Потiм, несподiвано для себе, вона почала писати вiршi. Банальнi й простi. З граматичними помилками. Круглими, школярськими буквами. «Сонце свiтить, квiти пахнуть, а коханий мiй не прийде. О коли його побачу. I напевне так загину.» Iнодi її писанина була не в мiру сентиментальна — така Серафимi подобалась найбiльше. Про її поезiї не знає нiхто. Ночами на неї находить i вона не спить. Вона останнiх два мiсяцi не може спати без пiгулок. Запиває завжди склянкою коньяку, i тодi все пропадає — у чорному проваллi. Їй майже нiчого не сниться. На неї находить щось, вона гола ходить кiмнатами, жбурляє речi, шматує одяг, а потiм знаходить себе зранку (так, саме знаходить) з подряпаними руками i довго дивиться у дзеркало. Прийнявши ванну, випивши кави, вона повiльно прибирає гармидер, сiдає i дивиться у двiр на ядучий березневий туман. Тодi вона й думає про того чоловiка з дивним обличчям i нiжними випещеними руками. I це для неї насолода. Вона починає мрiяти: як вiн рятує її вiд пожежi, вiд бандитiв, вiд Хруста. Не вистачало лише тапера — на додачу до її мрiй.
18
Хруста поклали до лiкарнi. У нього зробилося пергаментним обличчя, вiн марив, i лiкарi сказали, що печiнка у бiзнесмена розкладається швидше, нiж м'ясо на сонцi. Це був квiтень мiсяць. Якраз Лєра вийшла замiж. I того дня, коли сонце жовтком бовталося у колодязiв дворiв, Серафима прокинулася рiвно о дванадцятiй годинi: у поту, зi сверблячкою мiж ногами. Вона випила трохи абсенту, прийняла ванну. I, стоячи бiля дзеркала, вона побачила себе, своє вiдображення, мовби з потилицi, знову. I та, друга вона, повiльно кудись йшла, туди, у глибiнь — синю i страшну. Вона повернулася й пiшла.
На вулицi її злякало сонце i тлумище людей. У вухах лящало. Сонце гуло в небi, вiдбивалося у вiкнах. В авто вона трохи прийшла до тями, але всю дорогу до оранжереї не могла опанувати себе. Спочатку думала про Лєру, але пiд'їжджаючи, зрозумiла, що справа в iншому. I це стосувалося Хруста. В оранжереї вона знайшла течку з адресами, iменами людей, копiями iсторiй хвороб. Треба було дiяти. Переписавши дуже старанно все, що було потрiбно, на папiрець олiвцем для креслення, вона поїхала до чоловiка. I умовила його зробити пересадку печiнки. Це був єдиний спосiб вiдтягнути час. Вона сама не розумiла, для чого, але була певна — так потрiбно.
Виходячи, вона зiткнулася з Чакосом i доктором Юркевичем, особистим лiкарем Хруста. Високий чоловiк з чорною борiдкою, горбоносий, iз обличчям зеленим вiд геморою й iнших хвороб. Тобто — усiма ознаками гульвiси, селадона. Доктор пiдторговував морфiєм i ледь не потрапив до в'язницi. Хруст допомiг йому, i упродовж десяти рокiв Юркевич, чи не найкращий спецiалiст в столицi, зробився другою тiнню бiзнесмена. Юркевич полюбив Серафиму вiдразу. Називав не iнакше, як «лапочка» i «сонечко». Гречно цiлував їй руку, iнодi цiлував в щоку, i Серафимi це подобалося, виходило так, нiби щось їх пов'язувало.
— Як вiн там? — поцiкавився доктор, затуляючи своєю недолугою постаттю Серафиму вiд Чакоса: вiн не терпiв його.
— Погано. Вiн погодився на пересадку печiнки, — вiдповiла Серафима, намагаючись розгледiти через широке, гостре плече доктора, обличчя Чакоса.
