Максим Петрович зиркнув на старшу Жужелицю, підморгнув їй, взяв за руку Люсю й повів її за собою.
– Ми до палат. Невдовзі повернемось. Іро, ти тут посидь.
Ірина скочила з місця, думаючи, що Максим має намір госпіталізувати Людочку.
– Посидь! – наказав.
Піднялися на третій поверх, туди, де залізні решітки в кількох місцях перетинали коридор. Люда стривожилася. Максим Петрович вів за собою родичку, раз у раз пояснюючи медперсоналу, що траплявся на їхньому шляху, що це з ним. Дійшовши до дверей однієї палати, які виявилися замкненими на дві клямки, Максим Петрович звернувся до Жужі, дивлячись їй просто в очі:
– Зараз через це віконечко ти побачиш, що з тобою може статися, якщо ти не візьмеш себе в руки. На цьому етапі в тебе ще є така можливість. За місяць її вже не буде, – лікар відчинив невеличкий отвір у дверях і легенько підштовхнув до нього Люсю.
Побачила реальних божевільних – чотирьох розпатланих, розхристаних у білих довгих сорочках осіб, які вродилися жінками, але тепер втратили людську подобу. Вишкірялися, цибали й гарчали одна до одної. Люсі не потрібно було довго споглядати ці страхи. У голові пронеслися слова лікаря, щойно сказані: «З тобою таке може статися, якщо ти не схаменешся».
Після екскурсії Ірина Романівна побачила осмислений погляд дочки, відверту її усмішку і зраділа. Не йняла віри у таке швидке перетворення. Хотіла цілувати руки Максимові, говорила про віддяку, жартувала щодо могоричу.
– Їй потрібний був стрес, – коротко пояснив професор і дав зрозуміти, що має невідкладні справи. На додачу виписав ліки, які Люся обов’язково мала приймати протягом кількох місяців.
– Я задоволена, що повернулася в Україну, незважаючи ні на що, – сказала Люся, вийшовши надвір, глибоко вдихнула повітря, подивилася на блакитне небо й щиро сказала матері: – Дякую! Це подіяло.
Час тягнувся так само повільно, але вже не так сумно було в родині Жужелиць. Спілкувалися на будь-які теми, обговорювали недолугі в більшості телепередачі, роздивлялися фотографії Женьки, розповідали про неї, ділилися думками щодо місця перебування дівчинки.
* * *– Люсь, дивися, що прийшло! – з порога заявила мама, повернувшись якось увечері з роботи.
Простягала білий конверт без зворотної адреси, лише зі штемпелем Лондона. Його докладніше роздивилися в кімнаті, куди забігли разом, не випускаючи пошту з рук. Мало не обнюхували листа з різних боків, висловлюючи припущення, від кого б він міг бути. Нарешті Жужа зважилася відкрити. Знайомий почерк примусив зойкнути й застрибати по хаті, притискаючи лист до грудей.
– Ма, постав чайник. Піди купи що-небудь смачненьке. Я чекатиму. Читати не буду. Йди!
Коли на столі в тарілочці лежали глазуровані «Північні» пряники не першої свіжості та розпливався запах низькосортного чаю, жінки взялися до читання. Та, кому було адресоване послання, чітко вимовляла кожне прочитане слово, аби мати зрозуміла.
«Привіт, Люсько! Не хотів тобі писати, бо ти мене зрадила. Я тобі цього не пробачив і не пробачу ніколи. Ти не заслуговуєш на прощення, а ще менше – на жалість. Бо ти курва, така сама, як і твоя мама. Вона мене ніколи не любила. Та і я її також. Як, власне, і тебе. Ти думаєш, що це ти мене кинула (тут я нестримно сміюся). І що вийшло? Хто кого кинув? (Знову заходжусь сміхом.) Я вирішив, що ти не варта того, аби бачити мою Джейн. Бо ти, зрадивши мене, зрадила її. До того ж ти відмовилася від неї. І я їй про це розповідаю щоденно. Не хочу зараз казати тобі усе, що я про тебе думаю, хоч ти і дрантя ще те. Я довго стримувався, не писав тобі. Ти не маєш права на дочку. Ти її ніколи не побачиш. Єдине, що я можу тобі запропонувати, – отримуй листи. І кусай собі лікті».
Люся випустила аркуш, він парашутом полетів додолу. Подивилася на маму, яка, приклавши долоню до рота, кидала на дочку розгублені погляди. Людочка, відсьорбнувши чаю з чашки та запхавши в себе чималий шматок пряника, беззвучно засміялася. Ірина Романівна рвонула шукати номер телефону Максима.
