Три долі - Марко Вовчок 6 стр.

- Та я хо­чу ще Чай­чи­ху на­вi­да­ти, - ка­же ма­ти.

- Її ж до­ма не­має.

- Де ж во­на? - спи­та­ли ми усi, а Кат­ря го­лос­нiш од усiх.

- А поїха­ла у Хме­лин­цi ще по­зав­чо­ра, до си­на.

- А син чо­го там?

- Хто йо­го знає! Вiн же дав­ненько все ти­няється десь… На­шi лю­ди йо­го ба­чи­ли вос­таннє у Хме­лин­цях, а се i ма­ти доїха­ла ту­ди до йо­го; во­ни ж са­мi з Хме­лин­цiв, в їх там якiсь ро­ди­чi…

I ха­ти бi­лi, й ха­зяї ми­лi - не­мов пи­лом при­па­ли по тiй но­винцi для нас… Слу­хаємо, як во­ни роз­ка­зу­ють та хва­ляться i жит­тям i людьми; та хто ж не зна, як-то слу­ха­ти лег­кi ре­чi без­на­пас­но­го щас­ни­цi, при своїй ли­хiй го­ди­нi? Се як тяж­ко не­ду­жо­му при­па­да­ють па­хо­щi вес­ня­нi, що й хо­ро­ше дочуват­и їх, i том­лять на умiр…

Пiшли ми со­бi до­до­му, а Кат­ря звер­тає до Чай­чен­ко­вої ха­ти; схи­ли­ла­ся на тин i по­ди­ви­лась у ти­хий та пус­тий двiр, блi­да са­ма як хуст­ка.

- Завтра я знов прий­ду, - про­мо­ви­ла, на­че са­ма до се­бе. Тiльки ми тро­хи вий­шли за се­ло, на пе­рех­рес­ний шлях, на­вперейми нам чо­ло­вiк во­зом їде, во­ли по­га­няє - за­раз Iди впiз­на­ли Ми­хай­ла Iва­нен­ка: як йо­го не пiз­на­ти? Ду­же був бi­ля­вий во­ло­сом, а зас­ма­ле­ний вiт­ром, опа­ле­ний сон­цем - то бро­ви й ус на­че вап­ном пой­ня­ли­ся. До то­го, ви­со­ко­го зрос­ту, ко­ща­вий, по­хiп­ли­вий, жва­вий… Сей Iва­нен­ко нап­ро­па­ле за­ко­хав­ся у яр­мар­ках, у куп­лi та в про­да­жi: чи за­сi­вав паш­ню: "се по­ве­зу у яр­ма­рок", чи жав, чи ко­сив, чи ви­годовував що: "бу­де чим по­яр­мар­ку­ва­ти!" Ча­сом вiн бу­ло й втра­титься здо­ро­во, а ста­нуть йо­му те до­во­ди­ти: "то що, що втра­тив­ся! аби свi­жа ко­пiй­ка!" Жiн­ка йо­го го­рю­ва­ла за ним: як од­ру­жив­ся, то вiн вже тре­тю ха­ту се пе­реп­ро­дав. Як не­ма йо­го, то все жiн­ка жа­лiється лю­дям: "Якi ха­точ­ки бу­ли прид­ба­нi, якi слав­нi - посп­ро­ду­вав; те­пер опо­ряд­жаю сю ха­ту, та й сю, ма­буть, про­дасть; ме­не не жа­лує, лiт моїх яе вва­жує!" А як вiн до­ма гос­тює, то знов во­на, як не жа­да пос­ва­ри­ти­ся - не мож­на iз ним свар­ку за­че­пи­ти. Вiн їй при­везе i очi­пок, i се­реж­ки, i хуст­ку зав­сi­ди; вiн свою куп­лю так крас­но по­ка­же, а про­дасть - доб­ре, та­кеньки сло­вом пе­ред жiн­кою при­мi­ниться, та­ко­го їй но­ви­нок на­роз­ка­зує, - а бу­ла жiн­ка цi­ка­ва з цi­ка­вих, - що во­на йо­го слу­хає та й зас­лу­хається, - та то­дi ту­ман спа­де, як вже вiн знов з до­му ви­хо­питься ку­ди у яр­ма­рок.

