– Якщо довідаюся, що ти з кимось трахаєшся, – відсуджу доньку.
Фраза ця стала для Жужі сигналом ніколи не різати правду-матку, хай би як їй цього кортіло. Ранньої весни Люся двічі збирала валізу на показових скандалах, чим давала зрозуміти чоловікові, що, якщо він буде глибоко бабратися в її особистому житті, вона повернеться й піде. Не в сусідню кімнату й навіть не до іншого табору, а поїде додому. І що найголовніше – з Женею. Обоє (тато й мама дівчинки) використовували малу, як розмінну монету в з’ясовуванні стосунків. Люся вночі, коли Женька спала у своєму ліжечку, підходила до неї, брала маленьку ручку й подовгу тримала, ніби знаючи, що чекає її попереду. Якось підстерегла чоловіка, який робив те саме, почула, що той шморгає носом, та з подивом споглядала, як сірий чоловіків силует здригається у темноті.
* * *Березень приніс Бабенкам друге негативне рішення у справі. А це означало одне – в них є останній шанс оскаржити дві відмови. У Верховному Суді. Туди потрібно було писати звернення, передавати його через соціальних адвокатів, яких безкоштовно надає країна, і вкотре чекати. Як показувала практика, відповіді з цієї інстанції приходили не пізніше, ніж за півроку. Отже, час, відведений біженцям на проживання в Суомі, невпинно спливав. Людочку це тішило, а Микола замотувався, наче в саван, у депресію та дедалі частіше втрачав над собою контроль. На сімейній раді вирішили після відмови тікати до Норвегії з фальшивими паспортами, які можна було купити за півтори тисячі кожен. Гроші на це були.
Людочка, аби не думати про майбутнє, яке виглядало вкрай розмитим, годинами могла ходити по крамницях, роздивлятися різні гарні речі, приміряти їх. Облюбувала шовкову блузку в одному з шикарних бутиків. Втретє за тиждень приходила нею милуватися. Вільних грошей для придбання обнови не було – ідея, як стати володаркою шику, прийшла до українки раптово…
Після того, як депортували бізнесменів Рандо та Петю, місцеві модниці відчутно засумували. Аякже, де тепер добувати гарний одяг задешево? Сумували-сумували, а тоді самі вийшли на полювання. Тобто почали красти все, на що падало око. Виявилося, це зовсім не важко. Варто лише зайти до примірочної з двома екземплярами товару, вдягти один із них під своє барахло (попередньо відколупавши пилкою для нігтів магнітний запобіжник). Тоді винести до торгової зали додатковий екземпляр і ось, річ твоя. Про це на загальних варсавуорівських кухнях щохвилинно торочили Світлани-Тані-Каті, нарвані спекулянтки з колишнього Союзу. Вони не лише не соромилися такого промислу, а й хизувалися своєю хитрістю та спритністю. Людочка з неприхованою огидою слухала краєм вуха ці розмови.
Бажання мати в гардеробі шовкову блузку зірвало їй гальма. Люся, піддавшись спокусі, під час останніх відвідин магазину запхала шовк за пазуху й пішла до каси…
Її схопили за обидві руки охоронники на виході з магазину. Біженку, яка палала від сорому, повели до підсобного приміщення. Викликавши поліцію, почали чекати на представників влади, увесь час зневажливо вдивляючись в українку. Фіни обговорювали між собою реф’юджі, здебільш розповідаючи паскудні речі. Люсі не хотілося захищати себе й собі подібних. Ніжна шовкова одежина, яку жінку примусили тримати в руках, жаром обдавала долоні. Молодиця дивилася на кольору слонової кістки прозору тканину та згадувала ту церкву, яку намалювала близько року тому на клапті необробленого шовку…
Жужу забрали до відділку, попередньо провівши стежиною ганьби через залу магазину, де на неї цілилися пальцями, наче пістолетами, фінські домогосподарки.
У відділку
– Та-а-а-а-к! – протяжно промовляв уже втретє чи вчетверте поліцейський, сидячи навпроти Людочки. – Крадемо, значить? – запитав російською, мовою, якою володіли деякі фіни, особливо ті, кому за п’ятдесят. Адже у далекі часи школярства вони мали цю мову за другу для вивчення у школі.
– Я лише раз, – зізналася, не піднімаючи очей на поліцейського.
– Та ми знаємо, – повідомив. – Ми за усім стежимо. Ви трималися найдовше, – оксамитово засміявся.
Люсю такі одкровення вразили.