– Усе гаразд, ма! Я від щастя, – Люда, пережувавши, заспокоїла матір, бо знала, була впевнена на сто двадцять відсотків, що просто так не віддасть дочку, що буде за неї боротися і що врешті-решт отримає перемогу. Ця впевненість блискавично передалася і старшій.
– Будемо боротися, дитинко. Що він там написав? Що ти така сама, як і я? А яка ж ти маєш бути? Така, як він?
Згодом Люся довідалася, що батьки Миколи увесь цей складний для неї час знали, де знаходиться їхній син із онукою. Сестра Олена писала йому, дзвонила, отримувала невеликі бандеролі з солодощами для своїх дітей.
Згадалися їхні відвідини через місяць після приїзду Жужі. Оті брехливі охи-ахи та «патку мій, патку», оті вдавання, що переймаються не менше за Люду, куди ж це син-брат подівся.
З часом Люсі вдалося налагодити потрібні зв’язки з інформованими людьми та вивідати деякі деталі Миколиного зникнення з «Варсавуорі» та його подальших подорожей. Інформатором виступала одна небайдужа до чужого горя подруга Олени, яка із задоволенням сповістила Люсі, що Микола дав кому треба немалі гроші за фіктивні паспорти й мав летіти до Венесуели. Перебіжчика з дочкою висадили в аеропорту Хітроу, бо не зміг довести представникам прикордонних служб, що летить саме до Венесуели. Історія дещо закручена, особливо у викладенні тієї інформаторки, яка не надто розуміла, що й до чого, плутала назви країн із назвами аеропортів, не могла скласти докупи окремі пазли загальної картинки.
Від розлюченого чоловіка раз на місяць Люді приходив лист, повний жовчі й образ на адресу дружини. З погрозами, що вона ніколи не побачить Женю, бо не має на це права. У жінки ця кореспонденція викликала бажання терміново застрелитися.
– Терпи, – казала мама. – Мені здається, він збожеволів. Це видно зі стилю. Ну, якщо вже вирішив, що ти недостойна, то навіщо кожного разу повторювати одне й те саме?
– Мамо, він хоче, аби я просила в нього вибачення до кінця своїх днів.
Люда провела в постійних дистанційних вмовляннях, театралізованих вибаченнях, брехливих запевненнях у коханні й вірності довгих півроку. Потім іще шість місяців тих самих благань, очікувань нестерпних листів; телефонних розмов, що висотують нерви, безсонних ночей, сліз та істерик, допоки змогла вмовити Миколу пристати на її скромні пропозиції. Вона йшла до своєї мети повільно, але впевнено. Жінці довелося на одного гнівного листа чоловіка відповідати десятком сповнених розкаяння та вибачень.
Після сотні телефонних розмов, які закінчувалися для Люсі жменями заспокійливих препаратів та днями постільного режиму, після пересилання стосів паперу до Лондона в невпинному безплідному листуванні, Микола таки пом’якшав і почав розповідати дещо про дитину.
– Вона спілкується виключно англійською, – говорив Люсі, коли та просила (не надто нав’язливо, аби чоловік часом не знавіснів) дати поговорити з донькою. – Ти її не зрозумієш, – і відразу додавав, аби зробити Люсі боляче: – До того ж вона не хоче з тобою спілкуватися.
Як Жені пішов четвертий рік, Люся почала обробляти Миколу щодо можливості їхнього возз’єднання як родини. Така пропозиція була ризикованою, але матері нічого іншого не лишалося.
– Благаю, коханий, пробач! – говорила м’яко й улесливо. – Ти не уявляєш, як я за тобою сумую, як тебе люблю. Не можу без тебе жити. Повір. Ця розлука пішла мені на користь… – Люся виконувала роль із професійною переконливістю.
– Ти прагнеш лише до Джейн, – відповідав ображено. – Ти мене не любиш.
Людочці знадобився не один місяць виснажливих розмов, аби втовкмачити чоловікові в голову переконання, що він єдиний, неповторний для неї.
– Ти повинна пообіцяти, що кожного ранку будеш у мене просити вибачення, – вимагав, і вона погоджувалася.
– Ти повинна обіцяти, що не надто будеш влізати в душу до моєї Джейн, – наказував, і вона обіцяла.
– Обіцяй, що ніколи не підніматимеш питання про повернення додому, – ставив ультиматум, і вона, не думаючи, відповідала: «Ніколи!»
