11
Кiбець, плутаючи ногами, нарештi вибрався на дамбу. Вiн радiсно замахав руками, потiм поправив рожевi жiночi гетри на ногах. Вiн повертiв головою. Ухопив вiтер руками: раз, другий. Застрибав на мiсцi i знову почав вимахувати руками: ось, який я, менi й сьогоднi це вдалося. Потiм вiн вiдтягнув гумку на вилинялих шортах, i прямо з дамби (хо! з висоти кiльканадцяти метрiв) подзюрив у воду. Далi вiн витягнув шию, так, як люди, що зробили щось незрозумiле для навколишнiх. Кiбець починав здогадуватися, що сцяти тут не треба було. I тихенько, косячи поглядом на власну тiнь, подався уздовж дамби. Тут його i сцапурила чиясь рука i потягнула до насосної станцiї. Рука була мiцна i мiцна, тому Кiбець спробував закричати. Але з'явилася друга рука, яка садонула його спочатку пiд щелепу, а потiм дала гучного запотиличника. Кiбець нарештi заспокоївся, повис ганчiркою i, заплiтаючись ногами, вiддався на волю руцi.
Север'ян затягнув мiсцевого божевiльного Кiбця до насосного вiддiлення. I почав з ним розмовляти. Кiбець лише пускав соплi, кричав, тож довелося його садонути пiд дих, а вже потiм дати льодяникiв. Кiбець недовiрливо глянув на лискучий пакунок. Потiм узяв, наче мавпа, розiрвав зубами й запхав цiлу жменю до рота. Север'ян сидiв напроти нього, у головi гупали водянi насоси, вiн курив i чекав, поки Кiбець пережує. Божевiльний закiнчував з однiєю жменю i брався за iншу, не забуваючи облизати липкi пальцi. Нарештi, десь за пiвгодини, у його очах промайнули проблиски розуму, i Север'ян подумав, що Кiбець не такий вже й iдiот. Токсиколог витяг фотокартку i тицьнув пальцем у Серафиму й Настю.
— Ти знаєш їх?
Кiбець почав терти свого рудого чуба, крутити головою i ховати очi. Вiн знову видурював у Север'яна льодяники. Але той лише пустив йому сигаретного диму в очi.
— Де ти бачив їх?
Кiбець, не дочекавшись нiякої винагороди своєму мавпуванню, ствердно, як це роблять блаженнi, тицьнув пальцем у Настю.
— Ця мертва!
Север'ян не прибирав фотокартки. Кiбець цiлу хвилину лупив переляканi очi, а потiм сказав:
— Ця сiла на паровоз i поїхала.
— Сама?
— Товстий чоловiк. А приїхала з iншим.
Север'ян пiдсунувся ближче, шаснув рукою до кишенi i витягнув шоколадку. Покрутив перед носом у Кiбця.
— Де ти їх бачив? Розкажи. Я дам тобi багато шоколаду. Ням-ням, — скрив вiн обличчя.
— Ням-ням, — повторив Кiбець.
12
Чакос дивився, як мiлiцiонер розливає горiлку. Це був капiтан з голомозою головою, стомленими очима, важкими рухами, як i належить людям його професiї. Коли горiлку розлили, обидва чоловiки мовчки випили, закусили малосольними огiрками й утупилися один в одного.
Обом, швидше за все, було неприємно. Вечiр сповзав на день, як непрана ганчiрка — дощi, передвiсники осенi, мили мiсто вже тиждень. I всiм це обридло. Зрештою, капiтан потягнувся був до пляшки, але облишив, сказав:
— Ну, i для чого воно тобi?
— Треба, — Чакос подивився якось убiк.
— Ну тодi слухай. Ми не знаємо, кого там знайшли. Зрозумiло? Калениченко казав, що їде до Реуса. I з усього видно, вiн там i був. Але коли все ото загорiлося, то ми знайшли тiльки одного. Другого не було. I те, що ми знайшли, могло бути i Калениченком, i Реусом разом. Утямив? Калениченка пасли давно. У нього кiнцi якiсь там були, грошi вiн брав страшнi. Ще тиждень, i його погребли б. Свої. Розумiєш? Тому краще його для усiх було поховати, — капiтан розлив горiлку. — От. А щодо тiєї дiвахи — хто його знає. У неї яка прописка? Не знаєш. От i дiзнайся, а там розберемося. Тут, щоправда, одна, схожа на неї, з Фiксою плуталася. Так, саме з тим Фiксою, що його на Басейнiй братва порiшила за бєспрєдєл. Я пориюся у справах. Але нiчого не обiцяю. Справа закрита, i там нiякої Серафими не значиться. Це я тобi точно кажу. Була циганка, так, циганка, але i ту вiдпустили за… Не знаю точно за що вiдпустили, — капiтан одним духом випив горiлку. Чакос витягнув двi стодоларових купюри, поклав перед капiтаном.
