– Та в мене тут дочка працює. Я також влаштуюся. Спочатку по-чорному, а там видно буде, – сповідалася огрядна пані без будь-якого натяку на аристократичність манер.
– А я думаю просити притулку. Мені знайомі порадили, – відповіла її сусідка.
До них долучилися інші й почали голосно обговорювати, що краще – «по-чорному» чи «політичний». Відразу стало зрозуміло, хто на службі. Двоє чоловіків, що займали місця посередині автобуса (аякже, щоб усе добре чути) перезиралися й не тямили, що їм робити.
Люся, відійшовши від шоку з проходженням паспортного контролю, вдивлялася у вулички великого Лондона, якими проїжджав їхній зачуханий автобус. На транспортний засіб витріщалися, тицяли пальцями, бо з вихлопної труби валив чорний дим. «Диво, та й годі, – дивувалася. – Як таку розвалюху взагалі могли пропустити через кордон?» Не могла, хоч ти трісни, змусити себе думати про Женю. Не уявляла зустріч із нею.
Під’їхали до готелю. Люся взяла свою невеличку спортивну сумку й вийшла надвір у пошуках телефонної будки.
– Алло?! – тремтливим голосом промовила, почувши у слухавці заспаний невдоволений баритон Миколи. Потім радісно додала, намагаючись стриматися від сліз: – Я вже тут. Ми на… – Люся продиктувала адресу готелю, у якому їх розмістили.
– Чекай. Скоро приїдемо, – у чоловіковому голосі не промайнуло жодної світлої нотки. Ніби Люся набридлива покоївка, яка тричі на день приходить прибирати оселю і вже остогидла хазяїнові.
Очікування почалося тієї ж хвилини. Закінчилося через вісім із хвостиком годин. Люда диким, загнаним звіром бездумно вешталася навколишніми вулицями, не відходячи далеко від готелю, не випускаючи з поля зору підходів до нього. Під вечір, вкрай вимотавшись, попленталася до кімнати, аби на хвильку прилягти. Підіймаючись на другий поверх, почула голос Миколи. Стрімголов кинулася донизу. Там у вхідних дверях побачила ангела. Женю було не впізнати – виросла, стала справжньою красунею. Дитина дивилася на дивну захекану жінку широко відкритими очима, всміхалася назустріч матері, яка не тямила себе від щастя, що ось зараз притулить до серця своє дитя.
– Привіт! – між Люсею й Женькою став Нік. Намагався всміхатися, але усмішка виходила надто натягнутою та вимушеною. – З приїздом, – вдавано монотонно мовив та холодно поцілував Людочку у щоку.
– Мамі! – закричала Женечка й, оббігши татуся, кинулася Люсі на шию. Дівчинка була така велика, що Люда ледь не впала з нею на підлогу. Мала щебетала чистою англійською мовою. Мати звернулася до неї українською, потім російською, плекаючи надію, що дитина її зрозуміє.
– Вона не знає цієї жлобської мови. І не намагайся, – Людочка схаменулася, що занадто багато уваги приділяє дитині й зовсім ігнорує чоловіка. Тому, не переймаючись наслідками свого вчинку, впала на коліна перед Миколою на очах у здивованих англійців. Міцно обняла його за ноги й тихо заговорила, аби чув лише він:
– Пробач мені… Пробач мені… – А думала інше: «Хотів мильної опери – отримуй».
Миколі сподобалося таке до нього ставлення, він гордовито посміхнувся, озираючись довкола, взяв на руки Женьку й кинув дружині:
– Поїхали додо… – хотів сказати «додому», але схаменувся й закінчив: – До нас у гості.
* * *Цю ніч чоловік і дружина провели разом, у одному ліжку. Він її брав не питаючи, чи вона цього хоче. Вона вдавала, що мліє від радості, хоча відчувала огиду й ненависть. У дитячій кімнаті мирно спала дівчинка, заради якої ця жінка здатна була стерпіти й не такі приниження.
«Я забрешу його… Він не буде знати правди про мої почуття. Нехай має, що хоче. Грець із ним! Мені потрібна лише дитина. Дяка Богові, що я до неї дісталася», – Люся не могла заснути цілісіньку ніч, обмірковуючи своє становище. Хотіла піти до Жені в кімнату, але боялася розбудити Миколу, який міцно спав, закинувши на неї важку ногу.
Зранку-раненько Людмила відчула присутність у спальні дитини й повільно відкрила повіки. Мала притискала до себе величезного плюшевого ведмедика й дивилася на матір з неприхованою, як це буває лише у дітей, злістю. Люся ніжно поманила донечку до себе.
