Я вже не знала, чим зможу її зацікавити, як ось до нас вийшла дитина з текою для нот на наче пожованих кількома цуциками мотузкових ручках, вона пильно прислухалася і, придивившись до мене, конкретно, дещо грубо запитала: «То що тобі треба?» англійською. Я пояснила, витягла ноти. Я пояснювала старанно, виокремлюючи кожне слово. «Ти говориш як глуха. Тобі потрібно було покликати телебачення. Я це зроблю! Тільки завтра, бо сьогодні мені треба зробити уроки на вівторок і погуляти з Марічкою. Я обіцяла. Ти живеш у готелі? Як ми можемо тебе знайти?» Я уявила, як вони з Марічкою прийдуть до мене в гості. Однак я назвала свій готель і залишила свій номер телефону. «В тебе немодна мобілка», – зауважила дівчинка, миттю дістала рожево-попелястий смартфон і сказала: «Купи собі такий. Він майже не глючить». Я пораділа за рівень знання іноземної мови та розуміння на техніці місцевих дівчаток. «Бувай», – сказала вона мені, обережно вкладаючи ноти Лятошинського в свою обтріпану теку. «Я не загублю!» Для пані з рослинами ми були телевізійною програмою, котру вона давно перемкнула на щось інше, вона не відповіла на моє чемне прощання.
Я вийшла назовні із почуттям виконаного обов’язку. Не знаю, чи схвалив би мене дід або навіть Манфред. Щодо Манфреда – дуже сумніваюся. Не знаю чому, але я наблизилася до художників. На одній з картин було зображено персикове дерево, на котрому одночасно були квітки й плоди. Я присіла, щоб розгледіти техніку, як почула якісь слова, відчула руки на своїх стегнах, різко повернулася і відштовхнула явного крадія, котрий волав щось на кшталт: «Майка, це ти, зараза?»
Молодий чоловік валявся на землі. В його руках, наче чорнороті пташенята, розкрили на мене свої пащі кишені мого ж піджака. «Якого чорта?» – запитала я німецькою, чудово усвідомлюючи, що мене не зрозуміють. Але раптом почула: «Ви німкеня? Це ж треба, який гарний знак!»
«Який знак?» – «Явно гарний. Уявіть, я повернувся до цього міста, щоб довести, що моя матір єврейка і має єврейське прізвище, щоб в свою чергу довести своє єврейство і потім податися по єврейській лінії до Німеччини, де вже зможуть оцінити мій науковий проект, і тут наштовхуюсь на справжню німкеню. А значить, у мене все складеться, попри всі наявні проблеми та бюрократичний абсурд». – «Проект також єврейський?» – «Та ні. Універсальний».
Він захоплено дивився на мене. Я спробувала допомогти йому підвестися. «Та ну що ви. Я і сам встану. Боже, але що я зробив з вашим піджаком. Слухайте, ви дуже поспішаєте?» – «Ні». – «В цьому театрі, він ляльковий, працює подруга моєї тітки, давайте я занесу туди ваш піджак, вона з нього лялю зробить!» – «Що зробить?» – «Це метафорично. Пришиє вам кишені, піджак буде як новий». – «Було б непогано. Тільки хай не вшиває туди невідомих мені звіряток, котрі будуть вгризатися в мої пальці щоразу, коли їм не подобатиметься, що я кладу в кишені, ок?» Він засміявся. «Присягатися не буду, але – попрошу. Можете почекати на мене в тій кав’ярні?» Він тицьнув у бік закладу, де я вчора випила три чашки кави. «Можу».
Він повернувся з персиковою картиною, яку втулив мені, незважаючи на мої заперечення. «Адже вам це сподобалося». І повідомив, що піджак буде готовий за годину. «Вибачте, що я на вас так вирячився і взагалі поводився як бовдур. У профіль ви нагадали мені мою сестру Майку, яка давно чкурнула до Ізраїлю, думаю, що зараз вона і звідти чкурнула, бо вона завжди висловлювалася так: «Хоча б країну не обрізали. Щоб було де розміститися». – «А ви завжди хапаєте сестру за кишені?» – «Ні. Але буває. Парадокс у тому, що, коли ви підвелися, я почувався наче Аліса в країні чудес, пам’ятаєте, коли вона різко набрала в зрості? Так само і мені здалося, що Майка виросла на дві голови, і хоча я вірю у всі ізраїльські святині, не думаю, щоб вони таке скоїли з Майкою».
