Три долі - Марко Вовчок 3 стр.

Був гай, та­кий гус­тий, пу­щi та­кi за рiч­кою - все во­на ту­ди хо­дить. Як я нас­те­рег­ла, що во­на бе­реться од­но­го ра­зу, - я й со­бi за нею на­зир­цем по­бiг­ла.

У са­мiй гу­ща­ви­нi дуб­рiв­нiй, де там ли­пи­на i го­ро­би­на, i дуб ку­че­ря­вий посп­лi­та­ли­ся вi­та­ми зе­ле­ни­ми над холод­ною кри­ни­чо­ви­ною, - заб­ра­лась аж ту­ди та й си­дить, схи­ливши го­ло­ву. Уяви­ла­ся я - во­на за­раз схо­пи­лась, охмури­лась… Я до неї сло­во зго­во­ри­ла… "Го­дi вже то­бi! - промови­ла­, -в ме­не го­ло­ва бо­лить!" По­по­хо­ди­ли уку­пi по гаю, по­слухали, як лис­тя шум­лять, як во­да то­читься, та й до­до­му прий­шли. Та­ка-то вже ста­ла Кат­ря не­до­торк­ли­ва: анi пос­питати, анi за­го­мо­нi­ти до неї! Ко­ли б ду­мок-га­док своїх, а то й так нi­чо­го ме­нi не ска­же…

Побреду до Ма­ру­сi, а Ма­ру­ся на­че ста­ла ще тих­ша, нiж бу­ла; усе во­на шиє та ви­ши­ває, усе за дi­лом, усе тож в якихсь мис­лях… Нi­якої ме­нi по­ра­ди i од Ма­ру­сi. То бу­ло усе нас трой­ко у лю­бiй куп­цi, а то якось ро­зiй­шли­ся, як зо­зу­лi в лi­сi…

Однiї не­дi­лi смут­ку­ва­ла я ду­же са­ма. Кат­ря пок­ри­лась десь, - пiш­ла я со­бi до Ма­ру­сi. При­ход­жу - во­на са­ма у ха­тi, ста­рої Пи­ли­пи­хи не бу­ло.

- Здоровенька бу­ла, Ма­ру­сеч­ко! - ка­жу їй. - Чо­го се ти са­ма до­ма?

- Та ма­ти у гос­ти­ну пiш­ли.

- А ти ж? Чи не бо­лить в те­бе го­ло­ва, - ка­жу, - як в на­шої Кат­рi? У дiв­чат, як сер­це наб­роїло, то за­раз на го­ло­ву звер­нуть…

- Я чо­гось нез­ду­жаю тро­хи, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. Придивил­ася я на неї пильно, та аж у крик пок­рик­ну­ла, - такень­ки змар­нi­ла во­на ду­же, А в очу ж який сму­ток!

- Марусе, го­луб­ко! - ка­жу їй: - як ти змар­нi­ла! I чо­го в те­бе та­кi очi смут­нi?

- Да то­го, мо­же, що нез­ду­жаю, - ска­за­ла на од­вiт. - А як там Кат­ря? - пи­тає.

- Та не­ма її до­ма дав­но: ма­буть, у ду­бах си­дить та ду­має дум­ку. Вже, - ка­жу, - й ма­ти дав­но по­мi­ти­ли, вже й пи­та­ли са­му Кат­рю i ме­не. Кат­ря не приз­нається… А я що ска­жу? Хi­ба свою до­га­доч­ку? А ба­чу вже, що бi­да якась коїться: батько на Кат­рю по­зи­рає, - от як вiн її пос­пи­тає!..

Маруся по­руч зi мною си­дить i слу­хає, а са­ма сло­веч­ка не про­мо­вить.

- Боже мiй! I що се ли­хо та­ке ско­ло­ти­лось нес­по­дi­ва­не? I ти, Ма­ру­сю, вже не та­ка, як ко­лись бу­ла!

Отеє та­кеньки си­ди­мо, а ве­чор тем­нiє, - ко­ли й Кат­ря вбiг­ла. Обiй­ня­ла Ма­ру­сю, стис­ну­ла ме­не, по­цi­лу­ва­ла, сi­ла ко­ло нас. Мов­чи­мо усi дов­го.

