«Дорошенко — один из героев древней Малороссии, непримиримый враг русского владычества».
Ось-ось. Саме так, Олександре Сергійовичу. Ворог непримиренний, але не руських взагалі, а тільки руського «владычества», що, як відомо, не одне і те ж; того «владычества», завдяки якому Росія і росла, і розширювалася з року в рік, з віку в вік, перетворюючись із маленького московського князівства на гігантську імперію. Петро Дорофійович і був ворогом такого «владычества», та й хто — скажіть-но мені, — може любити чуже «владычество» над собою? Який народ? Яка нація? І, що важливо, не люблять його чомусь і самі росіяни, бо віками з ким тільки не боролися, аби скинути з себе оте чуже «владычество», що вони його віками і віками нав’язували — і нині нав’язують — іншим народам.
Отож твердити, що з усіх українських гетьманів тільки він, Дорошенко Петро Дорофійович, єдиний, хто більше за всіх ненавидів руських, значить нічого не сказати. Справедливішим буде інше твердження: з усіх українських гетьманів він, Дорошенко Петро Дорофійович, найбільше любив Україну.
То щира правда, що про неї згодом напише Микола Костомаров: «У Дорошенка, як і в багатьох українців того часу (та хіба тільки того, — В. Ч.) була одна улюблена думка: зробити Україну самостійною державою». Але…
Але спробуй те зробити, як Україну споконвіку оточували такі сусіди (Польща, Росія, Туреччина з Кримським ханством), які намагалися приєднати її то до свого королівства, то до свого ханства, то до свого султанату чи своєї імперії… А щоб українці так ніколи й не могли об’єднатися і стати за одне, турки ставили на чолі України Ю. Хмельницького або Суховія, Москва — Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, Польща — Ханенка, маніпулюючи маріонетками, готовими торгувати Україною, аби втримати в своїх руках булаву, вміло роз’єднували українців і нацьковували їх один на одного…
«Шукаю виправдання…»
«Кому? Чому?..» — запитав його інший Дорошенко. Теж Петро Дорофійович, якого він хоч і не бачив, але чию присутність і голос чий завжди відчував, — він лунав у його в душі.
«Собі. Своєму життю…»
«І тобі ото воно треба?» — запитав другий Дорошенко.
«Треба, — відповів твердо. — Кожний, хто закінчує земний свій шлях, мусить шукати виправдання своєму життю. От і я шукаю, думаю…»
«Про віщо ж ти думаєш?» — чіплявся внутрішній голос.
«Та все про те ж… Навіщо я взагалі жив?»
«О, ти стільки зробив…» — почав було другий Дорошенко, але він його перебив:
«Почекай. Кому це було потрібно? Що я жив? Та й чи було кому потрібно? А має ж бути в житті кожного призначення — для чого він прийшов у цей світ? Для чого йому Господь дав життя?»
«Дивний ти, чоловіче… Та для того, щоб… щоб…»
«Ну, ну, сміливіше. Для чого?»
«Та для того, щоб жити!»
«Просто так жити? — подивувався він. — Але ж просто так і звір живе. А людина, як я мислю, не для того створена Господом і живе, щоб тільки їсти, пити. Щось ще має бути. Більше. Значніше. Зрештою, в людини має бути те, що їй Бог заповів. І як людина заповідане Богом здійснить, значить, вона не даром жила і може спокійно йти з цього світу».
«І ти ото голову собі сушиш?»
«Сушу. За життя треба розплачуватися, як і за все в цьому світі… Хто сказав? Не знаю. А зараз я кажу. Не відаю, чи є в мене чим розплатитися за прожите життя, Богом мені дане. Одне можу сказати: я не так і багато зробив зла».
«Вітаю, — гмикнув той, другий Дорошенко, в’їдливіший, — шкода, що не витягнув на святого».
«На святого і справді не витягнув. Але… Зло я таки зробив, хоча і не хотів. Але мало його зробив — у цьому маю хоч якесь заспокоєння. Тож мені ще може бути якесь виправдання, та й що я хотів? Не для себе жив. До 57 літ, як мене в Москву запроторили, навіть хати своєї не мав, жив у резиденції гетьмана, а вона кожному гетьману положена».
