Три долі - Марко Вовчок 4 стр.

- Iдiть, ма­мо, йдiть-бо - про­сiть за­раз! Iдiть, ма­мо, йдiть!

- Не мож­на так, до­ню! Так гiр­ше бу­де: заж­ди тро­хи…

- Мамо, ма­мо! Яко­во ме­нi за­жи­да­ти!

Ми її вго­во­ря­ти ста­ли… Та ко­ли ж умо­вив хто мо­ло­ду ту­гу не­терп­ля­чу сло­вом роз­суд­ли­вим?

Слухаючи, Кат­ря по­ли­ва­ла­ся слiзьми та все своє, знай, пра­ви­ла: "йдiть, iдiть за­раз!"

- Катре, - го­во­рю, - бу­де гiрш з тим пос­пi­хом: ми кине­мось до батька - бла­га­ти, а як вiн прий­ме те­пе­реньки? Що ж як вiн згук­не нам оте своє "го­дi!" та й на­га­ду­вать iще не зве­лить?

- Горе моє! Го­ре моє! Доб­ре! Я жда­ти­му… Як же ме­нi важ­ко! Чи се смерть моя при­хо­дить!.. Тре­ба ще до­жи­да­ти! Ко­ли ж се бу­де? Ко­ли? Ска­жiть, ма­мо!

- А от за­раз, по обi­дi, ви з Хи­мою вий­дiть з ха­ти, - я то­дi йо­му ска­жу… Я то­дi ска­жу i поб­ла­гаю… Для своєї ди­ти­ни й го­ло­ву пiд со­ки­ру пок­ла­да­ють, а то б ме­нi ще не попiклу­ватися то­бою…

- Я жда­ти­му, - про­мо­ви­ла Кат­ря: - я тер­пi­ти­му. А жда­ла во­на так, як от пташ­ки си­дять у клiт­цi, - що вже нi­ку­ди ле­тi­ти, то б'ються, де за­чи­не­нi.

VI

Обiдаючи, батько на­че не до­ба­чав, як ма­ти блiд­ла, як Ка­тря пла­ка­ла, - си­дiв та­кий, не гад­ки, як i вчо­ра.

Пiсля обiд ми з Кат­рею за­раз зiй­шли з ха­ти, ста­ли по вку­пi пiд две­ри­ма.

Довгенько у ха­тi ти­хо бу­ло…

- Голубе мiй! - за­го­во­ри­ла ма­ти: - на­шу Кат­рю хо­чуть сва­та­ти…

- А що ж! Не­хай сва­та­ють, хто хо­че, - з то­го до­га­ни не­ма!

- Се мо­ло­дий Чай­чен­ко хо­че сва­та­ти… Яка твоя вго­да?

- Я за Чай­чен­ка не 'ддам.

Я вже жи­во­си­лом од­во­лiк­ла Кат­рю од две­рей хат­нiх:

"Катре! Кат­ре! Усе про­па­де!.."

Затрусилася во­на i ста­ла не­ру­хо­мо на прис­лух зно­ву.

- Дитина ду­же па­руб­ка впо­до­ба­ла, - про­сить ма­ти: - не­хай же во­на в нас щас­ли­ва бу­де!

- Не на те я доч­ку ви­ко­хав, - грим­нув батько, - щоб я її пер­во­му прой­дис­вi­ту мав од­да­ти, який там їй в око впа­де!

- Чим во­ни не лю­ди? I доб­рi, й за­мож­нi; усi їх на по­ва­зi ма­ють.

- За що по­ва­жа­ють? Хi­ба за те, що зай­шла во­на не­вi­до­мо чо­го та й осi­ла у се­лi чу­жо­му.

- Знали б лю­ди… чу­лись би не­по­ко­ри на їх, а то усi ша­нують… Ти сам пер­ве з ни­ми за­хо­див…

- Я по усiх шля­хах би­тих блу­ка­юся i ба­га­то лю­дей набре­деш уся­ких, що на во­ро­та б свої не пус­кав їх нi­ко­ли…

- Велику лас­ку ме­нi зро­би, пос­лу­хай!

- Годi!..