— У вас, лапочко, буде час? Менi з вами треба поговорити, — доктор поцiлував руку Серафими. — Скажiмо, через годину.
— Так. Я на вас чекатиму в «Конкордi», — i вона пiшла, погойдуючись мiж бiлих дверей коридору лiкарнi. Сонце гудiло на вiкнах, на асфальтi i калюжах. Вона погнала свiй «Феррарi» одеською трасою, а потiм зупинилася i потелефонувала.
— Алло, Сергiй Юрiєвич? Я з приводу квартири. Ви подавали оголошення? Нi? Тодi я помилася. А, ось воно шо: ви вже здали її? Нi, я мiсцева. Але розумiєте, у мене виникли сiмейнi негаразди.
Ви не можете щось пiдшукати? Так, це мiй номер мобiльного. До завтра.
Вона гнала «Феррарi» i розумiла, що на пересадку нiхто не згодиться. Це майже смерть. Але про що саме вона дбала, i дбала щиро, нiкому не спаде на думку, а так — все шито-крито. I вона з завмиранням серця погнала на Володимирську, плекаючи надiю, що зустрiне того чоловiка з тендiтними жiночими руками. Мрiї рожевими хвилями покотилися у Серафими перед очима. Це нездiйсненне, що нагадувало чорно-бiле порно, це таємниче з неповторним запахом, що проникав у людський органiзм, наче отрута, заводило її, як сучку пiд час тiчки. Нiчого особливого, але втiху вiд життя вона знаходила у мрiях, подiбних до кiно, i кiно, подiбному до мрiй.
Скiльки разiв, наче прихожанин, який по недiлях навiдувався до церкви, вона приїздила пiд дешевий гадючник на Володимирськiй, пила пиво, спостерiгаючи за дiвчатами-клофелiнницями, i чекала на незнайомця з вуркаганським обличчям i нiжними руками. У нього непроникнi темнi очi, вiдкритi прямо, а не по-вовчому, як у Фiкси, i не такi жорстокi, як у Хруста. Це пiдкуповувало. I його руки. Напевне, самi руки, вузькi долонi, що контрастували з його мiцним торсом. Вiд них вiяло нiжнiстю i переступом. I коли цей чоловiк з'являвся, пив з пляшки пиво, кволо перемовляючись з дiвчатами, у неї там, унизу, все опускалося. I Серафима захлиналася вiд щастя, подумки закривала вiд себе навколишнiй свiт, згадуючи людей, яким вона зобов'язана, i яких, о так, яких вона любила: Настю, Реуса, батькiв i Хруста. Вона знала, що нiколи не зiйде, або, навпаки, не здереться до вершин цього чоловiка, i це її заспокоювало. Це як дивитися кiно або вiдео-ролики.
I ось вона його побачила з авто: хлопчача мiцна постава, повiльнi рухи. Прекраснi руки вiн тримав у кишенях. О, сама чарiвнiсть! А втiлена чарiвнiсть ця була Слiпаком — вуркою-рецидивiстом. Син номенклатурникiв, був вiн професiйним тенiсистом, а забавлявся тим, що трахав гарних i просто привабливих дiвчат, а потiм пiдсилав на квартири, якi успiшно «чистив», тобто грабував. «Пiд ним» колись «ходив» Фiкса, i тому Слiпак багато чого чув про Серафиму. Вiдсидiвши рокiв з десять, вiн вийшов на волю, коли братву тиснули, а вурки в законi були не на силi. А по тому зiбрав бiля себе до десятка дiвок-клофелiнниць. З них i мав собi — на хлiб i до хлiба. Але цього разу Серафимi кiносеанс не вийшов: з авто вона побачила не кого iншого, як Чакоса, який пив пиво, пiдперши зелену буду пивницi, i мило теревенив з двома дiвками. Серафима додала газу i розвернула авто в напрямку «Конкорда».