«І що ж ти хотів?»
«Волю своєму краю. Щоб була своя держава. Того хотів, чого раніше мене й Богдан хотів».
«І про що ж ти знову думаєш, небораче?» — вже почав сердитись другий Дорошенко.
«А про те, чи вистачить в мене розплатитися за життя. І про те, що я скажу, коли стану перед батьківські очі Господа? Ось я, мовляв, Дорошенко, грішний аз? Хоч і багато задумав, але багато й не встиг. Чи й не вдалося мені».
«Не тільки тобі не вдалося. Богданові теж…»
Скільки в Україні Шевченків — було і є, — а Шевченко в Україні один.
І з гетьманами не густо.
За 116 років існування Української гетьманської держави (1648–1764, хоча по-справжньому Україна незалежною була лише в рамках 1648–1654 років, себто шість років, бо протягом решти 110 років наша вітчизна була пов’язана договірними відносинами то з Польщею, то з Туреччиною, то з Кримом і особливо з Москвою), так ось, справжніх гетьманів вона мала раз-два, три, чотири… Третім у цім списку славетних після Богдана Хмельницького, Івана Виговського, але перед Іваном Мазепою, іде він — Петро Дорофійович Дорошенко.
Чотири за 116 років.
Таки не густо.
І всім їм, чотирьом борцям за волю України, так і не вдалося її вибороти — волю для України.
Зародившись у 1648 році, гетьманство (всієї України) «старшим братом», під якого всі так воліли на Переяславській раді, було знищене у 1764 році, потім через віки відродилося, але вже на кілька місяців — у 1918 році — Павло Скоропадський — і зникло, здається, назавжди. Та загалом, якщо рахувати і незалежність, державу свою ми до 1991 року так і не мали. То що ж ми за народ такий — унікальний чи що? Чи такий невезучий, що за віки не вибороли собі держави? Чи керманичі нам усе такі траплялися?.. Хоча…
Чотири з них (гетьманів) таки були на вагу щирого золота. Патріоти і талановиті військові та державні діячі. Але і їм, відданим з відданих, не вдалося створити незалежну Україну, навіть самому Богдану, зачинателю титулу «гетьман України».
«Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося… Ствердити навіки незалежність і вольність нашу…
Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене…»
Вже стоячи однією ногою в могилі, на порозі Вічності — так звернеться в році 1657 Богдан Хмельницький до нагально скликаної ним же — смерть уже була в нього за плечима, загадкова, до речі, смерть! — козацької ради в Чигирині, і вимовлятиме ці слова глухо і тяжко, не так від фізичної втоми, як від душевного відчаю і усвідомлення своєї поразки.
Не просто було вже приреченому гетьману вимовляти такі слова, але мусив. Хто-хто, а він добре бачив і розумів, що його титанічні зусилля, що їх він докладав день у день, створюючи незалежну Україну, врешті все його життя, що він його поклав на вівтар України, не увінчалися успіхом, і він залишав Україну посеред тяжкої, виснажливої дороги, якій кінця ще й не було видно — до волі.
«…старий Хмельницький із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця, й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді». (Орест Левицький).
І це йому не вдалося — Славетному! Здавалося б, везучому! Генію. Визволителю України. Батькові козацької держави. То що вже говорити про інших.
Через два місяці після цих гірких слів 6 серпня 1657 року Богдана Хмельницького не стане. (Його, воістину шекспірівську драму кінця життя не втішить навіть козацька обіцянка вибрати гетьманом по його смерті сина Юрія. Юрка. Юрася. Приємно йому було те чути, приємно як батькові, але як гетьман, як діяч він знав нездалість Юрія, тож ніякої сподіванки на нього і не покладав).
Так і помре він з відчаєм, що йому — навіть йому! — після київських князів Ярослава Мудрого чи, скажімо, Володимира Мономаха та Володимира Великого — найвеличнішому, не вдалося утвердити навік «незалежність і вольність нашу».
Його спіткала фатальна невдача, передавши її нам, він відійде з цього світу. Нам і досі гірко. І нам ще віками буде гірко.
