– У мене ще ось це, – гукнула, вказуючи на верхні багажні полиці.
Солдати-прикордонники зняли мішки й по підлозі поволокли їх до виходу. Людочку вели спочатку пероном, тоді мостом через усі платформи, тоді вулицею до приміщення вокзалу, потім довгими лабіринтами вокзальної будівлі. Потім процесія спустилася в підземелля. Люся навіть не уявляла, що під вокзалом стільки вільного місця. Оглядаючись навсібіч, зрозуміла, що її заманили до буцегарні. В обидва боки вузького сірого коридору виходили залізні нефарбовані двері, в одні з яких упхали Людочку. Її залишили, кинувши на бетонну підлогу клунки. Коли за чоловіками гучно ляснули казематні дверцята, Жужа заклякла. Як це вона опинилася тут? Що далі? Аж тепер згадала тата, який мав чекати її у призначений час на вокзалі у Санкт-Петербурзі. Ще вчора повідомила батькам телефоном, що приїздить. Вони вельми зраділи, бо жінка не уточнювала, що повернеться сама. Тато обіцяв відразу виїхати до Пітера і зараз мав нервувати від очікування швидкої зустрічі. Уявила його обличчя, коли він, усміхнений, вдивлятиметься у кожного, хто виходитиме з вагона міжнародної електрички. Що відчуватиме, коли побачить, що його Людочка зникла? «Дурна, потрібно було хоча б когось попросити пояснити батькові, що зі мною сталося», – злилася на себе й тієї ж миті змінювала напрямок думок: «А може, й краще, що не знатиме правди. Вирішить: передумала дочка, та й поїде спокійно додому». Хотіла обмізкувати теперішнє становище, але їй до голови лізло зовсім інше – радість від того, що вона нарешті дісталася дому.
До вечора просиділа в холодній камері, де були лише одні нари та невеличкий стіл. Про те, що день хилився до кінця, довідалася завдяки маленькому віконечку. У камері постійно горіло світло. Лампа, брутально жевріючи й кидаючи жовтий тьмяний сніп світла на середину кам’яного мішка, зводила Людочку з глузду. Жінка від безсилля й незнання своєї долі закричала й загримала ногами й руками по залізних дверях.
– Випустіть, гади! Сволота! – додавала чимало перчених епітетів, смакуючи кожним проголошеним словом.
Почула, що коридором хтось крокує, голосніше заверещала й загупала самими ногами, бо долоні боліли від биття об тверду поверхню. Двері відчинилися, впустивши до камери чоловіка, на вигляд досить приємного. Він лінивою ходою наближався до Людочки, впритул дивлячись на неї, й проголошував на кожному кроці по слову, відтісняючи жіночку до нар.
– Верещати… надумала… суко… Диверсантка… хрінова… Тут… тобі… не… Суомі… – На цих словах Людочка гепнулася на тверду лежанку без матраца, здивовано подивилася на людину в формі, усвідомивши, що її мають за шпигунку.
– Батьківщину продала за ковбасу? – єхидно запитав офіцер. – Ненавиджу таких, як ти… – сплюнув на підлогу. – Сидітимеш, як миша, у мене до ранку. Вякнеш слово – скажу: чинила опір, – гучно засміявся. Тоді кинув масний погляд на жінку, прицмокнув язиком і додав: – А ти нічого, курва капіталістична.
Людочка була збентежена, розчавлена й злякана.
– Будь ласка, скажіть, що зі мною буде? – мовила тихенько.
– Судити будемо, як зрадницю, – пішов до виходу, біля самих дверей повернувся, ще раз сплюнув і зник.
За ним металевим дзвоном зойкнули двері, рипнув іржаво засув, підступним присвистом крутнувся ключ у шпарині. «Знайти б чим укритися й заснути», – віднайшла спосіб втечі від реальності. Згадала про речі, що їх везла у торбах. Розв’язала один із мішків, висипала бебехи на нари, зарилася у шмаття, підклала частину під голову та відключилася.
Допит
– Встати! – почула гучний наказ, який заглушався скреготом залізяччя.
Інерційно схопилася на ноги й, побачивши інтер’єр, згадала, де перебуває.
До камери увійшли по черзі троє. Перший – молодий, чемний і з гарною поставою, всівся за стіл на принесений із собою стілець, вийняв із теки папір, ручку і, наче першокласник, приготувався записувати. Людочка перевела погляд на інших, які похапцем запихали її пожитки до мішка.
– Що сталося? – звернулася до збирачів, але ті не відповіли.
