Повертаючись з полів, чорноокі румунки зазвичай виспівували-телесувалися, і він бачив блиск їхніх білих зубів та невгамовні бісики чорних живих очей, і йому чи не вперше за карпатський похід захотілося жити, бо життя, виявляється, варте того.
У високому небі до далекого звідти пониззя Дунаю, до його гирла, до Чорного моря тяглися журавлині ключі і сумовито-печально, прощаючись із ще одним літом, що кануло в Лету, курликали в своєму піднебессі… І наче як промовляли, невідомо до кого звертаючись, а радше до самих себе: живіть, живіть, якщо ви живі, бо ж лише раз дано це життя у світі білому на чорній землі…
«І чому я провоював у цих чужих мені краях за інтереси чужих монархів аж цілих три роки?» — ні-ні, та й думав він, фін на російській службі. І в такі хвилини спалахувала в ньому і тліла невигойно-невгасаючи ностальгія, і його незборимо тягло додому, у Фінляндію, в рідну країну Суомі, за якою він так знудьгував і яка часто приходила в його сни синіми-синіми озерами… Чи не пора йому, блудному синові, зав’язувати зі службою російській імперії і повертатися додому? Тридцять літ — скільки можна? Все одно руським він так і не став, фіном був, фіном і лишився.
І в тому, що відчував себе фіном, було його спасіння. Без цього відчуття він би вже давно перетворився на воєнний механізм московитів, на ще одного — скільки їх в імперців було, є і ще буде — біля ста з чимось народів і племен підкорили, — тих найманців та перекиньчиків, на яких і трималася їхня імперія…
В Одесі Маннергейм поселився в фешенебельному готелі «Лондон», де тоді зупинялися переважно вищі російські офіцери, котрі або направлялися на фронт, або поверталися з передової в тил на лікування чи й на відпочинок, а заодно програвши та пропивши все до останньої асигнації, спустошені й вичавлені, або з нудьгою таки їхали на фронт, або, вірячи, що не все ще втрачено, гарячково заходжувалися лікуватися…
Карлу Густаву Маннергейму саме виповнилось п’ятдесят, з них 30 років він прослужив в російській армії, був учасником, власне, добровольцем русько-японської і тепер ось третій рік — Першої світової. Роки, що минули в пороховім диму, — а це не літературна красивість — пороховий дим, просто так складалося, адже він на війні завжди був лише на передовій, — в гулі артилерійських канонад та рушничної тріскотні, в іржанні бойових коней, в ревищі атак, крику й стогону конаючих, — не спустошили його, не зчерствили, навпаки, загартували. Завжди підтягнений, в бездоганній за будь-яких умов кочового армійського чи воєнного життя формі, небагатослівний (суха і лаконічна мова команд та розпоряджень — його мова), неодмінно точний, акуратист, трохи педант, зі спокійним поглядом проникливих очей, з незмінними щіточками вусів під рівним носом, відмінний офіцер і вершник (коней любив над усе і навіть колись, як кращий їздець, вчив премудростям верхової їзди осіб царської фамілії), досвідчений штабіст і такий же вояка, один з кращих польових командирів, він заслужено носив генеральські погони і був тим професіоналом, якому завжди можна довіряти і на якого завжди і за будь-яких умов можна покластися, знаючи, що такий ніколи не підведе. До всього ж він свого часу був вхожий у вищий світ імператорської Росії, і це надавало йому в полках та бригадах особливого шарму.