- Звiдки бог не­се? - пи­та ма­ти Iва­нен­ка…

- З яко­го яр­мар­ку? - ка­жу.

Катря iде по­пе­ре­ду, не слу­ха, тiльки вкло­ни­лась Iванен­ковi, ма­ючи зви­чай.

- А се, - ка­же, - був у Зай­чи­ках, був у Ле­бе­дiв­цi; у Хмелин­цях був…

- Десь-то яр­ма­рок доб­рий у Хме­лин­цях, - пе­ре­хо­пи­ла ма­ти, - от i Чай­чи­ха ту­ди поїха­ла, - не ба­чи­ли її?

- Де то вже не ба­чив? Хо­дить i во­на по яр­мар­ку, мов гро­шi за­гу­би­ла.

- Чого ж це так? Там же во­ни з си­ном?

- А син хо­дить, як про­бу ро­зум за­гу­бив. А гар­на удо­ва ве­селiє, що за­губ­ле­не знай­шла.

- Яка удо­ва?

- Хороша, мо­ло­да, свi­жа… От ко­ли б та­ких та спро­ду­ва­ти чи куп­ля­ти, - бу­ли б тор­ги, ка­жу вам…

- Чи не знаєте, як во­на на iм'я про­зи­вається?

- Вбачаючи, - ка­же, - ди­во та не спи­та­ти, звiд­ки взя­ло­ся? Во­на Тер­ни­чи­хою про­зи­вається.

- Чи ж Чай­чен­ко її сва­та­ти хо­че?

- Там їх, зальотчи­кiв, бi­ля неї та­ко­го, що за день не пе­ре­вi­шаєш; хто сва­тає, а хто вiзьме - се то вже во­на знає.

- Бувайте здо­ро­вi!

- Щасти бо­же!

Катря нi­чо­го то­го не чу­ла…

- Боже мiй, бо­же ве­ли­кий! - про­мов­ля­ла ма­ти з жа­лем, iду­чи до­ро­гою. - Бо­же мiй доб­рий!

Думали-думали, як то луч­че Кат­рю за­вiс­ти­ти про те, що чу­ли, та, по­рiв­няв­шись, прос­то усю прав­ду ка­же­мо. Ма­ти пла­че та вмов­ляє: "не жу­рись" та про­сить "за­будь!".

- Нащо ме­не ду­ри­ти? - го­во­рить Кат­ря з смут­ком. Ми при­ся­гаємось, що чу­ли од Iва­нен­ка.

- Годi! Го­дi вже! - тiльки од­мов­ляє.

Як у ха­ту увiй­шла, при­па­ла на ла­вi, схи­лив­шись на по­кутнє вi­ко­неч­ко, - ди­виться та ду­має; а там як зве­ла­ся - блi­да, блi­да!

- Що то­бi, Кат­ренько, що то­бi?

- Нiчого! Я по­ду­ма­ла: що як­би то­му прав­да бу­ла, що вiн iн­шу по­ко­хав… я тiльки по­ду­ма­ла, я вi­ри не йму… i не йня­тиму…

На дру­гий день во­на та­ки знов пiш­ла у Люб­чи­ки; бу­ла i на тре­тiй. Що ма­ти го­во­ри­ла, сва­ри­ла­ся - не слу­ха­ла… усе во­на со­бi ду­ма­ла i час­тенько на ви­ду блiд­ла…

На завт­рий день во­на знов у Люб­чи­ки i на по­завт­рий - щод­ня йде. Ко­ли бу­ло я за нею пi­ду со­бi - во­на ме­не i не зав­ва­жить на­че; а за­го­во­рю до неї, "го­дi, го­дi!" - перехо­пить ме­не… у Люб­чи­ки увiй­де (я вже бу­ло усе ве­ду її по­пiд го­ро­да­ми, як iз нею, по­тай­но), прий­де до Чай­чен­ко­вої ха­ти, по­ди­виться на две­рi по­за­чи­ню­ва­нi, на втих­лий двiр, пос­тоїть та й до­до­му вер­тається…

Х

Одного ран­ку Кат­ря вже уби­ра­ла­ся йти у Люб­чи­ки, ко­ли са­ма Чай­чи­ха до нас у ха­ту. Усi ми та­кеньки до неї й кинулис­я..