- Ну, бу­вай же здо­ро­ва, Ма­ру­се! - ка­жу. - На доб­ра­нiч! Вже час до­до­му. Чи пi­деш i ти, Кат­ре? Те­бе, - ка­жу, - ма­ти, ма­буть, дав­но до­жи­да­ють. Вже й спа­ти по­ра.

- Химочко, го­лу­боч­ко! Ма­ру­се, го­лу­боч­ко! Я не хо­чу спа­ти… Я, - ка­же, - я то­го Чай­чен­ка по­ко­ха­ла!

- Та хi­ба не знаємо! - ве­се­ленько я їй од­мов­ляю: - от­се нам но­ви­на ве­ли­ка!

А Ма­ру­ся так-то навсп­равжнє її пи­тає ще:

- Чи так се, Кат­ре? Чи справ­дi, Кат­ре?

- Нащо ти ме­не так пи­таєш, Ма­ру­сю? Я йо­го люб­лю.

- Чи щи­ро? Чи ве­ли­ко, сест­ри­це? По­ду­май!

- Та бо­же ж мiй, бо­же! - од­ка­же Кат­ря: - та я йо­го од пер­шого ра­зу по­ко­ха­ла. Вже я з то­го ве­сiл­ля за ним про­па­даю. Тiльки ти не вва­жа­ла, а з ме­не вже усi дiв­ча­та смi­ються…

- Нi, - ка­же Ма­ру­ся, - я вва­жа­ла та ду­ма­ла: не так… Я ду­мала - за­бу­деш…

- Хiба як очi зап­лю­щу!

- То по­мо­жи то­бi бо­же, Кат­ре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Дай то­бi бо­же, Кат­ре! - ка­жу й я. Ки­ну­лась нас цi­лу­ва­ти, жа­лу­ва­ти Кат­ря.

- А вiн же чи по­лю­бить? - ста­ла то­дi га­да­ти. - Мо­же, на­смiється! Ска­жи, Ма­ру­сю, ска­жи, Хи­мо! Чи вiн лю­би­ти­ме?

- Ой, тро­хи чи не бiльше ти од нас вi­даєш про це, Кат­ре, - го­во­рю, - десь ти йо­го ба­чи­ла, або­що, бо ти чо­гось на­че на свiт од­ро­ди­ла­ся сьогод­нi. Приз­най­ся ж i нам, люб­ко, щоб i ми зна­ли.

- Я йо­го ба­чи­ла, - роз­ка­зує. - Бу­ла я у га­ях i заб­ре­ла ду­же да­ле­ко, аж ту­ди к чу­жо­сiльським ле­ва­дам; iш­ла со­бi, ко­ли чую: "Здо­ро­ва бу­ла!" Гля­ну­ла - ба­чу йо­го, вi­ри не йму. Се, ка­жу, моя ду­ма що­ден­на, що­час­на вжи­ви­ла­ся… А вiн усе го­во­рить до ме­не, усе го­во­рить…

- Що ж вiн то­бi го­во­рив?

- Питав ме­не, чо­го зай­шла, чом не­ве­се­ла…

- Що ж ти йо­му ска­за­ла? - я все її пи­таю; Ма­ру­ся тiльки слу­ха­ла.

- Так зай­шла, - ка­жу, - гу­ляю со­бi, i я, - ка­жу, - ве­се­ла… То­дi вiн пи­тав ме­не, чи хут­ко ми бу­де­мо у Люб­чи­ках, i ка­зав, що у Крас­но­му церк­ва зго­рi­ла… I що був вiн у яр­мар­ку от­тодi, як ми хо­ди­ли до церк­ви, а йо­го не бу­ло - вiн-то у яр­марку був, - го­во­рив, що ту­га йо­го обiй­має… I про­вiв ме­не аж до са­мi­сiнько­го на­шо­го ти­ну. Iшов усе по­руч зо мною… Спа­си­бi то­бi, ве­чiр тем­ний, i ти, до­ленько моя щас­на!.. А Яко­вен­ко вже руш­ни­ки поб­рав у Ган­ни; на то­му тиж­ню ве­сiл­ля. Пи­та вiн, чи бу­де­мо…

- Отсе, - ка­жу, - те­пер тре­ба ще на те ве­сiл­ля прибира­тись. Тро­хи й ми з то­бою там роз­ва­жи­мось, Ма­ру­сю!

- Та не знаю ще, - ка­же, - як ма­ти схо­чуть!