19
З моря рвав пронизливий квiтневий вiтер. Туї гудiли, а Север'ян стояв, дивився на їхнi верхiвки й напружено думав, раз у раз поправляючи окуляри. I саме тодi, коли вiн зiбрався пiднятися на терасу скляної кулi кав'ярнi, його стара «Нокiя» зателенькала. Вiн пройшовся свiтлими тiнями, наче чавлячи їх, топчучи ногами, не полишаючи нав'язливої iдеї, що свiтло прилипне до пiдборiв, аж потiм сказав:
— Алло.
Повiльно, майже харкаючи у трубку, зiбрався на терасу, сказав ще раз:
— Зараз, зараз!
Внизу ревiння вiтру й моря, крики людей, якi метушилися бiля буксиру, — утворювали чудернацьку какофонiю, наче все виникало з самого повiтря. Це дратувало. Север'ян набрав у груди повiтря i ще раз сказав:
— Алло. Так. А якого бiса я поїду до столицi?… Хм-м. Хiба там мало експертiв?! Ну, добре. Звiсно, грошi є грошi. Добре. Я буду, — i «вирубив» роздратовано трубку.
Офiцiант поставив перед ним пляшку вина — дешевого, мiцного, з терпким запахом чорного винограду сорту «Iзабелла». Север'ян заткнув корком пляшку, поклав грошi пiд блюдце, ще раз подивився на берег, наче намагаючись когось розгледiти, роздратовано поморщився, i тiльки зараз його «пробило». Обiйшовши терасу з лiвого боку, вiн побачив чiтко прокреслену дорогу в ескортi скорботних туй, поправив окуляри. Вiн пив терпке вино, просто з горла, i тiнi вiд хилитання дерев бiгали в масивних його окулярах. Север'ян думав про свiй дiм, про море, про те, що зараз не хочеться взагалi їхати, що до паскудства бiльше звикаєш, нiж до нормального життя. Вiн допив вино, i вийшов на дорогу: тiнi вишмигували, плуталися, летiли стрiлами пiд ногами. Кримiналiст зупинився, i сказав:
— Ось воно що. Туї.
Залiзничний вокзал. Cкляна трикутна будiвля, з метушливими фiгурками людей, що, здавалося, висiли в повiтрi. Север'ян перебрався в iнше мiсце. Звiдти добре було видно годинника, а ще — поруч продавали пиво. Десь пiд третю годину несподiвано зробилося тихо й безлюдно. Стрiлка годинника важко клацнула в цю тишу, i Север'ян повторив собi подумки: «Це твiй дiм. Для чого ти його покидаєш, наче у iншому свiтi є щось краще?…» Стрiлка стала на третю, рiвно на третю. Север'ян якось зачудовано вслухався в тишу, дивлячись на цю цифру. I тут вiн побачив чоловiка в оранжевих жiночих гетрах: вiн з висоти здавався взагалi тарганом, що вiдбився вiд своїх родичiв, i зараз, поковзуючись на рiзнокольорових кахлях у вiдсвiтах квiтневого сонця, напружено вiдшукував бодай когось. Север'ян пiдвiвся i пiшов по пиво. Тут, де запах пропащостi висить, як знамена на свята, де голоси нiколи не втихають, де вiдчай випихає великi дива людської фантазiї, теж трiпалася тиша, наче пiсля великого бойовища — вигнавши без числа непотрiбних цьому свiтовi звукiв. Аж ось — Кiбець. Стоїть серед цiєї напiвзгаслої людської метушнi i радiсно махає руками. Север'ян повертiв головою. Таки до нього. Кiбець прослизаючись, побiг до нього, намагаючись по ходi скоординувати рухи, i упав прямо на нього, обслинивши куртку.
— Тобi ням-ням, виродку? — Север'ян вiдтягнув Кiбця, i блиснув на нього лiнзами.
