Три долі - Марко Вовчок 8 стр.

- Ти ж в нас од­на ди­ти­на єди­на, ми то­бою втi­ша­тись хо­тi­ли, а ти нас ду­маєш по­ки­ну­ти при на­шiй ста­рос­тi… - пла­че ма­ти…

- Я за вас бу­ду бо­га про­си­ти, - ка­же Кат­ря.

- Годi, доч­ко, го­дi! - мо­вить батько. - Я та­ко­го сло­ва щоб бiльше не чув вiд те­бе!

- То ви ме­не не пус­ти­те? - пок­рик­не Кат­ря. - Пус­тiть ме­не! Не гу­бiть моєї ду­шi!

- Я ска­зав: го­дi - то й го­дi! - знов мо­вить батько. - Я нiкол­и те­бе на се не бла­гос­лов­лю!

- Чи ж те­бе бог ми­ло­серд­ний прий­ме, як ро­ди­те­лi не бла­гос­лов­лять, моя ди­ти­но? - вмов­ляє ма­ти.

- Пустiть ме­не… не гу­бiть моєї ду­шi… Я пi­ду, пус­тiть ме­не!.. - сло­во од­но Кат­ри­не.

З то­го ча­су усе про­си­ла­ся у чер­ни­цi, про­си­ла­ся та плака­ла. Нi­ку­ди вже не йде - си­дить у ха­тi - пла­че.

Тиждень збiг.

Одного ран­ку про­ки­ну­ли­ся ми, - не­ма Кат­рi: де во­на? Я кли­чу - не ози­вається, - я ки­ну­ла­ся скрiзь шу­ка­ти, шу­кає й ма­ти - нi­де не­ма, нiх­то з су­сiд не ба­чив.

- Десь пiш­ла про­хо­ди­ти­ся, - ка­же­мо, а са­мi вже не впев­няємось, вже сер­це мре… Не­ма Кат­рi i опiвд­ня; ве­чiр, нiч - не вер­тається. Яко­во то бу­ло ма­те­рi пе­рет­ри­ва­ти; яко­во їй бу­ло батько­вi опо­вiс­ти­ти, - а батька той день до­ма не бу­ло. Як по­чув вiн - бi­ленький став, зов­сiм бi­ленький…

- Коли? -спи­тав.

- Вчора ра­не­сенько, - про­ки­ну­ли­ся, вже її не­ма! Усе Своє по­ки­ну­ла, пiш­ла! - вби­вається ма­ти.

Батько ко­нi зап­рiг свi­жi й поїхав за­раз. Два днi йо­го iде бу­ло - на тре­тiй по­вер­нув­ся на­че з-пiд зем­лi.

- Нема? - пи­тає ма­ти, хоч ще зда­ле­ка йо­го са­мо­го побачи­ла­ i зап­ла­ка­ла.

- Нема, - од­ка­зав.

Ще шу­ка­ли, ще пи­та­ли - не чут­но нi­де, нi­де не­ма її, як у во­ду впа­ла.

- Де ж во­на пiш­ла? Де ж во­на по­дi­ла­ся? - раз у раз гово­рить ма­ти. - Мо­же, те­пер у ве­ли­кiй при­го­дi, мо­же…

Батько нi­чо­го сво­го не ка­же…

Нема у свi­тi гiр­ше, як та не­вi­до­мiсть, не­пев­нiсть: що нi зас­по­коїться, нi за­жу­ри­тись доб­ре не дасть; та­кеньки ми жи­ли. Що­го­ди­ни Кат­рю хо­ва­ли, що­го­ди­ни знов опо;жив­ляли; уся­кi її при­го­ди й бi­ди оп­ла­ку­ва­ли, то знов на­дiю скла­да­ли, що бог їй у всьому до­по­мо­же i на доб­ре ви­ве­де.

Говоримо, бу­ло, iз ма­мою та зга­дуємо, - батько слу­хає, - бро­вою не здвиг­не… При­хо­ди­ли раз по раз лю­ди звi­да­ти нас, а най­бiльш тих мо­ло­диць-жа­лiб­ниць убi­га­ло, що во­ни, бу­ло, в нас i на­ще­бе­чуться, i нап­ла­чуться.

Дуже су­ди­ла нас Пи­ли­пи­ха, нав­ча­ючи, що са­мi провини­ли­, а ще дуж­че жу­ри­лась са­ма на­шою на­пас­тю. Ду­же тяж­ко сму­ту­ва­ла Ма­ру­ся.

