— Як накажете, Агафіє Борисівно, як накажете, — пристав був сама ввічливість, але явно не спішив повертати голоблі — не інакше, як чекав дармового пригощання, — недарма ж царевий слуга. І, нічого не вдієш, доведеться їй розщедритись.
Та гість першим почав:
— І скільки ж оце з дня смерті вашого мужа минає?
Він, здається, знав, а запитував лише для годиться.
— Сьогодні сорокоуст у церкві Святої Параскеви закінчують читати. А я до сороковин готуюся — завтра Петрику моєму і справлю сорок днів, як пішов він з цього світу.
— О-о, — невідь-чому аж обрадувався пристав. — А я мимо Ярополчого їду…
— Прогулюючись, — не втрималась Єропкіна, щоб не вколоти гостя.
— Ага, прогулюючись, — підхопив її гру пристав, — дай, думаю, в гості до Агафії Борисівна заскочу, погодка гарна, пребадьора, чому б і не провідати удову, не утішити її в горі. Аж воно вже й сороковини… Як кажуть, пора й сороківку[10] на стіл виставляти.
— З цього б і починали, пане приставе.
— Я завжди дивувався, яка мудра жона у пана гетьмана, все з півслова кумекає…
— Пора, то й пора, — зітхнула жінка, знаючи, що від пристава, якщо він унюхає в хаті хмільне, відчепитися неможливо: — Роздягайтеся, сідайте до столу.
— З цього б і починали, дражайшая, — хрюкнув від задоволення пристав, скинувши шубу, плюхнувся до столу. — Я завжди казав покійному вашому мужу, царство йому небесне: у тебе, кажу, не жона, а ума палата! Її б у Кремль посадити, всіх би дяків навчила, як приказом управляти… То я вже готовий до прийняття яств і питія…
Щедро Єропкіна царевого слугу пригостила (оглянутись не встигла, як він курку наче за себе кинув і пляшку сухою зоставив, але — хай, прихильнішим буде, коли в Кремлі доповідатиме про свою поїздку в Ярополче), ще й на дорогу сороківку дала — пристав її поспішно собі за пазуху сунув, — обважнілий з-за столу звівся.
— Не смію більше затримуватись, дражайшая… Покедова…
— Покедова, — його словами відповіла господиня, рада, що гість, хоч і незваний, але ж і недовго побув. — Поспішайте, пане приставе, покіль знову не розгулялася сніговиця. А в Кремлі так і передайте дякам: був, мовляв, у Ярополчому, все сам перевіряв, не воскрес іще гетьман Дорошенко. Надійно вмер…
— Агафіє Бо-орисівно?
— А чого ж ви… з перевіркою приїхали, — крізь сльози вигукувала жінка, — так дякам і передайте… Мовляв, найближчим часом гетьман не збирається воскресати. Тож нема чого царевим слугам і до вдови його навідуватись…
— Передам, дражайшая Агафіє Борисівно, неодмінно передам.
Коли ж пристав з двору виїздив своєю замученою конячиною (шкода її стало Агафії, веліла погодувати й конячину, і торбу вівса їй дати, адже вона теж перебувала на службі в царя), поспитала:
— Хто ж тепер, цікаво, гетьманує в Україні?
— Хтось із їхніх. З малоросів… Як його звать, дай Бог пам’яті. Знаю, наша людина, надійна. Ага, згадав. Іван Мазепа.
— Хто-хто? — не вчула Єропкіна через порив вітру, що налетів з-за рогу.
— Іван Мазепа, кажу, — крикнув пристав, зручніше вмощуючись в санях (сани такі малі, власне, санки, а він, кабанюра такий здоровенний, як він у них уміщується, для чогось — воно їй треба? — подумала жінка). — Служив той Мазепа в уряді ще за твого мужа, за гетьмана Дорошенка. За Самойловича був генеральним осавулом їхнім, а тепер ось, як Івашку Самойловича в Сибіряку замели — гетьманом став. В Кремлі задоволені, наша, кажуть, людина, надійна, не дасть Україні на волю вирватись, — труснув віжками. — Но, гнідий, давай-давай, до Волока мусимо затемна дістатися, а там видно буде…
І ще щось крикнув їй, але Єропкіна не вчула — загудів вітер, закрутив снігом, низько, ледь не зачіпаючи дахи Ярополчого, неслися рвані хмари, швидко пасмурніло.
