До кабінету увійшов колега з височенним стосом паперів, Миколчин візаві кинувся допомагати йому, ніби необачно залишивши паспорт на столі. Микола все ще сидів, не наважуючись брати до рук свій документ. Катонен нишком зиркнув на стіл, потім на Колю й легенько метельнув головою. Українець вмить схопив те, за чим прийшов, та вибіг стрімголов за двері, навіть не попрощавшись.
– От лосі, – сказав Катонену напарник. – Не вчать їх ввічливості у цих таборах.
– Вони тут лише красти понавчалися, – відповів фін, багатозначно дивлячись на порожній стіл.
Коля всю ніч не зімкнув очей. «А що, – думав, – як мене обдурять? Що, як віза настільки фіктивна, що з нею навіть до літака не дозволять зайти?»
Він мав проходити ще ніким не торованим шляхом, ніхто з біженців, що жили поруч, не приміряли на себе цей спосіб втечі від депортації. Ховалися в сусідній Руотсі – Швецїї та Нор’ї – Норвегії. Або просили прихистку в країнах старої Європи, звідки їх дуже швидко транспортували назад до Суомі, а вже звідси – у в’язницю чи додому.
З дилером Миколу звів один крутий албанець із тих, що були при пістолетах. Ще влітку Микола знічев’я пішов на консультацію до албанця. Той, тримаючи руку на зброї, запитав вишкірно:
– Будеш брати товар чи так цікавишся, аби настукати?
У запитанні вчувалася погроза, тому Микола примусив себе самого повірити у те, що він хоче «брати товар», про що відразу й повідомив. Голос українця звучав правдиво, і бандит видав йому ім’я, номер телефону та кошторис. За консультацію Микола вивалив сто фінських марок. Хоч і не хотілося, але що поробиш – життя дорожче.
Щойно Люся зізналася Миколі в зраді, коли почала патякати про повернення додому, мозок зрадженого чоловіка налаштувався на потрібну хвилю й запрацював навколо теми, підкинутої нещодавно албанцем.
Маючи на руках паспорт, Коля, оглядаючись навсібіч, відійшов далеченько від поліційного відділку й зателефонував із найближчого телефону-автомата. За коротку мить там взяли слухавку, але Микола чув лише німоту.
– Алло! – вимовив він тремтливим голосом, тоді прокашлявся і вже більш впевнено повторив: – Алло!
Мовчанка тривала, хоча було чути, що там дихають.
– Я щодо візи, – наважився вимовити Микола.
– Коли? – запитали приглушено, здалося, що до слухавки приклали ганчірку.
– Чимскоріш. Завтра, – не витрачав зайвих слів.
– О другій дня біля пам’ятника Сібеліусу. Знайдеш?
– Скільки того Гельсінкі, – пожартував Микола.
Жарт сприйнявся на «ура», чоловік відняв від слухавки хустинку, звук відразу став чистим.
– Як я тебе впізнаю? – запитав незнайомець.
– Я буду з дитиною на руках.
– То й віза потрібна на двох?
– Так!
– Удвічі дорожче.
– Може, скинеш?
– Або так, або ні.
– Так!
– Окей.
На цьому перемовини були закінчені.
Сон не йшов, Коля виліз із ліжка й почав збирати валізу. «Треба буде викликати таксі, – розмірковував, – швиденько вийти з готелю, аби ніхто не встиг нічого запитати. Бо почнуть тут проводи влаштовувати, кагалами ходити та увагу привертати». Коля знав, що електричка на столицю йде о сьомій, тож міг не хвилюватися, що хтось о цій порі побачить його. Табір глибоко спить до десятої. Так рано в коридорах можна зустріти хіба що тих, хто повертається з нічних гулянок.
Таксі було викликано, валіза знесена донизу, і Коля з дочкою майже не помічені змогли вибратися з «Варсавуорі». Від’їжджаючи, він показав спересердя «фак» у заднє скло автомобіля. Женя спокійно куняла у татка на руках.