Попереду в нього було ще чимало життя — 33 роки. Із загальної кількості літ, відпущених йому Господом, вісімдесяти трьох, майже сімдесят він віддасть військовій справі (впереміжку з політичною) двох держав — спершу російській, а потім і вітчизняній, фінляндській, і звання та чини відразу ж по закінченню Миколаївського кавалерійського училища в 1889 році на нього посипляться як з рогу достатку. Як і ласка та увага імператорського двору — ображеним чи недооціненим він ніколи не був. До всього ж його тесть — руський генерал-майор Арапов, на чиїй дочці Анастасії він одружився в 1882 році, щоправда, в своїх «Мемуарах» він скаже про те чомусь сухо і лаконічно, як рядком із воєнного зведення: «Сочетался браком с госпожой Анастасией Араповой». А втім про себе, про особисте, він ніколи не любив ні писати, ні згадувати, бо на першому плані в нього завжди була тільки служба, служба і служба, а все інше було несуттєвим. Маючи талант, велику здатність до військової справи, він легко долав круті сходини службової кар’єри, своєчасно отримуючи все нові й нові звання. Був першим з трьох поколінь фінських баронів Маннергеймів, які присвятили себе — і успішно! — військовому поприщу. А вже за ним майже всі чоловіки його роду будуть неодмінно вибирати лише військову справу, хоч таких запаморочливих вершин, як він, і не сягнуть. Високого зросту, він завдяки ідеальній виправці та негнучкості спини й карбованим армійським крокам (щоправда, в останній час мав поранену ногу) справляв враження ще вищої людини. При ході шпори тонко дзвеніли на його блискучих, завжди ідеально начищених лакових чоботях з високими цупкими халявами. На лівому боці наче приклеїлась георгіївська шабля «За хоробрість» (нагорода за бої під Любліном). Все в нього — кітель з відзнаками, галіфе з лампасами, портупея (шинель і похідну валізу ніс ад’ютант) працювало на імідж. По зовнішньому вигляду трудно було визначити його національність. Іноді він здавався слов’янином, руським дворянином, іноді ж — частіше — німцем чи просто західноєвропейцем, принаймні іноземцем серед руських; то своїм серед чужих, то чужим серед своїх, хоча все ж таки був тим, ким він і був насправді — фіном, людиною європейською. А те, що його предки були з півночі, з берегів холодних і суворих, робило часом і його таким — суворим і холодним, вродженим мисливцем, готовим до рішучих дій в будь-яку мить. Так воно, властиво, й було.
Він легко зійшовся з високопоставленими постояльцями одеського готелю «Лондон», які збиралися вечорами для випивок, картярства й розмов про поточний момент, що тоді в імперії був непростий. Дещо і він міг розповісти — як прямий очевидець тих подій. 15 березня останній російський імператор Микола II зрікся престолу (через три дні те ж зробить і Великий князь Михайло Олександрович, так і не побувши монархом), а кількома днями раніше Маннергейм у службових справах відвідає Петроград, і події та все, що з ними пов’язане, починатимуться на його очах. Не вистачало хліба, натовпи людей, доведених до відчаю, в колись багатій — а втім, ще вчора багатій — імперії грабували магазини й пекарні, вулицями безперервно сунули демонстранти під червоними — і де вони в один день понабиралися? — прапорами, вже лилася кров, у цивільних — вельми підозрілих типів — з’явилася зброя. Аби не привертати до себе уваги (за офіцерами, особливо вищими, вже почалося полювання), Маннергейм, хоч і залишався у формі й чоботях, але на плечі накинув зимову шинель без знаків одміни, зняв шпори, надів папаху, що її тоді носили не тільки військові, а й цивільні, і тому вона не привертала до себе уваги.
Офіційна людина (якщо так можна було назвати чиновників, які позапирались у своїх кабінетах) — більшість з них так і взагалі не з’являлася на службі, була розгублена, якщо не сказати — в трансі. Військові частини, ліквідувавши офіцерів, переходили на бік бунтівників, тюрми брали штурмом, випускаючи навсібіч арештантів, і ті займалися грабунками, посилилися напади на поліцейські дільниці, їх теж грабували й палили. Вуличне освітлення було слабким, а вікна будинків темними, в квартирах з обачності навіть не запалювали світла. Раз по раз вулицями проносилися вантажівки з червоними прапорами, у яких сиділи солдати й озброєна цивільна шпана з вуличними проститутками.
В Москві він з’явився разом з революцією, що вже спалахнула й там. Вона його всюди тепер супроводжувала, йшла за ним по п’ятах, і від неї неможливо було ані сховатися, ані бодай відірватися на день-два. У Київ він теж прибув разом з революцією (бачив, як прикрасили пам’ятник Столипіну червоним шарфом). Не затримуючись в матері городів руських, відразу ж відбув на південь і після авдієнції в командуючого Південним (румунським) фронтом генерала Сахарова, якого марно намагався було вмовити очолити спротив анархії та революційному розгулу, проте генерал виявився надто обачним, якщо не сказати — боязливим, з відомої слов’янської когорти «Як би чого не сталося? Авось, і так пронесе…», тож на фронт відбув з важким серцем, де, за його пізнішими розповідями, «революція поширювалася, як лісова пожежа». Особливо зміцніли анархічні настрої, як Тимчасовий уряд оголосив про свободу слова, преси, зібрань, а також про право на страйки, які віднині можна було проводити навіть у військових — нонсенс з нонсенсів! — частинах. Військові трибунали і смертна кара теж були відмінені, і офіцери вже всерйоз непокоїлись за власне життя. За нововведеннями тепер солдат міг будь-коли взяти відпустку, або, простіше кажучи, злиняти — дезертирів на кінець лютого вже нараховувалося більше мільйона, а військове керівництво, розповідав Маннергейм в готелі «Лондон», нічого не робило для боротьби з революційною анархією. (Щоправда, генерал Корнілов спробував було своєю владою відновити військові трибунали у ввірених йому частинах та смертну кару, що зіграло деяку роль, але виправити становище вже не могло — лінія фронту відкотилася аж на 100 кілометрів назад).
