— Так? А ви як гадаєте? — вона й далi курила сигарету з неприхованим виразом суму на обличчi, i зараз її трохи запалi щоки взагалi висвiчували гострi вилицi.
— Нi. То дурниця. Насторожує одне: стан погiршився надто швидко. Токсикологи теж нiчого не знайшли. Але вiн уперто говорить… Хоча…
Усе можливо. А тому я зателефонував в одне приморське мiстечко. Там живе мiй давнiй приятель. Це генiй токсикологiї, — Юркевич подав знак офiцiанту.
— Я думаю, ви правильно вчинили. А чим вiн може зарадити? Викрити злочинця чи допомогти Микитi? Абсурд якийсь. Йому треба лiкуватися…
— Серафимо, вам i менi зараз треба потурбуватися про власне життя, — Юркевич закурив сигару об запаленого офiцiантом сiрника. — «Ну i писок, йому саме сутенером дешевим працювати», — промайнуло в нього в головi.
— Викликали токсиколога. Добре. А…
— I останнє, я останнiх сiм рокiв веду всi папери з нерухомостi, — сказав Юркевич i пустив вгору синiй струмiнь диму. Серафима усмiхнулася.
— Добре. Тодi за вами справа. Я жiнка i нiчого не розумiюся на таких справах.
— Ви розумна жiнка. I, головне, без цих… коникiв. Гадаю, нам треба поспiшати. А то, не дай Бог, хтось виявиться швидшим за нас.
З «Конкорду» вони виходили пiд руку. Падав снiг, м'який i нiжний. Серафима простягнула долоню i впiймала снiжинку. Кожен сiв у своє авто, i вони роз'їхалися.
22
Анi Юркевич, анi навiть найближча подруга Серафими не знали, що вона була з мiсяць, як вдруге, за пiдробленим паспортом, вийшла замiж. Пiсля гучного весiлля її чоловiк, п'ятдесятидворiчний гiпертонiк, архiтектор, несподiвано помер. Молода безутiшна вдова продала чотирикiмнатну квартиру, i зникла в невiдомому напрямку. Нiхто нiчого не запiдозрив. Рiвно два тижнi Серафими не було в домi Хруста. Тут теж нiчого не запiдозрили. Фарт їй йшов скажений, наче весь свiт повернувся до дiвчини обличчям i оскалив усмiшку, щоправда гнилозубу. Яка рiзниця? Аби усмiшка була, ха, щирою.
Чоловiк, який лежав у пiдвалi серед десяткiв немитих вошивих тiл, чоловiк з обпеченим, мовби оплавленим, обличчям курив у смердючому пiдвалi i тихо, єхидно похмикував, дивлячись на нерухомi скалки зiрок у вiконцi, куди валила потоками зимова пара. Вiн сидiв i хилитався, хмикав, припадав до пляшки з пiйлом i нiколи ще не був таким щасливим, наче перед ним вiдкрилися ворота раю. Вiн розумiв: перед Серафимою вiдкрилося пекло, i скоро всьому прийде край.
А на iншому кiнцi країни, ще одного невiльного нiс поїзд. Север'ян стояв у тамбурi й розглядав слоїка з рiдиною зовсiм без запаху. Кiбець розривав на березi моря червону упаковку шоколаду, i радiсно говорив: «Ням-ням».
23
Хруст прокинувся вiд холоду, i зрозумiв, що бiльше нiколи не спiзнає такого: запахи, звуки, сонячне свiтло при пробудженнi. Вiн спробував зiтхнути важко, але в головi пiшло колами. Вiн подивився на гiлку верби в брунатному вазонi з розпуклими салатовими пухнастими бруньками. Звичний запах лiкарнi зараз видався йому навiть приємним. Потiм Хруст почав згадувати. Але нiчого, окрiм тупого, гумового не стискало голову. Тодi досвiд йому пiдказав, що треба зайнятися чимось iншим, думати про щось iнше, i потрiбне прийде. Вiн пошукав очима, за що б зачепитися. Але погляд наче обсипався, падав кудись. Тодi дзвоником Хруст покликав медсестру. Вона прийшла — лiтня жiнка з глибокими чорними зморшками бiля рота, блiдого i тонкогубого. Саме такi монахинi зустрiчалися Хрусту, як вiн був дитиною. Вiн проковтнув гiрку слину, розумiючи, що вiд його печiнки вже нiчого не лишилося, а заодно подумав, що його оточували все життя жiнки. Хруст перевiв погляд на вiкно. Сонце лежало на хмарах, i стiни зараз були темними. Одне лише вiкно — свiтле, чисте вiкно, прилипле до синього, невимовно синього неба. I тут трiснуло, мов дитяча петарда, i спогади пiшли. Вони, цi спогади, йшли один за одним, так швидко, що Хруст ледь устигав їх фiксувати.
«А, може, хтось невидимий стирає все з моєї пам'ятi?», — прошило голову. Спогади несподiвано урвалися. Одного разу, коли вiн ще починав, здається, багато вiчностей, ну, коли був молодий, витягнув з-пiд колiс вагiтну. Була стрiлянина. Пострiли спалахували, наче квiтки, наче хто рвав з трiском слiпучий полудень. Перестрiлка в тi часи — так, просте, звичне дiло. I як ту жiнку понесло пiд джип, що палав? Хм-м. Але цей спогад (вiн навiть здивувався, що це дiйсно спогад) що далi, то бiльше затягує його, вiддаляє вiд сестри милосердя, вiд вазона, а вiкно росте й росте, находить на нього, i вiд спогаду йому робиться приємно й легко. «Але це ще не кiнець», — подумав вiн. З гуркотом упала ваза, i друзки пiднялися вгору, ударили по стiнах, блискучi, наче увiбрали все сонце. I монашка сказала: «О, Господи Милосердний!»