Візовий дилер не обдурив, прийшов вчасно, довго вдивлявся в Миколу, який, тримаючи на руках Джейн, роззирався на всі боки. Зранку панові Бабенкові вдалося безперешкодно виканючити в російському посольстві свідоцтво про народження. Брехав, що хоче повернутися на батьківщину, але житиме в Росії, не вабить його Україна, тож, аби не було ніяких проблем із документами, вирішив, мовляв, усе оформити офіційно. Показав довідку про народження на ім’я Бабенко Жені Миколаївни. У посольстві здивувалися, бо в довідці було зазначено саме Женя, а не Євгенія. До того ж на фінський манер слово виглядало так: «Senja», але над літерою «S» стирчав маленький апостроф, що автоматично мало означати, що це вже не «ес», а «же». Ну, немає у фінів літери «ж»! Росіяни не вигадали нічого кращого, ніж перенести ім’я, змінивши лише латинські літери на кирилицю. Апостроф у процесі загубився і вийшло «Сенья». Микола довго роздивлявся фіолетове (на відміну від радянських зелених) свідоцтво про народження з дивакуватим іменем власної дитини.
– Сенья, то Сенья, хай вам чорт! – вимовив. – Усе одно ти Джейн.
Дівчинка раділа, що вони з татусем кудись мандрують, їй було весело й приємно отримати купу цукерок, іграшку та обіцянку купити морозива.
– За три дні буде віза. Але летіти потрібно відразу, – повідомив продавець добре зроблених фальшивок, сівши на порожню лавку.
– Я й не баритимуся. Погано, що три дні чекати. Мене можуть почати шукати.
Незнайомець почухав неголену щоку, поводив язиком у роті, ніби шукаючи залишки сніданку, тоді сказав: «Зажди тут», – та відійшов убік. Дзвонив по радіотелефону. Такі Микола бачив у фільмах. Ймовірно, коштував він ого-го. Не встиг українець насолодитися розмірковуванням із приводу такої цінної штуки, як Стефан, а саме так представився незнайомець, повернувся до нього.
– Можу зробити, що полетиш іще сьогодні вночі, – почав і спинився. Микола вже хотів був кидатися на нього з обіймами, але той відсік такі прояви вдячності. – На штуку більше.
– За мене півтори, за малу – півтори, та ще штука зверху? А квитки?
– Якщо братимеш за три години до відльоту – стануть тобі вдвічі дешевше. От ти й заощадиш цю штуку.
Микола довго думав, підраховував. Дійсно, те на те й виходило. Він не мав іншого виходу, як погодитися. Віддав документи Стефану й почав чекати. Незнайомець пообіцяв повернутися за кілька годин. Домовилися зустрітись у кафе неподалік. Туди Микола й подався, бо дуже зголоднів, як, зрештою, і мала.
О десятій тридцять п’ять вечора Микола Бабенко з дочкою Сеньєю Бабенко сиділи у залі очікування аеропорту Вантаа. Рейс на Каракас уже було оголошено. Учорашній біженець, а тепер вільний мешканець світу, разом із малою безперешкодно минув пункт контролю й тепер із завмиранням серця чекав, коли відчиняться двері до літака, який занесе його до чорта на роги, в далеку далечінь, подалі від зрадливої дружини. «Усе, вона мене ніколи не знайде. Нехай живе, як знає. Я її, суку, викреслив із життя», – силувався розбурхати у собі ненависть. Джейн підхопила ниточку його роздумів і запитала, кривлячи ротик: «А мама?» Миколі так кортіло сказати: «Мама – шльондра, кинула тебе», але стримався й відповів: – Мама… приїде… Потім… Колись… Може…
* * *Їх зняли з борту літака представники служби з контролю за незаконною міграцією в Об’єднаному Королівстві. Виявилося, що цей літак робив дві посадки для дозаправки. Перша з них у Великобританії й лише друга в Штатах.
Микола довго пручався, не бажав виходити з салону авіалайнера, який уже звільнився від пасажирів. Англійський офіцер із холоднокровністю, гідною аборигена туманного Альбіону, пояснив, що в разі непокори документи пасажира перевірятимуть більш ретельно, ба навіть прискіпливо. І якщо раптом виявиться, що вони фіктивні, – українцеві загрожуватиме в’язниця.
– Поки ви затримані, бо не змогли довести, що летите саме до Каракаса. Є підозри, що ви зіскочите в Сполучених Штатах. А це неприпустимо, – пояснював службовець переляканому Миколі, коли вони йшли довгими коридорами аеропорту. – Зараз проб’ємо вас по комп’ютеру, і тоді, якщо все гаразд, полетите далі.
– А якщо не все гаразд? – запитав зморено пан Бабенко.
Офіцер напружився та придивився до Миколи.
– Тоді – назад до Фінляндії.
– Я прошу політичного притулку у Великобританії, – сонно проголосив Коля й ліниво підморгнув здивованому англійцю.