Ситуація у військах погіршувалася з кожним днем, і в Маннергейма почав нарешті визрівати задум: чи не пора вже йому розлучатися з російською армією, якій він віддав тридцять найкращих своїх літ?
Але потрібна була причина. А тут і випадок трапився: під час лихого скакання його гарячий жеребець спіткнувся і впав. Маннергейм при падінні пошкодив ногу, лікар армійського корпусу поклав його в госпіталь, як запевнив, на два місяці… За свою військову кар’єру генерал-лейтенант тринадцять разів ламав собі кістки! Найсерйознішу травму отримав не так давно в Німеччині, куди їздив купувати коней для імператорських конюшень — від удару в коліно копитом чашечка розкололась на п’ять частин, і нога в коліні якийсь час не могла згинатися, але його втішив імператорський лікар: «Хоч вам буде трудно вести ескадрон, ви все ж чудово зможете командувати полком, і ніхто не завадить вам стати генералом».
Генералом він стане, коліно залікує, хоч воно й залишиться слабким на все подальше життя. Але що вдієш, виправдовувався він, людина, яка займається кіньми, не може уникнути таких ударів (до речі, болючих до того, що можна померти від раптового больового шоку), а він, попри все, зізнаватиметься, що «всі речі, які мають відношення до кавалерії — вибір коня, об’їздка, скачки — і понині залишаються для мене найприємнішими задоволеннями».
Ось після останнього пошкодження вже пошкодженої ноги він і подумав: ось вона, щаслива приключка, якої я чекаю! І взяв відрядження до Одеси на лікування — не все одно, де маятися з ногою два місяці — в румунській Сучаві, де тоді перебував його штаб, чи в тихій сонячній Одесі, де все ж таки більше цивілізації? А вже в Одесі, думалось, знайде зручний привід для поїздки в Петроград, а з Петрограда як-небудь дістанеться до Фінляндії — рукою подати. Подякував офіцерам за службу, з усіма сердечно попрощався і відбув до Одеси, в душі переконаний, що на цьому його тридцятилітня служба Російській імперії і завершиться.
Дружині заздалегідь відправив депешу: живий, здоровий, «мрію про швидку зустріч в рідних пенатах, де утішуся ласкавим сяйвом твоїх рідних очей…»
В перлині Чорномор’я, як здавна називали Одесу, була напрочуд тепла осінь — після осоружних гірських туманів і гнилої мряки Трансільванії Маннергейм відігрівався на узбережжі Чорного моря не тільки тілом, а й душею відходив. В колишньому татарському поселенні Хаджибей, на чиєму місці виникла спершу російська фортеця, а з 1795 року і нове місто під назвою Одеса, було ще відносно спокійно, хоча цього й зоставалося вже на останні дні. Але море ще залишалося літнім, осінні шторми ще були десь за обріями, і на пляжах — особливо після обіду — ніжились любителі морських купань. В той час місто за обсягом торгівлі займало друге місце після Петербурга (це давало хоч якесь життя), мало свій університет і, звичайно ж, свій власний комітет РСДРП, про який тоді рідко хто чув, а пізніше й організації «Південна революційна група соціал-демократів», «Південний революційний союз» та «Робітнича воля», але крім гучних назв вони не мали інших достоїнств, і в місті ще було, слава Богу, відносно спокійно. Принаймні в готелі «Лондон», де, як і за мирних часів, звично розважалося російське офіцерство, дворянство, різні товстосуми. До захоплення більшовиками влади в Одесі залишався ще цілий рік. А втім, Маннергейм у місті майже не бував — крім Дерибасівської та вокзалу, — і довго затримуватися на півдні не збирався. Лише підлікувати ногу. Вивих був серйозний, при падінні з коня відбулося зміщення суглоба, правда, його на місці вправили, але не зовсім вдало — нога розпухла, і він ледве натягував чобіт. До стопи — хоч і не торкайся. Лікарі підозрювали розрив капсули суглоба та пошкодження сухожилля. Довелося вже в Одесі робити повторно болючу процедуру, і, о диво, справи швидко пішли на лад, і він уже міг вільніше ходити, хоча ще й не зовсім твердо.