– Ай хейт ю! – прокричало маля та смачно плюнуло у бік ліжка.
«Я ненавиджу тебе?» – подумки переклала Люся. До горла їй підкотив клубок.
– Йди сюди, люба, – покликала лагідно.
Джейн насупилася, підійшла до батька, сторонячись матері, й штурхнула його в плече, не зводячи погляду з Люсі.
– Деді, деді, – будила Миколу, використовуючи сльозливі інтонації.
Той нарешті прокинувся, зрозумів переляк дитини:
– Вона не любить, як хтось тут ночує.
«Учора усе було добре, чому сьогодні така переміна?» – не могла второпати Люда.
– Ти на це не надто звертай увагу. Вона… Е-е-е… тебе просто не знає.
– Я все зроблю, щоб вона мене згадала й полюбила знову.
Чоловікові на переніссі народилася глибока зморшка, губи стиснулися. Він погрозливо попередив:
– Лише не думай купувати її прихильність цукерками.
Як, чим можна купити власну дитину? Аби не дражнити Колю, Жужа погодилася, метельнувши головою. Добре, мовляв, ніяких загравань.
Женька відвідувала сімейний дитячий садок неподалік від дому. Микола значився вільним слухачем в університеті. Британія надавала біженцям можливість безкоштовно вивчати мову, інформатику та ще будь-які дисципліни у вигляді курсів. На відміну від Фінляндії, тут реф’юджі квартирували у звичайнісіньких соціальних оселях. У одній з таких жив Коля. Помешкання розташовувалося недалеко від Люішему, на вулиці зі смачною назвою Пламстед, яка була густо засіяна п’ятиповерхівками зі скупою інфраструктурою навколо них. Тут мешкали переважно представники незахищених у соціальному плані верств населення. Ті, хто животів за рахунок державних дотацій, різноманітних допомог, пільг та інших подачок. Дванадцятирічні матусі, які годують своїх немовлят чіпсами; алкоголіки різних мастей, статей та досвіду споживання оковитої; рясно оздоблені ланцюгами й перснями наркодилери, які обробляють учнів середніх класів за рогом школи, – звичайний контингент району. На цих типів вказав і розповів про них Микола. Людочка сама не відрізнила б наркоторговця від звичайного підлітка-репера, а малолітню матусю сприйняла б за старшу сестру малюка на її руках.
– Місцина дійсно не найкраща ін Ландан, – на англійський манер говорив Коля, зітхаючи. – Обов’язково з’їду звідси, як тільки видасться можливість. Знайду роботу… – мрійливо виголосив наостанок.
Людочка поцікавилася, яку саме роботу він шукає. Чоловік подивився на неї зверхньо та невдоволено випалив:
– Я нічого не шукаю. Мені дають допомогу, я навчаюся безкоштовно, винаймають квартиру. Якщо працюватиму – муситиму розраховувати лише на власні сили. Це невигідно, – подивився на дружину, як на малу дитину, й додав: – Андестенд?
– Єс! – відказала, чим викликала лавину сміху, бо обоє згадали, як на будь-яке питання відповідали «Єс», коли вперше прибули на західні землі.
– Навіщо тобі Джейн водити до чужих людей? Це ж додаткові витрати, – Жужа знала, до чого веде, але її питання залишилося без відповіді.
За два дні після приїзду дружини Микола волік Люду до навчального закладу, в якому сам навчався. Студентам видавалися безкоштовні проїзні документи (так само, як і в Фінляндії).
– Ми тебе впишемо в клас інформатики. Там, здається, є місце. Отримаєш проїзний на місяць.
– Може, краще мені з Джейн сидіти? Не потрібно було б витрачатися на няньку, – спробувала ще раз відвоювати право на виховання дитини.
Чоловік замислився, але так нічого й не відповів. «У її присутності тут, у моєму помешканні, є купа переваг: секс, приготування їжі, зайві квитки на транспорт…» – міркував.
– Оскільки в тебе віза на півроку, поспішати з заявою про надання притулку не варто. Коли строк підходитиме до кінця, підеш до поліції. Нам на руку твоя тимчасова легальність, раптом схаменувся, що сказав занадто багато, й кинув менторським тоном: – Попри це, якщо мені щось не сподобається у твоїй поведінці, ми вимушені будемо попрощатися.