Катря як скри­чить, зар­веться до ха­ти, - я її за по­пе­рек вхо­пи­ла, у сi­ни на­зад од­ки­ну­ла…

- Що та­ке? - пи­та батько з ха­ти, бi­жить ма­ти…

- Се ми йде­мо в бе­рег по во­ду, - од­ка­жу го­лос­но. Та вiд­ра на ко­ро­ми­сел, та Кат­рю обi­руч­ки за со­бою…

- Не жу­рись, - вмов­ляю її, - не жу­рись! Мо­же, ще батько влас­ка­виться - вiн же те­бе жа­лує! Як же на­па­деться на ме­не Кат­ря!

- Куди се ме­не тяг­неш? Що на ме­не за­миш­ляєш? Аж я са­ма тро­хи iз­ля­ка­ла­ся:

- Та бо'? iз то­бою, Кат­ре, - ка­жу, - об­мiр­куй­ся га­разд!

Облилася во­на слiзьми дрiб­ни­ми.

- Коли б же я хоч йо­го по­ба­чи­ла, своє сер­денько хоч тро­хи роз­ве­се­ли­ла! Хи­мо! Бi­гай­мо у ве­ли­кий гай, - вiн сьогод­нi у гаї де­ре­во ру­бає.

- Бiгаймо, - ка­жу, - ут­ри­ся, не плач!

Вона то­дi за­раз обi­тер­ла очи­цi, i по­бiг­ли ми до гаю, при­ховавши вiд­ра свої по­над ро­вом у бур'янах.

До гаю хоч бли­зенько ви­да­ти, та да­ле­ко стри­ба­ти: роз­судливiй лю­ди­нi на доб­ру го­ди­ну ходп, а ми пе­ре­бiг­ли не зу­пи­ня­ючись. Чуємо вже - со­ки­ра цю­кає i го­лос вi­тер до нас зно­сить - пiс­нi хтось спi­ває.

- Се вiн, - впiз­на­ла до­ра­зу Кат­ря. Тут ми йо­го й по­ба­чи­ли обид­вi за­ра­зом, ще од­да­лiк… Вже то­дi вi­сень iш­ла; лист чер­во­нiв, жов­тiв, в'янув i об­си­павсь, i ко­тю­чий вi­тер ни­зався по­мiж де­ре­вом без­лис­тим.

Голосно i прос­то­ро ста­ло ок­ру­ги, у свi­жiм гаю па­ху­щiм… Ба­чи­мо йо­го, а вiн нас ще не ба­чить - спi­ває. Кат­ря припи­нилася.

- Що вiн та­ке спi­ває? - спи­та­ла­ся, вжах­нув­ши­ся спi­ву то­го: - що вiн спi­ває?

- Послухаймо, - ка­жу, - то й по­чуємо… Хо­дiм ближ­че.

- Цить! Пост­ри­вай! - ше­по­че ме­нi.

Стала за кущ та й слу­ха. Слу­хаю й я.

Чайченко об­руб­лю­вав гiл­ки з зва­ле­но­го де­ре­ва, i круг йо­го зру­ба­не де­рев'я i пеньки свi­жi; над ним яс­неє та хо­лоднеє не­бо, грай­ли­ве со­неч­ко. Нед­ба­ло вiн своєю соки­рою блис­ку­чою цю­кав, - за­ду­мав­ся сам тяж­ко i ти­хо i сум­но спi­вав.

Отака бу­ла йо­го пiс­ня: Спiвав вiн, що лю­бив ко­лись щи­ро та вiр­но, а йо­му зра­да ста­лась нес­по­дi­ва­на, - i вже по­вiк не­щасливий вiн жи­ти­ме; ко­ха­ють iн­шi - та до iн­ших сер­це вже не при­ля­же, до нi­ко­го:

Хоч яка лас­ка­ва, яка чор­ноб­ри­ва,

Та не бу­де так, як пер­шая, ми­ла!

- Яких се ти пi­сень спi­ваєш? - пок­рик­не кри­ком Кат­ря, на­че се­бе не пам'ята­ючи.

Вiн iзд­риг­нув­ся; шви­денько вхо­пивсь, ки­нув со­ки­ру, взяв Кат­рю за ру­ку, - знов пус­тив i знов со­ки­ру пiд­няв.