– Ми не будемо відкривати справу через такий дріб’язок, – сумно сказав поліцейський. – Дитино, я хочу з тобою поговорити, – Людочку настільки збив із пантелику довірливий тон чоловіка в уніформі кольору хакі, що її очі наповнилися слізьми.
Через силу стрималася, аби не заревти через каяття. Офіцер довго мостився на стільчику, совався по ньому, дивився кудись на стіни, тоді підвівся, налив із електричного чайника води, зробив жінці каву та нарешті почав розмову.
– Мене турбує ось що… Навіщо ти ходиш із цим… – понишпорив у шухлядах столу й витягнув папірець. Прочитав із нього: – Карлосом Сантосом? Навіщо? У тебе ж є чоловік.
Люся не знала, як реагувати, адже це її особиста справа. Чому поліція цікавиться приватним життям біженців? Чи задля того українка покидала тоталітарну державу, аби опинитися під масованим пресом нишпорок і шпигунів у вільній, демократичній країні?
– Вам про це відомо? До чого тут це?
– У тебе є чоловік, дитина. Вас скоро депортують, – дістав декілька аркушів, Люся через стіл побачила копії рішень, які отримала родина Бабенків протягом двох років. – Поїдете собі додому, станете там жити. А все, що тут робиться, – то пусте, не варте уваги, – говорив, використовуючи надто теплі інтонації, під впливом яких жінка заревла, здригаючись усім тілом. Відчувала на фізичному рівні, що всередині неї щось зламалося, розсипався стрижень, за який трималася мало не зубами. Сором, біль, каяття, жалість до себе, ностальгія враз спливли на поверхню. Жужа, розтираючи по обличчю чорні від туші сльози, кричала на весь кабінет:
– Відпустіть мене додому, дядечко! – Її слова луною відштовхувалися від стін. – Прошу вас! Відпустіть… Я додому хочу… До мами, любої мами, до таточка… Як я сумую за своїм містом, – плакала, схилившись до столу. – Дядечко, рідненький, вишліть мене до Вінниці. Я більше не можу, не можу, не можу! – ридала, повторюючи одне й те саме.
Офіцер, який найменше очікував такої реакції, щосекунди підбігав до жінки, подаючи їй то склянку води, то серветки. Він не йняв віри Люсиним словам. Ця жінка бажає, аби її вислали з Фінляндії? Але ж такі, як вона (знав достеменно), будь-якими методами намагаються залишитися в його країні, відірвати шматок від його пирога, скористатися благами цивілізації, над якими гарував довгими десятиліттями він, середньостатистичний фін. Чоловік за півгодини заспокоїв Люсю, висотавши власні сили. До його кабінету за цей час заглядало чимало цікавих, яких він виштовхував зі словами: «У жінки істерика».
– Ти хочеш додому? – запитав, коли Люся припинила кричати, дивилася на нього блискучими дитячими очима й терла червоного носа.
– Хочу… Понад усе!
– То поїдете. Напишіть заяву. Ми вас відправимо за державний кошт. Не потрібно буде витрачатися, – розвеселився, а тоді побачив, що Людочка збентежилася. – Можете не поспішати, залишитеся ще на два тижні. Адже у вас сімнадцятого зарплата, – підморгнув, мовляв, усе розумію.
– Ми не поїдемо. Поїду лише я і дитина, – тамуючи черговий напад, сказала Люся.
– Тобто?
– Нік, мій чоловік, не хоче додому. Це тільки я. Я йому нічого не казала. Ніколи. Лише натякала…
– Це вже гірше, – офіцер дістав із полиці товстезну книжку, відшукав потрібну сторінку, довго вчитувався у написане, підперши руками скроні. – Потрібний дозвіл батька на вивіз дитини… – потічки покотилися у жінки по щоках. – Доведеться чекати депортації. Залишилося недовго, – аби заспокоїти Люсю, поплескав жінку по плечу.
– Він не буде чекати, – наважилася відкрити карти.
– Тобто піде на Норвегію? – поліцейський, судячи з усього, знав, куди зникають біженці, котрим «світила» депортація.
* * *Люсю відпустили, так і не придумавши, що робити з її бажанням потрапити додому. Для самої жінки арешт послугував поштовхом до того, аби зазирнути в себе й сказати правдиво, чого хоче. І вона вибрала майбутнє, яке відразу й оголосила так, аби самій почути: «Я хочу додому. ДОДОМУ!!!»