Помираючи, повторюватимуть його тяжкі слова, що Господь не дав «ствердити навіки незалежність і вольність нашу», і його великі наступники — Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. І їм теж, незважаючи на їхні зусилля створити те, що не вдалося Богдану, хоч вони задля незалежності України і віддали своє життя.
Не вдасться через 270 років по тому і останньому гетьману. Він у відчаї майже дослівно повторить розпачливі слова першого гетьмана України. (Пригадуєте Богданову гіркоту: «Не дав мені Господь… ствердити навіки незалежність і вольність нашу»).
«Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебував. Бог не дав мені сили справитися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади.
Павло Скоропадський.
14 грудня 1918 року, місто Київ».
«Бог не дав мені…» — так останній гетьман України через 270 років повторив слова першого гетьмана України.
І посмертна доля їх нещаслива. Богдан помре загадковою смертю на порозі розриву з підступною Москвою, буде похований у Суботові в кам’яній церкві, яку він спорудив, але року 1664 польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалить Суботів і звелить викинути з домовини першого гетьмана України.
Івана Виговського розстріляють поляки у 1664 році, і досі невідомо, де його могила; Іван Мазепа скінчить свої дні у вигнанні в Румунії в 1709 році, і десь там його прах — невідомо й де, Петро Дорошенко…
По смерті Дорошенка Україна у ставленні до його пам’яті розділилася на два табори: одні ганитимуть гетьмана, складаючи різні плачі про те, що «За Дорошенка гетьмана пуста Україна стала» (ремствували на татарські набіги, а всім відомо було, що татар на Україну в якості союзників у боротьбі з Москвою запрошував він, покійний гетьман), другі від карпатського підгір’я до Дону співали про нього пісні зовсім інші, героїчні:
Одні його величатимуть (як автор «Истории Русов») «злодеем и зверем в роде человеческом», інші не менш емоційні ярлики чіплятимуть на гетьманове ім’я, як ось історик Бантиш-Каменський, який, на жаль, так і не збагнув — будучи надто вірнопідданим руському цареві — державницьких устремлінь Дорошенка, його глибокого патріотизму і вірності не чужому цареві, що її зберігали всі його хулителі, а рідній Україні, тож і писав у своїй «Історії…», що Дорошенко був «дерзким и предприимчивым», «честолюбивым и вероломным», «мстительным» «возмутителем общаго покоя» — нічим не мотивуючи ці свої твердження, схожі на звичайнісінькі лайки базарних бабів, а не на лексику вченого. Називав він гетьмана і «вредным для России», «полезным одной Турции», що він, Дорошенко, так і не зміг «снискать любовь обладателя России» — останнє вірно. Бо якби ціною зради своєї Батьківщини «снискал» любов у «обладателя России», тоді б і владу, звичайно, мав би.
До хору очорнителів пам’яті Дорошенка охоче приєднався обдарований історик Микола Маркевич: у його подачі Дорошенко «хитрый, умный, буйный, властолюбивый, он не щадил ни родины, ни веры християнской», Україна «его не любила, как полководца храброго и дальновидного (що так, то так — В. Ч.) и возненавидела, когда на знаменах его появилась луна». Було й таке, коли за турецьку орієнтацію Дорошенка — перефразуємо відомі слова, — поминали і злим, і не тихим словом — було. Це коли турки, яких він запрошував на допомогу, грабували українські села.
Але ж було й інше. Стряпчий Василій Тяпкін, об’їздивши чи не всю Україну (1667 р.), повідомляв царя, що в Україні немає жодного «вірного» (до Москви — В. Ч.) й «доброго», «ані з якого стану, всі — бунтарі й хитруни, ані одному слову їх не можна вірити і це по всіх містах». Як бачимо, у ті часи не один гетьман Дорошенко не мав любові до москалів.
Всі «злодіяння» Дорошенка на переконання подібних істориків (підцензурних, до речі, в умовах деспотичної Росії) зводилися до одного: гетьман бив Москву — це за те, що вона закабалювала Україну — і цим, бачте, завдавав величезних збитків російській державі.
Але вже Котляревський згадував у своїй «Енеїді» Дорошенка з повагою. Тарас Шевченко писав про нього з любов’ю, як про славного гетьмана. Леся Українка високо цінувала його, як українського національного героя.