Кiбець полiз до кишенi: показав йому недогризену плитку шоколаду, жменю драже, перебрався до iншої кишенi й витягнув слоїка. Простягнув i тицьнув у руку Север'яну. Токсиколог поглянув на слоїк, потiм на Кiбця. Чекаючи вiдповiдi, той радiсно закричав у тишi, стрибаючи на однiй нозi. Зупинився. Розвiв руками i пальцями викреслив щось у повiтрi. «Узагалi вiн умiє говорити, коли сам, — подумав Север'ян. — Коли нiчого не боїться.» Кiбець знову накреслив у повiтрi. Квадрат чи прямокутник. Север'ян, пiдкоряючись невiдомо чому, витягнув фотокартку. I Кiбець знову радiсно затанцював на слизьких кахлях. Север'ян покрутив слоїка: на днi прилiпилася якась жовта рiдина. Кiбець тицьнув у фотокартку пальцем. I Север'ян уголос сказав:
— Серафима.
20
Слiпак допив пиво. Колишнiй тенiсист дивився на плакат — розглядав його вiн навiть тодi, коли пив пиво: оголена жiнка в промiннi. Таке промiння малюють сектанти на своїх постерах. Слiпак не любив порнографiї, а те, чим вiн займався ранiш, i нинi, з простодушною хитрiстю списував на нещасну долю, що вимагає повсякчас, як його шлунок i статевi органи, чогось бiльшого. Як чи не кожен злодiй, вiн був сентиментальним i носив важкий золотий натiльний хрест — пам'ятка про обчищеного ним антиквара. Слiпак ще раз подивився на жiнку пiд рожевими хмарами i в промiннi, але не на спiврозмовника, Чакоса. У нього, цього Чакоса, важкий погляд i дурнi думки в головi.
— Якщо вона не боїться з'являтися на людях, отже у неї на це є всi пiдстави, — нарештi сказав вiн i помахом руки замовив собi ще одне пиво так, наче Чакоса не було поруч, i вiн говорив до плаката з голою бабою.
— Або вона дурна… — проговорив Чакос.
— Людиною, хоч i дурною, щось водить у цьому свiтi, — зауважив Слiпак i ковтнув пива.
— Кiнчай цю байду.
— На неї нiчого нема. Розумiєш? Навiть справи її нема. А те, що вона плуталася з Фiксою — фук. Те, що я тобi розповiв, теж — фук. Скоро вона стане твоєю хазяйкою i тодi… — Слiпак зробив рух у повiтрi усiма пальцями, наче грав на пiанiно. — Чи ти теж хочеш бути хазяїном?!
— М-д-а… Хитра штука, — сказав Чакос.
— Усi баби такi. У тебе вiчно з ними були, Чакос, проблеми. Облиш цi дiла. Юридично вона матиме чверть вiд усього. А решта пiде виблядкам Хруста i його колишнiм курвам. Якщо, правда, вiн не перепише все на неї. Так що краще тримайся берега… або… Або замов її…
Чесно кажучи, Чакос i сам не знав, чого хотiв. То вiн хотiв, щоб Серафима лягла пiд нього, то бажав її смертi, але щось смоктало в нього гадючим страхом ночами в грудях i прямо-таки скручувало яйця. Цього вiн Слiпаку не казав. Але Слiпак, якщо i здогадувався, то поки що тримав нейтралiтет.
— Чому воно так: одним все… — почав було вiн, але Слiпак помахав рукою.
— Дай бабi спокiй. Не подобається менi це. Усе. Я тобi нiчого не винен. Якщо треба, то я сам поговорю з Хрустом, якщо вiн дотягне до лiта. Усе. Покєда, — i Слiпак знову звернув свої iнтелiгентнi очi на постер iз голою жiнкою, над якою пливли рожевi хмари.