Пережили ми вi­сень i зи­му; дiж­да­ли знов вес­ни. Чу­ток бу­ло чи­ма­ло для на­шо­го жа­хан­ня й спо­дi­ван­ня. Про­чуємо, що десь там, в по­вi­тi, ба­чи­ли дiв­чи­ну, нi­ко­му не знай­ому - батько їде пи­та­ти - об'їжджає ок­ру­ги шу­ка­ючи. Про­чуємо, що десь мер­лу знай­де­но - їде батько на неї по­ди­ви­ти­ся; чи утоп­ле­ну по­ня­то - їде батько її по­ба­чи­ти. Пев­нос­тi дожи­даємо - пла­че­мо; доз­наємось, що не во­на - дя­куємо, ра­дi - i знов пла­че­мо та су­муємо, що її слiд за­пав.

Коли кли­чуть од­но­го ра­на батька й ма­тiр до свя­ще­ни­ка. Ма­ти й на­ля­ка­ла­ся, i зра­дi­ла, i зап­ла­ка­ла.

- А по­що то? - пи­та то­го дя­ка, що за на­ми прий­шов. - Ко­ли знаєте, ска­жiть нам, го­луб­чи­ку!

- Менi ба­тюш­ка нi­чо­го не приз­на­вав­ся, то й я не знаю нi­чого, - од­ка­же дяк.

Такий був справ­дi, що сам со­бою не знав нi­чо­гi­сiнько, - i го­лiв­ка йо­го бу­ла та­ка ма­ле­сеч­ка, як зер­нят­ко.

Приходять батько й ма­ти до свя­ще­ни­ка, вiн їм ка­же:

- Дитина ва­ша жи­ва.

- Господи бо­же мiй доб­рий!

Розказує то­дi свя­ще­ник, що во­на вже в мо­нас­ти­рi далеком­у, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йо­му пи­шуть з то­го мо­нас­ти­ря, що та­ка дiв­чи­на з ва­шо­го се­ла прий­шла у наш мо­нас­тир i зос­та­ла­ся, ма­ючи ве­ли­ке жа­дан­ня чер­ни­цею бу­ти; а роз­пи­та­ли в неї, що ро­ди­те­лiв має за­мож­них, то не­хай ро­ди­те­лi од­жа­лу­ють їй де­що на про­жит­тя, бо вселила­ся­ во­на у їх в та­кiм убо­жест­вi, що й не ска­за­ти; чер­ни­цi, якi ми­лос­ти­вi, зда­ру­ва­ли їй що­мо­га; а ще не­хай ро­ди­те­лi не за­бо­ро­нять їй спа­се­нiя, бо се тяж­кий грiх їм бу­де, i не­хай при­си­ла­ють доч­цi своє бла­гос­ло­ве­нiє. "Мо­ли­мо­ся бо­го­вi, - пи­шуть, - а вас про­си­мо, щоб на­пу­тить i на­вес­ти ро­ди­те­лiв на доб­рi i хо­ро­шi мис­лi та вчин­ки".

- Пишiть доч­цi бла­гос­ло­ве­нiє, - ка­же свя­ще­ник, - не спор­теся, не вiд­ма­гай­тесь - все рiв­но її не вер­не­те, а жа­лю наро­бите, i грiх вам бу­де.

- Не вер­неться вже? - пи­та ма­ти та пла­че. - Нi­ко­ли вже не мож­на?

- Авжеж, - од­ка­зує свя­ще­ник: - пи­шiть бла­гос­ло­ве­нiє.

- Хай же її бог бла­гос­ло­вить, мою ди­ти­ну! - про­мо­ви­ла ма­ти, - хай бог її бла­гос­ло­вить!

А батько стоїть - не го­во­рить.

- То й доб­ре, - хва­лить свя­ще­ник, пог­ля­да­ючи на батька, - я так i на­пи­шу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють…

- Нi, - оз­вавсь то­дi батько, - за ме­не, за батька, не пи­шiть, ба­тюш­ка; я не бла­гос­лов­лю.

- Як же? Та се грiх то­бi ве­ли­кий! - стра­хає свя­ще­ник. Батько знов нi­чо­го не го­во­рить.

- Годi, го­дi вже! - вмов­ляє свя­ще­ник. Батько усе нi­чо­го не го­во­рить.