Микола відкритим текстом повідомив, що Люся має виконувати всі його забаганки, не надто намагатися зблизитись із дитиною, бути малопомітною та покірною. У випадку повного виконання таких умов він не буде проти її проживання на його території. До часу Колю влаштовувало те, що Женя-Джейн цілісінький день знаходиться подалі від матері. Як зауважила для себе Люся, він неабияк радів, коли мала, приходячи від чужих людей, давала матері копняків ніжкою, говорячи свої улюблені слова «Ай хейт ю… – Я тебе ненавиджу…»
– Ти не звертай на неї увагу. Вона всім таке говорить, – заспокоював, усміхаючись. – І не смій думати, що це я її такому навчаю, – суворо наказував, коли помічав незадоволення на обличчі дружини.
Жінка ночами потай плакала, а вдень вдавала з себе щасливицю. Дитина раз по раз повідомляла Люсі про те, що вона не її мама, а «е бед вумен», «терібл» та «круел». Одного дня Людочка почула нове одкровення:
– Май мамі із Елісон, – сказала й зазирнула в очі матері, вишукуючи поглядом, чи зробила їй боляче.
Увечері Люся наважилася запитати в чоловіка, хто така Елісон, але не для того, аби викликати його гнів, а лише через цікавість.
– Тебе це не повинно турбувати. Лише не кажи, що ти зберігала целібат увесь час, допоки ми були не разом. Що, не було тобі з ким трахатися?
Розмова ця почалася, коли дочка спала. Людочка, сидячи на ліжку, прошепотіла:
– Було… з ким… – Хотіла-бо, аби між ними не було недомовленостей. – Думаю, тобі сестра донесла… Чи не так? – натякала на свої взаємини з Дмитром і на те, що Олена якось бачила їх разом у місті.
Очі в Миколи налилися кров’ю, з вуст полилося матючиння. Те, що чоловік лаявся пошепки, аби не збудити Женьку, ще більше виводило його з себе. Він штурхав дружину в плечі, зіштовхуючи з ліжка. Жужа кидалася на коліна, знову й знову просила у Колі пробачення. Чоловік пхнув Люсю ногою, наче непотріб, і, коли вже зовсім ошалів, вхопив її за барки, аж відскочив один ґудзик із піжамної кофтинки, й жбурнув до дверей. Тоді підійшов, відчинив хату та викинув перелякану мовчазну жінку, як приблудну собаку. Оговтавшись від несподіванки, Люда один раз стукнула в двері, тоді двічі, згодом гукнула чоловікові, аби впустив. За її криком почулися незадоволені вигуки від сусідів. Вірогідно, Люся заважала їм дивитися телевізор чи міркувати наодинці. Для цього будинку не новиною були сварки та бійки, в які неодмінно втручалися сусіди, але здебільшого з-за зачинених дверей. Їм також кортіло долучитися до драми, та не бажалося отримати по мордяці від розлючених учасників конфлікту. Теперішня ситуація геть не була схожа на класичні, бо вирізнялася надто малою кількістю гучних звуків. Проте ласі до сенсацій мешканці лондонського дна не хотіли відмовляти собі в задоволенні опинитися в центрі подій. Люда, почувши невдоволені белькотіння та злякавшись, що хтось відчинить двері й побачить її у спальному костюмі, що складався з шортів та розхристаної кофтинки, стрімголов спустилася у двір. Цю ніч мусила провести на синій дерев’яній лаві, біля роздовбаної гойдалки. Сиділа й дивилася на вікна. Не на ті, що належали квартирі чоловіка, а на всі інші. За ними йшло-вирувало життя, нехай не ідеальне, але власне у кожного. Вікна були різні, як, вірогідно, й ті, хто їх оздоблював. Одні гарно підсвічувалися, випромінюючи тепло та затишок, інші сірувато вишкірялися, оголюючи буденність життя. Людочка уздріла серед чужих віконниць уявне своє в рідному місті – у дерев’яній рамі, простеньке, підсвічене теплим жовтуватим світлом, на підвіконні – алое. До шибки в Людиних мареннях притулилися двоє, мати й донька, і довго-довго вдивляються у неї, самотню розчавлену дивачку. Людочка встигла уявити, як би вона з дочкою вискочила надвір з теплою ковдрою, вкрила бідолашну, поцікавилася, що з нею трапилося, чи не потрібна допомога…
Щойно почало розвиднятися, Люся, яку пропасниця била від холоду й страху, піднялася на третій поверх червоного цегляного будинку, легенько пошкрябалася в двері. Микола відчинив їй відразу, крізь непідробні сльози просив, аби вона на нього не тримала зла. Притискав до себе, цілував…
* * *– Ти мене вразила своєю відчайдушністю. Думав, будеш кричати, битися в двері. А ти тихенько пішла на лавку і, як песик, там до ранку просиділа, – Коля любив згадувати нещодавню подію за вранішнім чаєм із вівсянкою. Людочка нервово сміялася, пораючись біля плити та мийки. Вона не сідала до столу, допоки не нагодує чоловіка й доньку.