— Дива просто, — сказав вiн, потиснув руку капiтану i, бiльше нiчого не кажучи, вийшов пiд дощ.
Шум на вулицi трохи його заспокоїв. Чакос ткнув сигарету в рота. Потiм рвучко витягнув мобiльник i подзвонив:
— Слухай. Тодi Хруст повинен бути в курсi? А?
— Напевне. Що ти вiд нього приховаєш, — була вiдповiдь.
— Тодi старигань грається з вогнем, — пробурчав Чакос бiльше для себе.
— Так, i ще одне, — прошипiло в трубку. — Я забув тобi сказати: ми там знайшли купу всiляких колб, склянок рiзних. Ну ти розумiєш. Напевне, Реус переганяв наркоту зi своєю пасiєю. А мо' вони рулили разом з Калєкою.
— Дiла, — сказав Чакос i вирубив трубку.
13
Те, що Серафима жива, для Север'яна не було несподiванкою: людина, яка в життi переважно спiлкується з покiйниками i має справу з їхнiми нутрощами, навряд чи здивувалась би чомусь у цьому свiтi. Проте Север'ян вбачав у цьому логiчне продовження своїх пошукiв. Вiн дивився, як Кiбець запихає до рота шоколаднi плитки, нервово курив, поправляючи окуляри. Нарештi Кiбець доїв i поляскав себе по пузi долонями. Север'ян терпляче очiкував. Пiшов дощ, важкi краплi гухнули по жестi. Кiбець утягнув голову в плечi й посiк очима навсiбiч, показуючи, що йому страшно. Крiзь вiкно було видно шматок неба, частину пiрсу й дамби. Сплюнувши, Север'ян звiвся на ноги, погрозливо насупився.
— Ну, i коли ти бачив їх? — вiн ткнув пальцем у фотокартку i подумав: а нащо воно йому. Вiн що, детектив, щоби розшукувати цю малохольну iдiотку по всьому свiту? Але якийсь паскудний голос, липкий i обридливий, проскавучав з кутка, що це треба, i нiхто окрiм нього це не зробить. Аби токсиколог був набожною людиною, то напевне б перехрестився. I тут Кiбця прорвало. Вiн пускав соплi i розповiдав.
14
Нарештi вiдбулося. Терпкий запах соняшникового насiння, гул вiтру погорi оранжереї, усмiхнене обличчя Лєри з блазенськi опущеними кутиками очей i слоїк, повний слоїк брунатної рiдини. Усе це — як колiр Лєриних очей, як її чистий подих iз запахом соняшникового насiння. А надворi синiй холод, вiтер i зима. Нiздрi Серафими тремтять. Вона пiднiмає догори на долонi слоїк, пiд блiде сонце. Нарештi це вiдбулося.
— У тебе зараз жовтi очi, — сказала Лєра, i усмiшка розбiглася ї обличчям тисячами зморшок.
— Справдi? — i напевне, Серафима зараз нiчому не здивувалася. I це, напевне, була її перша й остання помилка.
— Тут тебе якийсь божевiльний запитував, — сказала Лєра. — Такий прикольний! — Лєра розсмiялася, дзвiнко, як могла, i впала спиною на гамак.
— Менi щось холодно, — сказала Серафима, обережно опускаючи слоїк з темною рiдиною i подивилася крiзь нього на свою подругу.
— Зима. Тому й холодно, — Лєра закурила. — Я, напевне, навеснi вийду замiж.
Серафима нiчого не сказала. Стиснула губи, поставила слоїк на стiл. В оранжереї стояв запах хризантем i орхiдей. Троянди не вродилися. Найдивнiше — троянди, — подумала вона i в задумi обiйшла гамак.
— Саме час. Саме час. Саме час, — повторила вона i заглянула у теплi карi очi Лєри. — А як виглядав той чоловiк?
Лєра зробила губи дудочкою. Потiм ткнула туди сигарету. Витягнула голову i протягнула обличчя до Серафими. Але Серафима не зробила вiдповiдного руху — лише клацнула запальничкою i провела вогнем у себе перед очима.
— Холодно, — знову повторила вона i сама здивувалася, бо дiйсно вiдчула псячий холод, що заповз у самi кiстки, у нутрощi: нарештi це вiдбулося, а ця iдiотка навiть не цiкавиться, що вона i якою цiною досягла цього, а може вона заздрить? Фактично, життя для Серафими вже нiчого не важило: анi своє, анi Хруста, анi Лєри. Вона, як мураха, пройшла тяжкий шлях, наослiп пiдбираючи iнгредiєнти, i це нiкого не цiкавить. Її, певне, вважають за дурну, провiнцiйну iдiотку.