- Напишу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють.

- Нi, ба­тюш­ка, батько не бла­гос­ло­вить нi­ко­ли - се на­пи­шiть, ко­ли хо­че­те, - прав­да бу­де. Щас­ли­во!

Уклонився та й до­до­му поб­равсь.

Мати не про­сить, не ози­вається - тiльки пла­че та ту­жить.

- Що ж се та­ке? - го­во­рить свя­ще­ник до ма­те­рi. - Чи ж так рiд­ну ди­ти­ну по­ки­не­те на вбо­жест­во, як си­ро­ту?

Мати за­раз ки­ну­ла­ся до­до­му, до батька за гро­ши­ма, а батько хоч сам не ка­зав да­ва­ти, та й не за­бо­ро­няв, - зiбрал­а ма­ти гро­шi, за­раз од­нес­ла свя­ще­ни­ко­вi, щоб пе­рес­лав Ка­трi.

- Це доб­ре, - ка­же свя­ще­ник, - ко­лись, мо­же, вiн i поблаго­словить, а те­пер на­пи­шу, що ма­ти бла­гос­ло­ви­ла…

А тут лю­ди про­чу­ли, iдуть - ра­дi­ють - до нас: "До­ча­са ва­ша жи­ва! Ди­ти­ну ва­шу бог бе­ре­же! Чи вже чер­ни­цею? Чи ду­же да­ле­ко? Мож­на од­вi­да­ти, хоч i да­ле­ко. У доб­ро­му мiс­цi знай­шла­ся. Мо­же, ва­шу ди­ти­ну так бог доп­ро­ва­див".

Мати до усiх ози­вається то жа­лем своїм, слiзьми, то й сло­вом, - батько нi до ко­го не оз­веться. Хтось з лю­дей йо­му ка­же: "Ва­ша доч­ка". - "В ме­не не­ма доч­ки", - одмо­вив. "Ва­ша доч­ка чер­ни­ця". - "В ме­не не­ма доч­ки", - знов од­мо­вив.

Тижнiв у три одiб­рав свя­ще­ник знов лист, що дя­кує Ка­тря батька й ма­тiр за лас­ку i за гро­шi i про­сить, щоб її не за­бу­ва­ли.

- Як же їй там? Доб­ре? Чи зду­жа? Чи здо­ро­ва? - се ма­ти пи­та­ла­ся. А свя­ще­ник ка­же:

- Авжеж!

А дяк:

- Хто се зна­ти мо­же? Во­на там, а ми тут.

Не спо­дi­ва­ючись Кат­рi, ста­ли ми жи­ти у ти­хо­му, а невга­вучому смут­ку. Ста­рий батько си­вiє; на ви­со­ко­му чо­лi мор­щина у всю довж ляг­ла, гли­бо­ка та по­ну­ра.

XV

По усiх тих ви­пад­ках та бi­дах ма­ти якось стрi­ну­ла­ся iз Чай­чи­хою: зап­ла­ка­ли обид­вi та з то­го ча­су по­ча­ли знов од­на до 'днiї хо­ди­ти та вку­пi го­рю­ва­ти. Час­тiш хо­ди­ла до нас Чай­чи­ха, бо ма­ти все не­ду­гу­ва­ла. Зiй­дуться, зга­да­ють дав­нє - й сму­ту­ють. Прий­де i Пи­ли­пи­ха… Бу­ла i в неї своя жур­ба та нi­ко­ли во­на не жа­лi­ла­ся i зро­ду не пла­ка­ла. От­се, як ба­чу її, прий­де бу­ло, ся­де ви­ще усiх, пог­ля­дає, на­че су­дить су­дом, i роз­ка­зує:

- Моя Ма­ру­ся в'яне. Нi­чо­го їй не ми­ло. Вби­рається не гля­дячи, що бе­ре на се­бе. Мiж дiв­ча­та не йде; за гу­лян­ня бай­ду­же їй… Те­пер сва­тає По­хи­лен­ко - "не хо­чу!.." А як ти, ка­жу, не хо­чеш доб­ро­хiть, то я те­бе си­лою вiд­дам. "Оддай­те, та ви ме­нi, ма­мо, свiт зав'яже­те, - i ме­нi, i йо­му. Не бу­де у нас в ха­тi нi лю­бо­вi, нi лас­ки… Я йо­го не знаю i не ко­хаю, i не бу­ду… Згляньтесь хоч на йо­го, за що доб­ро­му па­руб­ко­вi свiт зав'яза­ти!"