Рівниною до Ярополчого вже спішила нова хуртовина, і білий світ почав швидко звужуватись, зникати.
Більше Москва не присилала своїх слуг до Єропкіної. Нарешті, певно, в Кремлі повірили, що гетьман Дорошенко таки й справді не воскресне. І то була правда, як і те, що гетьманом України на той час — після Дорошенка й Самойловича — справді став він, Іван Мазепа.
Єропкіна пригадувала, чи покійний чоловік за життя свого їй розказував про такого старшину, як Іван Мазепа, і згадати не могла… А може, й згадував, та вона не запам’ятала таке прізвище. Та й Бог, зрештою, з ним, з Мазепою! Їй що від того, хто буде гетьманувати в Україні, хай Москва над тим собі сушить голову, а їй все одно.
Голову тоді сушитиме Петро I. Хоч і недовго. Але все одно струхне і добряче якийсь час нервуватиме в тривозі: ану ж раптом Малоросія підтримає Мазепу? Тоді пиши пропало, доведеться втрачати Україну… Але, слава Богу, не підтримали малороси свого гетьмана! Невже вони, хохли — вроджені холопи? — дивувався цар. Невже волі собі не хочуть? Без чужого ярма жити не можуть?
Тоді Росії повезло.
Не повезе Росії через 283 роки, у 1991 році, коли всі, хто колись не підтримали Мазепу, нарешті дружно — ледь чи не стовідсотково, проголосують за свою вистраждану Незалежність.
«Нарешті дійшло», — подумали б напевне Виговський, Дорошенко чи й Іван Мазепа. А таки дійшло! Але ж, Боже ти мій, для цього потрібно було пережити аж цілих 283 роки (якщо рахувати з кінця Мазепи), чужих помазаників Божих, «видатних вождів», численних партсеків та генсеків, знехтувати можливістю здобути волю у 1918 році, коли не було підтримано Центральну Раду і першого Президента, щоб нарешті у 1991–му проголосувати за волю.
Але давно відомо: краще пізно, як ніколи. Та й не холопи ж ми вічні чужих царів!
Збудована Гончаровою у 1848 році капличка над могилою її великого прадіда простояла, як уже мовилось, загалом 105 років.
За століття її не раз, як це, на жаль, водиться у нас, слов’ян, руйнували і знову сяк-так лагодили. Доходило навіть до того, що в скульптурного погруддя на могилі гетьмана відрізували мармурову голову, а потім знову її ставили на місце і знову руйнували, аж доки не забрали її до місцевого музею.
Особливо постраждала капличка під час Другої світової війни, коли німці, підійшовши до Волоколамська, захопили навколишні села, в тім числі і Ярополець.
Але капличка й тоді вціліла. Хоч і понівечена. Остаточно її знищили — розібрали до останньої цурки — вже у 1953 році — новітні вандали, себто борці з «релігійним дурманом».
Вже в роки незалежності посольство України в РФ візьме під свій нагляд могилу Дорошенка, домовиться, щоб її було занесено до реєстру пам’яток України, і таких, що вимагають термінової відбудови.
Уряд Росії погодиться до святкування 200–річчя Олександра Пушкіна взяти на себе половину витрат (близько 30 тисяч доларів США), але, як водиться, через економічну скруту не виділив і цента. В свою чергу, й уряд України теж не зміг виділити й копійки, і все залишилося, як і було.
Спасибі, краєзнавчий музей Яропольця поставив навколо могильної плити над прахом гетьмана скромну огорожу і навіть посадив кущ калини.
Розмови про відновлення над прахом Дорошенка каплички-усипальниці тривають і нині, але кожного разу знаходяться то ті «об’єктивні» причини, то ті… Аж доки не відбулася акція, яку на шпальтах «Літературної України» буде згодом названо «З хрестом в Росію».
