде лежати. І не з своєї волі я опинився в чужому краю без права на повернення, в чужій землі не з своєї волі змушений буду лежати, як надійде мій час, бо й мертвого мене дяки кремлівські в Україну не відпустять — бояться мене. І Москва ваша боїться. Що й мертвим підбурюватиму українців до волі. То в чужій сторонці хай наді мною хоч мова буде моя. То й камінь не так давитиме… Чуєш, Гапочко, тільки моєю рідною мовою…» — «Вчиню, як ти й велиш — живи довго».
Агафія Борисівна заповіт виконала, правда, в поховальній шарпанині переплутала посаду свого мужа і веліла викарбувати «гетман войска запорожского», понизивши чин чоловіка, тоді ж як він був гетьманом не війська, а всієї України, главою її уряду.
Залишається додати, що напис (сьогодні первісний текст не зберігся, вірніше, його вже неможливо прочитати на плиті), достовірний. 30 серпня 1824 року художник Яків Аргуров на прохання історика Дмитра Бантиш-Каменського змалює його — тоді він ще добре читався — і текст вперше з’явиться друком в «Истории Малой России» у 1830 році.
Надмогильну плиту з цим написом і бачив у серпні 1833 року Олександр Пушкін (зарослу бур’янами, та й городи Наталі Іванівни Гончарової підступали до могили впритул, як ніби вільної землі було обмаль чи вона була на вагу золота), коли будучи в Яропольцю, ходив «на поклоненіе» до прапрадіда своєї Наталі.
А ось церковки Святої Параскеви, під правим крилосом якої і був похований гетьман, поет уже побачити не міг — на той час од неї не лишилося й сліду. Була вона дерев’яна і од ветхості вже ледве трималася купи ще за життя Дорошенка. В рік його смерті церковка дихала на ладан. Висохла, з потрухлявілими дошками, вона скрипіла од вітру, й Агафія з острахом заходила до церковки, коли провідувала могилу чоловіка. Помираючи, Петро Дорофійович журився, що доведеться йому лежати в церкві, яка вже ось-ось розсиплеться.
— Не встиг я, то вже ти, Гапочко, будь добра, зроби святе діло. Як поховаєш мене та сороковини справиш, то з Божою поміччю й займешся церквою Параскеви. Коли буде потреба, звернешся до Ростовської митрополії, святі отці тобі допоможуть, бо ж як же людям без Божого храму…
Агафія Борисівна звернеться до митрополії аж через п’ять років по смерті чоловіка, як уже церкви й сліду не лишиться, тільки могила чоловіка на тому місці сиротливо виднітиметься…
А прийме її в році 1702 сам митрополит Ростовський та Ярославський, за яким і рахувалося село Ярополче.
Він тихо й безгучно плакатиме, коли почує, чия вдова приїхала до нього, і світлими сльозами на зморшкуватому лиці вразить Агафію Борисівну.
— Я знав ще по Україні вашого покійного чоловіка, великого гетьмана України, царство його душі праведній, Петра Дорофійовича. Та й моєму батькові, козацькому сотнику Саві Тупталу, він свого часу добре допоміг…
Слухаючи старця, плакатиме й гетьманова вдова.
Митрополитом Ростовським та Ярославським з 1702 року був Дмитро Туптало, автор книг — житій святих «Четьї-Мінеї», які тоді читала вся письменна Росія, читала їх і сама Агафія Борисівна разом з покійним чоловіком. Дізнавшись, хто перед нею, вдова, опустившись на коліна, цілуватиме сухі руки владики.
— Це я вам маю цілувати руки, ви любили Петра Дорофійовича, — сказав їй митрополит і припав до її руки холодними устами.
Димитрій Ростовський (в миру Данило Савич Туптало) був на двадцять чотири роки молодший гетьмана Дорошенка, народився він на Київщині, в Макарові. Сьогодні його титулують як українського та російського письменника, церковного й громадського діяча. Навчався в Києво-Могилянській академії. У 1668 році постригся в ченці під чернечим ім’ям Димитрій, був ігуменом в монастирях Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-Сіверського, Києва. Крім морально-повчальних, богословських та драматичних творів, написав найзнаменитіший свій твір — чотиритомні «Четьї-Мінеї» («Книга житій святих»), що виходила у друкарні Києво-Печерської лаври у 1689, 1695, 1700 роках. Останнє прижиттєве видання з’явиться у 1705 році.
У 1702 році ченця Димитрія, найбільшого на той час просвітителя, церковного та громадського діяча Москва забере в Ростов митрополитом — щоб і Росію навчив уму-розуму. Крім того, це було ще й почесним вигнанням — просто великого українця прибрали з України. Ігумен Димитрій був однодумцем гетьмана Дорошенка і в усьому підтримував його боротьбу за незалежну Україну, а тому був небезпечним для Росії.
— Відшукався гетьманів слід у Росії, — і вперше митрополит пожалкував, що московити трохи запізно забрали його у свою Росію, бо коли б на кілька років раніше, застав би Петра Дорошенка живим і неодмінно б зустрівся з ним.
Йшов митрополитові всього лише 51–й рік, він був ще ніби ж не старим, але й за молодих літ не відзначаючись здоров’ям, швидко, ледь подолавши піввіковий рубіж, почав старіти. Тільки незвичайний розум його залишався все таким же гострим і ясним. Жити йому залишалося ще сім років, і митрополит, відчуваючи наближення кінця, квапився, щоб якомога більше написати із задуманого.
— Гетьман Петро, — слухаючи тиху розповідь Агафії Борисівни про життя її мужа в Москві, потім у Ярополчому, — час од часу промовляв митрополит з жалем, — Петро Дорофійович, гетьман наш незабутній… Як шкода, що його не стало. Його кредом, якого він дотримувався все життя, був вислів: «Салюс Україна суперма леко есто!» — «Гідність України — найвищий закон!» Коли б усі українці були такими, як ваш покійний чоловік, шановна Агафіє Борисівно, Україна б уже далеко просунулася в напрямку своєї державності… — Спохопився. — Даруйте, я захопився. Та й не врахував, що ви — русачка, вам Україна, очевидно, далека.
— Чому ж, владико? Я з Петром Дорофійовичем прожила останні чотирнадцять років, то й Україна мені стала ближчою. І мови своєї покійний мене вчив. Як і співати пісню про його діда-гетьмана: «Ой, на горі та женці жнуть…» Агафія Борисівна ще довго слухала тиху розповідь митрополита про мужа свого, а на прощання поцілувала владиці руку, прийняла від нього благословення і, повернувшись додому, сказала дітям:
— Митрополит Ростовський, владика Димитрій пообіцяв подбати про могилу вашого батька… Я не знаю, а ви й поготів не знаєте, який у вас був незвичайний батько — гордіться ним. Владика Димитрій на прощання сказав: поки буде Україна, поки вона й пам’ятатиме свого гетьмана, вашого батька, а мого покійного чоловіка…
Владика Димитрій свого слова дотримає, і в році 1703 його старанням буде споруджено надгробок на могилі Дорошенка, а над ним постане каплиця у формі квадрата з чотирма стовпами по кутах — чотири сажні завдовжки і три завширшки, — накритих спільним дахом з хрестом угорі. Середину каплиці займе велика кам’яна плита, на якій буде відтворено первісний текст напису.