21
Юркевич нiколи не вiдзначався пунктуальнiстю, але цього разу вiн прийшов у ресторанчик завчасу. Те, що вiн був таємним радником Хруста, не знав нiхто, окрiм покiйного мiнiстра внутрiшнiх справ. Чакос займався поточними справами i був надто тупим для хитрiшої механiки. Окрiм того, що Юркевич був неабиякий спецiалiст, як лiкар, вiн вiдав усiма юридичними справами, куди хтивого i жадiбного Чакоса не пiдпускали. Хруст мав до Чакоса сентимент ще зi старих часiв. Отже, цей сентимент — от тобi й на — i гробить усi справи.
Саме Юркевич намагався щось довiдатися про Серафиму, але, як не дивно, нiчого не знайшов. Зовсiм. А Юркевич не був анi мiстиком, анi людиною легковiрною — вiн узагалi не вiрив нi в що, окрiм грошей i успiху, i був чистої води гедонiстом. Проте, вiн вiрив у абсурд, який панує в цiй країнi. А отже був певен, що з абсурду цього можна скористатися. Як людина старої формацiї, вiн не вiрив у комп'ютери, чиї нутрощi берегли незчисленнi досьє, у яких заплуталися не дуже грамотнi правоохоронцi. I до того ж, йому подобалася нова дружина боса. А тому вiн надто глибоко не копав, не давав хабарiв для облiзлих ментiвських сявок, розумiючи, що це кодло за добрi грошi пiдведе пiд монастир рiдну матiр. Але сьогоднi Хруст йому сказав, що треба перевiрити. У нього є пiдозри. Як лiкар, вiн i так все перевiрив, але нiчого не знайшов. Юркевич найняв купу спецiалiстiв, але у його очах вони не були розумнiшими за дерев'яну довбню. Тому вiн i вирiшив поговорити з Серафимою: невiгласкою, якiй бракує виховання, але скромностi й розуму — не позичати. Юркевич вирiшив так. I хто бiльше помилявся?
У її очах тремтить ртуть. Юркевич клацнув зубами. Вона зайшла, i Юркевич її не впiзнав, вiрнiше, вона пройшлася пряма, як стрiла, i занавiски, i жалюзi, i серветки здавалося заворушилися, як живi тварини. Пiзнiше вiн зiзнався собi, а може i переконав, що пiшов снiг. На початку квiтня це не дивовижа. Вона йшла, ось в чому справа, вона йшла й сухо вiталася з усiма знайомими, чисто тобi вишукана мажорка iз ртутною поливою в очах. Вони привiталися. Вiн устав, вона — ледь схилила голову i простягнула руку для поцiлунку. Хвилин п'ятнадцять вони пили мiнеральну воду. Потiм Юркевич склав руки, усмiхнувся приязно й вiдверто. Вона подивилася на нього ось так, трохи на бiк схиливши голову i каштановий локон ударився об щоку, i смачнi, красивi її губи витягнулися в усмiшку, ледь вiдкривши бiлий разок зубiв. Очi свiтилися, дивилися прямо. Це затягнута пауза, натягнута, з невимушеним жiночим кокетством, i напiвсвiдомо Юркевич намагається вiдшукати в тих очах приреченiсть свiту, що ним управляються такi люди. Нi, вона сидiла — анi уперта, анi нагла: вiн знав про її походеньки з Лєрою i подумки намагався склеїти двох цих рiзних iстот до купи. I нарештi сказав:
— У нас проблеми, панi Серафимо.
— Можна простiше, — вона подалася до нього з незапаленою сигаретою, i вiн креснув запальничкою.
— Сонечко, у нас проблеми. Юридичнi. Якщо заповiт i всi дарчi не буде оформлено за мiсяць, то… — Юркевич пiдняв руки i показав долонi.
— Що ви маєте на увазi? — непiдробна тривога в очах. Про що чи про кого вона думає — у Юркевича несподiвано аж скрутило кишки.
— Перше, Хруст не протягне i двох тижнiв. Про Швейцарiю i балачки не може бути. Ваш чоловiк просто не долетить туди. Друге: вiн заявив, що його хтось отруїв, — Юркевич зробив паузу.