Нам принесли каву. «То ви плануєте їхати до Німеччини?» – «Так. Справа в тому, що моя мама походить з цього міста. Вона дитина війни, самі розумієте, в країні був безлад. Власне, не більший ніж зараз. Але матері змінили прізвище, тоді здавалося, що це промисел Божий. А зараз я маю із цим проблеми. Бо мама була Гетман, стала Гетьман, а в мене батькове прізвище – Шевченко, треба довести свою належність до «гетманства». Мені ж треба виїздити по єврейській лінії, так простіше. Це ж треба дожити до часів, що євреї отримають найзеленіше світло для в’їзду в Німеччину. Гітлер був би подивований. А з таким прізвищем, як зараз у мене, вся тамтешня єврейська спільнота буде кричати до мене не «ой-вей», а «оле-оле-оле-оле». Він мене смішив.
«Слухайте, а звідки у вас така гарна німецька?» – «Ви справді вважаєте, що вона гарна? Бо моя дружина каже, що мої мовні навички нагадують їй парасолю-напівавтомат, наче все непогано працює, але дещо доводиться дотискати вручну». – «Знаєте, я просто щаслива, що у вас такі мовні навички. Інколи мені здається, що з усього, що я кажу, ваші розуміють тільки цифри». Я ледь договорила цю фразу до кінця, бо згадала листи діда і відразу зніяковіла. Але хлопець засміявся: «На цифрах ви довго не протримаєтеся. Ну, хіба що будете спілкуватися з нашими чиновниками стосовно відкриття бізнесу». Мене попустило, а він продовжував свою оповідку.
«Насправді це сталося випадково. Я з першого класу вчився в спеціалізованій німецькій школі. Вона була поряд з будинком моєї тітки, я в неї щодня харчувався, тому пішов саме туди. Чогось пригадалося, в мене був вчитель фізики, зараз він також емігрував, тільки до Австралії, звідти він поширює плітки, що ганьблять кенгуру. Так от, він вчив нас складати логічні ребуси і завдання. Я тоді запитав його про таке: де живе собака, котрого годують, вигулюють, чешуть та гладять в одному місці, а сварять і наказують спати в іншому». Я мовчала, бо не була впевнена в тому, чи все добре зрозуміла. «Це про моє дитинство. Сварила мене мати, спав я вдома. А все інше я робив у маминої сестри, в тітки Дори». – «Подруга якої лагодить мені піджак». – «Еге. У вас гарна пам’ять, і тепер я почав вірити в те, що в мене непогана німецька».
«А що за геніальний науковий проект?» – «А хто ви за фахом? Я перепрошую за свою цікавість, але я мушу це знати для того, щоб краще пояснити». – «Я викладач права. Працюю в університеті». – «Ага. Ну, це звучить обнадійливіше за філолога, продавчиню або журналіста». Ми розсміялися. «Я фізик. Власне, цей проект – утілення моєї дитячої мрії. Навчити людину чути свій організм. Його голос». – «Як це?» – «Умовно кажучи, я вигадав такий пристрій, за допомогою якого людина краще відчуватиме все те, що відбувається в організмі. Крім того, ми розробили розшифровки сигналів, що подає організм. Так, людина, тільки дослухавшись до себе, зрозуміє, що в неї ларингіт, гайморит, запалення підшлункової, онкологія – тощо». – «Це звучить як анотація до фантастичного роману. Ви це серйозно?» – «Цілком. Я про це думав з дитинства. Ви помічали, що небо та ті, хто живуть у небі, завчасно знають, що відбудеться. Яке стихійне лихо, яке явище. І вже потім подають або не подають сигнали тим, хто живе на землі.
Небо завчасно чує, чи буде дощ, чи збирається падати сніг, чи посилиться вітер, чи планується посуха. Земля також багато про що знає. І тільки ми цього чомусь не вміємо. Я здатен це виправити». – «Круто. Вам ніхто не допомагав?»