Великий український історик В. Антонович у своїй біографії гетьмана («Исторіческіе деятели Юго-Западной Россіи», що вийшла у 1885 році) писав: «Не вважаючи на помилки і неуспіх, Дорошенко серед сучасних йому козацьких провідників є відрадною появою: не дрібний егоїзм, не бажання наживи або особистих користей керували цим гетьманом: він щиро дбав про добро батьківщини, серед найтяжчих обставин, з неймовірною енергією й завзяттям береться за нього і падає з гідністю та свідомістю виконаного обов’язку».
В іншій праці В. Антонович зазначає, що Дорошенко серед гетьманів після Б. Хмельницького був «безперечно, найталановитішим, найрозумнішим, справжнім патріотом, котрий дбав про долю свого народу». А те, що турецької орієнтації Дорошенка багато хто в Україні не сприймав, історик пояснює «силою звички — двісті бо років воював український народ з турками». І додає: «Люди більш патріотичні й розумніші, Дорошенка зрозуміли й пішли за ним».
Ф. Уманець у монографії про дорошенківця Івана Мазепу пише, що покоління, яке саме вмирало за Україну, мириться мимоволі з Дорошенком задля його політичної програми. «Всі цінили у ньому непохитну вірність національній ідеї. Він не досяг мети, але для багатьох було ясно, що доля поклала на нього завдання вирішити політичну квадратуру круга». Що Дорошенко був «громадянин, цілою душею відданий інтересам батьківщини, талановитий вояк, зручний дипломат, претендент на політичну спадщину Хмельницького».
Михайло Грушевський, «Ілюстрована історія України»: Дорошенко «був чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України; приймаючи булаву з рук ханських, він вертався до старої гадки Хмельницького — поставити Україну в нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію».
Дмитро Дорошенко: «Український народ тоді не виробив ще в собі свідомого устремління до політичної самостійности, розумів його (Дорошенка) душею й молився за свого „Богом даного гетьмана Петра“. Слова: „отчизна“, „заплакана матка Україна“ в устах Дорошенка бринять щиро й свідчать про живе, гаряче почуття. „Цілість“ отчизни стоїть у Дорошенка на першому плані: і коли він говорить про „упадлую отчизну малоросійськую“, то плачуть навіть запорожці… Людина бистрого розуму, красномовна, з сильною залізною логікою, волею й неустрашима, з високим почуттям власної гідності, Дорошенко імпонував своєю особою й своїм, і чужим…»
На початку 1670 року наказний гетьман Яків Лизогуб від імені Дорошенкової старшини надіслав листа до козаків, старшин і товариства в Лубнах, до осіб духовного й світського стану, до мирян і черні, які було захиталися «у вірності Дорошенку» і почали гадати, чи не перейти їм під руку царя, у якому, зокрема, писалося:
«…Гадаю, кожен з вас пам’ятає, як багато гетьманів в недавні часи було учинилося в Україні, отчизні нашій, за допущенієм московським: як багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як багато крові неповинних душ з народу нашого розлито по зруйнуванні різних міст в Україні, як багато і по сей час братії нашої… перебуває на московському засланні у неволі: те все діялось на наших очах і за нашої пам’яти… Чи це для добра нашого народу чи для його знищення Москва нацьковує народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один одного різали? Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитись? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнячись, усім укупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись. До цього маємо ми доброго й справедливого провідника, пана гетьмана Петра Дорошенка, котрий ні про що інше, як тільки про те, щоб Україна ніколи не була роздвоєна і порізнена, мислить; …бо як не будемо між собою триматись одної думки, то якої вольности і якої безпечности кожен з народу нашого може потім сподіватись? Про це поміркуймо… Пощо нам чуже військо на поміч закликати? Самі б могли, кого треба, приборкати, якби тільки одної думки трималися. Пан гетьман завжди про те дбає, щоб Україна, отчизна наша, ніколи не була поділена, але перебувала б у повній єдності. Самі тільки не пожалійте старання, а ми з свого боку, під проводом пана гетьмана, готові життя своє покласти за нашу оборону; нехай вороги не сміються більше з нашої отчизни і Війська Запорозького».