* * *У перший рік свого перебування в Україні Люся отримувала листи від Карлоса, сповнені палких запевнень у коханні. Спочатку відповідала на кожен, згодом рідше, а потім час звів віртуальну любов нанівець. Крім того, Жужа зосередилася на налагодженні стосунків із Миколою, а на інше в неї не вистачало сил. Кохання припинилося, і жінка була рада цьому.
Удома до неї по-особливому ставився один молодик, Дмитро, який жив у сусідньому під’їзді. Вони подовгу розмовляли, стоячи під магазином чи під будинком, поки юнак не освідчився Жужі в коханні. Жінку це злякало, адже була старша за нього й більш досвідчена, згорьована й розтрощена, а він, такий світлий та молодий, не знав іще ніякої біди.
– Ні, нічого у нас не вийде. Мені це не потрібно, – казала й ніжно гладила хлопця по щоці. Усю нерозтрачену материнську любов Людочка віддавала двадцятирічному Миті.
– А мені потрібно, – наполягав на своєму.
І вода сточила камінь. Людочка занурилася в нове кохання, яке допомагало їй забути проблеми, підносило як жінку, надихало на життя.
Дмитро, попри те, що був занадто молодим для прийняття рішень, своєю енергією підштовхував до активних дій. Казав, що потрібно будь-що їхати до Лондона.
– Грошима я допоможу, якщо знадобиться. – Він умів заробляти. Купував-продавав, дивуючи своєю активністю та бізнесовою хваткою.
І коли прийшов час – допоміг. Купив путівку до Великобританії. Єдине, чим Люся переймалася, – отримання візи. Їй знадобилося змінити старий закордонний паспорт із відміткою про депортацію на новий, із абсолютно чистими сторінками. Дмитро навіть пропонував не шкодувати грошей – підтасувати бодай одну літеру прізвища, для страховки. Люся відмовилася, бо не було на це часу. Адже Микола нарешті натякнув, що, можливо, він не буде заперечувати, якщо Люда приїде на кілька днів до Лондона, аби побачити дочку. Саме після цієї неофіційної заяви Люся взялася терміново оформлювати поїздку. Боялася, що «суджений» змінить своє рішення.
Людмила Олегівна Бабенко повірила в те, що є на небі Бог, що бувають дива у світі й що не можна опускати руки за будь-яких умов. Повірила після того, як без особливих зусиль, навіть не навідуючись до посольства, отримала візу. Уже те, що її не викликали на інтерв’ю, було нонсенсом, у гарному розумінні цього слова. Наскільки Люся знала, нікому не вдавалося оминути цієї процедури. До того ж її дані про нещодавні походеньки світами могли бути занесені до комп’ютерної бази, що автоматично виключало її з кола щасливих претендентів на омріяну візу. Але система дала збій, аби возз’єднати матір і дитину. Людочка до останнього не думала, що їй так легко вдасться виїхати. Віза була оформлена на шість місяців, що неабияк звеселило жінку.
– Я прагну побачити Джейн, – говорила Миколі в останній міжнародній телефонній розмові. – Я не буду залишатися, якщо ти не бажатимеш… Якщо після розмови зі мною, вважатимеш, що я відверта, – дозволиш залишитися. Тоді я попрошу притулку, – почула у слухавці нервове сопіння. – Не афішуватиму, що маю родичів у Великобританії. Мене десь розмістять, і я поїду туди, куди скажуть. Буду час від часу до вас приїжджати, коли ти дозволиш. Можливо, ти мене ще пробачиш, – усю тираду Жужа випалила з путівкою та візою на руках.
До Києва, звідки мав вирушати туристичний автобус, Людочку віз Дмитро. Сиділи, згорбившись, на верхній полиці купе, трималися за руки. Говорив лише він:
– Я буду тебе чекати. Попри все.
«Налагоджуй своє життя, – думала вона. – Я не можу тобі нічого обіцяти».
– Нічого не бійся. Головне, що ти житимеш із Женькою, – шепотів, аби не утаємничити інших пасажирів.
«Я не маю ніякого уявлення, де я житиму, – думала, з сумом дивлячись на Дмитра. – А боятись я відвикла».
– Остерігайся Миколу. Здається, він небезпечний.
«Ти робиш висновки з моїх слів. А якщо я брешу? Якщо він добрий, а я падлюка?»
– Не роби нічого ризикованого, – Дмитрик хотів застерегти кохану від того, про що він і не здогадувався.