«У мене є лаборант Костя. Він допомагав проводити випробування. І ще друг і партнер Аркадій. Він у мене вірить і спонукає до дій. Умовно кажучи, він перший чує дзюркотіння води і дає штурханів мені, каменеві». – «Я правильно зрозуміла, він наче ваш менеджер, імпресаріо чи щось більше?» – «В Аркадія є різні знайомі. Іноді мені здається, якщо їм зібратися докупи, вони збагнуть, що можуть керувати Всесвітом. У мене таких знайомих немає і ніколи не було. Втім, у мене є Аркадій. І я ціную його зусилля і ставлення. Знаєте, наша дружба триває більше тридцяти років, ця Україна молодша за нашу дружбу». – «Розумію».
«Слухайте, а ви що тут робите, бізнес?» – «Мій дід тут воював, я приїхала, щоб…» Я не знала, як я мушу це формулювати. «Він загинув тут?» – «Річ у тім, що загинув він тут у минулому сторіччі, і тут його поховано. Але помер він у Берліні в цьому сторіччі, і там його кремовано». – «Завжди мріяв прожити два життя, хоча краще б звільнити від помилок це, єдине». – «Це довга історія, але я можу вам розповісти». І я розповіла. «Слухай, а давай на ти? Якось незручно звертатися до тебе на ви, коли стільки знаєш про твою родину, наче ваш біограф або ліпший друг». – «Давай. Отже – Марта фон Вайхен». – «Привіт! Отже – Марат Шевченко, в маминому дівоцтві Гетман». Ми поручкалися. Раптом він різко крутнув головою, дивовижно виклавши її під незрозумілим кутом. «Тобі зле?» – «Ні, тут у тебе бракована ящірка. На шалику. В неї хвіст закручено не туди, куди у решти». – «Вау! Це – саламандри, і це – щасливий шалик, слухай, я тепер маю тобі його подарувати, бо я скільки не розглядала – не спромоглась вистежити щасливу саламандру. Мій дядько придумав такий комерційний хід, єдину відмінність серед штампованих малюнків. Бавиться собі і заробляє гроші». Я зняла шалик з шиї та передала Маратові. «Дякую. Несподівано. Гм… а приємно бути фартовим!» – «Тобі це пасує». – «Ага, почуваюся візуальною рекламою під девізом: «Завдяки унісексу я можу носити одяг своєї подружки»». Коли перебуваєш поряд з такою людиною – неможливо не сміятися.
«Ти сюди надовго?» – «Одну місію виконала, передала ноти Лятошинського до музичної школи. До речі, можеш подивитися, що написано на цій зворушливій табличці при вході. Я ніц не розумію…» – «Кхм. «Витирайте ноги» Дійсно, дуже зворушливо». Я засміялася. «Дякую. Ніколи б не подумала, хочеться вірити, що це написав сам Лятошинський. Ще буду в місті, а потім поїду в те село, біля якого поховано діда. Можливо, хтось щось пам’ятає». – «Слухай, маю до тебе пропозицію, вже так в нас складається. Моя мати походить з того села, в мене там залишилася бабина хата, там ніхто не живе, але за нею наглядає тітка Оля, а якщо тітка Оля за чимсь або кимсь наглядає, це багато про що свідчить. Можемо туди з’їздити сьогодні, походиш, порозпитуєш, і я також владнаю деякі свої справи. До того ж я побуду безкоштовним гідом та водієм. У мене машина. Твій пан Гриць може зав’язнути в своїх, тобто наших, бабах та родинній ковбасі. Присягаюся. Інакше я погано знаю наших дівчат і нашу ковбасу!»