— Як виглядав цей чоловiк? — майже прошипiла вона.
— Ну, в чорних окулярах. Iз зеленим обличчям. У потертiй джинсовiй куртцi. Вiн подiбний до бомжа. Смердiв весь. Ось, — ображено сказала Лєра i крiзь пальцi подивилася на подругу. За головою Серафими свiтило синє зимове сонце. Вiд запаху орхiдей паморочилось у головi. Лєрi зробилося нудно й моторошно. Вона сама собi пiдкурила, дмухнула димом. Зiскочила i, погойдуючи стегнами, подалася до виходу.
— Нам пора. Поїхали, якщо бажаєш, — сказала.
— Нi, я ще лишуся, — Серафима втомлено опустилася навшпиньки. — Я зателефоную.
— Атож. На тому тижнi.
Серафима клацнула запальничкою. Раз, другий — чуже життя має тiльки формальне значення, коли справа стосується власного.
Вона поглянула на Лєру, але сонце свiтило в очi, i перед нею стояла темна постать.
15
Ось так жiнки пiшли уздовж берега, а за ними — вiн: Кiбець все показує, а не розповiдає. I Север'яна це розсердило. Його мутило вiд запаху сечi, шоколаду, i давно не митого тiла. Запах гнилих водоростей, шум хвиль, що бились об пiрс. Вiн ухопив за плече Кiбця, i крикнув йому над вухо:
— Ти говори людською мовою, виродку!
Север'ян зарухався, як комаха-богомол, готова ухопити й роздерти жертву. Кiбець замахав головою, надув щоки, потримав повiтря i з шумом випустив. Замахав руками — так вiн показав, що тодi був вiтер. Тодi хапнув фотографiю, ткнув пальцем у дiвчат i побiг берегом. Упав, як пiдкошений. Пiднявся i знову упав за пiвметра вiд того мiсця. Север'ян не встигав за ним. Але вiн вже вловлював суть проблеми. Жiнки були на пляжi, i Кiбець за ними слiдкував. У них було багато пляшок. Напевне, пиво? Вино? Яка рiзниця. Тодi був вiтер. Якщо вони пiшли на пляж, то це тiльки влiтку. Але чому вiтер, вiрнiше, чому у вiтер? Чоловiк, невiдомий чоловiк, йшов за ними назирцi. Значить, вiн страхував когось: Серафиму або Настю? Потiм Кiбець показав, як лiтають птахи. Одна дiвчина йде. Чоловiк курить за камiнням. Вони зустрiлися. Чоловiк киває головою. Жiнка сiдає i мастить собi мiж ногами i груди. Кiбець тре, нiжно, зовсiм тобi, як жiнка. Вона повертається. Кiбець крутиться, наче ошпарений.
Север'ян розумiє, що це жiночi iгри. Але у тiєї, що мастила, судячи з усього, нiчого не виходить. Кiбець показує, як вони сидять i п'ють. Кiбець знову показує птахiв. Надуває щоки. Одна пiдходить i мастить спину чимось iншiй. Кiбець перебiгає i показує, як чоловiк повiльно йде. Далi Кiбець iде, махає рукою — одна з жiнок прощається. Кiбець мовби довго чекає, а потiм, наче збирає пляшки i рештки їжi запихає, уявно запихає, до рота. Тут Север'ян спльовує i розумiє, що трапилося. Отрутою було якесь мастило. Так просто. I отруйницею була Серафима. Вiн iде пiд вiтром, накрапає дощ. I експерт не знає, що з цим усiм робити. Тут бо вiн розумiє те, що i всi: без сторонньої помочi, без тiєї iррацiональної сили, котру вiн вiдкидав — у нього нiчого не вийде. Але Север'ян надто упертий. Страх навалюється йому спочатку на тiм'я, потiм наче ламає хребта, ноги. I Север'ян, скрегочучи зубами, падає на пiсок, i його голос, вiдчай у його голосi, здається пересилює вiтер, дощ.
Кiбець скажено стрибає i крутиться на однiй нозi, потiм на iншiй. Вiн смiється у море, у небо. Север'ян сiдає, дiстає флягу з горiлкою i жадiбно, до краплi випиває. Треба знайти чоловiка. Або саму Серафиму. Хтось же бачив її ще. Чайки падають до води сiрим груддям, а потiм зриваються, i так повторюється безкiнечно, наче сама iлюзiя вiчностi життя. Утома валить Север'яна на рiнь, i вiн засинає пiд дощем. Кiбець тихенько пiдходить до нього i накриває дiрявим дерматиновим плащем. Вiн каже:
— Хороший чоловiк. Ням-Ням.
Север'ян смикає увi снi ногою. Кiбець сiдає i стереже його. Дощ сiрими товстими струменями, стiною, вiдходить далi, до порту. Пiдбiгає пес. Пес мокрий i голодний. Вiн починає пiдвивати. Кiбець якийсь час сидить мовчки. А потiм вони разом iз псом заводять тiльки їм зрозумiлої пiснi.