Людочка приклала палець до його губ. «Мовчи!» – наказала поглядом.
Подорож
«Ікарус», підстрибуючи й випускаючи сморідний запах усередину салону, повільно мчав розбитими українськими дорогами. Поїхав швидше й плавніше, коли вітчизняний асфальт змінився на польський. Кордон між сусідніми державами перетнули хвацько, документи перевірили на подив стрімко. Пасажири-туристи майже не розмовляли між собою, напружено дивилися у вікна. Люда вибрала місце в порожній хвостовій частині автобуса. Ніч мандрівники провели у мотелі, на ранок вирушили далі, аби порівняти гарні польські дороги з ідеальними німецькими. Подорож була вельми незручною, але дуже повчальною з огляду на те, що вдалося побачити крізь вікна «Ікаруса». Зміна декорацій Україна-Польща-Німеччина за дві доби примусила по-філософськи задуматися про переваги «правих» політичних ідей над «лівими». Пасажири розгомонілися з сусідами по місцях. Людочка тішилася, що сидить сама й до неї не чіпляються з питаннями. Вхоплювала, про що говорять інші, і це її неабияк звеселяло.
– Завжди хотіла побувати у Великобританії, – вдавала з себе леді огрядна жінка попереду Людочки. – Просто мріяла!
– І я, і я, – підхоплювала розмову молодичка поряд із нею. – Цих три дні в Лондоні – це просто… – вона не знайшла, що сказати, лише розвела руками. Тоді прискіпливо подивилася на сусідку й підозріло запитала: – Ви ж на три дні?
– Що за запитання? – образилася огрядна пані. – У путівці ж зазначено. Я законів не порушую.
Люся засміялася навіть не подумки, бо її ніхто не міг бачити. До кожної групи туристів приставлялися особісти, які винюхували, чи, бува, хто не має на меті залишитися за кордоном. Про таку таємницю здогадувалися всі, тому небезпідставно остерігалися бовкнути зайве.
До Лондона з великої землі діставалися поромом, на який запхався роздовбаний «Ікарус» після годинних дебатів керівника туристичної групи з капітаном порома. Той навідріз відмовлявся впускати на борт допотопне страховисько.
– У вас є дозвіл використовувати цей транспорт на теренах нашої держави? – питав розлючений капітан.
Врешті-решт, за допомогою гуртових сліз і благань туристів автобус поставили в трюмі, а українці повалили на палуби. На ранок перед ними з туману потихеньку випливла країна-острів.
Серце билось на найвищому градусі, коли Жужа підійшла до стійки британського прикордонника-паспортиста. Він ставив жінці безліч питань, на кшталт: «Чи довго плануєте перебувати в Об’єднаному Королівстві?», «Чи не маєте тут родичів?», «Чи не депортували вас із інших країн?», «Чи не просили ви політичного притулку в Об’єднаному Королівстві чи в інших країнах?» Офіцер, очікуючи кожну відповідь, свердлив Люсю поглядом, а вона, брешучи, думала лише про те, аби не видати брехню. Тому вдавала з себе пані, невдоволену такою кількістю дурних запитань. Коли питання закінчилися, прикордонник потягся до грубого журналу. Товариші Жужі по автобусу чекали на неї по інший бік загорожі. «Перевіримо», – сказав офіцер, і це одкровення рознеслося вибухом по нутрощах Людочки. Англієць тягнув до себе талмуд, на якому був наклеєний папірець із написом «Реф’юджі».
«Перевіримо», – ще раз повторив високий британець і зиркнув мимохідь на Люсю. На її обличчі не ворухнувся жоден м’яз. «Бі», – прочитав першу літеру прізвища й почав шукати ту «Бі» у журналі. «Бабенкофф» – знайшов нарешті. «Бабенко» – прочитав у Людиному паспорті. Звірив по літерах. Люда вже бачила, як її з закрученими за спину руками ведуть кудись убік, але натомість прикордонник відклав журнал, несподівано швидко поставив на візі печатку, черкнув щось від руки, віддав українці документ, козирнув і вказав рукою на гурт співвітчизників. Люда не відразу зрозуміла, що їй дозволено проходити, була впевнена, що отой «Бабенкофф» і є Микола. Можливо, так воно й було. Але… Звідки англійцям знати, що Бабенко й Бабенкофф – одне й те саме прізвище? Тепер, коли туристи з України опинилися в безпеці, вони стали поводитися по-іншому, відверто розповідаючи, задля чого власне приперлися до Британії.