Сiла ста­ра на лав­цi, пи­тає, що в нас, чи все га­разд, чи все доб­ре. Я на неї див­люсь - змар­нi­ла во­на чо­гось ду­же за той час, що ми її не ба­чи­ли.

- Та не так-то доб­ре, - од­ка­зує ма­ти, - як би сер­денько моє жа­да­ло!

- А що ста­рий ка­же про дi­ток на­ших? Чи вiн ко­ли над ни­ми влас­ка­виться?

Катря, що все ко­ло неї си­дi­ла та тре­пе­та­лась, при цiм сло­вi як ки­неться, як об­хо­пить її ру­ка­ми, як за­ри­дає:

- Де вiн? Де Якiв? - ви­мо­ви­ла.

Стара її жа­лує, - го­во­рить, що вiн хут­ко бу­де до неї, що здо­ро­вий… Ма­ти взя­ла Кат­рю за ру­ки, я да­ла во­ди­цi…

- Коли бу­де вiн, ска­жiть ме­нi! - про­сить ста­ру Кат­ря.

- Та завт­ра б ра­ненько прий­шов, ко­ли б не батько твiй…

- Нема батька!

- То ра­ненько прий­де.

- Завтра ра­ненько! - про­мо­ви­ла Кат­ря, об­ня­ла го­ло­ву свою й важ­ко зiтх­ну­ла.

- А що ж батько вам ка­же? - пи­та Чай­чи­ха, - що ка­же вiн?

Тодi їй ма­ти усе й роз­ка­за­ли… Як сплес­не Чай­чи­ха рука­ми, як зап­ла­че!

- Господи ми­лий! За що моєму ди­тя­тi щас­тя не­ма!

Мати, са­ма у сльозах, пог­ля­дає на свою Кат­рю та про­мовляє:

- Годi! Що се ви!

- Вже до­вi­ку бу­де до­ля йо­го гiр­ка! Се так йо­му поробле­но­! Не бу­де йо­му па­ри до­вi­ку! Не бу­де йо­му щас­тя!

Катря схо­пи­ла­ся; ма­ти ус­та­ла, усiх як хви­лею при­би­ло до Чай­чи­хи.

- Як по­роб­ле­но? Хто йо­му по­ро­бив?

- А та ж удо­ва, те моє ли­хо пе­ку­че! - ка­же Чай­чи­ха, дрiб­нi сльози ви­ли­ва­ючи. - Не су­див гос­подь нам по­рiд­ни­тись, та ви ме­нi як най­ми­лi­ша ро­ди­на… Слу­хай­те ж усього го­ря мо­го!

- Знаєте, що спер­шу ми у Хме­лин­цях жи­ли i бу­ла там у нас в се­лi удо­ва пре­хо­ро­ша, пиш­на… Тер­ни­чи­хою зва­ли. Та­ка-то вже жва­ва, го­вiр­ка, та­ка - що й ле­тю­чi сло­ва ха­пає… та­ка-то до кож­но­го при­кид­чи­ва, при­лад­на, лес­на… Я та­ки ще упер­ве, як її по­ба­чи­ла, по­ду­ма­ла: не­пев­нi очi удо­винi! Се ж сер­денько моє чу­ло!.. Од­ко­ли заз­нав­ся iз нею мiй Якiв, нi до чо­го став па­ру­бок - нi до ро­бо­ти, нi до господ­арства, й гу­лян­ня по­ки­нув па­ру­боцьке. Де во­на, там йо­го i очi, там i гад­ки йо­го…

Мати слу­хає, на свою Кат­рю смут­но пог­ля­да­ючи, слу­хає й Кат­ря пильно; стоїть, ус­та стис­ну­тi. А Чай­чи­ха усе розка­зує:

- Як я йо­го про­ха­ла: по­кинь, со­ко­ле, по­кинь, си­зий! Не слу­хав: так во­на до йо­го при­ки­ну­лась, так при­сер­би­лась, що й свiт йо­му весь зав'яза­ла. Без неї, мов­ляв, мов нежи­вий ход­жу. Вже як ме­нi i за не­вiст­ку не хо­тi­ло­ся прий­ма­ти, та вже бог iз то­бою, ка­жу, си­ну, оже­ни­ся. Зас­ла­ли ста­ростiв… А во­на ж? Нас­мi­яла­ся з йо­го, ма­тiн­ко! Не пiш­ла! А що,-си­ну, ка­жу то­дi, не на моє вий­шло? Во­на усiм рiв­но очи­ма свi­тить, як то­бi… По­кинь, за­будь стид­ку! Вiн усе не ки­дав. Дiж­давсь, що ви­явив­ся ба­гач з чу­жо­го се­ла, i засватал­ася во­на з тим ба­га­чем, а йо­го, як на во­дi ли­ши­ла. Що вiн пос­кор­бiв то­дi, що вiн по­бо­лiв - я знаю! Та що ви ду­маєте? Яка не­доб­ра, яка нез­ви­чай­на! Хо­дить та й хо­дить бу­ло в нас пе­ред вi­кон­ню - йо­му жа­лю зав­дає. Iде хо­ро­ша, уря­джена та ве­се­ла i ди­виться, чи не­ма йо­го де; уг­ле­дить, на доб­ри­день дає, на здо­ров'я пи­тається… Та­ку по­ки­ну­ти б, та ще бо­гу по­дя­ку­ва­ти, а вiн усе лю­бив… Да­ла во­на якесь дан­ня йо­му, - якiсь ча­ри за­ча­ру­ва­ла…

Я, моя ма­тiн­ко, рi­ки слiз ви­ли­ла - бла­га­ла: си­ну, оже­ни­ся, - ко­ха­ний, оже­ни­ся! Не­хай же во­на з те­бе не смiється. Дов­го вiн ме­не не слу­хав, - а да­лi сам сха­ме­нув­ся. Бу­ла у нас дiв­чи­на, що йо­го дав­ненько вже лю­би­ла, ми до неї сва­тiв - дiв­чи­на не хо­че… Ма­буть, вже пе­ре­чу­ла що та­ке або вже то за­по­дi­яно так бу­ло: з дру­гим па­руб­ком дiв­чи­на повiнчала­ся…­ А тая без­бож­ни­ця йо­му, пiд вiк­ном на­шим сто­ячи, ви­гукнула: "Бур­ла­куй увесь вiк, Яко­ве, та лю­би тiльки мої очi яс­нi!" I з ре­го­том пiш­ла со­бi - у до­ло­нi пле­ще; а вiн за нею ус­лiд бi­жить, як ди­ти­на, а вiн, як ди­ти­на, пла­че… Во­на по­бралася iз тим своїм ба­га­чем, поїха­ла iз ним, та хут­ко з йо­го ро­ди­ча­ми усi­ма пос­ва­ри­ла­ся, з людьми по­не­вi­ря­ла­ся - не схо­тi­ла жи­ти там: вмо­ви­ла чо­ло­вi­ка у Хме­лин­цях ха­ту ку­пи­ти i знов у Хме­лин­цi вки­ну­ла­ся… То­дi вже та­ке ли­хо прий­шло, так во­на Яко­ва зво­ди­ла, що вiн i нез­ду­жав, i мар­нiв. Лю­ди вже ста­ли хи­та­ти на йо­го го­ло­вою… Я усе спро­дала своє, i се­литьбу, i то­вар, який був, та в Люб­чи­ки ми пе­реб­ра­ли­ся вiд неї… I бог ме­нi до­по­ма­гав: Якiв оду­жав, став не­на­че тро­хи за­бу­ва­ти, на ве­чор­ни­цi став хо­ди­ти, - ко­лись вiн у ме­не мiж усi­ма па­руб­ка­ми так i ся­яв! От вiн ва­шу доч­ку впо­до­бав… Я вже до­лi йо­му спо­дi­ва­ла­ся, - спо­дi­ва­ла­ся, що ста­рий ваш та­ки зми­лується - ко­ли Якiв: "Не хо­чу же­ни­тись! Не бу­ду!" Я пла­чу, я пи­таю, я па­даю: "Не хо­чу!" I про­чу­ла я, що в неї чо­ло­вiк вмер: де вже з нею на свi­тi зад­ляється! Нес­по­дi­ва­на йо­го, ка­жуть, смерть спос­тиг­ла; а во­на за­раз Яко­ву зна­ти да­ла, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; про­ха­ла, но­чi не всип­ля­ла, днi не вга­ва­ла - вiн не слу­хає, вiн для неї i ма­тiр ста­ру, i са­мо­го се­бе забув­ає… Див­люсь, що по яр­мар­ку за нею юр­ма же­не i мiй Якiв по­мiж iн­ши­ми… Я вже хо­тi­ла до­до­му та до вас, усе ли­хо ска­за­ти, - ко­ли Якiв до ме­не прий­шов та й впав на ла­вi… Що та­ке?.. А се вчо­ра iз­нов вже зас­ва­та­ла­ся з якимсь шин­карем!.. Ста­ла я то­дi Яко­ву го­во­ри­ти, вмов­ля­ти - i вiн слу­хав ме­не… Ду­ма­ли - як ва­шо­го ста­ро­го вбла­гаємо, так i ве­сiл­ля бу­де… Та, ма­буть, вже по­дiя та­ка! Ма­буть, вже йо­му не бу­де щас­тя! Ма­ятись йо­му, оди­но­ко­му бi­до­ла­цi!

