Але, на жаль, (і про це й сьогодні треба пам’ятати й робити з цього висновки) «зусилля Дорошенка вибороти для України політичну самостійність не залишили в свідомості українського народу глибокого сліду й не створили відповідні традиції: українське громадянство не встигло ще виховати в собі уміння необхідности мати власну незалежну державу, ідея такої держави могла постати в умовах лише нечисленного гурту передових людей. Дорошенко зійшов у могилу неоцінений і забутий своїми земляками, а разом з ним було поховано надовго ідею незалежності України. Правда, колишній дорошенківець Іван Мазепа зробив десять літ тому по смерті Дорошенка нову героїчну спробу вибороти рідному краю незалежність за допомогою шведів. Але його спроба не повелася, розбившись так, як і за Дорошенка, головне об несвідомість і непідготовленість народної маси, і Мазепа зійшов з історичної арени під прокляття як ворогів, так і своїх людей. Протягом майже двохсот літ українська історична думка, як ми бачили, не спромоглася зрозуміти й справедливо оцінити діяльність Дорошенка. Але чи ця діяльність проминула таки справді безслідно й марно?»
Відповідь на це питання і сьогодні актуальна, як ніколи. І наша подальша доля, і наша незалежна Україна буде залежати від того, яку ми відповідь дамо на це вічне українське питання. З ким ми сьогодні, панове-товариство? Якщо з Дорошенком (ми з ним, а не він з нами), то це одне, якщо ж ні… О, це вже зовсім інше… Тоді доводиться з болем і гіркотою погодитись з польським панством, яке у всі минулі віки обзивало (а раптом небезпідставно?) нас бидлом та холопами…
У 1847 році Тарас Шевченко в полоні безнадії, гіркоти й відчаю писатиме на засланні в Оренбурзькій фортеці про те, про що, але десь на півтораста років раніше поета, теж у полоні в гіркоті й безнадії думатиме гетьман Дорошенко в Ярополчому:
А воно ж так Дорошенкові й випаде — не в Україні він доживатиме віку, не в рідній землі його поховають…
Гетьмана не стане 9 листопада 1698 року, і звідтоді він і понині — в московській землі із забороною повертатися додому.
9 листопада 1998 року виповнилось 300 років з дня смерті великого гетьмана. Триста років! А він все ще в полоні.
Вже й Україна стала незалежною, а він все ще в полоні.
Його трьохсотлітня могила з високим дубовим хрестом — в центрі Ярополчого, біля перехрестя трьох доріг, на березі Лами. А берег той високий, видноколи з нього далекі й мальовничі: сиза далечінь з полями, гаями та перелісками, вони то збігають в долину, то знову вихоплюються на пагорби — неозоре привілля для вітрів, хмар у піднебессі, птахів і дум неспішних…
Це Шевченко напише у 1844 році через 146 років по смерті Дорошенка, а ми все ще чекаємо, коли ж правда нарешті встане на сім світі!..
Ген-ген мріють московські села.
Там, удалині, де небо із землею сходиться — темніють ліси, підпираючи верховіттями небесний пруг. То — залишки колишніх борів в’ятських. Там, на краях, куди сягає зір, небесна блакить хмуриться, там грози ходять, цвіркають блискавиці, краючи потемнілі закути між небом і землею.
А навколо Підмосков’я — у в’ятському краї прабатьківщина Московського князівства, з якого колись вилупилась Росія, там басейн Москви-ріки з її притоками Пахрою, Ламою, Лусянкою, Рузою, Нарвою, Пажою, Яхромою, Коломенкою, її серединна течія, нижче якої починаються верхів’я Клязьми та Оки з прадавніми південними степами, якими віками сунули орди кочовиків; край оборонних фортець, спершу дерев’яних, а потім кам’яних на чолі з Москвою — фортецею, що йменувалася тоді просто: Москов.
Той Москов, до якого Юрій Долгоруков щедро запрошував князів на раду: «Прийди до мене, брате, в Москов».
Хто необачно приходив, бодай і з добром та миром, то потім гірко каявся, потрапляючи в загребущі Довгі Руки Юрка суздальського. Але за те й московське князівство швидко росло й ширилось.