- Спасибi, - ка­же, - спа­си­бi, що прий­шла, а я не спо­дi­вав­ся…

- Боже ми­лий! Якої ж смут­ної ти спi­вав! Яку ти ми­лу зга­дував? Бу­ла вже, ли­бонь, пер­ша, а я - дру­га?

Вiн так нi­би тро­хи iз­мi­шав­ся…

- Лучче, - од­мов­ляється, - луч­че по­жа­луй ме­не, моя ри­бонько!

Вона рум'янцем уся зак­ра­си­ла­ся, як те сло­во по­чу­ла, - во­на усе своє го­ре за­бу­ла…

- Нi, - ка­же, - я знаю, що ти ме­не вiр­но лю­биш, а я тiльки по­жар­ту­ва­ла, - збач ме­нi те… Та й зно­ву пе­рес­ко­ком:

- А на­що та­кої смут­ної спi­вав? Про­ти чо­го спi­вав та­кої?

Тодi вже я з-за ку­ща оз­ва­лась:

- Чи за­бу­ла, - ка­жу, - го­лу­бонько-гур­кот­ли­воч­ко, чо­го бiг­ла сю­ди?

- Ой, ли­хо ж моє ве­ли­кеє! Не­щас­тя моє!

- Що ти ка­жеш? - пи­та її Чай­чен­ко, вкло­нив­шись ме­нi. Усi ми по­сi­да­ли на при­кор­ню.

- Батько за те­бе да­ти ме­не не хо­че!

- Має дру­го­го зя­тя до ру­ки?.. Ко­го се? - пи­та вiн, та чуд­но ме­нi те, що пи­та вiн нi ве­се­ло, нi жур­но, на­че за хлiб­сiль по­дя­ку скла­дає.

- Когось там ду­має на моє без­го­лов'я! - го­во­рить Кат­ря, зап­ла­кав­ши.

- Вже зять на­ре­ко­ва­ний! - ка­же то­дi Чай­чен­ко. - От во­но що! Кра­що­го знай­шли! Нi­чим втi­ша­тись та й на­рi­ка­ти нi на що; дар­мо ж з су­хої кри­ни­цi во­ду брать…

Мабуть, за до­са­ду йо­му ста­ло, що тро­хи мов зне­ва­же­ний зос­тав­ся… ус­та стис­нув i го­ло­ву пiд­няв гор­до, i очi блиско­нули… Та все те по­таївши у со­бi, нi­би з упо­коєм по­ма­лу ус­тає…

- А то­бi ж як? Ти що ду­маєш? - пи­та Кат­рi.

- Нащо пи­таєш? На­що моє сер­це краєш? - од­ка­же во­на.

- Та хто вас зна, хто й роз­бе­ре! - про­мо­вив Чай­чен­ко гiр­ко: - по­ко­хаєте вран­цi, за­бу­де­те вве­че­рi!

Заридала-заплакала Кат­ря, а я про­ти йо­го го­ло­вою хи­таю.

Вiн то­дi узяв її за ру­ку.

- Не плач! Ще ти мо­ло­да, ще твоя до­ля те­бе до­жи­дає!

- Як? Без те­бе? Хi­ба ж ти ко­го ще по­ко­хаєш? То ти й щас­ли­вий з дру­гою бу­деш?

- Вже ме­нi не бу­ло то­го щас­тя од­вi­ку, та й по­вiк не бу­де!.. Про­щай, дiв­чи­но! Бу­вай здо­ро­ва й щас­ли­ва!

- Та що се ви, - го­во­рю я, - та ви ж сядьте по­радьте­ся: як йо­го, що тут ро­би­ти, як за­по­бiг­ти? Мо­же, ще й нi за що бу­де на до­лю на­рi­ка­ти. Сi­дай­те лиш!

Вони слух­ня­ненько ко­ло ме­не по­сi­да­ли; вiн сум­но диви­всь, во­на ж на­че усi шля­хи по­гу­би­ла, тiльки усе до йо­го ближ­че гор­ну­ла­ся.

От i ста­ли ми ра­ди­тись.

- Не тре­ба батько­вi до­ку­ча­ти слiзьми, - ка­жу. - Не тре­ба те­пер до йо­го й прис­ту­па­ти.

Чайченко усього дос­лу­хає склав­ши ру­ки.