Ось тоді він остаточно вирішив їхати до Петрограда і далі додому, до Фінляндії. Тим більше, армії, якій він віддав три десятиліття свого життя, вже по суті не було. Та й хай руські самі розбираються в своїй країні, а він фін, і в нього є Фінляндія. Не безрідний. Та й на просторах колишньої імперії Романових пишним квітом розцвітала анархія. З Петрограда щодень надходили невтішні вісті. Імперія Романових тріщала по всіх швах і ось-ось мала безповоротно і назавжди рухнути.
Ще по якомусь часі в Одесі теж почалися мітинги, замайоріли червоні прапори, загаласували оратори-горлодери. Сюди й туди носилися вантажівки з озброєними дезертирами російської армії вперемішку з підозрілими, але вже при наганах і трьохлінійках, цивільними і незмінними вуличними проститутками. У натовпах говорили про Леніна і Троцького (пізніше він дізнається, що справжнє прізвище першого — Ульянов, другого — Лейба Бронштейн, але вони були більш відомі під комуністичними кличками Ленін і Троцький), котрі мали чи не замінити государя всеросійського. Нові месії, одне слово, які буцімто мали перетворити самодержавну імперію на народну. Тож на вулицях вже вивішували транспаранти: «Вся влада народу!»
Маннергейм заквапився в Петроград. Хоч біль у стопі ноги все ще не вгамовувався (увечері він ледве стягував чобіт), але спиртові нічні примочки та розтирання робили своє, червона (і тут червона!) загроза набряку, хоч і поволі, але вже спадала. Він вже втримувався при ході не шкутильгати (кадровий військовик, генерал і — кривоногий!), та все ж ще нетвердо тримався на тверді земній. Але справа йшла на покращання — на відміну від справ у колишній імперії, — і він вже зайнявся оформленням відрядження до північної столиці. Двох місяців, що йому виділили для лікування ноги, з лишком вистачить, аби побувати в Фінляндії й повернутися в Трансільванію… А втім, це ще відкрите питання — чи повернеться він на фронт. Та й куди повертатися? В армію, якої більше немає? А йти в прислужники до тих Леніна-Ульянова і Троцького-Бронштейна він вважав нижче своєї родовитої гідності. Зрештою, не плебей без роду-племені. Він належить до славного роду фінських баронів, має свою батьківщину, хоч і поневолену Росією. А тут, в чужій імперії, дезертирство йде повним ходом і з таким розмахом, що скоро в армії вже не буде кому втікати. Та й кому служити? Імперії, якій він служив і якої вже немає? До більшовиків не піде, аби з тими цивільними в обнімку з вуличними подружками створювати їхню імперію, — досить! Наслужився по чужих краях, тепер додому, додому, додому!.. Зрештою, Росія не його батьківщина, він фін (чим пишався все життя) і його Вітчизна — Фінляндія, сувора і водночас наймиліша у світі країна Суомі.
Проте в Одесі його затримала одна вельми дивна, якщо не сказати — екзотична пригода, на яку він менше всього сподівався і яка хоч і стала епізодом в його короткочасному одеському перебуванні на узбережжі Чорного моря, але, як покаже час, вельми значним. А річ ось у чому. В готелі «Лондон» тоді мешкала представниця британського Червоного Хреста, якась леді на ймення Мюріель Паджет. (Це прізвище він запам’ятав на все життя і згадує його в своїх знаменитих мемуарах). Леді чекала направлення на румунський фронт, що — доходили вірні дані, — вже розвалювався й агонізував, і Росія нічого не могла вдіяти. Але це мало переймало леді Паджет, весела, комунікабельна, дещо схожа на чоловіка (в зовнішності в неї і справді мало було жіночності), у напіввійськовій формі кольору хакі, чомусь у кавалерійських високих чоботях зі шпорами, з незмінним стеком в руці, вона здалеку здавалася офіцером. При тому — екстравагантним. У справах, тільки їй самій і відомих, вона метеором носилася по Одесі, наспівуючи простесенькі англійські народні пісеньки, а повернувшись до готелю, все в ньому перевертала догори дном. Здається, у світі білому нічого не було — і не могло бути — такого, щоби її вивело з рівноваги та доброго настрою. Завжди дієва, невгамовна, вона постійно знаходила собі якийсь клопіт й успішно, з видимим задоволенням, його уладнувала. Будувала собі перешкоди і успішно їх долала. З кожним новим постояльцем готелю вона знайомилась чи не першою, і той одразу ж ставав її другом-приятелем, охоче приєднуючись до її колоритної компанії.