Що ж, ка­жу, i ти хо­чеш у чер­ни­цi? I ти ме­не ду­маєш при моїй ста­рос­тi по­ки­ну­ти? "Нi, ма­мо. По­ки вас гос­подь на свi­тi дер­жить, я вас нi­ко­ли не по­ки­ну"…

- Може, ко­го лю­бить та боїться приз­на­тись, - го­во­рить ма­ти, - мо­же, яко­го си­ро­ту вбо­го­го по­ко­ха­ла.

- Питала я: хто те­бе з ума, з ро­зу­му зво­дить? - "Нiх­то ме­не з ума, з ро­зу­му не зво­дить".

Змовкне Пи­ли­пи­ха; за­жу­риться, не хи­ля­чи го­ло­ви; ма­ти з Чай­чи­хою про до­лю та про без­та­лан­ня свi­то­ве поч­нуть, а зве­дуть усе на дi­ток своїх…

- А що, Ма­ру­се, го­луб­ко, - бу­ло ка­жу їй, - що се у свi­тi ро­биться?

Вона ос­мiх­неться ме­нi.

- Як ти жи­веш, Ма­ру­се? - пи­таю. -Чи усе лю­биш так са­мо?

- Так са­мо, - од­ка­же.

- Може, вiн хут­ко оже­ниться - йо­го ма­ти усе пла­че: оже­нись та оже­нись… хва­ли­ла­ся, що обi­щавсь: оже­ню­ся…

- Нехай йо­му доб­ре бу­де! Не­хай щас­ли­во!

Такеньки бу­ло i роз­мов­ляє зо мною, ча­сом спi­ває, ласка­ва та ввiч­ли­ва.

Чайченко знов мiж на­шу че­лядь уявив­ся… Та­кий са­мий хо­ро­ший, мо­же, ще кра­щий… бо як хо­ро­ший та лю­бий по­болiє або по­тер­пить, мiц­нiй до йо­го дур­не сер­це приля­гає… Знов вiн до всiх при­вiт­ний, знов зо всi­ма го­во­рить i знов нi­ко­го не ко­хає… Удо­ва йо­го люб­ле­на то­дi вже звiнчал­ася з якимсь шин­ка­рем.

Маруся ба­чить йо­го… Роз­мо­ви з ним не шу­ка­ла, не на­верталася йо­му на очi - хто б пiз­нав, що ко­хає йо­го! Тiльки рум'янi­ти ста­ла, як став вiн бу­ва­ти…

- Отсе ти рум'янiєш, - ка­жу.

- А ма­ти усе го­во­рить, що за­не­па­даю. Пi­ду - не­хай поба­чить ме­не рум'яну.

- А чо­го все ти смут­ная?

- Невесело, Хи­мо.

- Ти усе їм пе­ча­лиш­ся, - а чо­го? Йо­му у свi­тi не гiрш, як iн­шим, жи­веться!

- Йому не доб­ре! - ви­мо­вить i на ли­цi по­бi­лiє.

Якось роз­мов­ля­ли та ра­ди­ли­ся у нас в ха­тi Пи­ли­пи­ха, Чай­чи­ха й ма­ти, - ко­ли Чай­чи­ха й ка­же вдо­вi:

- Дуже ме­нi ва­ша доч­ка Ма­ру­ся ми­ла: ко­ли б ме­нi та­ку не­вiс­точ­ку гос­подь пос­лав!

А Пи­ли­пи­ха ка­же:

- В'яне моя Ма­ру­сяI

- Та їй, здається, тро­хи по­луч­ча­ло: бу­де здо­ро­ва!

- Не ка­жiть - по­луч­ча­ло: во­на в'яне!

- Мiй Якiв - доб­рий па­ру­бок, - знов Чай­чи­ха го­во­рить, - я та­ки йо­му од гос­по­да спо­дi­ва­юся до­лi. Те­пер вмов­ляю йо­го: си­ну мiй, од­ру­жи­ся! - "Доб­ре, моя ма­ти, - од­ка­же, - одру­жуся, чи не ви­яс­ниться ме­нi з хо­ро­шою лю­ди­ною!" На­що ж ме­нi кра­щої пи­та­ти йо­му, як ва­ша доч­ка? Ка­жiть ме­нi, го­лубочко, ка­жiть ме­нi до вас ста­рос­ти сла­ти!