Цього дня їй невідступно крутилося в голові слово «Батьківщина», почувалася піднесеною та знервованою одночасно, всміхалася, зовсім не контролюючи цього. Обнімала й цілувала донечку більше, ніж завжди. Під вечір, коли вони з чоловіком зазвичай починали сваритися, Люда всадовила Миколу до столу, сама вклалася навпроти й вимовила голосом, який не впізнала:
– Я тобі зраджую.
Він мовчав.
– Не важливо з ким. Але факт такий є.
Він мовчав, дер вказівним пальцем задирку на великому.
– Я тебе не кохаю. Здається, не кохала ніколи.
Микола зиркнув на стелю.
– І його не кохаю.
Чоловік простягнув до Людочки руки, намагаючись обняти.
Жінка відсторонила його.
– Я забуду, – сказав напрочуд ніжно. – Ми почнемо все спочатку… У іншій країні. Ти мене покохаєш. Я все зроблю для цього.
Жужа подивилася на чоловіка і не змогла знайти жодної зачіпки, аби пристати на заманливу пропозицію.
– Ні! – відмовила різко. – Я їду додому. З Женею. Якщо ти хочеш – їдь також. Але я з тобою не житиму.
Микола несподівано стрімко зірвався з місця й помчав до ванної кімнати. На ходу підхопив Женю. Не встигла Люся підвестися, як він з’явився перед нею, тримаючи в одній руці розкладені ножиці й погрожуючи перерізати собі вени. Вимагав у дружини забрати свої слова назад. Людочка бачила, як перелякалася дочка, що сиділа на татових руках й дивилася на ножиці. Мати потяглася до дитини. Микола відштовхнув її ногою та заволав на все горло:
– Зараз Джейн побачить, що її мама зробила з татом, – звертаючись до Жені, додавав: – Дивись, це твоя мама вбиває мене.
Дитя плакало, Люся благала чоловіка припинити божевілля, а він ставив свої умови, тримаючи ножиці біля зап’ястка.
– Ти не відбереш у мене Джейн. Клянись, що не відбереш, – вимагав та натискав на лезо ножиць. – Присягайся! – кричав знавісніло.
Люся відчула, що от-от знепритомніє. Усі сили віддала на зізнання у невірності й тепер не мала бажання й змоги боротися. Тихо промовила:
– Я ніколи не відберу Женю.
Микола, важко дихаючи, опустив ножиці. Дитину, яка просилася до матері, міцно затис у обіймах:
– Мама тебе кидає, Джейн. Вона хоче до себе додому. До своєї мамці й тата. А ти будеш зі мною. Татко тебе ніколи не зрадить, – прорік показово-лірично.
Бідна дівчинка хотіла, щоб її заспокоїли, обвила татусеву шию маленькими ручками й притулилася до нього щічкою.
– А тепер можеш їхати куди хочеш, – зрадів доччиному жесту. – Я тебе відпускаю. Я й сам тебе не надто любив. Подивися на себе. Чи тебе можна любити? Ти жалюгідна, – Микола мстився, знав, що виграв двобій. Переконання перетворило його на ще більш безжального зухвальця. – Я завжди думав, що перший зраджу. Адже ти ніяка в ліжку. Розумієш, ніяка! – прошипів.
– Дай мені дитину, – попросила.
– Вона не хоче до тебе йти, – відказав.
– Нам однаково дадуть відмову, – Людочка розповіла Миколі про розмову з поліцейським, не згадуючи, за що її туди доставили.
Чоловік опанував себе, заспокоївся, взяв Людочку за руки й мовив по-домашньому тихо:
– Слухай, Люсь. Дійсно, нас же депортують не сьогодні – завтра. Давай щось вирішувати, щоб не доходити до такого, – чоловік мав на увазі сварку, яка ледь не закінчилася самогубством. – Дивись, ми не можемо жити разом. Так? – Люся довірливо кивала головою. – Ти поїдеш. А ми з Джейн іще побудемо тут, скільки нам зосталося, місяць-два. Гроші заберемо, – вимушено посміхнувся. – Ти охолонеш, я охолону. Нам потрібно побути на відстані одне від одного. Ти ж так хочеш додому.
– Понад усе, – сказала Люся й схаменулася, коли Коля поцілував дочку.
«Виходить, додому я хочу більше, ніж бути з власною дитиною», – подумала.
– То що ж ми мудруємо? – звеселів. – Їдь! А ми приїдемо згодом. Ти відживеш, оклигаєш, захочеш мене покохати знову, – говорив підозріло солодко, але Люда чіплялася лише за одну думку – скоро вона може опинитися на своїй вулиці. – Але обіцяй, що поїдеш, а не залишишся з цим, Карлосом.