– Деді! – звернулася Женя до татка. Не говорила до матері напряму. Коли хотіла щось запитати у Люсі, просила Миколу передати їй питання. – Май мамі із стюпід? – цікавилася в татка, чи її мама дурепа. Люся, звичайно, зрозуміла суть питання. Але вдала, що не почула.
– Вона так питає, бо ти не говориш із нею англійською, лише українською. Вона вважає, що лише дурні не знають англійської… рідної мови нашої дочки.
– Ні, моє сонечко, мама не дурепа, – звернулася Людочка до дочки, використовуючи англійську. Жінка підсіла до малої, почала гладити її по білявій голівці. І раптом Женя, схлипнувши, схопила Людочку за шию, обняла міцно-міцно й закричала:
– Мамі, мамі, сорі, сорі!
– Ну, досить уже, – втрутився Микола, гримнувши на Люсю. – Ти справжня дурепа. До чого довела дитину. Краще було, коли вона тебе ненавиділа. – А тоді, звертаючись до малої: – Мама тобі давала кенді? – Думав, дівчинка почала проявляти любов, бо Люся купила їй солодощів.
Робота
– Зміни взуття, – просив дружину Микола. Соромився, що Люда ходить у «козаках», які купила у секонд-хенді. – Та приведи до ладу волосся, – наказував, але грошей на такі делікатні справи не виділяв. Задля того, аби не перейматися зачіскою, Жужа пов’язувала хустину на хіпівський манер. На руках мала безліч різноманітних прикрас, що їх сама зробила ще вдома, коли, щоб не збожеволіти в розлуці з дитиною, займалася виготовленням браслетів, підвісок та іншого нікому не потрібного барахла власними руками. Багато чого роздала подругам та знайомим. А декілька витворів повісила на себе. Микола щораз сміявся з її зовнішнього вигляду. Казав: «Виглядаєш, як дурна біженка». Люся не брала зауваги чоловіка близько до серця. Її турбували інші речі.
Майкл – так звали викладача з коледжу, який, за збігом обставин, побачив у Людочці споріднену душу, бо сам був хіпі з неабияким стажем, – відразу вихопив українку з усієї маси слухачів. Викладав курс роботи з персональним комп’ютером. На другому уроці Люся не змогла дати раду комп’ютерній мишці разом із курсором. Майкл допоміг їй на додатковому занятті, яке сам призначив. Спочатку Жужа здивувалася, що викладач запрошує її на екстра-клас, як він висловився. Але згодом зрозуміла, що англієць радше намагається поговорити з нею, ніж заволокти до ліжка. У Майкла була дружина й четверо дітей. До того ж він годився Людочці в батьки, хоча молодився. Люся, довірившись йому, розповіла свою складну історію стосунків із чоловіком і важкий шлях до дочки. Майкл сумно дивився на неї, кліпаючи білими віями. Тоді запитав:
– І що ти думаєш робити?
– Поки що непогано було б знайти роботу, – сказала, смакуючи хот-догом, яким пригостив англієць.
– Розраховуй на мою допомогу, – поплескав жінку по плечу.
За тиждень Майкл підійшов до протеже після уроку.
– Люсі, я знайшов тобі роботу, – сказав.
– Яку? – українка була розчулена, що хтось переймається її проблемами.
– Телесейл, – пролунало слово, яке нічогісінько не пояснювало. – Продаж по телефону, – розшифрував Майкл. – Компанія називається «Стерлінг Паблікейшинз». Ось номер, подзвониш, про все довідаєшся. Лише не кажи, хто тобі порадив, – прискіпливо подивився на Люсю. – У тебе є дозвіл на роботу? – запитав й захитав головою, що мало означати «Ні».
– Є! – збрехала, але так, що Майкл зрозумів це.
Той посміхнувся.
– От так і кажи.
– Так у мене ж англійська погана.
– А у кого в Лондоні гарна англійська? – натякав, що столицю Великобританії населяють здебільшого вихідці з Індії й представники англійського люмпен-пролетаріату. Корінні столичні мешканці не надто переймаються чистотою мови. Заможні англійці чи ті, що вважають себе такими, уже давно попереселялися ближче до передмість або й не виїжджали звідти ще з часів Середньовіччя.