Натомість писарчук спокійно мовив:
– Зараз вас допитають.
– Допитають? – здивувалася. – З приводу чого?
Офіцер за столом проковтнув язика. Після десятихвилинного очікування до камери зайшло двоє набундючених, підстаркуватих, обтяжених величезними животами чоловіків у військовій формі. Відрізнялися один від одного лише погонами, які свідчили, що це не прості смертні.
«Що воно таке?» – встигла подумати Людочка.
– Ім’я, прізвище, по батькові, – наказово вимовив один із пузанів.
Інший, старший за званням, сидів, склавши руки на грудях. Впритул дивився на Люсю, примруживши одне око.
– Бабенко Людмила Олегівна, – всередині Жужі захололо.
– Це ваше справжнє ім’я? – запитав той, що вів допит.
– Так! – не подумавши відказала, потім схаменулася, подивилася на писаря, який швидко рухав ручкою, додала: – Ні! Я Жужелиця.
Усі троє задоволено перезирнулися.
– Добре! Де, коли народилися…
За годину допиту Людочка відійшла від страху. Ці люди видалися їй звичайними й такими, що не несуть загрози. Вони питали про батьків, про чоловіка, про рідне місто й ті місцини, в яких проживала у Фінляндії. Людочка з радістю розповіла історію перебування на чужині, сповістила про рішення повернутися додому. Військові слухали уважно, не пропускаючи жодного слова. Людочка звеселіла: «Ось, розповім їм усе. Мене відпустять. Чого мене тримати?»
Після низки звичайних питань, на які Люся відповідала відверто й щиросердо, почалися провокативні.
– То в якій спецшколі ви навчалися? – запитали.
Люда не розпізнала заковику, відверто розреготалася та наївно додала:
– Це була не спецшкола, а звичайна середня загальноосвітня у місті Міккелі. Я ж вам казала, ми там вивчали мову…
– Скільки вас там було? – обірвав Жужу офіцер.
– Ну… – Людочка намагалася порахувати. – Двадцять-тридцять, якщо рахувати всіх, хто потім долучився.
– Нас цікавлять вихідці з СРСР.
– Тоді п’ятеро, ні, шестеро, – виголошуючи початкові літери імен, загинала пальці.
– Повні імена, прізвища, місця народження, добре було б адреси осіб, які разом із вами навчалися підривній діяльності у фінській спецшколі.
Людочку заціпило. Вона не вірила своїм вухам. Якій діяльності? У якій спецшколі? Відчула, як слідкують за нею дві пари очей.
– Я не вчилась… – плуталася в показах. – Точніше, навчалася.
– Що заносити? – запитав писарчук у старшого.
– Вчилась, вчилась, – ствердно мовив той.
– Тепер, скажи нам, любонько, коли тебе завербували, хто, за яких обставин?
– Та що ви верзете? – вихопилось у «шпигунки», вона обурилася та скочила на ноги. – Я жила, як і всі біженці у таборі…
– Табори охороняються? – пролунало чергове питання.
– Ну, є якась охорона, напевно.
– Зі зброєю.
«Та вони божевільні», – подумала.
– Кого ви хочете з мене зробити? Я не шпигунка, – вп’ялася поглядом у головного.
– Усі так кажуть, – відповів він рипучим голосом.
Люся потрапила до лап спрута. Їй шиють політичну справу. Жінка пожалкувала, що поїхала з по-дитячому наївної Фінляндії. «Повернутися б зараз назад, тоді вже не потрібно буде складати недолугих легенд, бо є своя правда про ув’язнення», – думала. Жужа картала себе за те, що повірила змінам у цій країні. Тепер вона втратить не лише дитину, рідних, Батьківщину, але й свободу. «Моя рідна Україна!» – подумки мовила з сумом. Тоді подивилася на типів, що ліпили з неї шпигунку. «Російські офіцери, – пронісся здогад. – А я українка». Відчула, що намацала тонку ниточку, за допомогою якої вилізе звідси.
– Я відмовляюся давати будь-які свідчення, – помітила, як посміхнулися всі, включаючи писарчука. – Я громадянка України. Тому вимагаю повідомити про себе послу моєї держави у вашій країні, – на словах «моєї» та «вашій» Люся зробила особливий наголос.
Першим устав і вийшов із камери найстарший за званням, за ним подріботів той, що допитував, попередньо прошепотівши на вухо секретарю. Коли писар залишився наодинці з Люсею, жалісно попросив її підписати нашкрябаного ним папера. Людочка пробігла очима три списані аркуші, впевнилася, що у протоколі зазначено її останні слова та швидко поставила підпис.