I ста­ла Чай­чи­ха пла­ка­ти сильне, i ма­ти пла­че. Кат­ря швид­ко iз ха­ти вий­шла; я - за Кат­рею…

- Катре! Кат­ре! - кли­чу, - не ози­вається, йде ули­цею швидк­о. Дог­на­ла я її, бе­ру за ру­ку, спи­няю: -Та ку­ди ж iдеш, Кат­ре?

- Не знаю… ку­ди-не­будь дальш вiд ха­ти… Так от чо­го вiн та­кої пiс­нi спi­вав! От чо­го вiн сму­ту­вав! Вiн не ме­не лю­бив - її.

- То бу­ло, та вже те­пер прой­шло - i ти не ду­май… Доб­ре, що об­мiр­ку­вав­ся вiн, - збач йо­му: не­ма то­го дре­ва, щоб пти­ця не сi­да­ла!

- Боже мiй, бо­же! Вiн ме­не не лю­бив i не лю­бить!

- Бодай те­бе, Кат­ре! Хi­ба й так у нас з то­бою на ли­хо, на сум нес­тат­ки? Ти вже луч­че з Яко­вом по­го­во­ри, - не­хай сам вiн ска­же усе, чи вiн те­бе лю­бить…

Вона озир­неться на ме­не, - як схо­пить ме­не за ру­ку:

- Ти ме­нi не зга­дуй йо­го на iм'я. Я йо­го вже не по­ба­чу! Не хо­чу!

Та й сльози рев­нi її сло­ва пе­ре­хо­пи­ли… Гос­по­ди! Як Во­на пла­ка­ла, як ри­да­ла! Яки­ми доп­рi­ка­ми пал­ки­ми, яки­ми гiр­кими йо­го до­рi­ка­ла! Ме­не не слу­ха­ла - не чу­ла…

Там утер­ла сльози i знов швид­ко за­вер­ну­ла­ся до ха­ти. У ха­тi ма­ти з Чай­чи­хою го­рю­ють уд­вiй­цi.

- Я не пi­ду за ва­шо­го си­на, - про­мо­ви­ла го­лос­но Кат­ря.

- Як? Що? - пи­тає Чай­чи­ха, пе­ре­ля­кав­ши­ся чи її го­ло­су, чи її пос­та­тi. Зля­ка­ла­ся й ма­ти.