А втім, це вже історія, яка ніколи не кінчається — Юріїв Довгоруких у Росії, як ніде в іншій країні, завжди родить рясно.
Дні в Підмосков’ї сонячні і якісь аж дзвінкі.
Надвечір’я на Ламі тихі і гарні.
На крутому березі мудро шумить старий дуб з вузлуватим гіллям — увесь у жолудях.
Старий, а родить все так же рясно, як і в молодості своїй, що припала на часи Лжедмитрія і Смути в Росії. Під осінь жолуді один поперед одного зістрибують зі свого затишного материнського гілля, що вигойдувало їх усе літо, і скочуються з кручі в надії знайти незайману місцинку й пустити корінець у землю — а раптом пощастить вирости дубцем, дубочком, а з нього й дубом-дубищем на півтисячі й більше літ?
Той прадуб має пам’ятати гетьмана, який любив у тихе надвечір’я посидіти під ним, відходячи від денних клопотів, відтаюючи душею, любив думу свою подумати… А ще залюбки дивився, як по той бік Лами сонце схиляється на вечір, заходячи на спочивок за вечірній пруг. Гарні заходи сонця на Ламі, по тамтешньому «закаты». Та й видноколи тутешні йому нагадували щось із Правобережної України, з видноколів рідного Чигирина, коли він малим любив дивитися, як за Тясмином сідає сонце, і вода тоді в Тясмині відливає золотом.
Ось світило вже зависло над верхів’ям лісів, ось воно спустилося ще трохи нижче і вже заходить за ліси, ось вже тільки краєчок його видно, ось і пружок зник, тільки там, де воно хвилю тому було, палає золоте вогнище…
А потім і воно почало вкриватися сірим попелом. Задзвеніли комарі, зашелестів вітер, по Ламі брижі побігли… Вмер ще один день.
І часто місячної ночі (особливо як місяченько засяє уповні, як Підмосков’я потопає у срібному сяйві), блукає понад Ламою самотня неприкаяна постать — висока, тонка станом. Чи стоїть у прибережжі, на місяць задивляючись…
— То, — зауважать місцеві, — він…
— Хто — він?
— Він… А хто ж іще? Гетьман Петро. А мо’, й дух його. Чи — душа. Як по-теперішньому, той, як його… аура. Чого ходить? Та, мабуть, дорогу в Україну свою шукає, а її й немає. Шукає, шукає, вже триста літ шукає! І ніяк не знайде. Бо — немає звідси вороття. Як і дороги на милу його серцю Україну…
Так це чи ні, чи з розряду легенд та передань — хто тепер скаже достеменно?.. Відомо тільки, що в останні роки свого життя Петро Дорофійович почав з нетерпінням чекати місячних ночей. Надто коли місяць з’являвся в нічному небі Підмосков’я уповні.
Старий гетьман всідався на ґанку, запалював свою незмінну, ще з України, вишневу люлечку, пускав затишні голубі димки і замислено дивився на місяць, що, як намальований, зависав над Ярополчим. Чим дуже Агафію Борисівну дивував і навіть бідну жінку непокоїв.
— Чи ж не захворів ти бува, Петрику? — доскіпувалась вона.
— А чого це маю хворіти? — пахкав димом чоловік.
— Дак сидиш, на місяць дивишся, коли всі хрещені сплять.
— Хай вони собі сплять, а я посиджу. Чи в Московії вже й на місяць ночами не велено дивитися? Чи й на це треба дозвіл у Кремлі брати?
— Коли б знала, чого ти сидиш? Може, тобі наврочено? Може, тебе до бабки-шептухи повести?
— І не захворів я, і не наврочено мені…
— То що ж ти там таке видивляєшся на місяці?
— То, — кивав у небо, — для тебе, Гапочко, місяць, а для мене, для козаків, — наше, нічне сонце.
— Отаке сказонув! — сміялась-дивувалась Агафія (голос у неї все ще зберігався молодий, трохи грудний, що його так завжди приємно непокоїв). — Хіба ж буває, прости Господи, нічне сонце?
— У вас, московитів, може, й не буває, а в нас, в Україні, місяць так і звуть: козацьке сонце.
— Чому ж бо?