Після цього всі заворушилися. До кімнати вбігли ті двоє, що учора знімали її з електрички, стрімголов підхопили речі, впхали до рук паспорт і підтюпцем погнали спочатку вузькими коридорами, тоді східцями та холом вокзалу, потім підземним переходом до однієї з платформ. Людочка, захекавшись, наздоганяла солдатів.
– Давай, доганяй! – незадоволено кричали вони, повертаючи голови до жінки, яка переслідувала військових. – Електричка рушає!
Здоровані закинули лантухи до останнього вагона обшарпаного приміського електропоїзда. Двері мали от-от зачинитися, юнаки, підпираючи їх плечима, втримували, скільки могли. Коли Люся вскочила до вагона, хлопці вистрибнули на платформу й махнули рукою машиністові, мовляв, уперед.
Потяг рушив. Жужа озирнулася довкола. Жінку ніби хто каменюкою вдарив по потилиці, настільки була ошелешена тим, що побачила. До неї зверталися сірі обличчя, перекошені від злості. Спочатку Жужа припустила, що люди сердяться через затримку відправлення. Але за п’ять хвилин заспокоїлася, згадавши картинки колишнього життя вдома.
«Тут так виглядають пересічні громадяни», – запевнила себе, віднайшла порожнє місце і вклалася на жорстке сидіння. Поруч вліпила мішки.
– На Заході в такі сміття збирають, – озвався беззубий дядько в зачовганому дранті, обкладений картатими торбами. – А в нас із дачі припаси на базар возять, – щербато вишкірився.
Старигань дав хід розмові, яку підтримали мало не всі пасажири. Годину обговорювали мішки, їхню міцність і потрібність у хазяйстві. Людочка боялася говорити з незнайомцями, тому лише співчутливо всміхалася.
Невдовзі електропоїзд виплюнув Жужу на приміському вокзалі Пітера. Відразу подумала про тата. Запевнила себе, що він, не дочекавшись, поїхав додому. Жужа переносила один мішок на двадцять кроків, потім підтягувала інший. З неймовірно низькою швидкістю дісталася будівлі центрального вокзалу. Зайшовши всередину, роздивилася навкруги, вирішуючи, до якої каси підійти, аби попросити продати квиток до Вінниці чи до Києва за двадцять фінських марок, прихованих про всяк випадок. Не готувалася до самостійної поїздки додому, бо мала надію, що тато купить квиток.
Людочка ковзнула поглядом по людях, які вовтузилися в приміщенні. Один чоловік, що стояв до неї спиною на відстані півсотні метрів, примусив здригнутися. «Такий схожий», – подумала, й думка ця зірвалася в ефір і понеслася великою залою очікування. Дійшовши до чоловіка, пірнула йому в серце, наказала озирнутися та вп’ястися поглядом у Людочку. «Тато!» – калатнуло жінці всередині, бо то був дійсно він – виснажений і втомлений. Чоловічок виглядав спантеличеним, у нього дрібно затрусився старий капелюх на голові, очі наповнилися слізьми, коли він перевів погляд кудись униз від Людочки. А вже коли підняв обличчя, зволожнілі щоки блищали. Посунув до дочки, простягаючи руки вперед, дорогою загубив капелюха. За ним шлейфом дріботіла купка людей, які знали, вочевидь, його історію про дочку. Тато нарешті схопив у обійми свою улюбленицю, спинившись посеред вокзалу. Людочка, не стримуючи емоцій, голосно по-бабськи ревіла. Почула репліки, які неслися з натовпу, що згуртувався навколо:
– Два роки не бачились!
– Це батько зустрів дочку.
– Він тут другу добу чергує.
– Шкода чоловіка.
– Казав, що дочка з дитиною приїде.
– Видно, щось сталося.
Коли Люся й тато виплакалися, народ навколо них поаплодував і почав розходитись у своїх справах. Лише тепер дідусь запитав про Женю.
– Тату, мене тримали в буцегарні… Дякувати Богові, що не поїхала з Женькою. Уяви лишень… У буцегарню заґратували, – зиркнула спідлоба на Олега Тимофійовича. – Вони з Миколою згодом приїдуть… за місяць. А може, й раніше, – пояснила не надто впевнено.
