Але час, як відомо, не тільки великий лікар, а й ще великий руйнівник. Пушкін уже не застане каплички, коли три дні у серпні гостюватиме у тещі в Яропольці. Як колись зруйнувалися од ветхості церковка Святої Параскеви (її теж Пушкін не застав), так через століття з добрим гаком надійде сумна черга й капличці Дорошенка. Лишиться сама могила, та й та заростатиме бур’янами…
Відвідавши могилу гетьмана, поет не втримається і скаже тещі (про те в листі до «женушки» не обмовиться й словом, аби не хвилювати її) і правнучці гетьмана відверто і дещо аж роздратовано:
— Могила вашего предка до того запущена і занедбана, що мені, їй-право, аж незручно вам про це казати… Це ж ваш рідний прадід, Наталіє Іванівно! Невже вам не болить, що його могила в такому стані?
— Що?.. Що таке?! — Наталія Іванівна, спалахнувши, покрилася червоними плямами на лиці. — Хто вам таке… сказав?
— Мої очі…
— Ви… ви… — теща не знала, що відповісти, бо в словах клятого зятя була правда, а кому приємно слухати гірку правду? — На могилі Дорошенкі… п-порядок. Я сама там якось була…
— «Якось», означає, що давненько. А порядок на могилі гетьмана якщо й був, то — колись. А нині… всюди запустіння. Ще й огород посадили під саму могилу — невже у вас землі мало?
— Як ви… смієте… мені… мораль читати, с-с-ударь?
Наталія Іванівна сердито пирхнула і стисла губи, що враз налилися синявою (вони завжди в неї синіли, як вона сердилась). Ще й демонстративно кинувши ложку, вийшла з їдальні. У словах нелюбого зятя була правда, тож не мала чим заперечити, але й погодитись, щоб його було зверху, теж не могла. До вечора з зятем не розмовляла, намагаючись не потрапляти йому на очі. А коли другодні вранці зустрілися, вона й обізвала зятя «лешим арапским» — причепилася до його африканського коріння.
«Теж мені… писаний красунчик — дивитися немає на що! — подумала, але вголос не зважилась сказати те, що думала, бо то був би повний розрив. — Ще б трохи, і вийшла б із тебе пречудова мавпочка».
Він теж щось бовкнув, здається, про «Вечера на хуторе близ Диканьки» того… малороса. І натяк вона зрозуміла — зять порівнював її з малоросійською відьмою, героїнею «Вечорів…», але вдала, ніби їй невтямки. Хоч тут проявила розсудливість, аби далі не загострювати відносини, що й так вже трималися на чесному слові. Подумала (на неї іноді находило просвітлення): який він не є, а все ж зять. А тещі треба поважати зятя. Тому доведеться змиритися, що він у неї такий. Хоча, як по великому рахунку, попри гарячковитість, він ще й непоганий. Жаль, що без калитки, без «положения» при дворі, піднаглядний, прости Господи, писака…
Попрощалися вони хоч стримано й дещо натягнуто, але ж зовні ніби по-людськи, і він навіть приклався губами до її руки, а вона, на мить розгубившись, чмокнула його в кучеряву африканську шевелюру.
Поета не стане у 1837 році, теща переживе свого зятя на одинадцять років, і коли хтось при ній, згадуючи її зятя, з подивом і повагою казатиме: «О-о, то у вас зятем був сам Пушкін?..», вона з робленим подивом перепитуватиме: «Кого ви маєте на увазі?.. А-а… цього, лешего арапского? Так, був. З мого промаху. Бо могла б і кращу пару для своєї Наталі підібрати, а не піднаглядного літератора… Але все це — вже діла давно минулі. Який був, то й був. А ось нинішній мій зять — Ланской… О-о!.. Хоч і запізно трапився, але Наталі з ним нарешті поживе у своє задоволення».