- Моя Ма­ру­ся не схо­че, - я си­лу­ва­ти не хо­чу.

- Та хоч пос­пи­тай­те її, люб­ко, хоч пос­пи­тай­те! А ми усе те з кiм­на­ти чуємо з Ма­ру­сею. I чуємо, як Пи­ли­пи­ха вимови­ла­: "доб­ре, я пос­пи­таю!" Як вий­шла до сад­ка i кли­че Ма­ру­сю.

Маруся то­дi ус­та­ла од шит­ва сво­го, йде… Я її за ру­ку:

- Марусе! От ди­во!

- Яке ди­во, Хи­мо?

Увiйшла у ха­ту.

- Марусе! - пи­та її ма­ти, - Чи ти пi­деш за Чай­чен­ка за Яко­ва?

- Пiду, - од­мо­ви­ла.

Пилипиха аж ру­ки зня­ла уго­ру, - зди­ву­ва­ла­ся. Чай­чи­ха ра­дiє так, бо­же мiй доб­рий! Усiх об­нi­має, цi­лує, пла­че та дя­кує. I ма­ти вi­тає, доб­рить, а смут­нiш їй, ма­буть, ста­ло, - ма­буть, зга­да­ло­ся…

- Се ти ме­нi ко­риш­ся, доч­ко, чи по своїй лю­бо­вi за йо­го йдеш? - пи­та Пи­ли­пи­ха.

- По своїй лю­бо­вi, ма­мо.

- Давно се ти йо­го лю­биш?

- Як йо­го знаю, ма­мо.

Бiльш Пи­ли­пи­ха доч­ки не пи­та­ла, тiльки про­мо­ви­ла:

- Я не бо­ро­ню то­бi, доч­ко!

Почали умов­ля­ти­ся та по­ча­ли ра­ди­тись… по­ча­ло­ся за вi­но, за ве­сiл­ля…

Заручили їх. Гу­ля­ло ба­га­то лю­дей на за­ру­чи­нах. Вiн був до неї при­вiт­ний, як до iн­ших, тро­хи смут­ний, нед­ба­лий… Во­на бу­ла спо­кiй­на та яс­на…

Став вiн до неї хо­ди­ти що­ве­чо­ра.. Iде до неї - не спiшить­ся­; про­щається з нею - не за­ба­риться…

- Марусе! - го­во­рю. - От­се ти за йо­го за­мiж iдеш - чи ж то­бi не при­хо­дить на дум­ку, що бе­ре вiн те­бе не по ве­ли­кiй лю­бо­вi-ко­хан­ню?

- Знаю, - ка­же, - що вiн ме­не не ко­хає; се я дав­но i доб­ре знаю, - та вiн ме­не i не цу­рається. Вiн до ме­не при­хо­дить, го­во­рить… Я йо­го роз­ва­жа­ти­му, я йо­му до­год­жа­ти­му, - ве­селiш йо­му у ха­тi бу­де зо мною, як те­пер са­мiт­но­му.

- Трудно так жи­ти, Ма­ру­се! Щоб ти ко­лись не ка­ялась!

- По чо­му ме­нi труд­но бу­де? Чо­го ка­ятись? Я нi­ко­ли не ду­маю, труд­но чи важ­ко ме­нi бу­де: як бу­де, так i бу­де; я пе­рет­ри­ваю: я роб­лю, як ме­нi моє сер­це чує, що луч­че…

XVI

Повiнчали їх во­се­ни.

Менi то­дi бу­ло ва­женько. Усе бу­ло ка­жу со­бi: дур­на, дур­на го­ло­ва, не­ро­зум­на! Усе бу­ло мiр­кую i об­мiр­кую доб­ре, - а не по­ма­гається… По­ча­ла я то­дi час­тiш до Ма­ру­сi хо­ди­ти - лег­ше на­че ме­нi ста­ло… Од­но, що Ма­ру­ся бу­ла ме­нi зав­сi­ди доб­ра, а дру­ге, що цi­ка­вiсть моя; як то во­ни жи­вуть iз со­бою? По­ча­ла я до них уча­ща­ти.