Однієї пізньої ночі, подолавши більше, ніж тисячу кілометрів — Черкащина — Полтавщина — Сумщина — до російської митниці під’їдуть машини з України.
Їх зупинять, довго узгоджуватимуть різні питання. Хоча б таке: «Чому дерев’яний хрест не внесений у декларацію?» — «Бо його в Росії залишимо».
Земляки великого гетьмана (не забуваймо, Дорошенко родом з Чигирина, а це ж — Черкащина) везли на могилу Петра Дорофійовича хрест, виготовлений кращими різьбярами із дуба, спиляного у знаменитому урочищі Холодний Яр, освяченого в козацькій церкві Покрови Пресвятої Богородиці.
А далі Росія: Москва — Звенигород — Волоколамськ.
І нарешті залишаються позаду останні п’ятнадцять кілометрів.
Край перехрестя трьох доріг у селі Ярополець, могила українського гетьмана, вісім (по кутах і посередині) білих цегляних стовпів, решітки, в середині могильна плита з написом, який уже неможливо прочитати, але в селі малий і старий скаже, чия то вічна домівка і хто у ній спочиває вже 300 літ.
Того дня, як приїхали земляки до гетьмана, велелюдно було в Яропольці. Громіздкий хрест вагою близько чотирьохсот кілограмів — витвір різьбярського мистецтва — було встановлено на могилі. Лунають слова:
— Ми привезли цей хрест на могилу великого земляка нашого — гетьмана Дорошенка, як свідчення невмирущості справи, за яку він боровся і склав життя, як символ синівської пошани і поваги.
Діждався-таки гетьман завершення справи, за яку боровся одним з перших: Україна стала незалежною. І хай йому в тому світі, де всі праведні спочивають, легко стане: те, за що він боровся — звершилося. Бодай і через 300 років!
Вишитий рушник оповив хрест.
Полум’яніє українська калина з берегів Тясмину на могильній плиті. Велелюдно на крутому березі Лами.
Лунали ці слова Тараса Шевченка, як висипали на могилу Дорошенка землю батьківщини, милої його серцю отчизни України.
Була середина листопада 1999 року, в Підмосков’ї, хоч ще й було сонячно, але вже стояла різка прохолода. Спорожнілі поля, прозора далина. Кружляло багряне листя і з тихим шерхотом летіло за вітром.
За давнім українським звичаєм земляки поставили на могилу гетьмана чарку горілки, накрили її скибкою хліба, самі випили за упокій душі гетьмана, і полетіла над прадавнім Яропольцем прадавня українська після про славного Дорошенка:
І здавалося, що разом з черкащанами біля могили гетьмана співає вся Україна. Чути було пісню й на старому кладовищі, де поховані гетьманова дружина Агафія Борисівна Єропкіна, його Солодка Гапочка, московська дворянка, яка принесла стільки щастя самотньому, усіма забутому й покинутому гетьману в московському полоні, і син їхній Олександр, від якого й пішли спершу Загряжські, а потім і Гончарови. Лунатиме пісня, як символ материнської любові України до її великого сина. Чи повернуться коли українські гетьмани в Україну — Многогрішний і Самойлович (навіть Самойлович!) із Сибіру, Іван Виговський невідомо й звідки, бо й досі точно не встановлено, де саме він похований, хоча ймовірно, що в передгір’ях Карпат у Скиті Манявськім, Іван Мазепа з-за Дунаю, Петро Дорошенко з Московщини — пора їм уже додому повертатися, ой пора…
Хоча краєзнавчий музей села Ярополець і носить ім’я лише одного Пушкіна, проте там у парі «ідуть» (і є його гордістю) дві історичні особи — Пушкін і Дорошенко. Ідуть вони, міцно пов’язані чарівною Наталонькою Гончаровою, дружиною першого, праправнучкою другого, тією Наталонькою, про незвичайні почуття до якої поет у захопленні писав:
«Коли я її вперше побачив, її красу тільки-но починали помічати в світському товаристві. Я її полюбив, голова у мене закрутилася…»
В історії російської поезії і — візьмемо ширше — Росії праправнучка українського гетьмана зайняла тільки своє, тільки їй належне вічне місце. Тож і гетьман Дорошенко, який «больше всех ненавидел русских» (якщо вірити Пушкіну) через праправнучку свою теж навічно увійшов в історію поетичної Росії (політичної Росії він увійшов ще раніше). В історію ж України — то окрема тема, то як кисень, яким ми дихаємо, як рідне небо, під яким ми живемо на своїй землі.