Той довгенько складав докупи почуте, тоді завів Миколу до однієї з кімнат, зачинив за ним двері й за декілька хвилин привів перекладача, секретаря та ще двох поліцейських. Було складено рапорт про те, що з літака, який прямував до Венесуели, зійшов пасажир із малолітньою дитиною та попросив політичного притулку у Великій Британії. За кілька годин усі формальності було узгоджено.
– А наш багаж? – раптом запитав Микола.
– Полетів до Венесуели, – відповіли йому. – За два дні повернеться.
Новеньких прохачів притулку англійські поліцейські відвезли до хостелу, тимчасового житла для біженців, й забули про ще одних шукачів ідеальної території для життя.
* * *Люда перебувала у глибокому ступорі декілька наступних днів після дзвінка до Фінляндії. Відчуття тривоги й невідворотності чогось такого, про що боялася навіть подумати, не покидало ні на хвилину. «Він не зможе відступитися від обіцянок, які дав перед від’їздом», – заспокоювала себе. Упевненості вистачало на кілька хвилин. «Невже не повернеться?» – обдавало крижаним потом. «Його однаково депортують», – шепотіла перед сном, не вірячи, бо знала, що є багато способів уникнути депортації. Майбутнє тікало від Люди, вона не могла вхопити бодай ниточки, аби вигаптувати план подальшого свого життя. Люся Жужелиця десять діб чекала на дзвінок від Миколи… Не дочекавшись, подзвонила до офісу готелю «Варсавуорі» й почула звістку, яка прозвучала, наче вирок:
– Бабенко Нік та його дочка Джейн, – там затихли, вірогідно, шукаючи записи. Тоді продовжили: – Ці двоє минулого тижня покинули притулок.
У Люсі підкосилися ноги, як у часи вагітності. Проте чемно подякувала й, випустивши телефон із рук, розгублено подивилася на маму. Ірина Романівна за увесь час, що її дочка була вдома, жодного разу не спитала, чому вона повернулася сама, які в неї стосунки з чоловіком, що взагалі сталося. Не хотіла ятрити душу. Тепер не витримала:
– Дочко! – благала перекошеними вустами. – Та скажи нарешті, що сталося. Не мовчи!
– Усе добре, мамо. Ти чого розкисла? – вдавала спокій Люся. – Усе добре. Микола скоро повернеться… Ми ж із ним домовилися…
– Що тобі там сказали? – мама піднімала з підлоги телефонний апарат. Люсі хотілося повідомити щось на кшталт:
«Вони вже їдуть», – натомість дурнувато роздивлялася павучка на стіні, поки не вичавила:
– Усе лише починається.
Мама зрозуміла, що дочка не буде відкриватися, тому, поцілувавши її в щоку, вийшла з кімнати, тихенько причинивши двері, ніби за ними знаходилася смертельно хвора людина, яку не варто турбувати.
Ірина Романівна кожного вечора пошепки обговорювала ситуацію з Олегом Тимофійовичем, лежачи в ліжку. До ранку обоє не могли заснути, обмізковуючи, що сталося в родині їхньої доньки. Подеколи Люсиному татові надходили зовсім божевільні думки.
– А може, вона й не народжувала ніякої дитини? – питав і сам лякався.
– Ти вже зовсім з глузду з’їхав, – ображалася на такі припущення його дружина й ляскала чоловіка долонею в лоба. – А фотографії? – діставала з-під дивана невеличку кипу світлин та переглядала їх, тихенько пускаючи сльозу.
– Досить лити воду, – просив тато. – Запитай у неї відверто. Нехай розповість.
– Я думаю, вони посварилися з Миколою.
– То й що як посварилися? Чи ми не сварилися?
– Спи вже! – не знала, чим закінчувати такі розмови, тому наказувала спати.
Жоден до ранку не стуляв очей, але й не розтуляв більше рота.
Люда заспокоювала себе: «Можливо, – думала, – їх також заарештували й кинули до буцегарні у Виборзі. Микола, – міркувала, – не знає, як звідти вийти». Мріяла-уявляла, що неодмінно їх витягне, піднявши на ноги усю світову спільноту.
За два дні нестерпного очікування зателефонувала ще раз, щоб поставити табірному начальству пряме запитання: «Куди поділися її чоловік і донька із ввіреного їм притулку?»
– Кажуть, що вони відлетіли до Сполучених Штатів Америки. Це все, що я знаю, – на тому кінці дроту відчувалося легке роздратування.