Я погодилася, ми розрахувалися, Марат приніс мені піджак, ми всілися в його машину і вирушили в бік готелю. Я пакувалася, а Марат вирішував проблеми з моїм виїздом. Коли я підійшла до стійки, він ошелешив мене: «В тебе померла тітка, і тобі треба терміново виїхати на похорон». – «Моя тітка?» – «Так, уявна. Ти хочеш повернути назад свої кошти, що сплатила за добу?» – «Хочу». – «От і вибирай, або ти віддаєш землі уявну тітку, або вони не віддають тобі гроші!» – «Як це не віддають?» – «Запросто. Ти мусиш писати пояснювальну, чого тобі припекло виїжджати раніше запланованого. А ще заяву до бухгалтерії. Я все це за тебе напишу, бо ти зашиєшся, як кишені на твоєму піджаку. Але це зжере, за моїми припущеннями, близько 2 годин нашого часу». – «Я маю право на вільне пересування!» – «Правда? Подивися на неї». Марат вказав на ламіновану тітку, котра мене реєструвала при поселенні. «Ти думаєш, її колише те, що ти маєш якісь там права?» – «Або брехати, або платити за ненадану послугу?» – «Саме так. Видно, що ти правник, чудове формулювання». І я погодилася.
Марат не помилився, вони промурижили нас близько двох годин, після чого ледь не в обличчя жбурнули мені гроші. «Бінго!» – вигукнув Марат, я здала ключ і ми підійшли до машини. Саме там зі свого припаркованого «фольксвагена» вилазив пан Гриць. «Привіт, от і я, як обіцяв. А що тут у вас відбувається?» – «Я їду в село, де поховано мого діда. Тут усі справи завершила. Дуже вам дякую». – «З ним?» – кивнув у бік Марата пан Гриць. Марат усміхнувся. Я підтвердила, що саме з ним. Пан Гриць увіп’явся в мене таким поглядом, котрий пояснити було важко. Наче так дивляться батьки або сутенери на те, що підвладна жінка йде за обрій невідомо з ким. «Телефонуй, якщо що. Я тут ще дві доби», – сухо сказав мені пан Гриць і пішов у бік кондитерської.
Я перевела подих, сіла в машину. Мої речі вже були там. «Слухай, а це близько?» – запитала я в Марата, який погладжував кермо, наче улюблену тваринку. «Якщо вимірювати кілометрами – дуже близько, а якщо вимірювати дорогами – ні». – «Це як?» – «Зараз відчуєш». І я відчула. Коли ми заїжджали на подвір’я будинку, кожна кістка мого організму не те, що говорила до мене, вона мене крила матами на кількох мовах.
Глава тринадцята
Марат сказав, що буде перекладати для мене кожне слово, бо іншої нагоди наслухатися такого колориту в мене не буде, я миттєво погодилася, але кількахвилинні охання тітки Олі, як і її хоровод навколо Марата, були зрозумілими без перекладу. «Як добре, що підгадали так, що потрапите на свято! Добре, що задзвонив по дорозі, щоб мені було стіл чим накрити-наставити. Ти чисте спіднє маєш, дівчино?» Я кивнула. «Добре». Тітка Оля крутнулася і зникла, при цьому дивовижним чином вона встигла дати вказівки Марату зменшити вогонь на плиті, поставити на стіл кринку.
«Яке завтра свято?» – «Завтра святкова трійця». – «У вас це не влітку?» – «Не в тому розумінні. Завтра – день українського козацтва, день Української Повстанської Армії та Покрови Пресвятої Богородиці. Не уявляю, що з усього цього ти знаєш». – «Про козаків дуже умовно. Хоча в нас так іноді звуть українців. Про Пресвяту Богородицю ще менше, я не дуже релігійна. А щодо Української Повстанської Армії, я бачила хрест у Бабиному Яру, щось мене до нього привело, і тоді, і зараз не можу пояснити. Певне, енергетика». Я розповіла Марату про зустріч біля Хреста, дала прослухати вірша, він сказав, що вірш присвячений життю, можливо, навіть так і зветься, Марат точно не пам’ятав того.
Явилася тітка Оля, чепурна та ошатна, з білосніжною вигаптованою квітами, ромбами, дрібними візерунками червоного та чорного кольору кофтиною, котру вона обережно несла перед собою на плічках. Я не встигла запитати, що це за краса, як тітка Оля приклала цю красу до мене. «Як на тебе шито!» – «Це мені?» Кофтина була дивовижна. Пишні рукави були згори розшиті складними ромбами, далі йшли соковиті, яскраві червоні лілії, трохи нижче невеликі чотирипелюсткові квітки, розкриті, пишні троянди на полиці, що підкреслювала груди, такі саме на манжетах. Не знаю чому, але згадалася Ліля Манюк. «Звичайно, що тобі, ти маєш нормально вбратися до церкви».