- Не пi­ду за ва­шо­го си­на, - ще го­лос­нiш го­во­рить Кат­ря, - не хо­чу. Хоть i батько да­ва­ти­ме - не пi­ду!

Мати аж ру­ки до не­ба прос­тяг­ла, а Чай­чи­ха слiзьми вли­валася.

- Чари, - ка­же, - ча­ри! Я знаю! Не дур­но во­на йо­му крик­нула: "бур­ла­куй до­вi­ку!"

Усi пла­чуть; Кат­ря стоїть не­ру­хо­ма у сто­ла, тiльки ди­ше.

Чи то вже так упев­не­на бу­ла ти­ми ча­ра­ми ста­ра Чай­чи­ха, чи що Кат­ря так свої сло­ва ви­мо­ви­ла не­по­зиб­ко, Ча­йчи­ха тiльки ска­за­ла: "та­ка вже до­ля!", - ще поп­ла­ка­ла, пожури­лася, лю­бо поп­ро­ща­ла­ся з на­ми (Кат­рю як об­ня­ла во­на, Кат­ря аж iзд­риг­ну­ла­ся) та й пiш­ла со­бi до­до­му го­рю­ючи.

Катря за нею ус­лiд по­ди­ви­ла­ся. Сi­ла на ла­вi й ди­ви­ла­ся по ха­тi, ди­ви­ла­ся на нас пильни­ми та бист­ри­ми очи­ма, на­че во­на що по­хо­ва­ла - та не­доб­ре ще об­мiр­ку­ва­ла­ся.

- I доб­ре, до­ню, - оз­ва­ла­ся до неї ма­ти, - батьку покорила­ся…­ пе­рей­де ту­га, знай­деш со­бi до па­ри… - та й хо­тi­ла її по­жалувати…

Як же за­ри­дає Кат­ря, як за­ту­жить! I нев­га­ває пла­чем своїм. Ми ко­ло неї хо­ди­мо, ми ко­ло неї па­даємо, а то вже скла­ли ру­ки та й не по­во­ру­ши­мось.

Минув ра­нок, ми­нув день, по­ми­нув ве­чiр, нiч ми­нає - у нас в ха­тi ри­дан­ня го­лос­не, та гiр­ке, та роз­пач­ли­ве. З уто­ми пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти, а ско­ро за­не­се їй го­ло­су людсько­го, го­мо­ну ден­но­го, ско­ро у ти­шi ноч­нiй зiтх­не ма­ти або я во­рух­нусь - усе те, ко­жен бдго­лос на­че по­буд­жає, на­че до­дає ту­зi си­ли - i ту­жить во­на зно­ву, i ри­дає, i по­би­вається.

Прийшла до нас Ма­ру­ся. Си­ди­мо усi ти­хо со­бi у смут­ку. Нiх­то не по­рається, не ро­бить нi­чо­го. Так i си­ди­мо.

Бралися за­го­во­рить до неї, ко­ли Кат­ря як крик­не на нас:

- Ну, ка­жiть ме­нi, що ви ка­за­ти­ме­те, - ка­жiть, чи не мер­лi вста­ва­ти­муть? - Та од­хи­ля­ючи нас вiд се­бе, та не слу­ха­ючи нас, на­рi­ка­ти ста­не, жал­ку­ва­ти­ся: - Ко­ли б же хоч попрощат­ись прий­шов - ко­ли б же хоть ще раз йо­го по­ба­чи­ти! Як я гля­ну на йо­го? Та ме­нi з-за йо­го пле­ча удо­ви­не лич­ко кра­совите дви­жi­ти­ме… ме­нi їх лю­бi сло­ва чу­ються, я їх ко­хання спо­чу­ваю, в ме­не сер­це схне!.. По­ки­ну­ла йо­го!.. Бач, чо­го вiн сму­ту­вав! А я, щоб ви зна­ли, я йо­го ще бiльш за той сму­ток лю­би­ла, я йо­го ще луч­че жа­лу­ва­ла, я йо­го як розваж­ала!.. Ох, важ­ко, важ­ко ж ме­нi!..