- Хiба са­мiй не ма­неться? Хi­ба не поп­ро­сиш ма­ту­сi?

- Та якось вже бу­де, - од­ка­за­ла.

- Ти, - ка­жу, - су­муєш чо­гось, Ма­ру­се; чи не пiш­ла б ти iз на­ми?

А Кат­ря то­дi:

- Сумує Ма­ру­ся? Чо­го су­мує?

- Голубко, - го­во­рить ме­нi Ма­ру­ся, - ме­нi не смут­но, а ко­ли й бу­де ко­му смут­но, лю­ди не роз­ва­жать!

- Тiльки той, ко­го лю­биш, роз­ва­жить, - оз­ва­лась Кат­ря.

- Покохаймо ко­го-не­будь, Ма­ру­се! - жар­тую. Ма­ру­ся нiчо­го не од­ка­за­ла.

- Щаслива бу­деш, - го­во­рить Кат­ря.

- Покохаймо ж, Ма­ру­се! - я знов до неї.

- Не жар­туй, - од­ка­же ти­хо.

Надiйшла Пи­ли­пи­ха. Поп­ро­ща­лись ми й пiш­ли з Кат­рею до­до­му. А Кат­ря сього ве­чо­ра да та­ка лас­ка­ва бу­ла й весел­а, i смир­не­сенька та­ка, що я та­кою її зро­ду не ба­чи­ла.

V

Ходила Кат­ря у Люб­чи­ки нi­би­то за­по­ло­чi по­зи­ча­ти чер­воної та й по­вер­ну­ла­ся до­до­му iк ве­чо­ру та­ка, що батько спог­ля­нув та й пос­пи­тав в неї, де бу­ла, де хо­ди­ла, а почув­ши де i по­що: "як та­ка з те­бе швач­ка, - ка­же, - то дбай, щоб не по­зи­ча­ти за­по­ло­чi вдру­ге по чу­жих се­лах".

По тiм сло­вi батько вий­шов з ха­ти, за­па­лив­ши люльку.

- Що то­бi, моя ди­ти­но! - упа­да вже ко­ло Кат­рi ма­ти. - Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла мов бi­ло­чок… що то­бi, до­ню?

- Нiчого, ма­мо, нi­чо­го!

- Де вже там нi­чо­го! Жу­риш ти ме­не, доч­ко! Прий­шла Пи­липиха до нас з Ма­ру­сею. Ма­ти з ста­рою зня­ли роз­мо­ву, а ми, дiв­ча­та, у са­док пос­ко­ри­ли­ся.

- Що ж та­ке, Кат­ре? - пи­таю.

- Сьогоднi вiн уве­че­рi бу­де, - вiн сьогод­нi прий­де до ме­не...

- А ти ж як, вий­деш до йо­го? А батько не по­чує?

- То що? Щоб я не вий­шла? До йо­го щоб я не вий­шла? Не­хай чує батько, не­хай чує ма­ти, не­хай усi - я до йо­го вий­ду!

- Та як батько по­чує, то не пус­тить, - ка­жу, - як вже ти со­бi там не йми­ся, а му­сиш зос­та­ти­ся то­дi.

- Я не зос­та­ну­ся, я пi­ду!.. Чо­го ти на ме­не на­да­ла­ся, недо­бра дiв­чи­но?..

- Я то­бi са­му прав­ду го­во­рю, Кат­ре; хi­ба ж я на­па­да­юся на те­бе?

- Не тре­ба не­нi та­кої прав­ди, не хо­чу я та­кої! Я вже ба­чу, що ти ме­нi не щи­ра под­руж­ни­ця, ти ме­нi не хо­чеш у по­мочi ста­ти, я са­ма за все ста­ну!

- Слухай лиш, Кат­ре, чо­го-бо ти вгнi­ва­лась? Я прав­ду то­бi ви­ка­за­ла, та я ж то­бi i в при­го­дi ста­ну, ко­ли вже не мож­на iна­ко…

Тодi во­на ме­не цi­лу­ва­ти, то­дi во­на ме­не обiй­ма­ти! Поча­ли ми змов­ля­тись, як две­рi вiд­чи­ни­ти Кат­рi i як їй вий­ти. Ра­ди­лись i Ма­ру­сi пи­та­лись, що во­на ду­має, - са­ма во­на нi­чого не го­во­ри­ла й нi­чо­го не пи­та­ла, си­дi­ла со­бi ти­хо, як на мо­гил­цi…

Катря усе роз­ка­за­ла, як во­на у Люб­чи­ках бу­ла.