«Ми йдемо до церкви?» – «Аякже. Завтра велике свято. Кілька свят. Маратик розповів тобі?» – «Трохи». – «Завтра буде більше, і співати будемо, і частуватися». – «Та мені б хотілося до могили діда сходили і ще поговорити з тими… хто вижив тоді. Тут». – «Не нервуйся так, дитино, все встигнеш. У нас тут не місто, молоко скисає на четверту добу, якщо на сонце не виставити, ніхто вмирати не поспішає, навіть п’яниці». Тітка Оля гигикнула. «А з ким тобі говорити – ще подумати треба. Мало хто дожив. Іван Коцаруба, то він воював у складі Степового фронту, не було його тут, Орися Козорізиха ще жива, але трохи непритомна. Вона і дівкою була кукукнута, а зараз ми всі вирівнялися, всі трохи того, вже краще її розуміємо. І ще Валя Кукурудза, але вона працює цілодобово, господарство велике, але я про тебе кілька слів скажу завтра в церкві. Але чого стовбичите? До столу!»
Я вперше їла вареники, що про них читала в листі діда… І надзвичайно смачні пиріжки з цибулею. Марат сказав, що оце вперше також куштував вареники з калиновим желе, тітка Оля гордовито зізналася, що на тому тижні експериментувала і всім сподобалося. «То ти прибула, щоб дізнатися про діда, який вмер там, але наче тут загинув. А навіщо?» – «Хочу розібратися в цій історії». Тітка Оля знову заохала, але не так, як тоді, коли зустрічала Марата. Не знала, що охання має різну інтонацію. «В нас про таке кажуть – дурна голова ногам спокою не дає». Марат перекладав. Він попередив мене, щоб я ні на що різко не реагувала, в перебуванні на селі є своя специфіка, котру, як таємницю далеких планет, – не кожному дано пізнати. «Моя мати цілковито з вами погоджується. А я вважаю, що мозок тільки тоді працює, коли ти його розминаєш, інакше запливе жиром і ти сам запливеш». – «І тіло краще працює тоді, коли ти його розминаєш», – зауважив Марат. «І пиріжки виходять гарні з того тіста, котре щонайменше дві години розминаєш», – додала тітка Оля. Пиріжки в неї були славні.
Після смачної вечері тітка Оля примостилася біля трюмо, завішаного гарними рушниками з виплетеними краєчками, фарбувала вії та рум’янилася. «Ти куди це зібралася?» – «До Семеновича, його жінка в місто подалася, то треба їстоньки занести». – «Так уже й треба?» – «А хто ще догляне краще за мене?» Тітка Оля підморгнула. «А ви що, залицяєтеся до одруженого?» – поцікавилася я. «Та яке там. Поки ні, але треба бути готовою. Бачиш, дружина в нього оглашенна. Кіт у неї захворів, наш ветеринар на свинях та коровах більше знається, хоча її кіт та ще свиня! То вона в місто подалася, Аргуса свого рятувати. А чоловіка тут напризволяще залишила». – «Ну то він чоловік, дасть собі раду, дорослий, здоровий». – «Доню, ти заміжня?» – «Ні». – «Була б заміжня – не верзла б тоді дурниць. Це кіт дасть собі раду, оце кілька сторіч вони собі раду дають і плодяться. А ці? Ти подивися на них, хворе через одне, п’янюче через одне, заслабле через одне, а скільки тих через одне збігаються? О, Матір Божа. Хай тобі щось путнє трапиться на шляху. Марат, доню, також при дружині, хіба ж не казав?» – «Тітко Олю! Та ми випадково познайомилися і нічого такого тут немає». – «Оце коли випадково, то це, як ти кажеш, нічого такого тут немає – швидко намальовується». Марат засміявся. Я його підтримала, бо сперечатися з тіткою Олею – собі дорожче. «Тітка Оля – феміністка?» – пошепки запитала я в Марата.