- А чим вiн ви­нен, що пер­ше лю­бив? - ви­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Хто вин­ний, що я про­па­даю? Хто вин­ний?

- Коли ти йо­го вiр­но лю­биш… - щось по­ча­ла знов Марус­я…

- Чи ж я не лю­би­ла вiр­но? Чи я ж не ко­ха­ла щи­ро? А те­пер ме­нi що? Луч­че б я йо­го по­хо­ва­ла!

XI

Час збi­гав; ту­га якось пот­ро­ху втих­ла - та на усе розляглас­я. Пiш­ли­ся то­дi Кат­рi отi ран­ки дов­гi, а тi ве­чо­ри ще дов­шiї, тi днi, нi­як не пе­ре­бут­нi, - що все си­диш та ду­маєш, яке ли­хо твоє, i як прий­шло на те­бе, i як не по­ки­не те­бе нiкол­и.

Уночi во­на ма­ло спа­ла; ус­та­не - нi об чiм не дбає; ся­де ко­ло вiк­на, iз­ло­жить ру­ки, си­дить та в вi­кон­це ди­виться. Та­кеньки тиж­нi схо­ди­ли, що во­на, жи­ву­ща, бу­ла на­че мерт­ва. I ми хо­ди­мо - на­че що в ха­тi вмер­ло. А ра­зом, яко­го­-не­будь ве­се­ло­го про­ме­нис­то­го ран­ку або ти­хо­го тем­но­го ве­чо­ра, во­на як ожи­вiє, - та­ки­ми рев­ни­ми, гiр­ки­ми сльоза­ми обiл­лється! I ту­жить, i ри­дає, i б'ється до вто­ми… - i знов стих­не, i знов на­че нi­що їй не до­хо­дить до­жи­ва. Хо­тi­ла з нею ма­ти го­во­ри­ти, хо­тi­ла пи­та­ти, - про­сить: "не го­во­рiть нiчо­го i не пи­тай­те нi­чо­го". Нi зо мною, анi з Ма­ру­сею роз­мо­ви не хо­че; ча­сом нi­би з нас смiється.

Мати жу­ри­ла­ся ду­же. Пи­ли­пи­ха усю прав­ду на­шу зна­ла, а ра­ди не зна­хо­ди­ла, хоч яка бу­ла мис­ли­ва со­бi. Во­на тiль­ки су­ди­ла та сва­ри­лась, що ма­ти ко­риться чо­ло­вi­ку, що з то­го усе ли­хо встає, - та бiльш во­на до­во­ди­ла то­го гнi­вом своїм, анiж сло­ва­ми. Дiж­да­ли ми батька з до­ро­ги. Повер­нувся вiн та­кий, який пi­шов - не­лас­ка­вий. Ос­ма­ле­ний сон­цем та об­вiт­ре­ний, зда­вавсь вiн ще пох­мур­нi­ший, нiж був. По­вер­нув­ся до­до­му уве­че­рi; ми ще не ля­га­ли, а вже всю­ди бу­ло ти­хо, як йо­го го­лос грiз­ний по­чув­ся. Ми ки­ну­ли­ся, я i ма­ти, йо­му на­зуст­рiч, кли­че­мо Кат­рю за со­бою: "iди батька стрi­ча­ти". Вiн у двiр ус­ту­пив, нас ми­на­ючи, тiльки мовч­ки вкло­нив­ся, - ми так i стоїмо; вiн опо­ря­див усе, - то­дi у ха­ту, сiв на ла­вi од­да­лiк од усiх. Ма­ти ве­че­ря­ти про­си­ла - вiн кив­нув го­ло­вою, що доб­ре, i ве­че­ряв усе мовч­ки, усе не див­ля­чись на нас. Тiльки од­но­го ра­зу йо­го очi бист­рi спог­ля­ну­ли на Кат­рю пильно, - на­чеб ос­ма­ле­не об­лич­чя по­бi­лi­ло тро­хи, а вiн нi­ко­му не ска­зав нi­чо­го.