"Його ма­ти ме­не пок­ли­ка­ла са­ма, як я йшла ули­цею, i жа­лувала ме­не лю­бо, i роз­пи­ту­ва­ла, чи ме­не хто сва­тає, чи я ко­го впо­до­ба­ла… А вiн усе од­да­лiк сто­яв, не пiд­хо­див… Так-то вже ме­нi гiр­ко ста­ло! "Я, - ка­жу, - сiї осе­нi за­мiж пi­ду". Як я ска­за­ла, во­на як пок­рик­не: чи ж то прав­да? "Що?" - за­пи­тав вiн у ма­те­рi, а во­на йо­му ка­же, що я за­мiж пi­ду во­се­ни…

Я то­дi поп­ро­ща­лась з ни­ми. Во­на зiтх­ну­ла, про­ве­ла ме­не тро­хи i ка­же: "Шко­да ме­нi те­бе, дiв­чи­но!.." - що я аж слiзь­ми вми­ла­ся… Одi­иш­ла тро­хи, ста­ла, - та не­хай хоч на їх ха­ту по­див­лю­ся, ко­ли вiн i ви­хо­дить iз во­рiт, i йде… Я хо­чу да­лi - не мо­жу… Дiж­да­лась, що вiн близько до ме­не зблизив­ся… Збли­зив­ся: "Чи прав­да сьому?" - пос­пи­тав… Дiвчат­онька, го­лу­боньки! Ко­ли б же я са­ма зна­ла, як я йо­му при­зналася, що я йо­го ко­хаю од­но­го у свi­тi… Дов­го го­во­ри­ти не мож­на бу­ло: усе зна­ко­мi лю­ди до­ход­жа­ли ули­цею; то­дi я йо­му ска­за­ла - не­хай прий­де до ме­не вве­че­рi, вiн ска­зав - прий­де…"

Скоро на­шi ста­рi пос­ну­ли, я ви­пус­ти­ла Кат­рю з ха­ти, а са­ма сi­ла, щоб сон не хи­лив, та ме­нi не спа­ло­ся: ли­хо та й го­дi до­жи­да­тись бу­ло! Не­ма, та й не­ма, та й не­ма!

"Як се во­на гаїться, - ду­ма­ло­ся ме­нi. - Що їй доб­ре, то й за­бу­ла про ме­не, яко­во тут ме­нi до­жи­да­ти, бо­ячись… Та­кi-то лю­ди на сьому свi­тi!"

А там i те я зга­да­ла, що я си­ро­тую, що вбо­га я та не при батько­вi-ма­те­рi зрос­ла, жи­ву у чу­жiй сiм'ї з лас­ки; що не по­жа­лує нiх­то ме­не щи­ро, не лю­бить нiх­то ду­шею усiю… I за що я пер­ше дя­ку­ва­ла, з то­го са­мо­го то­дi слiз гiр­ких уто­чила; за що бу­ло, хва­ли­ти бо­га, вiк бай­ду­же, у той час так то­го за­ба­жа­ло­ся, так-то вже тре­ба ста­ло…

Горюючи-плачучи, iз­ве­ла го­ло­ву, пог­ля­ну - як-то ок­ру­ги ме­не сум­но усе, а у вiк­но вже свi­тан­ня си­нiє…

Очутилася я якось од­ра­зу, та й са­мiй ме­нi чуд­но ста­ло; чо­го се я та­кеньки i чим за­жу­ри­лась? Хi­ба ж я не зна­ла Ка­трi, що во­на до свi­ту за­ба­рить? Та й яка б то дiв­чи­на з ко­хання пос­пi­хом дба­ла? I чи я ж сьогод­нi вси­ро­тi­ла? Чи се те­пер тiльки зу­бо­жi­ла?

Поглузувала я са­ма з се­бе та й вий­шла Кат­рi на­зуст­рiч - за во­ро­та. За во­рiтьми я ще дов­генько зот­ри­ва­ла її, по­ки аж во­на при­бiг­ла ве­се­ла.

- А що, на­ди­ви­ла­ся? на­го­во­ри­лась?

- Все я йо­му ска­за­ла, все… як же я йо­го ко­хаю, Хи­мо! Гос­по­ди ве­ли­кий! Як я йо­го ко­хаю!