- Я батько­вi до нiг упа­ду, - нах­ва­ляється Кат­ря, послухав­ши­ мо­го сло­ва ро­зум­но­го. - Як не вiд­дасть ме­не батько за те­бе, я вмру!

- Ти й до нiг заж­ди упа­да­ти, - мов­лю їй, - i вми­ра­ти за­жди: мо­же, ще й так пе­ре­ме­же­ниться; а по­ки що, - ка­жу, - не зай­май батька, не­хай вiн сам тро­хи вга­мується.

- Та яко­во ж ота­кеч­ки й не зна­ти - чи ме­нi жи­ти у свi­тi, чи ле­жа­ти у до­мо­ви­нi? Ой ли­хо моє! Ли­хо моє!

- А ти ду­ма­ла! Се во­но, жит­тя людське, се во­но й є: тер­пи-терпи, на­дiй­сь та спо­дi­вай­ся, - ви­вод­жу Кат­рi.

- Або ще й спо­дi­ван­ку по­кинь та жи­ви со­бi так, як без неї жи­веться! - до­дав Чай­чен­ко. Знав, бач­те, па­ру­бок по­ра­дою втi­ши­ти…

- Розумний не стра­тить на­дiї, - я йо­му: - тре­ба сподiва­тись, жив­ши…

- Поки не зра­дять, - знов мос­тить вiн. А Кат­ря то­дi до йо­го при­гор­ну­ла­ся.

- О, - ка­же, - от­се я те­бе зрад­жу?

Аж i вiн на та­ке лю­бе сло­веч­ко всмiх­нувсь.

- А нам по­ра до­до­му, - на­га­дую, - щоб ча­сом не на­жи­ти нам со­бi ли­шенька!

- Iди, Хи­мо, го­лу­боч­ко! - го­во­рить Кат­ря. - Я ось тiльки ще два сло­ва ска­жу, я те­бе наз­до­же­ну.

А са­ма ме­не ви­во­дить на сте­жеч­ку… Я пiш­ла… Що й каза­ти! Я ще пiд гаєм чи­ма­лу го­дин­ку три­ва­ла тих двох слiв… Та вже доб­ре й те ме­нi, що во­на прий­шла трош­ки спокiй­нiша i ве­се­лi­шая.

Допали кри­ни­цi та бор­жiй, спов­нив­ши вiд­ра, до­до­му по­брались. Нас пе­рест­рiв батько.

- А до якої се кри­ни­цi хо­ди­ли? - спи­тав.

- Ми ще й про­гу­ля­ли­ся со­бi тро­хи, - од­ка­зую йо­му. Вiн по­ди­вивсь ме­нi в вi­чi й по­ди­вивсь на доч­ку… А в доч­ки сльози хви­лю­ють…

- Батенько! - про­мо­ви­ла.

I пi­шов со­бi, на­че вiн не зав­ва­жив i не чув сло­ва її блага­щого…

VII

Час iде, ми­нається; ми жде­мо со­бi кра­що­го, бiд­каємось, стра­хаємось. Батько не зга­дує за Чай­чен­ка.

Зняла ж бу­чу Пи­ли­пи­ха, як виз­на­лась батько­ва по­дiя…

- Як, - ка­же, - як! Та чи ж ти не рiд­на ма­ти своїй ди­ти­нi? Чи не ти страж­да­ла, чи не ти її зго­ду­ва­ла? Не­хай би так ме­не хто зас­ту­вав пе­ред моїм ди­тям! Я - ма­ти, вiльно ме­нi її за ко­го хо­тя вiд­да­ти, чи за па­на, чи за най­ми­та, за то­го, хто ме­нi до впо­до­би.

Та аж то­дi во­на пос­ва­ри­лась з на­шою ма­тiр'ю i дов­го до нас не хо­ди­ла.

А на се­лi ве­сiл­ля ла­дяться та ла­дяться; при­хо­дять до нас, зап­ро­шу­ють. Не гу­лян­ки у Кат­рi в го­ло­вi, та хо­дить, - на­дiя, бач, та­ка: йо­го там по­ба­чить.

Сiї осе­нi i батько наш на всiх ве­сiл­лях гу­ляв… По­мi­чаю я, що Чай­чен­ко став бiльше до Кат­рi при­па­да­ти: то бу­ло по­перiд во­на йо­го шу­ка-шу­ка, по­ки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очи­ма на­зо­рить мiж дiв­ча­та­ми i вмис­не то­дi до неї гор­неться, як ста­рий батько тут бу­де, - як би йо­го во­лю мав нех­ту­ва­ти.