— Господи, — говорить Север'ян, натягуючи на голову мокрий дерматин. — Свiт… вiн темний… Темний свiт… Увiмкнiть свiтло…
Йому нестерпно хочеться жiнки, хочеться випити, хочеться спокою. Але крiзь свинцевий тяжкий сон вiн розумiє, що до цього часу прожив щасливе життя. I все в один момент закiнчилося. Йому нiчого не сниться. Але десь у глибоких спiралях сну з'являється бажання убити весь свiт. Север'яну нестерпно себе шкода. I вiн починає тихо скиглити. I вони всi троє — пес i двоє чоловiкiв, виють на паскудне життя. Двоє увi снi, а пес зовсiм реально намагаються наздогнати iлюзiю втраченого. Птахи сиплються на воду, вихоплюють рибу. Кiбець захоплено аплодує.
16
Пiсля офiцiйного одруження з Хрустом Серафиму перестав хвилювати Чакос. Весiлля було скромне: наречена з'являється в плямi свiтла — невиразнiй, що мiняється на бурштинову, — i що далi рухається струнка, гнучка її постать у суцiльнiй темрявi, свiтло пiднiмається вище, розходиться довкруж, окреслюючи фантастичними iстотами предмети, схованi вiд людських очей. Вона у синiй сукнi, без зайвини коштовностей, лише маленька корона, що її одягають дiвчата на випускний вечiр, щоправда — оздоблена кiлькома дiамантами. I тут вибухає свiтло. Густi потоки свiтла. Серафима стоїть серед моря квiтiв, звернувши погляд догори. I запахи, лише запахи. Квiти сиплються згори, штучний вiтер ворушить сукню, i тиха музика ллється i лягає на її плечi.
Коротше — все нагадувало рiмейк якогось дешевого фiльму. Але Серафима почувалася так, наче свiт справдi лiг їй пiд ноги. До сотнi людей — не так багато — аплодували i клали їй подарунки. Вона йшла пряма — вiд пiдборiддя до скули, з вигнутою спиною, розправленими плечима, виважена, з опущеними очима. Вона йшла повз хор трiскучих оплескiв ненавистi, заздрощiв i несла в собi, як чашу свого первородства, срiбну викохану лють. Серафима знала, що її ненавидять, але вiд цього робилася ще сильнiшою. Людина, яка злякалася демонiв, кинулася їм назустрiч. Потiм було вiнчання, яке вона прийняла з тупою покiрнiстю корови — їй сумно, їй нiяк. За свiтилку — Лєра. По-сорочому крутить головою, трiщить iз гостями, роздає вiзитки i, видно, вже десь добре приклалася до шампанського. Потiм Тайвань, Мальдиви, Європа. Перша порцiя отрути у вино Хруста…
Через мiсяць вони повернулися, i на неї напала нудьга. Серафима знову втратила цiкавiсть до Лєри, до чоловiка й нидiла в оранжереї — серед квiтiв i у своїй маленькiй лабораторiї, що її там обладнала. Потiм усе втратило для неї доцiльнiсть — коли мисливець заганяє жертву, вiн нi про що iнше не думає.
Хруст нiчого не запiдозрив. Чакос зайнявся поточними справами, а тому i хвилюватися Серафима перестала.
17
Туман тече стiнами будинкiв — повiльний i рiдкий; вiн сповзає стiнами у велетенськi стакани дворiв. Серафима лежить на диванi i дивиться блок реклами: вiд зубної пасти до презервативiв. Тiльки так вона почувається в безпецi. У неї до тисячi дискiв. Попiльниця забита недопалками, гуде кондицiонер, але вiн не витягує противного запаху ментолу. У Хруста з'явилися першi ознаки: вiн погано спить, у нього кошмари. Отрута невiдчутно i повiльно заповнює кожну клiтину його органiзму. Серафима рахує днi, ставлячи хрестики на календарику. Подумки вона прораховує кожного дня зранку, скiльки їй повинно лишитися пiсля його смертi. Це займає її найбiльше. Зараз це ставало реальнiстю, єдиною точкою її виходу, метою цього незрозумiлого життя. А коли мозок утомлювався, вона знову переглядала рекламнi ролики, курила сигарети i мрiяла. Мрiї однi й тi самi. З дитинства. I, якщо вiдверто, — вона хотiла бути, як i всi. Серафима не любила жорстокостi, не любила фiльмiв про насильство, не читала книжок, окрiм специфiчних про лiкарськi й отруйнi рослини. Iнодi сцена насильства викликала у неї iстерику. Але вона любила порнографiю — чорно-бiлу. Це давало їй натхнення.