- А вiн же що го­во­рив?

- Питав, чи ду­же я йо­го люб­лю… Вiн прий­де завт­ра… Я йо­го завт­ра до­жи­да­ти­му…

З то­го ча­су ста­ли вже во­ни що­ве­чо­ра зi­хо­ди­тись. Прилу­чилося ме­нi, про­во­див­ши Кат­рю, то­го Чай­чен­ка зустрiча­ти­. У не­дi­лю або в свя­то яке iде­мо уд­вiй­зi з Кат­рею, не­мов по­гу­ля­ти ран­ком ти­хим, то й вглед­жу, бу­ло, я Чай­чен­ка, - усе вiн на­че смут­ний… та й спи­та­ла якось Кат­рi:

- А ви iз ним нi­ко­ли не сва­ри­тесь?

А во­на ме­нi:

- Що 'тсе то­бi бог дав, Хи­мо! Отеє б iз ним сва­ри­тись!

- Та чо­го ж вiй на­че не­ве­се­лий хо­дить? - ка­жу.

- Такий зав­сi­ди, - за­го­во­ри­ла, са­ма тут мит­тю впечалив­шись. - "Ти смут­ний? - пи­та­ла я йо­го. - Чо­го ж ти смут­ний?" А вiн ме­нi: "На свi­тi бiльш смут­ку, нiж ра­дос­тi!" - "Що гово­риш, сер­це, та я як знаю, що ти ме­не лю­биш, я за­бу­ла, який то сму­ток на свi­тi жи­ве!" - "Се, - ка­же, - се та­кеньки бог дає тiльки дiв­ча­там та пташ­кам спi­во­чим…" Та­кий вiн, та­кий, Хи­мо! I го­во­рить, i жа­лує смут­но; а по­то­му ще ме­нi лю­бiший, ще ми­лi­ший…

Постерегла ма­ти, що дiється щось, пос­пи­та­ла. Кат­ря при­зналась ма­ту­сi. А ма­ти го­ло­вою жур­ли­во по­хи­та­ла:

- Отсе i твоя по­ра прий­шла, до­ню! Гля­ди ж, се на весь вiк, Кат­ре! Гля­ди, ко­го оби­раєш, та й не­хай те­бе ма­ти бо­жа i бла­гос­ло­вить, i до­по­мо­же!

Батько не пи­тав нi­чо­го; чи вiн здо­га­ду­вавсь, чи нi - то­го не зна­ли ми. Прав­да, що двi­чi, а мо­же, й бiльш вiн якось пильненько на нас спог­ля­дав. Ми, бу­ло, со­бi го­во­ри­мо, що як се бу­де - Кат­ри­не ве­сiл­ля, та яке жит­тя їй крас­не, га­даємо, а батько ус­ту­пить до ха­ти, - ми й по­по­ло­ши­мось усi: од­на схо­питься, дру­га шу­кає чо­гось за за­пiч­ком, тре­тя гол­ку за­гу­бить, - батько ся­де у сто­ла, ди­виться бист­рим оком та й ка­же: "А в яко­му кут­ку по­жар в на­шiй ха­тi?"

Ми й ска­ме­нiємо пе­ред ним… Вiн поч­не про господар­ство що го­во­ри­ти ма­те­рi, яке дi­ло за­га­ду­ва­ти, ми вiзьме­мось ро­би­ти щи­ро як, бо­же єди­ний!

Чого б то й опа­су­вагься бу­ли? Ми ду­ма­ли, що вiн прий­ме Чай­чен­ко­ве за­ли­цян­ня лас­ка­во, бо Чай­чен­ко i ба­га­тий, i мо­ло­дий, i доч­цi лю­бий, i лю­ди Чай­чен­ка не цу­ра­ли­ся - чо­го ж опа­су­ва­тись? А ми все бо­яли­ся ду­же йо­го ча­сом. А ма­ти вже для своєї доч­ки пок­ло­по­та­ти­ся пос­та­ра­лись. Ба­чу, де вже стрi­нуться з Чай­чи­хою, по­ся­дуть ря­доч­ком i по­ти­ху роз­мов­ля­ють со­бi лю­бенько, а про­ща­ються, то обiймають­ся­ щи­ро. Прий­шла до нас Чай­чи­ха у не­дi­лю, а в се­ре­ду вже ма­ти до Чай­чи­хи йде. Чай­чи­ха знов i со­бi не за­ба­риться нас од­вi­да­ти; та й пiш­ло­ся так, що аби яке свя­то, то або Чай­чи­ха в нас, або на­ша ма­ти у Чай­чи­хи…