До кінця життя свого Наталі Іванівна не зможе пробачити Пушкіну шпильки щодо занехаяної могили предка… Та як він посмів їй таке заявити?! Безтактно і нечемно! Хоча він, звичайно, правий. Могила прадіда і справді потребувала і ще потребує деякого… е-е… облагородження. Але ж для чого їй було тикати могилою межи очі? Вона, може, це знала раніше нього і завжди пам’ятала, тільки вибирала зручний час, щоб привести могилу в належний стан. А втім, якщо бути об’єктивним, Наталі Іванівна все своє життя була зайнята лише однією особою — самою собою. Своїми ахами та охами. Особливо в останнє десятиріччя, коли вона вже й справді хворіла. Відмовляли ноги, тож ходила з палицею, згодом вже ледве пересувалася. З дому старалася не виходити. Ноги слабішали з кожним роком, наприкінці життя вже й палиця не рятувала. Ледве човгала, та й то, коли її хто вів під руку. Ноги розпухали, наливалися рідиною, синіли і так ночами нили, що вона майже не спала. Мазі та різні припарки не допомагали. Тож до могили прадіда вже не могла самостійно ходити — спершу її водив Семен Федорович, керуючий її маєтком, а коли їй гірше стало — возив у колясці. Коні зупинялися, Наталі Іванівна, не встаючи, оглядала місце останнього пристанища гетьмана і сама собі казала:
— В принципі, звичайно, той леший арапський був правий — надгробок прадіда і справді дещо… е-е… занедбаний. Але ж я про це думаю постійно.
Вона була з тих, хто довго й марудно запрягав, але їхав швидко. Відкладала й відкладала задумане, то на наступне літо, то ще на наступне, але врешті й численним відкладанням надійшов край.
— Все! — як вирок винесла вона своєму керуючому: — Потрудіться зайнятися цією справою. Далі я відкладати не можу, бо не знаю, чи й доживу до наступного літа. Треба братися за могилу зараз же, цієї весни.
І все завертілося, як за помахом чарівної палички. Де й енергія бралася — Наталі Іванівна розгорнула бурхливу діяльність, вимагаючи, аби Семен Федорович доповідав їй ледве чи не двічі на день, що робиться біля могили, особисто переглянула кілька варіантів каплички, вибрала один, примусила допрацювати його і підвела риску:
— Готово! Пора й за роботу!
Відразу ж знайшовся ліс, знайшлися й майстри…
2 серпня 1848 року, через п’ятнадцять років після того, як зять дорікнув їй занедбаною могилою прадіда, капличку на його могилі нарешті було збудовано і, як годиться, освячено.
Наталі Іванівну слуги знесли з коляски, а під час освячення її підтримували з двох боків брат та керуючий. І так її зворушила подія, що вона аж заплакала — тихо й безгучно.
— Ну, ось, — полегшено зітхнула, — за мною вже й немає боргів у цьому світі… Останнє, що я мала в цьому світі зробити, я, слава Богу, зробила. Такою капличкою, гадаю, прадід буде задоволений. А втім, сама його невдовзі запитаю. Відчуваю, що ми з ним ось-ось зустрінемось. Жаль, що не на цьому світі. Як і жаль, що сьогодні при такій нагоді немає біля мене Наталі, праправнучки покійного гетьмана…
На дочку свою, красуню Наталі, мала обиду — забула Наталі матір. Після загибелі Пушкіна вона через рік вийшла заміж, стала Пушкіною-Ланською і жила, доходили чутки, з новим чоловіком у своє задоволення. А від першого лишаться, як вічний докір, рядки, що їх вона намагатиметься ніколи не згадувати:
«Женка, женка! — це з його листа. — Я езжу по большим дорогам, живу по три месяца в степной глуши, останавливаюсь в пакостной Москве, которую ненавижу — для чего? Для тебя, женка!..»
Повернувшись з освячення каплички духовно просвітленою, але фізично геть підупалою, Наталі Іванівна відчула себе такою втомленою і розбитою (скаржилась, що її наче ведмідь поламав), що не могла й сидіти. Та ще дуже хотілося спати.
— Все, все… — бурмотіла, а що означало оте «все, все», не пояснювала. — Спати, спатоньки… Тільки не знаю, де сьогодні проснуся — тут чи вже на тому світі?..
Випало їй друге. Відмовившись від обіду, прийняла щось заспокійливе, її відвели в спочивальню і вклали в ліжко.