"Голубе, го­лу­бе! - ду­маю, - сього то­бi не пе­ре­те­не­ти­ти так, - шко­да й за­хо­ду!.."

Ну, батько нi­чо­го со­бi, - тiльки ди­виться - не на Чайченк­а, а че­рез йо­го го­ло­ву, зго­ри…

А Чай­чи­ха й на­ша ма­ти си­дять, от мов тi го­луб­ки си­вi, що ба­чать, як їх гнiз­деч­ко роз­но­ша­ють…

На од­но­му ве­сiл­лi Чай­чен­ко вже над­то всмi­ливсь: од Ка­трi ма­ло що i одс­ту­пає… Ма­ти вже у та­кiй три­во­зi бу­ла, що за­бу­ла й мо­ло­дих при­вi­та­ти.

Перш усiх гос­тей наш батько поб­равсь до­до­му i нам зве­лiв схо­дить; а ще са­ме гу­лян­ня; са­мi тан­цi… пiш­ли ми до­дому; пiш­ла Кат­ря пла­чу­чи.

- Не плач, Кат­ре! Що по­мо­жеться? - вмов­ляю.

- То що? Я пла­чу, а все я щас­ли­ва! Щас­ли­ва, щас­ли­ва! Вiн ме­не лю­бить, i я йо­го лю­би­ти­му, по­ки мо­го жит­тя… не­хай батько знає! Хоч го­рюю, - я щас­ли­ва - не­хай i те знае!

- Катре! Кра­ще бу­де, як батька не гнi­ви­ти; луч­че, ко­ли б Якiв ти­хенько об­хо­див ко­ло йо­го. А то ж який та­лан вам бу­де, як батько не згля­неться… Ува­жай, яка ма­ти смут­на, та й у якiй во­на три­во­зi… Не гор­нись ти вже так до йо­го - i дiв­ча­та смi­яти­муться з те­бе.

- Нехай смi­ються! Я йо­го люб­лю! Я щас­ли­ва!

- А як батько об­ра­зив­ся, - як не пус­тить бiльш по весiл­лях хо­ди­ти - де то­дi Яко­ва по­ба­чиш? Уран­цi вий­ти заборо­няє, уве­че­рi сам две­рi за­ми­кає…

Обсипалася во­на слiзьми ще дрiб­нi­ши­ми.

- А та­ки я щас­ли­ва, - про­мо­ви­ла. - їй же бо­гу моєму, щас­ли­ва!

Перегодом знов нас на ве­сiл­ля про­ха­ли. Мо­же, й не пу­стив би батько, дак ро­ди­чi. Iде­мо ту­ди усi вку­пi, та аж нас ули­ця ши­ро­ка тис­не… При­хо­ди­мо. Зирк-зирк по ха­тi, по кiм­на­тi, по усiх кут­ках i за­кут­ках - бiг­ма Чай­чен­ка.

- Ще ра­но, ще вiн прий­де! - ка­же Кат­ря. Жде­мо та дожи­даємо - не­ма. Вже пiз­но ус­ту­пи­ла ста­ра Чай­чи­ха. Кат­ря тiль­ки її зус­пi­ла, ураз опи­ни­лась бi­ля своєї ма­ми: знає, що Чай­чи­ха вже не ми­не. Чи Чай­чи­ха не оба­чи­ла - сi­ла во­на со­бi од­да­лiк. На­ша ма­ти са­ма до неї доб­ра­лась - сi­ла. Си­дять мовч­ки. I Чай­чи­ха i на­ша ма­ти нес­по­кiй­нi, ба­чу. От мов i хо­чуть спи­та­тись, та не зва­жуться; хо­чуть го­во­ри­ти, та не змiр­ку­ються. А Кат­ря так i ки­пить у пiд­жо­дi то­му. Знає те на­ша ма­ту­ся, - ди­виться на Чай­чи­ху любенько-жалiбнень­ко,­ а Чай­чи­ха на свiй по­яс дог­ля­дається та й ка­же:

- Якi то те­пер­ки по­яси тчуть, моя го­луб­ко!..