— Мабуть, тому, що козаки здебільшого вночі в похід вирушали. При світлі місяця, сонця свого. Та й хто з козаків на варті вночі у степу не стояв, сон товариства оберігаючи? І я, коли ще молодим козаком був, стояв. Дивишся, бувало, на місяць, думаєш, як з побратимом, з ним бесідуєш подумки, душу свою відводиш… От і нині думу думаю… Сиджу, в небо Московщини на місяць дивлюся та згадую свої юнацькі літа. І здається мені, що не в Московщині я, а вдома, в Україні над Дніпром, чи й над рідним Тясмином в Чигирині сиджу і на свій рідний місяць дивлюся. І маю таке відчуття, як буцімто вдома побував, ніби в Україні я і досі козакую собі та й козакую… Іноді думаю… А раптом хтось із козаків у цю мить, як я оце на Московщині на місяць дивлюся, теж дивиться на нього. Га? Тільки в Україні. Га? От ми й зустрінемось. Бодай і на місяці. І тут мені навіть ваш стрілецький воєвода на заваді не стане.
…Гей, козаки, якщо ви ще не перевелися в Україні, гей, братове — лицарство, гей, молодецтво! Гей, панове товариство, дивіться, вночі на місяць, на сонце своє козацьке, дивіться, і ви неодмінно очима зустрінетесь з очима гетьмана Петра Дорошенка, того гетьмана, який все ще веде — і завжди водитиме попереду — військо своє ХОРОШЕНЬКО… Хоч над ним, над його шиєю — за його власним зізнанням, — чотири шаблі постійно висять: султанова, ханська, королівська і московська. Та й що з того, що він без права повернення?
І що з того, що царський указ — на випадок втечі на Україну — знищити на місці, — кажуть, все ще залишається в силі?
Бо хто його тепер знищить, як Петро Дорошенко вже віками не знає смерті. І знати її ніколи не буде. То як же можна вбити безсмертного?
Але ж і дивний ми народ, українці! Навіть ворогів своїх називали і називаємо лагідно: воріженьки. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», — співаємо. А вони не зникають, якщо одні раптом зникнуть, на їхнє місце відразу ж інші вигулькнуть, і все починається спочатку.
Якщо вороги для українців були воріженьки, то самих українців як тільки тії воріженьки, сусіди близькії, не називали! Поляки: хамами, бидлом, холопами, збойцями; татари чи турки — шайтанами; росіяни — хохлами, малоросами, ворами, розбійниками, ізмєнніками, мазепинцями, сепаратистами (за те, що волі хотіли), пізніше петлюрівцями, бандерівцями.
Щоб обезголовити українців, знищували їхніх національних героїв та зверхників. Татари і турки — Дмитра Вишневецького, Богдана Ружинського, Михайла Дорошенка, Юрія Хмельницького, Миколу Підкову; поляки — Івана Підкову, Самійла Зборовського, Івана Сулиму, Василя Томиленка, Павла Бута-Павлюка, Івана Виговського, ватажків народних повстань Наливайка, Гонту; росіяни засилали до свого несходимого Сибіру, на Північ, або тримали в інших краях чи й доводили до смерті гетьманів і кошових (не кажучи вже за полковників та іншу військову старшину): Івана Брюховецького, Івана Сірка, Дем’яна Многогрішного, Якима Сомка, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Павла Полуботка, Петра Калнишевського (а ще М. Залізняка, У. Кармелюка, Т. Шевченка і багатьох, багатьох інших!)
На сусідів Україні везло, всі вони намагалися розширити свої імперії, королівства та ханства за її рахунок. Всі себе вважали пупом землі, виводячи різні реакційні теорії на кшталт пангерманізму в німців, що вони — месії, а всі інші — відсталі народи, і вони мають здійснювати свою «месіанську роль» серед негерманських, некультурних, відсталих народів, особливо слов’ян. Поляки, яких німці в свою чергу вважали відсталими, насаджували католицизм серед «безбожних схизматів» та будували своє королівство «від можа й до можа» за рахунок сусідів; турки й татари, оголосивши себе «воїнами Аллаха», всюди насаджували своє мусульманство, Москва віддавна вважала, що тільки вона — «третій Рим» і повинна серед інших народів втілювати свою месіанську роль, себто насаджувати свій імперіалізм і колоніалізм…
І тільки українці так і не докумекали і собі придумати якусь там теорію про буцімто свою месіанську роль, а тому прохали в молитвах Господа інше: «…А тих, що в рабстві, в полоні, на вигнанні, в кайданах, на морях, у тюрмах, у голоді й спразі й наготі — всіх помилуй, потіш, всіх обрадуй, радість творячи їм тілесну й душевну. Амінь!»
