А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, - бачу - зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
- Втомився я, - каже батько.
- На добранiч вам, - кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
- Що тобi, Катре? - питаю. - Чи ти батька iзлякалася?
- Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, - я сама нещаслива!
- Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, - годi! - вговоряю її.
- Втиши ж ти перш моє серце! - одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.
- Темна нiч яка! - промовляла Катря сумуючи, - яка темная та довгая! - А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, - каже: - Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi - боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
- Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
- Повiсти, як усе було, - не вмини нiчого! - велить. I усе йому мати повiстила, що було.
- Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, - просить батька: - вона послухала, покорилася, а нещаслива.
- Вона не мене послухала, - одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала - гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора - так, як iк гаю побрався, - а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…
- Як вiн прийняв теє, - не знаю, - говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, - от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, - то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.
XII
Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: "Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!", а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш - "що треба? чого хочете?" До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче - i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут - i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: "Отсе люди! Що той розум людський!"
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
- Боже мiй, Катрусю! - згадаю їй: - як колись - що ти за весела була!
- Була весела, - одкаже, - бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося - зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку - родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти - усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…
Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
- Скажи менi, Катрусю, - питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, - чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.
- Не бiйся, не бiйся, - каже, - я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…
- Як? Вже забула?
- Ой, Химо, - промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе - як усе минає! Що було нам дороге, над душу, - бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.
- А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?
- Мати ж наша? - кажу…
Перехопила мене:
- Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, - побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
- О, є у свiтi добрi люди, є правда! - говорить Маруся.
- Хiба у наших мислях iз тобою!
- А що се, Катре, - кажу, - се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?
- Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…
Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
- Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! - То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько - дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку - хвалилася, що добра.
- А справдi добра, - казала Катря.
- Добре, коли б i тобi таку, - говорить Пилипиха.
- Добре б i менi, - каже Катря.
На другий день рано батько iз двору поїхав, - у тиждень повернувся - аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi - яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили, анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають - тiльки ми й знали.
XIII
Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.
- Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? - кажу їй.
- Нi, - говорить, - менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слухає - i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама - а тепереньки тiльки що ради не просить - жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:
- А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
- Отсе! - покрикну. - Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…
- Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…
- Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…
- Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, - пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, - та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре - де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, - я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:
- Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
- Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:
- То що?
- Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?
- Я за його умерла б, - говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, - я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.
- Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.
- Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…
- А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
- Хоч горе, - я вiд його усе прийму за добре.
- А мати ж твоя?
- Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
- Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться…
- Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!
- Як же ти замiж пiдеш?
- Я не пiду замiж.
- А мати стане силувати.
- Що ж? Важко менi буде.
- Та вже ж важко за нелюбого йти!
- Нi, я кажу - буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…
- Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
- Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
- Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!
- Нехай! Аби я його кохала.
- Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
- Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…
- Прощавай, Марусенько! - кажу їй.
- Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: "Годi!" I годi.
- А що? - пита Катря в мене всмiхаючись, - чи ж я не вгадала?
- Твоя правда, - кажу. - Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!
- Гiрко даремне кохати, - промовила Катря, - гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: "Нащо те кохання у свiтi?" А Маруся: "А коли серце кохає - як не кохати?" Катря собi: "Який прибиток з тих любощiв, - чи ж вартi?"
Маруся: "Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого кохання…"
Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.
- Катре! - кажу їй, - так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
- Аби то! - вона менi, - аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину - нехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася - що буде з нею. Мене просить:
- Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, - спогляне на Катрю i мине…
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею - я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй - i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока - нi древа, нi квiту, нi щебетання…
- Катре! - кажу, - чого се ми тут прийшли?
- Ходiм у печери, - говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
- Не ходи, Катре! - прошу, - вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi - вже душно менi:
- Вернiмось, Катре! - йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася - крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала - невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi - геть одкинула - тiльки вони гур-гур - розкотилися! Я кинулася збирати:
- Що тобi таке, Катре? - А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.
- Катре! - покрикну. - Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.
- Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула - чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла - заспокоєна та радiсна, та сама дивується…
- Химо! - каже до мене. - Я у черницi пiду. Я скаменiла - як стояла.
- Буде менi спокiй, - промовляє радiючи.
- В черницi! - кажу. - А мати ж? А батько?
- Ходiм додому, ходiм, - перехопила мене, - нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:
- Тату, мамо! Я пiду в черницi, - я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
- Катре! Катре! - покрикне мати.
- Я пiду у черницi, - промовляє Катря, - стану богу молитися.