«Боже, я втратила дитину!» – закричала Жужа щосили й гепнулася додолу. Вигукувала ці слова, в істериці качаючись по підлозі. Ірина Романівна хотіла допомогти Люсі, та не знала, як до неї підступитися. Дочка билася головою об паркет, і з її лоба вже юшила кров.
– Людочко, дитинко! Що ж це таке коїться? – старша жінка ніколи такого не бачила.
Переборюючи оціпеніння, зателефонувала чоловікові на роботу й викликала його, ніби він був каретою «швидкої допомоги», яку набагато доречніше було б чекати у цю хвилину.
– Я втратила дитину! – верещала Люда.
– Що ти кажеш, Люсю? – навздогін їй вересонила мама. – Женя померла? – припущення примусило обох жінок замовкнути.
– Що ти, мамо? Що ти кажеш? – молодиця, сидячи на підлозі, дивилася на неньку затуманеним поглядом, по-божевільному відкопиливши губу й дрібно трусячи головою.
– Це не я кажу! – естафету істерики перейняла мати. – Це ти кажеш! – зафальцетила й вдарила долонею по стіні. – Це ти мовчиш увесь час, а тепер ось кажеш, що ти втратила дитину, – перейшла на бас. – Що мені думати? Що-о-о?
Черга заспокоювати дійшла до дочки, яка замість того, аби підвестися з підлоги, жестом поманила до себе матусю. Та приєдналася до Жужі, обняла, притулилася й годину вислуховувала все, що їй розповідала Люда. Усе, як воно було, усе, чого дочка не говорила раніше про її життя у Фінляндії, про Миколу, про ситуацію, в яку потрапила.
– Ти не втратила дитину, – резюмувала Ірина Романівна після почутого. – Я знаю і вірю, що батько не може відгородити дочку від матері.
– Цей батько може, мамо, – примушуючи себе всміхнутися, завершила Люся.
Коли додому прийшов тато, дві жінки так і сиділи посеред кімнати. У дочки на лобі засохла кров, обидві з червоними носами й очима. Він сів із ними поруч і не міг вичавити з себе жодного запитання.
В очікуванні
Що таке три місяці? Це зовсім не великий строк. Наприклад, літо, яке складається з такої ж кількості тижнів, пролітає напрочуд швидко. Чи, припустимо, хтось виконує цікаву, улюблену роботу – також не помітить, як минули дев’яносто днів. Але три місяці марних очікувань звістки про долю дворічної донечки – надто важкий тягар. Люда змарніла, не могла їсти, не хотіла виходити з дому, просиджувала годинами біля зеленого надщербленого телефонного апарата, не відводячи від нього очей.
– Я тебе благаю, вийди до магазину, купи хліба! – мама намагалася бодай якось виштовхнути дочку межи люди, в життя.
Жужа без емоцій хапалася за торбу, пхала до кишені гроші й вирушала за покупками. Приносила зовсім не те, що просила мама.
– Я попрошу Максима про допомогу, – якось уночі сказала Ірина Романівна своєму чоловікові.
Той довгим поглядом подивився на дружину:
– Не боїшся, що він у неї щось таке знайде?
Вона боялася. Максим Петрович – далекий родич Ірини Романівни, працював у психлікарні головним лікарем.
– А що ти пропонуєш? – запитала стиха.
– Думаю, ти маєш рацію. Максим поганого не порадить.
На цьому й зупинилися.
– Люсю! – почала наступного ранку мама. Зверталася до двадцятип’ятирічної жінки, як до дошкільняти. – Нам із тобою потрібно кудись піти.
Дочка не розпитувала, куди саме, за півгодини вдяглася і чекала біля дверей.
Максим Петрович поспілкувався спочатку з Іриною Романівною. Люся сиділа в коридорі й крізь наполовину засклені двері бачила, як вони розмовляють. У лікаря на лобі раз по раз утворювалися зморшки, мама часто-густо зиркала на доньку й вимушено всміхалася, швидко викладаючи родичеві, що змусило їх звернутися до нього. «Думають, що я божевільна, – розмірковувала Людочка. – Може, й так… Але якщо я усвідомлюю такі тонкощі, вірогідно, мої справи ще не такі кепські…»
– Людо, зайди до нас! – почула голос мами й пішла до кабінету.
– Привіт! – дядько Максим, як завжди був привітним.
– Рада вас бачити. Мама розповіла, що Коля у мене забрав дитину?