Людочка стрепенулася.
– Ти знаєш, що це Карлос? – запитала стривожено.
– Донесли добрі люди, – відповів. – Обіцяй, що поїдеш. Сама, без Джейн. Тоді я у свою чергу обіцятиму, що повернуся додому й ми розлучимося, як інтелігентні люди.
Людочку це влаштовувало, перспектива побути якийсь час вдалині від чоловіка, який остогид, неймовірно тішила…
Вранці пішла до відділку й попросила, аби її відіслали додому. Одну. Без дитини. Написала заяву, що батько обіцяє привезти Женю до неї, як тільки отримає повідомлення про депортацію. У випадку, коли біженець власноруч заявляв про бажання повернутися на рідні землі, департамент давав відповідь протягом доби. Найвірогідніше, така швидкість зумовлювалася побоюванням, аби потенційний зазіхач на капіталістичне добро не встиг отямитися і передумати.
* * *Її забрали на світанку. Люся, стримуючи тремоло, вдивлялася в Женечку, яка, запідозривши щось недобре, голосно плакала й кликала маму, простягаючи до неї рученята. Микола втримував малу біля себе на ліжку. Аби не дратувати чоловіка й не шокувати дитину, відмовилася від довгих прощань. Прихопила два лантухи з нажитим на чужині крамом – поліетиленові мішки, розраховані на шістдесят літрів сміття. Микола делікатно примусив Людочку тарабанити додому подарунки його батькам та сестрі. Грошей не видав, хоч як просила бодай якийсь відсоток заощаджених коштів. Сказав, що тендітній жінці везти в дику країну валюту небезпечно. Запропонував залишити усі зібрані кошти при собі, мовляв, сам згодом привезе, й тоді подружжя розділить скарби по-чесному.
Жужу супроводили до вагона електропоїзда. Лише тут втулили до рук паспорт. Жужа розгорнула його й побачила на своїй фінській візі величезний штамп, що сповіщав про її депортацію. На верхню поличку жінка закинула чималий багаж. Соромилася, бо на сміттєві лантухи прискіпливо-здивовано дивилися фіни, які їхали поруч. Коли потяг рушив, почала думати про домівку. Їй запахло весною й теплом, попри те, що надворі ще сніжило. «За місяць Жені два, – думала. – Буде святкувати вдома, з бабусею та дідусем. Швидше б…» – Людочка поринула у марево.
Ввижалися картини ідеального життя. Вона так давно не бачила рідного міста, що ніяк не могла уявити його без антуражу, властивого фінським містечкам. Ось Люся бачить, як біжить із дочкою по набережній, а всюди чисто-чисто, вода у річці прозора, аж блакитна. Поряд ідуть мама й тато, одягнені за останньою європейською модою. Люди зустрічаються їм на шляху привітні й усміхнені, кидають заздрісні погляди на Люсю й на її сім’ю, радісно кажуть:
– Яка щаслива родина!
Людочка повторює цю фразу за ними.
– Так, ми щаслива родина.
– Паспорт! – кажуть перехожі трохи засуворо, як для таких усміхнених осіб.
Людочка думає, що щось не так зрозуміла, й прислухається.
– Паспорт! – знову чується, і хтось трусить її за плече.
Жінка відкриває очі та бачить перед собою невдоволеного офіцера. Визирає у вікно. Потяг стоїть. На будівлі вокзалу напис: «Виборг».
– Паспорт! – учетверте наказує військовий.
До Люсі доходить, що Фінляндія позаду, вони перетнули кордон. Що той, хто вимагає документ під перелякані погляди фінів, – її співвітчизник. «Фіни не перевіряли», – зрозуміла й похапцем полізла до внутрішньої кишені шкіряної куртки. Прикордонник довго роздивлявся паспорт, переводив погляд на Люсю, яка намагалася усміхатися, але вже відчувала, що неприємність невідворотна.
– Вам потрібно вийти з нами, – сказав, не повертаючи паспорт.
Тили офіцера охороняли двоє салабонів.[11]
– Поясніть чому? – питала тремтливим голосом Жужа. – Потяг поїде, як я дістанусь до Пітера? У мене квиток до Санкт-Петербурга, – пред’явила чоловікам квиток.
Перший забрав папірець і взяв Люсину сумку з особистими речами. Офіцер пішов до виходу. У вагоні загули. Пасажири обговорювали інцидент. Багато хто радив Люсі не виходити. Але що вона могла вдіяти? Її документи, квиток, врешті-решт, торба уже «пішли» на вихід.