* * *За два роки Люда настільки звикла до закордонного мереживного життя, що не відразу адаптувалася в суворе, до гіркоти занедбане пострадянське суспільство. Убогість і злидарство, у яких, як пани в шовках, купалися співвітчизники, хрест-навхрест перекреслили Жужині уявні натюрморти та пейзажі у пастельних буржуазних тонах.
Опинившись удома, запопадливо зателефонувала чоловікові й, шморгаючи носом, сповістила, що в Україні трохи страшно, зовсім не так, як можна було уявити здалеку. Розповіла про арешт, чим, природно, злякала Миколу.
– Краще, щоб ми не поверталися! – озвався з того боку чоловік.
Жінці схотілося наколоти собі язика, та Микола вже почув те, на що чатував.
– Ми будемо попри все чіплятися за життя тут, – лаконічно-сухо відповів, й у слухавці драматично загуло.
У кожного свої плани
Зранку наступного дня, після дзвінка Люсі, Микола прокинувся надто рано. Похапцем вдягнувся, визирнув у коридор, гукнув що є сили: «Стелло!»
Стелла не ставила зайвих питань, із розумінням подивилася на друга, увійшовши. Коля показав жінці знак «ОК» – скручений із великого і вказівного пальців бублик. Вона хитнула головою й, цвірінькаючи з дитиною, подалася на свою територію.
За годину Микола сидів у поліцейському кабінеті, де нещодавно Жужа вчинила істерику. На нього задумливо дивився той самий офіцер, що заспокоював українку, – пан Катонен. Вони довго мовчали. Нарешті, фін розтулив рота:
– Навіть не знаю, що з вами робити, – подивився недвозначно на іншого поліцейського, з яким ділив кабінет. Той відразу згадав, що йому потрібно забрати якісь документи з архіву.
– Не треба з нами нічого робити, – швидко пошепки промовив Микола, коли вони лишилися сам на сам. – Вона покинула дитину, пане офіцере… А ви пропонуєте мені повернутися до цієї стерви?
– Я нічого не пропоную. Але не маю повноважень віддати тобі твій паспорт. До того ж у дитини немає документів.
– Я про все потурбуюся. Мені потрібно буде з’їздити до Гельсінкі, у російське посольство, там випишуть свідоцтво про народження.
– А далі? – офіцерові кортіло дізнатися про плани Миколи.
– Не буду від вас критися, далі про мене ніхто не дізнається. Я не піду ні до Норвегії, ні до Швеції.
– Куди ж? – спокійно запитав фін.
Йому конче було необхідно володіти такими відомостями, бо мав уже деякі плани щодо просування кар’єрною драбиною.
– Штати.
– Далеко. Грошей вистачить?
– Вистачить, – зухвало відповів біженець.
– А-а-а, так-так, дружина твоя бідкалася, що ти усі грошики пригріб… – Микола хотів щось додати, але пан Катонен зупинив його: – Це правильно… бо як моя тікала, то мене з голим задом залишила, – офіцер занурився у спогади, а Микола тихенько сидів, аби не здмухнути удачу, яка, відчував, уже в кишені.
Поліцейський дістав із сейфа червоний паспорт, перед тим перебравши з десяток інших – шукав потрібний. Та віддавати його Миколі не наважувався, усе крутив книжечку в руках та позирав на двері. Не мав права вільно розпоряджатися ксивою.
– Але… Ти відразу їдеш до Гельсінкі… Відразу… Зрозумів? – прошепотів змовницьки.
– Авжеж! Завтра зранку і поїду, – зрадів Коля. – Там за день впораюся з метрикою дитячою і ще за кілька днів – із візою.
Офіцер перервав потік радісних зізнань.
– Скажи ще, хто навів тебе на продавця, – він з-під лоба подивився на Миколу. – Я також хочу мати з цієї справи якийсь зиск.
– Ви його арештуєте?
– Це вже не твоя справа.
Микола викрив інформацію, яка цікавила поліцейського. За останні місяці, поки Жужа купалася у новому коханні, табором носилися вісті про щойно відкритий спосіб дременути якнайдалі. Один ділок (а може, й група) штампували фіктивні візи до Венесуели. Коштувало це чималих грошей, але заради мрії біженці йшли на витрати. Літак, що прямував до цієї латиноамериканської країни, сідав на дозаправку в Нью-Йорку. Ті, що торгували візами, радили летіти до США, бо там будь-кому сам чорт не брат, навіть притулку просити не треба, живи собі та тішся.
Офіцер вислухав Миколу, але нічого не занотовував, намагався закарбувати у пам’яті, повторював прізвище ділка вголос.