А щодо Ярополчого — місцевий патріотизм чи що? — то наш гетьман там справді «в чести». В музеї гарно оформлений стенд, присвячений нашому гетьману, там виставлений уривок з листа сучасника Дорошенка про те, що «Гетьман Петро был муж зело красен собою».
І підведуть відвідувачів до бюсту з каррарського мармуру, висотою 70 см, та з гордістю скажуть:
— Ось він який на вигляд, гетьман — красень Петро Дорошенко…
І справді, хто гляне на творіння скульптора, так і скаже: гетьман-красень! І врода у нього чоловіча, мужня, козацько-українська.
Бюст створив року 1776 відомий скульптор, швейцарський німець Олександр Тріпполь (1744–1793), випускник Академії мистецтв у Копенгагені, почесний член Британської та Прусської академій мистецтв.
Посольство Швеції в Москві вже кілька разів намагалося викупити в музеї за добрі гроші бюст українського гетьмана (то — чи не єдина робота талановитого скульптора, що збереглася), але музей дорожить нею, як святинею.
Тріпполь зобразив московського полоняника в елегантній шапочці-«гетьманці» з пером — традиційному головному уборі Дорошенка. Видно, що Петро Дорофійович вже почав відпускати в Ярополчому вишукану борідку. Злегка видовжене, породисте (як у селі казали, боярське) обличчя, темно-карі очі, красивий профіль. І коли працівники музею підводять своїх відвідувачів до бюсту Дорошенка, неодмінно скажуть (не без гордощів. Ні, таки з гордістю!):
— Ось він, гетьман-красень Дорошенко!
Іноді цей вигук звучить ще й так:
— Ось він, НАШ гетьман-красень Дорошенко!
«Наш» в тому смислі, що Петро Дорофійович віку доживав, помер і похований у них, в Ярополчому, тож їхня тепер знаменитість.
Але під погруддям Дорошенка роботи Олександра Тріпполя для чогось виставлено цитату про те, що «из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских».
Так, так, Олександра Сергійовича ніким досі не спростоване твердження. Власне, присуд.
Невже Пушкін так не любив одного з своїх предків, чия врода, як ми вже знаємо, через століття передалася праправнучці гетьмана, чарівній Наталоньці Гончаровій, незвичайній любові Пушкіна? Щось у це не дуже віриться.
Але ж написано пером, та ще пером самого Пушкіна, а росіяни ж недарма кажуть: «что написано пером, того не вырубишь и топором».
Проте не будемо вдаватися до «топора», щоб вирубати — цур йому!
Бо, якщо вже бути точним, то це суща неправда, що гетьман ненавидів руських. З якого дива? Вони йому були, як навзагал, все одно — в плані любові — та і як можна любити народ? Цілий народ? Націю, етнос? Хіба він жінка? То жінку люблять.
Та й був час, коли він схилявся навіть на бік Московії, і не його, а її, Московії, вина, що з тієї приязні нічого втішного не вийшло. Петро Дорошенко ненавидів не руських як таких — вони не гірші й не кращі за інших — а російську монархію, яка за його життя рік за роком ціленаправлено, підступно, затято й жорстоко душила Україну, перетворюючи її на свою рабу, (і після нього це робила століттями, навіть мову її забороняла) і ще й сьогодні мріє таке утнути і щось там для цього й робить, досі ніяк не відвикнувши від свого вродженого імпер-шовінізму. Звідси і нешанобливі почуття Дорошенка до руських, які намагалися будь-що вбити в ньому любов до свого краю і запроторити його подалі від рідних палестин, що їм і вдалося. То чого ж він їх мав любити? Тим більше, коли їх було за що ненавидіти.
Та й сам Олександр Сергійович, врешті-решт, це збагнув, адже у власних примітках до поеми «Полтава» зафіксував нарешті сущу правду: