Три долі - Марко Вовчок 5 стр.

Катря аж бi­лi ру­ки лам­ле…

Як на ту ж пе­ню - i ста­ра Чай­чи­ха не за­вi­дає нас, i Пилипих­а сер­диться: нi­ко­му по­ра­ди да­ти, нi­ко­му роз­ва­жи­ти… А то­го лю­бо­го як за­пав слiд, то й за­пав…

Мати по­ча­ли бу­ли Кат­рю умов­ля­ти:

- Покорись батько­вi, до­ню, по­ко­рись, ди­тя моє!

- I ви вже, ма­мо?.. Без­та­лан­няч­ко ж моє!.. - по­би­вається Кат­ря…

- Донечко ми­ла! Ко­го ж ли­хо ми­не? Жив­ши у свi­тi, йо­го не вте­чеш, - кож­не од­бу­ва… Що ж як ти батько­вої лас­ки од­па­деш, а той, мо­же, од­цу­рається…

- Вiн од­цу­рається? Мо­же, i я йо­го за­нед­баю! - Та й засмiя­лася… Хо­тi­ла я їй то­дi ска­за­ти, що вже й те­пер тро­хи на те по­хо­ди­ло, що вiн цу­рається, та жал­ко ме­нi її ста­ло… I ма­ти за се бiльш нi­чо­го не змо­ви­ла, - зiтх­ну­ла ва­женько та й ста­ла знов її про­ха­ти: "Ко­рись, до­ню, батько­вi!" - "Не­хай же я луч­че вмру!" Як ма­ти не пла­ка­ли пе­ред нею: "Або я вмру, або за ним бу­ду!"

Давненько ми вже Ма­ру­сю не ба­чи­ли то за го­рем своїм, то за свар­кою тiєю ме­жи ста­ри­ми, та й Ма­ру­ся на­че ховалас­я: з ха­ти сли­ве не ви­хо­ди­ла.

- Ходiм, - ка­жу Кат­рi, - хо­дiм до Ма­ру­сi, що нам, що ста­рi пос­ва­ри­лись - ми то­го не знаємо; ми со­бi з нею ут­рiй­зi по­радимось.

Маруся си­дить - шиє; удо­ви не бу­ло до­ма.

- Марусю! Ма­ру­сю! - го­во­рить Кат­ря, - прий­шла я до те­бе свою ту­гу роз­дi­ли­ти, та знаю, що й ти ме­не осу­диш, як моє сло­во по­чуєш!

- Сядь, Кат­ре, та роз­ка­жи, - ка­же Ма­ру­ся.

- Батько ме­не за йо­го не дає, - знаєш? За не­лю­ба ме­не вже те­пер при­би­рає. А я, Ма­ру­сенько, хоч i батька й ма­тiр то я для йо­го по­ки­ну­ла б - не по­жа­лi­ла… Що ме­нi тсе? Не­хай ска­же - я за їм на край свi­ту пi­ду! Пi­ду та й не ог­ля­нусь ра­зу! Ме­нi нi­чо­го не тре­ба: не­хай iн­шим роз­ко­шi, iн­шим не­хай дос­тат­ки, - ме­нi не­хай жит­тя iз ним вку­пi!

Не зво­дя­чи очей, про­мо­ви­ла Ма­ру­ся:

- Боже вам по­мо­жи, Кат­ре! Зу­ми­ла­ся ж я!

- Марусю! - пок­лик­ну. - Се ти? Тая по­кiр­ли­ва?..

- Голубко моя! Сест­ри­це! - обiй­має її Кат­ря ри­да­ючи. - Ти ме­не не су­диш?

- За що? - сти­ха пи­тає Ма­ру­ся. - А ти ж йо­го лю­биш?

- Так люб­лю, що й не ви­мов­лю! А на ме­не усi нападають­ся!­ Хо­чуть, щоб я йо­го по­ки­ну­ла! Ма­ру­се! Як­би ти лю­би­ла?

- Я б не по­ки­ну­ла.

Я все чую, та вi­ри не йму.

- Марусе? Чи се ти го­во­риш? - ка­жу. - А ма­ти твоя як­би по­чу­ла?

- А що ж? Як­би я лю­би­ла, то вже ме­нi нi­чо­го не страш­но i нi­ко­го б я не бо­яла­ся - тiльки то­го, ко­го лю­би­ла…

- Ти моє сер­це роз­ве­се­ли­ла, Ма­ру­сеч­ко! - дя­кує Кат­ря. - Ду­же вже ме­нi бу­ло важ­ко… хоч ме­не нiх­то не пе­ре­умить, та сло­ва тiї ме­не об­ра­жа­ли… Спа­си­бi то­бi, Ма­ру­сенько, га­лонько!

Маруся їй ос­мiх­ну­ла­ся.

- Нi за вi­що дя­ку­ва­ти, - зго­мо­нi­ла: - я прав­ду свою то­бi ка­жу.

VIII

У пер­шу ж та­ки не­дi­лю по сьому до нас сва­ти в ха­ту од Ше­ля­ха. Прий­ня­ли, по­ша­ну­ва­ли. Дя­кує за лас­ку ма­ти, ту­гу свою та жур­бу пе­ре­ма­га­ючи, - а батько го­во­рить:

- Я со­бi кра­що­го зя­тя не жа­даю, па­но­ве лас­ка­вi! Та тре­ба ди­ти­ни за­пи­та­ти.

Викликали Кат­рю.

- Катренько! - ка­жу їй ти­хо, - роз­ду­май­ся доб­ре! - Во­на мов i не чує. Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла, а смi­ла, не­обор­ная - хоч тут вми­ра­ти.

Питає в неї батько: чи пi­де за Дмит­ра Ше­ля­ха? Та пи­та вiн як­ся лас­ка­во i грiз­но…

- Я па­руб­ку ганьби не даю i пi­ти не пi­ду! - од­ка­за­ла, Ка­тря чис­то, як вис­пi­ва­ла.

Поклонилися сва­ти, - ти­хо та гор­до геть вий­шли з ха­ти… Ми не во­рух­не­мось; Кат­ря стоїть… Батько не про­мо­вив сло­ва, вий­шов i со­бi з ха­ти…

Плаче ма­ти, очей не су­ша­чи. Ста­рий не впо­ми­нається про сва­тан­ня, мов йо­го не бу­ло; а нас на­че не ба­чить пе­ред се­бе: хто увiй­де - не ог­ля­неться; хто оз­веться - не слу­хає.

А Чай­чен­ка то­го не­ма та й не­ма!.. I ма­те­рi йо­го не вид­но… Вже Кат­ря са­ма до їх бiг­ти за­ри­ва­ла­ся - дак ма­ти впи­няла.

- Коли вже ти ме­не не пос­лу­хаєш, до­ню, то бог iз то­бою: ро­би то­дi, як ти са­ма знаєш, а я вже батька не про­си­ти­му.

- Добре, доб­ре, ма­мо! По­киньте ме­не, за­нед­бай­те… Тiль­ки пус­тiть до но­го!..

- Нi, не пу­щу, до­ню! Я то­бi на по­ро­зi ста­ну, не по­пу­щу йти!.. Не го­диться!

- Я вте­чу од вас! - ози­вається Кат­ря. - Я або втоп­лю­ся, або­що! Я так жи­ти не здо­лiю!..

- А вiн же як? - iн­ко­ли спи­та її Ма­ру­ся, слу­ха­ючи то­го на­рi­кан­ня. - А як ти йо­го за­жу­риш?.. Те своє го­ре ти не пес­ти так; яко­во йо­му те­пе­реньки - ти не по­мис­ляєш… Ти для йо­го пе­рет­ри­вай усе, по­ки батька вбла­гаєш.

- Та ко­ли б же хоч на йо­го гля­ну­ла! Хоч до йо­го промови­ла­! Не­хай тiльки б ска­зав, що ме­нi ро­би­ти! Не­хай вiн ме­не в огонь пош­ле - я пi­ду… Чо­му ж бо вiн не йде i до­сi! Хi­ба вiн ме­не по­ки­не?

- Коли не йде, то, ма­буть, так тре­ба, Кат­ре! А ти втихо­мирся та жди… Та, мо­же, маєш що йо­му пе­ре­ка­за­ти, за­раз не­гай­но… Пе­ре­ка­жи че­рез ме­не: я хоч i сход­жу до їх.

- Ти?.. А ма­ти твоя не пус­тить те­бе?

- Пiду. Го­во­ри, - що ска­за­ти?

- Ти ска­жи - що я про­па­даю, що жи­вая ги­ну!

- I на­що ота­ке йо­му го­во­ри­ти? Луч­че не­хай вiн по­чує, що ти йо­го вiр­но лю­биш, що ти йо­го бу­деш до­жи­да­ти, що бу­деш батька бла­га­ти…

- Нехай би вiн знав, яку я му­ку терп­лю! Ска­жи йо­му, щоб усе вiн ки­дав, щоб iшов ме­не од­вi­да­ти… батько не знатим­е… а хоч доз­нається, гiрш, ма­буть, вже не бу­де…

- Нащо та­ке ка­за­ти, Кат­ре? - знов їй Ма­ру­ся. - Хi­ба ж йо­му й так не важ­ко?

- Ну, хоч ска­жи, що так я йо­го ко­хаю, як свою ду­шу; що я жу­рю­ся…

Того ж та­ки дня Ма­ру­ся ка­же:

- Пiду я, ма­мо, у Люб­чи­ки!

Пилипиха ду­же по­ди­ву­ва­ла, да не бо­ро­ни­ла… Вже як Ма­руся ви­хо­ди­ла, уб­рав­шись, - во­на за­пи­та­ла:

- Чого се ти у Люб­чи­ки?

- Пiду, ма­мо, про­гу­ля­юся.

- Iди, до­ню. - Са­ма її за во­ро­та про­ве­ла та то­дi вже ус­лiд, сха­ме­ну­лась, пок­рик­ну­ла: - Не ба­рись дов­го, Ма­ру­се!

А Кат­ря, ско­ро вип­ро­во­ди­ла Ма­ру­сю за сло­бо­ду, то вже й ждать по­ча­ла - ко­ли прий­де; пе­рей­ня­ли ми її ще на до­ро­зi.

- А що? Ба­чи­ла? Бу­де? Що ка­зав? Ко­ли?

- Треба то­бi, Кат­ре, ще пот­ри­ва­ти… - ка­же Ма­ру­ся.

- Вже не­си­ла моя три­ва­ти! Так вiн не прий­де? По­що ж i хо­ди­ла? Чо­му вiн не прий­де? Що ка­зав?

- Дуже вiн пе­ча­ло­ви­тий щось, - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Печаловитий? - пок­рик­не Кат­ря. - Ко­ха­ний мiй! - Са­ма так слiзьми й роз­ли­ла­ся.

- Я пi­ду до йо­го са­ма, - пi­ду - хоч не­хай ме­не по­тiм ки­ву за­му­чать, - я пi­ду!

- Вiн ве­лiв, щоб ти не при­хо­ди­ла…

- Не при­хо­ди­ла? Як то не при­хо­ди­ла? То ти, ма­буть, вчу­ла! Хi­ба б я те­пер зва­жи­лась на йо­го ска­за­ти, об не прихо­див, хоч би й смерть ме­нi за пле­чи­ма по ому?

- Просив те­бе не при­хо­ди­ти, Кат­ре; а ти, як йо­го лю­биш вiр­но, то пос­лу­хаєш.

- Авжеж я йо­го пос­лу­хаю!..

I дов­го во­на по то­му сло­вi своєму пла­ка­ла - си­дя­чи край до­ро­ги.

Тiльки ба­чу, Ма­ру­ся щось так як не до­мов­ляє: то у зем­лю очi спус­тить, то щось у дум­цi має со­бi… Як ви­лу­чи­ла­ся ме­нi го­дин­ка, ниш­ком по­бiг­ла са­ма до неї.

- Марусе! - ка­жу, - щось ме­нi той Чай­чен­ко не пе­вен!

- Як то? - пи­тає.

- Не лю­бить вiн Кат­рi щи­ро! Чи я ж не прав­ду ка­жу? Го­вори!

- Та я не знаю, Хи­мо! - од­ка­же ме­нi, роз­ду­му­ючись.

- А я дак знаю, що ти Кат­рi роз­ка­за­ла не все. Аже не все?

- Нi, не все.

- Кажи ж ме­нi усе.

- Та нi­чо­го, Хи­мо! Я що там чу­ла, од Кат­рi не по­таїла, й се, бач, в ме­не мої дум­ки…

- Дарма! Роз­ка­жи тiї дум­ки свої!

- От, прий­шла я ту­ди, - роз­ка­зує, - ме­не стрi­ла йо­го ма­ти, та смут­на та­ка, гос­по­ди ми­лий! А як я ска­за­ла, чо­го я прий­шла - во­на зап­ла­ка­ла сильне… Нi­чо­го й не од­мов­ля­ла во­на на мої сло­ва, тiльки усе пла­ка­ла… Ус­ту­пив i вiн у ха­ту… Десь вiн, Хи­мо, сам у ве­ли­ких мис­лях, у скор­бо­тi… Так змар­нiв на ви­ду… Я го­во­рю, що ме­не Кат­ря при­си­лає - i зда­ло­ся ме­нi, - чи то так, мо­же, зда­ло­ся, - що вiн, по­чув­ши, не об­ра­дiв… Не ка­же ме­нi сво­го сло­ва, не пи­та ме­не… То­дi вже я са­ма усе пе­ре­ка­за­ла, i що Кат­ря хо­тi­ла са­ма до йо­го прий­ти; а вiн за­раз по­хо­пив­ся: "Не­хай не при­хо­дить во­на, ска­жiть їй, будь лас­ка, - не­хай во­на не при­хо­дить!" - Вкло­нився ме­нi та й з ха­ти пi­шов…

- А ста­ра? - пи­таю.

- Постояла я тро­хи та й бе­ру­ся йти до­до­му; то­дi во­на ме­нi, пла­чу­чи, за­го­во­ри­ла: "Дiв­чи­но-лас­тiв­ко! - ка­же, - ве­ли­ка ту­га на моєму сер­деньку, та, мо­же, ще до­ля на нас iзгля­неться… пе­ре­ка­жи 'тсе Кат­рi - щоб во­на так не вби­ва­ла­ся; ще, мо­же, усе на доб­ре вий­де…" Та я й пiш­ла…

- Що 'тсе там у їх - тай­нос­тi? Щось не­пев­но… Чи не дове­сти сього Кат­рi?

- Та що ж ми їй до­во­ди­ти маємо, ко­ли не знаєм са­мi га­разд, - ка­же Ма­ру­ся.

Та я вже зна­ла, що Чай­чен­ко не лю­бить щи­ро Кат­рi; не­хай же й во­на вi­дає. Ко­лись-та­ки ся прав­да справ­диться, - луч­че не­хай те­пер. Ска­жу їй, та й го­дi! А чи пой­ме ж вi­ри во­на ме­нi? Та й чим ме­нi до­вес­ти? I як то­дi во­на прий­ме?.. Як­би на ме­не, то прав­да гiр­кая кра­ще крив­ди со­лод­кої, - во­но й здо­ро­вiш до то­го, - та не всi ж бо та­ку вда­чу ма­ють.

Думала я й пе­ре­ду­му­ва­ла дов­генько со­бi… Нi, та­ки я їй ска­жу!.. Я та­ку ча­син­ку ви­га­да­ла, як во­на не пла­ка­ла, а вже по сльозах, вто­мив­ши­ся, си­дi­ла со­бi ти­хо.

- Катре! - ка­жу їй. - Чи ти знаєш пев­но, що Якiв те­бе лю­бить?

Вона гля­ну­ла на ме­не, як на ди­ти­ну ма­лу - ос­мiх­ну­лась.

- А що, - ка­жу-та­ки, - як вiн те­бе та по­ки­не?

Вона ще ве­се­лiш до ме­не зас­мi­ялась.

- Ти ще нi­чо­го не ро­зу­мiєш! - про­мо­ви­ла.

- Може, ро­зу­мiю кра­ще, нiж ти, - го­во­рю їй, - збо­ку усе вба­чається вид­нi­ше!

Зводжу на очi їй чи­ма­ло та­ких, що лю­би­ли, та й покину­ли­; що по­ки­ну­ли та ще й нас­мi­яли­ся; iн­шi ви­шу­ку­ють то­го ко­хан­ня так, аби за­му­титься; а є й та­кi, що ви­ма­га­ють щи­ростi, не ска­жи для то­го тiльки, щоб зос­та­ви­ти по­вiк не­щасливими ймо­вiр­них!.. Усе свi­то­ве я їй до­вод­жу гар­но, бе­руся роз­суд­ли­во, як мо­гу­чи, - та шко­да мо­го ро­зу­му кло­пiт­но­го! Як хто ко­го лю­бить, то лю­би­вий - i най­кра­щий у свi­тi, i все вже доб­ро вiд йо­го. Не дум­ки нам, що ро­бить вiн, як i iн­шi лю­ди, - не га­разд; а та­ка дум­ка, що не­хай лю­ди йо­го ро­бом роб­лять, то усе доб­ре бу­де. Так-то ме­нi Кат­ря од­мов­ля­ла, що їй роз­ка­жу - яку зра­ду - во­на й од­мо­вить: я б i зро­ду та­ко­го не ко­ха­ла па­руб­ка!

- А чо­му твiй Якiв сам не йде i не хо­че, щоб ти приходила­? Чо­му йо­го ма­ти хоч не на­вi­дається?

- Се вiн знає; вiн ме­нi ска­же.

Я вже то­дi i до­во­ди­ти їй, i го­во­ри­ти го­дi. Ко­ли б во­на хоч роз­сер­ди­лась за що-не­будь, а то прий­має мої ре­чi так, на­че я їй ка­жу, що Чай­чен­ко птах, а не па­ру­бок, - i з ме­не ще во­на смiється: нi­чо­го не ро­зу­мiєш!

У ха­тi у нас не­сог­лас­ка, сум. Батько хму­рий хо­дить, ма­ти пла­че та жу­риться… Кат­ря за своєю ту­гою та за ко­хан­ням, то й не зва­жа­ла на ма­те­ри­ну жур­бу.

- Матусю! Го­дi вам пла­ка­ти! Або ви Кат­рi не по­ту­рай­те, або не плач­те вже!

- Вам, ско­рим ота­ким, луч­че у свi­тi, - од­ка­же смут­но, - ви со­бi як вже пок­ла­де­те - "так бу­де!" - та й ве­де­те до то­го. А я, не­щас­ли­ва, я не знаю, що ме­нi перш дi­яти: не гар­но Ка­трi по­ту­ра­ти, та жал­ко i впи­нять - як я зга­даю, як во­на, моя го­луб­ка, по­би­вається! Хи­мо, моя ди­ти­но! Хто йо­го й зна, що тут i кра­ще! Тут Кат­ря моя ги­не, а тут чо­ло­вiк ски­пається про­ти ме­не, - вже й на очi не хо­че прий­ма­ти…

Окрiм Ше­ля­ха, нiх­то ще Кат­рi не сва­тав; а Ше­лях, то­го ж та­ки тиж­ня, як Кат­ря їм згор­ду­ва­ла, зас­ва­тав дру­гу дiвчи­ну та й од­ру­живсь. Та бу­ло при­бе­ре свою мо­ло­ду жiн­ку, мов тую кра­мар­ку ба­га­ту, - там-то на­мис­та до­ро­го­го, там­то ду­ка­чiв; а са­ма жiн­ка ма­ненька, ко­ро­те­сенька, та аж пих­че пiд ти­ми уб­ран­ня­ми, - а вiн усе її ми­мо на­ших вi­кон у свя­то про­во­дить - сам у та­кiй шап­цi, як ре­ше­то, у по­ясi шов­ко­во­му, чер­во­но­му, що аж очi в се­бе бе­ре. Iде та по­верх на­шої ха­ти пог­ля­дає: "що це та­ке стоїть, що я йо­го доб­ре не ба­чу?" - та­ким, бу­ло, пог­ля­дом пог­ля­дає.

Пiзно пiд вi­сень то­го ро­ку поб­рав­ся наш батько у до­ро­гу. Як ви­хо­див: "бу­вай­те здо­ро­вi!" про­мо­вив усiм нам за гурт та й пi­шов… Ми за їм iде­мо про­во­ди­ти йо­го за сло­бо­ду. Ста­ли ма­ти гiр­ко пла­ка­ти, - вiн тро­хи зу­пи­нивсь i гово­рить:

- Ви со­бi ро­бiть як знаєте; ко­хай­те­ся, ко­ли вхiт­нi, - а я на своєму сло­вi ста­ну: я за Чай­чен­ка доч­ки не 'ддам, по­ки жив. Бу­вай­те здо­ро­вi! - Пiд­няв про­ти нас шап­ку та й пi­шов до­ро­гою, - а ми ус­лiд йо­го ди­ви­мось, стоїмо, як хо­ло­дом при­би­тi.

- Катре! Кат­ре! Ди­ти­но моя! - ви­мо­ви­ла ма­ти: - в яку се го­ди­ну ти за­ко­ха­ла­ся! Гос­по­ди свi­те! Пi­шов, лед­ве попро­щався - ко­ли се бу­ва­ло? - Ди­ви­ла­ся за батьком, ви­ли­ва­ючи сльози, а вiн усе да­лi та й за го­ру зай­шов, тiльки ще чу­ли, як гу­кав: "Гей! гей!"

Ще дос­лу­ха­ли­ся - сто­яли, та вже ти­хо - до­до­му то­дi по­вертали:

- Катре! - пи­тає ма­ти. - Чо­го за­ду­ма­ла­ся?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

- Ой, ди­ти­но моя! Чи не чу­ла, що батько ка­зав?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

Не ту­жи­ла во­на, не пла­ка­ла i на все, що її про­ха­ла ма­ти, i зу­пи­ня­ла, i жа­лу­ва­ла - на все во­на од­мов­ля­ла:

"Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!"

IX

- Катре! - го­во­рить ма­ти, - не­хай я луч­че са­ма пi­ду ту­ди, - са­ма за все роз­вi­даю…

- Нi, ма­мо, нi! Чи та­ки ви са­мi не ба­чи­те, що ме­нi не до ждан­кiв, не до обiт­ниць… Не збо­ро­няй­те ме­нi, ма­мо! Я не пос­лу­хаю вас… я не­щас­ли­ва - я на все пi­ду…

Побралися ми у Люб­чи­ки, не га­яв­ши ча­су. Нам важ­ко бу­ло, а Кат­рю об­ня­ла якась ра­дiсть бо­же­вiльна: усе во­на поз­гадувала i ба­ла­ка­ла не сти­ха­ючи. Спом'яну­ла, як ми бу­ли на вхiд­чи­нах у Чай­чен­ка, як тан­цю­ва­ла в Бу­ла­ха на ве­сiл­лi; при­га­да­ла знай­омих дiв­чат люб­чiвських i па­руб­кiв, усi жар­ти i ви­гад­ки ве­се­лi на­шi, - от нi­би­то во­на бу­ла десь у тiс­нiй зем­нiй не­во­лi, та се виз­во­ли­ла­ся, i знов йметься їй на жит­тя ве­се­ле i лю­бе, i за­бi­гає во­на вже дум­ка­ми поман­ливими…

Уступили ми спер­ву до своєї ро­дич­ки; зра­дi­ли нам, прий­мають. В ха­тi у їх усе так, як i бу­ло, ти­хо та су­мир­но. Чо­ловiк Її при­вiт­ний, са­ма ве­се­ла та спо­кiй­на. Вiн же са­ни лад­на, во­на ко­жу­хи пе­рег­лед­жує; доб­ра їм осiнь бу­ла, до­брої i зи­ми спо­дi­ва­ються… Здо­ро­вий ве­ли­чен­ний кiт му­рий, на сон­цi по­тя­га­ючись, мру­кає - з сво­го доб­ро­го талан­у; во­ли ви­со­ко­ро­гi по­ло­вiї див­ляться з за­го­ро­ди у двiр по­важно; бi­лiї гу­си пос­пi­ша­ються на во­ду з го­ри; а чор­но­ря­бi ка­че­ня­та, кря­ка­ючи, у двiр сад­ком бе­руться; ку­ри рiзно­перi по всьому дво­ри­щу розб­ре­ли­ся, а пiв­нi нев­го­мон­нi ку­курiкають, мiс­то вих­ва­ля­ються. Са­док вже без­лис­тий, а не пус­тий, до­бi­ля­ються по­лот­на, розс­те­ле­нi по зем­лi, i нит­ки роз­вi­ша­нi по де­ре­вi; су­шаться на сон­цi груш­ки й яб­лу­ка на тич­ках то­неньких; у го­ро­дi гур­ки, на на­сiн­ня зос­тав­ле­нi, жов­тi­ють та гар­бу­зи…

Стали ма­ти про­ща­ти­ся, бо вже Кат­ря дав­но ко­ло две­рей сто­яла, а ро­дич­ка про­сить: по­гу­ляй­те ще в нас, та погуляй­те­!