— Все, все, — бурмотіла, — як я стомилася… Та й ведмідь мене потовк — пом’яв, все тіло, як не моє…
Позіхнувши раз — другий, миттєво заснула…
Більше їй не судитиметься проснутися. Під вечір слуги виявлять свою господиню мертвою — так закінчився земний шлях російської правнучки українського гетьмана Дорошенка.
І ще того дня станеться одна подія. Але відбудеться вона за тисячі верст від Яропольця — це ж треба трапитись такому збігові! 2 серпня 1848 року рядовий Оренбурзького окремого корпусу (5–й батальйон, що квартирував в Орській фортеці) Тарас Шевченко, перебуваючи в Кос-Аралі, потай, бо ж йому це суворо заборонялося робити, — завершить поему «Заступила чорна хмара…». Про несправедливо забутого вже тоді в Україні гетьмана Петра Дорошенка, чий слід, здавалося, загубився в Московії назавжди, адже небагато хто ще пам’ятав, що непокірний гетьман за життя свого був висланий у підмосковне село Ярополче, там усіма покинутий, але під суворим наглядом чужої влади, без права повернення доживав свого віку, і вже скоро півтораста років мине, як лежав він у чужій землі далеко від Батьківщини, і над ним, над мертвим, тяжіла заборона на повернення в рідний край…
Йшлося в творі й про те, як митрополит Ростовський (теж, до слова, вигнанець з України) Дмитро Туптало увічнив пам’ять борця за волю України, спорудивши над його вічною домівкою капличку. Чи вціліла вона за сто з гаком років, що минули звідтоді, Тарас Шевченко не знав. Але чомусь саме про це він писав 2 серпня 1848 року, не підозрюючи, що саме того дня правнучка гетьмана освячувала вже нову, збудовану нею капличку над могилою Дорошенка, і що того ж дня вона й померла.
Чорна хмара таки заступила білу — за допомогою своїх, як це не раз і траплялося в Україні, коли брат ішов на брата, бо завжди знайдеться «дурний Самойлович», який і допоможе Ромодановському поневолити Україну.
А далі в поемі розповідається, як гетьмана Дорошенка «закували в кайдани, в Сосницю послали, а з Сосниці в Ярополче віку доживати».
Капличка, збудована Гончаровою, простоїть на могилі Дорошенка 105 років, а потім і її зруйнують — і час, і люди. Але десь, кажуть, зберігається з неї малюнок. За переказом, капличка своєю формою нагадувала в’їзну браму чигиринського замку гетьманської столиці Дорошенка, що на річці Тясмині в його рідній Україні.
…А починаються вони словами «в літо». Звідси і їхня назва — літописи. Розповідь у них про події та факти подається за роками. Це як хроніки та аннали в інших країнах.
Багато українських літописців писали про Дорошенка, але про його «московське сидіння», здається, лише «Літописець, що в руських і польських сторонах діялося і якого року», він же — «Чернігівський літопис за новим списком» — значна історична хроніка, складена невідомим автором в кінці XVII — середині XVIII століття, що його було вміщено в першому томі «Южно-русских летописей» (1856).
Із трьох відомих варіантів «Літописця», останній під роком 1676 (хоча це неточність, насправді все відбулося роком раніше) так повідомляє про «московський полон» Дорошенка (при цьому з явною симпатією до гетьмана):
«…того ж року Петро Дорошенко царю московському поклонился поъхаль до Москви (З доброї волі чи що? Як кажуть, літописець чув дзвін, та не знав, де він бемкнув. — В. Ч.) зовсьемь на мешкане и тамь быль въ чести царской; а поживши льта многіе, умеръ на Москвеъ».
За радянського періоду про Дорошенка теж не писали, в радянських істориків (точніше, партійних ідеологів) цей гетьман не був у пошані, адже виступав за незалежну Україну, а це з точки зору минулого режиму смертний гріх. На карб в УРЕ йому ставиться і те, що він «підтримував… угруповання І. Виговського», який, як відомо, теж боровся за незалежну Україну, а також що він придушував «Пушкаря і Барабаша повстання» — цих відомих авантюристів, які своїх заколотом робили все, аби допомогти Росії захопити Україну.