I бу­ло як не прий­деш до їх - су­мир­но i сог­лас­но, та тiльки чо­гось ду­же вже по­ряд­но, - от ка­жiть, гос­тi усе си­дять, а гос­по­да­рiв i не­ма. Не­ма, як то бу­ва ча­сом, чо­ло­вiк i жiн­ка гос­тей вi­та­ють: "Ану, чо­ло­вi­че, вне­си з ко­мо­ри, що там!" - "Ану, ли­шень, жiн­ко, час­туй лю­бих гос­тей!", що ба­чиш, жи­вуть во­ни, як свої, i все у їх вку­пi: бо­ле­щi i ра­до­щi, дум­ки i гад­ки, вар­ти i жар­ти: чи за­го­во­рить один, дру­гий перехопи­ть - до­ка­же… А мо­ло­дi Чай­чен­ки хоч i ряд­ком сидiтиму­ть, та бу­ла мiж ни­ми як стi­на за­лiз­на. Чи той пiд­нi­меться, дру­гий ус­ту­пає геть, мiс­це дає, - до­торк­ну­тись стережеться­; во­на до йо­го за­го­во­рить, як доч­ка до батька, - вiн до неї, як зять до те­щi.

Пилипиха су­му­ва­ла, вiд­дав­ши Ма­ру­сю за­мiж; з су­му то­го за­не­па­да­ти ста­ла.

- Як бог ми­лує? - пи­та бу­ло в неї ма­ти.

- Сама жи­ву, - од­мо­вить; то­го не ска­же, що сум­но са­мiй жи­ти, нi в свi­тi.

Ходить до доч­ки, i за­вид­но їй ба­чи­ти, що там без неї своя сiм'я.

- А що, як дiт­ки ва­шi? - спи­таємо.

- Була у їх в гос­ти­нi, то усе га­разд.

- Свекруха ва­шу Ма­ру­сю ду­же лю­бить, - як свою рiд­ну ди­ти­ну.

- Маруся го­дить свек­ру­сi, як ме­нi го­ди­ла… З Чай­чен­ком Пи­ли­пи­ха по­во­ди­ла­ся зви­чай­ненько, унят­ли­во, тiльки як з чу­жим-чу­жi­сiньким чо­ло­вi­ком, що нi­чо­го йо­му ка­за­ти, нi об чiм йо­го пос­пи­та­ти.

- Мiй зять, - го­во­рить бу­ло, як от ка­жуть: "да­ле­кий по­вiт".

- Отеє в вас те­пе­реньки двоє дi­ток: i доч­ка й син, - ду­має хто улес­тить ка­жу­чи.

- В ме­не од­на рiд­на ди­ти­на!

Як вже ста­ра Чай­чи­ха її ша­ну­ва­ла, як вже го­ди­ла їй - в неї на­че i очi й ву­ха по­за­вi­шу­ва­нi. Нi­ко­му во­на так низько та гор­до так не кла­ня­ла­ся, як тiй бiд­нiй Чай­чи­хi, що та бу­ло но­чi не до­сип­ляє, - ду­ма, за що лас­ки од­па­ла та як знов пiд ту лас­ку пi­дiй­ти? Са­ма так нам приз­на­ва­ла­ся. Да­лi страти­ла на­дiю влас­ка­вить Пи­ли­пи­ху: як Пи­ли­пи­ха до їх у ха­ту - во­на ти­хенько з ха­ти, - десь хоч пiд ти­ном пе­ре­бу­де. "Дi­ждуся, що во­на поп­ро­щається, то­дi i увiй­ду - не мо­жу їй до­кучати со­бою, не хо­чу со­бою її гнi­ви­ти - бог iз нею! Як­би не во­на ме­не сму­ти­ла, то б ме­нi та­ке доб­ре жит­тя бу­ло з ни­ми. У ха­тi в нас лю­бо, ми­ло! Я вже не знаю, ко­го я бiльше ко­хаю, чи сво­го Яко­ва, чи Ма­ру­сю? I та­кеньки я ду­маю: чи ж се її ди­ти­на, що та­ка во­на люб'яча та при­хильна, ся Ма­руся!"

Стара не дов­го ще по­жи­ла: на дру­гий рiк по ве­сiл­лю вмер­ла. Не ду­же й бо­лi­ла.

Як її по­хо­ва­ли, Пи­ли­пи­ха по­ча­ла день у день до доч­ки хо­ди­ти, до­до­му тiльки на нiч, а ко­ли, то й но­чує у доч­ки. Ди­ви­ти­ся ве­се­лiш ста­ла.