Катря нам з Ма­ру­сею приз­на­ла­ся, що бу­де її сва­та­ти Якiв во­се­ни. Ма­ти вда­ли­ся до Пи­ли­пи­хи за по­ра­дою; роз­ка­за­ли їй усе, що доч­ка впо­до­ба­ла па­руб­ка, що то хо­ро­шi лю­ди - за ни­ми на­житься!

- Дай бо­же щас­тя! - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Ох, го­луб­ко моя! Я ще не знаю, як чо­ло­вiк зго­диться… Та чо­го б йо­му не зго­диться? Сей хi­ба не гар­ний? Сей хi­ба не доб­рий па­ру­бок? I за­мож­ний…

- А ти ма­ти чи нi своїй доч­цi? Як поч­не вiн прим­ха­ти, то ти й ру­ченьки по­пус­тиш - не­хай мой­му ди­тя­тi до­ля ги­не.

Вже як тiльки вчу­ла удо­ва, що батька бо­яться, во­на жва­во вхо­пи­лась за сва­тан­ня: "Що з то­го бу­де, що ви го­ло­ва­ми роз­ки­ва­ли­ся? Доб­ре дi­ло - до­водьте ж йо­му краю!"

Та й од­по­чи­ти не дає ча­су; пiд­мов­ляє та пiд­го­во­рює: "хут­чiй, хут­чiй!" Бу­ло, моя го­ди­нонько, аж за ру­ка­ва тря­се, щоб хут­чiй…

Почала ма­ти за­хо­ди­ти ко­ло ста­ро­го та сво­го сло­ва до­мовляти; по­ча­ла усе про Чай­чи­ху про­ва­дить та йо­му нага­дувати, та хва­ли­ти, а ра­зом вже й си­на мо­ло­до­го:

- Що то за па­ру­бок хо­ро­ший, ро­бо­тя­щий, удат­ний, - се ма­те­рi втi­ха вiд бо­га, а не син!

- Вже то­го не знаю, який вiн до дi­ла, - ка­же батько, - а що­до тан­цiв, то вдавсь: дiв­ча­та­ми, як му­ха­ми, уви­ває.

- А що ж, мiй го­лу­бе? Як ве­се­ло­го но­ро­ву, то ве­се­ло iз ним i жи­ти бу­де, ко­му су­дить гос­подь. Сам не су­му­ва­ти­ме i под­руж­жяч­ку смут­ку­ва­ти не дасть.

- Не жод­ну й ту­гу тан­цю­ра роз­тан­цює! - на те їй од­мо­вив.

Удруге знов при­мо­щується ма­ти Чай­чен­ка доб­рить: "а мо­тор­ний, а ро­зум­ний, а слав­ний". Пильно батько їи у вi­чi пог­ля­нув.

- А що се хва­лиш, - змо­вив, - не­на­чеб зя­тя?

- Як во­ля бо­жа та твоя вго­да, мiй го­лу­бе! - од­ка­же йо­му ти­хо та умов­но так уже!..

Ми з Кат­рею си­ди­мо - не д'хне­мо…

Старий по­ди­вивсь на жiн­ку, по­ди­вивсь на доч­ку.

- Не шу­кай доч­цi па­ри, ста­ра, - про­мо­вив, - вже я їй сам па­ру знай­шов; осе­нi заж­дiть.

Стара зирк на доч­ку, - доч­ка об­мерт­вi­ла ли­бонь; сплес­нула ма­ти ру­ка­ми та на йо­го:

- Мiй ти го­лу­бе ми­лий! За ко­го ж ти її 'дда­ти хо­чеш?

- Се вже ме­нi зна­ти. Та й вий­шов з ха­ти.

- Годi, до­ню! Го­дi, ди­ти­но моя! - во­на до Кат­рi. - Не пе­чаль сво­го сер­денька, Кат­ре моя ми­ла, го­дi! Я для те­бе на все зва­жу­ся; я пок­ло­ню­ся ще твоєму батько­вi; я йо­го бу­ду за те­бе про­ха­ти…