Він і «учасник загарбницьких походів польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну» (гетьман тоді ще вірив, що з допомогою поляків можна вирвати в Росії захоплену нею лівобережну частину його роз’єднаної вітчизни, з’єднати її з Правобережжям, де він був гетьманом, і утвердити незалежну державу), що він «разом з крим. татарами організовував ряд грабіжницьких походів на Лівобережну Україну, із султаном уклав угоду про перехід України під владу Туреччини» (під владу Росії, бачте, нічого, можна і навіть треба, а от під іншу владу — зась!).
Загалом Петро Дорошенко, судячи з такої «історії», був чи не поріддям пекла. Як, між іншим, і Виговський чи Мазепа. А все за те, що вони хотіли незалежності своїй Батьківщині. У всі часи, у всіх народів це було позитивом. І в Росії теж, але тільки щодо Росії це вважалося патріотизмом, і тільки за есересерівської імперії в Україні вважалося найжахливішим злочином, якщо українець багнув незалежності своїй державі.
Невідомо тільки, за віщо ж Дорошенко, якщо вірити «Чернігівському літописцю», «быль въ чести царской»?
Зима 1698 року прийшла в Підмосков’я напрочуд рано, була важкою і заметистою. Сипав і сипав сніг, начеб небо прорвало, а коли на якусь днину й затихало, все одно в полях і на дорогах укрило, дороги були непроходимі, всюди замети — один одного більші. І досить швидко після незначного передиху, коли негода збиралася з новими силами, все повторювалось, і знову починала шаліти заметільниця, вітер шпурляв колючий сніг в лице, збивав рідких перехожих з ніг і міг поховати в кучугурах необачного живцем, налітав як з-за рогу, крутив заметами, звіром вив.
В таку хуртовину, казали, добрий господар і пса не вижене у двір. У сінях йому кубло вимостить. А ось до Агафії Єропкіної, яку в селі прозивали Дорошихою, негадано гість прицурганився.
19 грудня, коли мовби трохи вгамувалося, стихла нарешті остогидла заметіль, крізь рвані хмари виглянуло холодне, змерзле сонце, і в його промінні на рівнинах замети заіскрилися снігом-сріблом, в Ярополче негадано прибився пристав з Волока Ламського — з лицем, вкритим інеєм, його кошлата конячина теж була обліплена небесним мливом, і здухвини її ходили ходором — бідна тварина парувала, як загнана. Провалюючись у заметах по брюхо, конячина надсилу дотягла санки, на яких, закутаний у дві шуби, ледве вміщувався дебелий пристав, схожий на борова.
Прибулий, навіть не обтрусившись, не вистукав обмерзлі чоботи, а вперся в помешкання, як був у снігу, і вже там обтрусився (Агафії Борисівні при цьому здалося, що він хрюкнув від задоволення) і, затято вищипуючи з бороди білі крижані бурульки, що рясно там висіли, кректав:
— Ну й погодка, т-туди твою!.. Наче нарочито до мого приїзду розгулялася…
— В таку заметь? — подивувалася Агафія Борисівна. — Що привело до нас пана пристава?
— Служба царева, Агафіє Борисівно, наша нелегка служба, — чомусь весело одказав пристав, і його пихате лице, червоне з морозу, здавалося, ось-ось лусне від задоволення (а втім, пристав за будь-яких обставин відзначався незмінним життєлюбством). — А як у вас, дражайшая?.. Все гаразд?
І наче хрюкав від задоволення.
— Які можуть бути гаразди у вдови по смерті мужа?
— Та воно, як той казав, і такечки, — охоче погодився пристав. — Але ж у нас, Агафіє Борисівно, служба така — всьому довіряй, але…
— Перевіряєте, значить? Чи покійник бува не повернувся з того світу? Це ви мали на увазі, пане приставе? Заспокойтесь, гетьман Дорошенко все ще лежить у сирій землі і поки що не воскрес.
— Агафіє Борисівно, — пристав, здається, й не думав ображатися. — Дарма ви так, дражайшая… Служба у нас, царевих слуг, така.
— Так ось і передайте, пане царевий слуго в Кремль — не воскрес іще гетьман Дорошенко — надійно помер. — Єропкіна готова була заревіти і тільки зусиллям волі стрималась. — Мабуть, мій муж, Петро Дорофійович, з того світу вже ніколи не повернеться — на жаль. Про це й можете передати у свій Кремль.