- Чому вiн не прий­шов? Чо­му? - ви­мо­ви­ла Кат­ря са­ма, ма­терi не до­жи­да­ючи - своєї, - чу­жої не со­ром­ля­чись,

- Катре! - до­рiк­ну­ла ма­ти. - Ох! моя ди­ти­но!

А Кат­ря й не чує:

- Чому не прий­шов? Чо­му йо­го не­ма?

- Не знаю, не знаю, моя кра­со! Вiн ка­зав ме­нi - бу­де… : а не­ма!.. Ма­буть, при­ти­чи­на яка… я йо­го пос­пи­таю… я то­бi ска­жу…

Такеньки ста­ра Чай­чи­ха сло­ва­ми мi­шається, i зупиняєть­ся­, i пе­ре­хоп­люється - що 'тсе та­ке?

Далi вже ка­же, що Якiв до­жи­дав яко­гось чо­ло­вi­ка до се­бе, - якiсь во­ли на спро­даж на­хо­дяться… то­го вiн i не прий­шов, ма­буть.

Невзабарi во­на пох­ва­ти­лась до­до­му i пiш­ла.

Ми ще бу­ло по ве­сiл­лях, а Чай­чен­ка - як пiй­ма по­ня­ла - не­ма, нi­де не бу­ває. Ма­ти йо­го хо­дить, i - то во­на ска­же, що вiн нез­ду­жає, то ска­же - до­ма йо­го не­ма. Са­ма во­на жур­на ду­же, а Кат­рю вго­во­ряє:

- Не пе­чалй­ся, ди­ти­но, не по­ча­ли­ся! Пе­рей­де ли­ха годин­а, i го­ре пе­ре­бу­деться, то й по­бе­ре­тесь!

Мати теж Кат­рю свою жа­лує:

- Лучче, до­ню, як вiн не по­па­дається батько­вi на очi - ба­тько не гнi­виться, - а там, мо­же, гос­подь дасть, ста­рий мiй i по­го­диться.

- Нехай же я йо­го по­ба­чу хоч на ма­лу хви­ли­ноч­ку, - бла­гала Кат­ря, - не­хай вiн хоч се­лом прой­де, а я по­див­люсь на йо­го зда­ле­ка!

- Зажди, заж­ди, не мож­на! - од­ма­га­ла­ся Чай­чи­ха.

- Зажди, заж­ди, не мож­на, - про­сить ма­ти. Кат­ря хоч сму­тує, хоч пла­че, а слу­ха - спо­дi­вається доб­ра iще…

Одного дня увiй­шов ста­рий у ха­ту ве­се­лий:

- Чи не бу­де снi­гу, - ка­же, - там та­кi бi­лi хма­ри драг­лють.

Стара, див­ля­чись на йо­го,нас­мi­ли­лась:

- А що, мiй го­лу­бе, - ви­мов­ляє лю­бенько, - що ти ба­чив? Що чув?

- А що я чув? На­шу Кат­рю сва­та­ють.

Тим сло­вом спо­лох­нув нас усiх: хто си­дiв - схо­пив­ся; хто сто­яв - у ку­то­чок гор­нувсь…

- А хто ж сва­тає? Ко­го нам гос­подь по­си­ла? - пи­тає ма­ти, лед­ве го­лос зво­дя­чи. Кат­ря бi­ло збi­лi­ла.

- А ста­рий Ше­лях за сво­го си­на Дмит­ра сва­тає. Се же­них! Се не лi­чо­зiр, не прой­дис­вiт який-не­будь, се ха­зяїн доб­рий, що з срiб­но­го куб­ка своїх гос­тей по­час­тує.

- Що з тих куб­кiв, як пов­нi слiз! - мо­вить ма­ти.

- Гм! - Бiльше не ска­зав нi­чо­го, тiльки при­ди­вив­ся на неї пильно. Во­на сльози свої ниш­ком вти­ра­ла - хо­ва­ла.

- Я со­бi б кра­що­го зя­тя сам не шу­кав, - знов батько озвав­ся; на­су­нув шап­ку та й з ха­ти вий­шов.

Мати усi дум­ки прип­ла­ка­ли: "Що йо­го ро­би­ти i що йо­го чи­ни­ти!"