До єдності закликатиме Іван Мазепа:
Шевченко молив: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» І досі молить нас, і досі нас благає, а ми все не вкупі. Невже й справді дивний ми народ, українці? Іноді аж сумно стає.
Але, як писав ще славетний чоловік чарівної праправнучки Петра Дорошенка: «Были бы мы живы: будем когда-нибудь и веселы».
А будемо, бо ж є у нас з ким бути веселими. Он Петро Дорофійович Дорошенко яких мав соратників бойових, полковників і старшин, товаришів військових і не військових, дорошенківців славних, ним випестуваних. Згадаймо їх поіменно: Тиміш Носач, Григорій Гамалія, Прокіп Бережецький, Павло Апостол, Яків Лизогуб, Михайло Зеленський, Ярема Петрановський, Іван Креховецький, Михайло Вуяхевич, Остап Гоголь, Павло Яненко-Хмельницький, Іван Васильківський, Григорій Білогруд, Іван Гулак, Лукаш Бускевич, Іван Гладкий, Кіндрат Жеребило, Федір Кандиба, Яків і Михайло Корицькі, Іван Мазепа, Іван Нечай, Федір Мовчан, Іван Чекаловський, Дмитро Чернявський, Михайло Раткевич-Портянка, Олександр Урбанович, Прокіп Поривай, митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, а також грек Астаматій, німець капітан Бідерман, — всі вони, згуртовані гетьманом Дорошенком (а скількох тут не згадано!), стояли за державну самостійність України — у її широких етнографічних межах: «долгота от Путивля за Перемишль и Самбор; аж до Санока, широта же от Днестра до Двины и за Двину простерся».
Як повіє вітер зі Сходу, з далекої України, то ні-ні, та й вчувається у Підмосков’ї в посвисті вітру невмируще:
І веде їх, звичайно ж, він, Петро Дорошенко, і веде — ХОРОШЕНЬКО.
2002 р., м. Київ
ЛІНІЯ МАННЕРГЕЙМА
Повість-есе
Частина перша
«ПРО МОЄ МАЙБУТНЄ ЯСНОВИДИЦЯ ЗМОГЛА РОЗПОВІСТИ БАГАТО ДИВНОГО». ФІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ФІНЛЯНДІЇ
В перших числах жовтня 1917 року, спустившись з сірих од сльотавих туманів карпатських гір, де тоді проходила лінія Південного фронту Першої світової війни, з Румунії відбув до Одеси на лікування командуючий 6–м кавалерійським армійським корпусом генерал-лейтенант Маннергейм.
В Трансільванії, охопленій гарячим багрянцем, палахкотіла золотава осінь. На війну мовби й знаку…
За Сучавою, на барвистих рівнинах Придунав’я, де в розпалі буяло бабине літо і де ще блукали безжурні марева, він уже чув не гул канонади, що, здавалося, навічно в’їлася в усе його єство і душу, а безтурботні пташині крики, ревисько худоби, що її гнали з пастівників, і це його приємно вразило. Виявляється, є ще й інше життя, не окопне, без передової, без лінії фронту, що стрімко відкочується до кордонів імперії, без атак і контратак, без наступів і відступів, без гіркоти поразок і порохового диму, і в ньому, цьому іншому, вже призабутому ним світі, була своя поезія і свій елегійний смуток.
Румуни, як ніби нічого й не творилося в Трансільванії, порались на клаптиках нивок, що ними були покраяні тамтешні краї. Переповнені запізнілим городнім збіжжям, скрипіли каруци, що їх, меланхолійно ремигаючи, неквапом тягли задумливо-ліниві флегматичні воли.