Вона пiдiйшла, перехрестилася, i закрила Хрусту очi.
24
Радiсть — це простота. Ось, що вона знала, ось, що їй надиктовував досвiд. Саме це головне. Вона провела рукою, ухопила волосся, сонце прокололо заднє скло, i зачiска загорiлася лютою бронзою. До похорону два днi. Це її збуджувало. Поки їхала, думала про Хруста i Слiпака. Ха, вона прошила цей свiт, заповнила кожну клiтину цього монстра: звичок, забобонiв, дурнуватої релiгiї, комплексiв.
Головне це. Їхнiй свiт хотiв знищити її, а потiм i те, що вона колись носила у своєму животi. I нiчого з того не вийшло. Вона мудрiша, вона розумниця, i спочатку знищила саме те, що мало стати її любов'ю. Нiколи бiльше вона не повернеться до тiєї глупоти. Думки пливли разом з квiтневим сонцем. Не можна промiняти любов на ненависть, вона сама прийде. Краще розбудити смерть, i вона прийде разом з любов'ю, як холодний подих дитинства. «Феррарi» зупинився бiля пивницi. Вона вiдчинила дверi, i вiдразу у нiздрi вдарив гiркий сморiд сечi, вiд якого її занудило.
Вони впiзнали одне одного вiдразу, вiдразу рушили одне одному назустрiч.
Це було, дiйсно, як у кiно. Вона важко дихає, i мiж ногами у неї вже мокро. I сонце сиплеться градом. I вони пiшли разом до її авто i поїхали в її таємницю. Дорогою вiн не торкнувся її, а тiльки дихав уривчасто, далеко так дихав: їй на подив привидiлася пустеля, а вiн там, на тому кiнцi, оголений, i кличе. Нi, швидше до квiтiв, до її улюблених квiтiв. I щастю її не було меж: троянди й маки розквiтли воднораз. Чудовi, о, такi чудовi запахи стояли в оранжереї. Вони що не крок, — як у кiно, тiльки змiнiть колiр, — знiмали одяг. Дужi й красивi руки їй допомагали, а потiм пестили її. Вона намагалася цiлувати цi руки, але вiн смiявся i прибирав їх. Запах дурману, чебрецю i полину стояв густо у повiтрi, i вiн, входячи в неї, зрозумiв, що торкнувся не лише її матки, а чогось бiльшого, i вони вiдразу, обидвоє, кiнчили. I ще лежали спiтнiлi й напруженi, й далi пестячи одне одного — легко i нiжно.
— Нехай це не проходить, — сказала вона — Так, — вiн закурив, i подивився на годинника. — Тобi пора. Пора ховати твого дiда.
— Не говори так. Вiн не був вже таким поганим, — щиро сказала Серафима.
Велика сльоза скотилася з лiвого ока. «Туди, де серце», — подумав Слiпак.
25
Повiтря стояло, як вода у колодязi. Через його хилитання фiгурки людей здавалися карикатурними карлючками, що пересувалися дорогою, що вела до крематорiю. Кривi декоративнi дерева по обидва її боки, здавалося, насмiхалися над людьми в траурному вбраннi. Повiтря стояло i пряжило не по-квiтневому. I бiль стояв у його головi. Почалося з потилицi, далi чорна смола болю закипiла пiд тiм'ям. Север'ян йшов за похоронною процесiєю, ледь пересуваючи ногами, i нi про що не думав окрiм того, що люди, усi, i дiти також, нагадують блазнiв, якi гайнули з цирку на не дуже веселу вечiрку. Вiн кiлька разiв намагався обiгнути похоронну процесiю, але якась трiскотлива дамочка — блондинка, з вицвiлими очима, коротконога й цицьката — не давала йому спокою, усе намагаючись дiзнатися, де б то вона його бачила. Нарештi, до нього пiдiйшов чолов'яга з таким великим черевом, що на ньому не сходився дорогий пiджак вiд Валентино. Чолов'яга добродушно вiдригнув на дамочку, i та швидко, наче кролиця, шаснула в юрбу. Без жодних слiв чолов'яга простяг йому флягу. Север'ян вiдпив кiлька ковткiв, простягнув назад.
— Нi, тобi вона потрiбнiша, — сказав чоловiк i пiшов — повiльно, упевнено, легко, як це можуть тiльки здорованi.
Север'ян проштовхався, стримуючи блювоту — вiд густого парфумного духу, i дiстався до початку процесiї. I тут вiн протверезiв.
Серафима. З чорною вуалеткою, зараз вiдкинутою, у чорнiй сукнi, рукавичках по лiкоть. Трохи стривоженi очi, але так, нiчого особливого, щоб видавало непомiрну скорботу. Тим бiльше, що, як вирiшив вiн, дамочка з кимось перепхнулася, i, звiсно, не з покiйником, хiба чого доброго, з такої станеться. Судмедексперт повiльно, намагаючись нi на кого не дихнути, посунув наперед, зайшовши з лiвого боку. Напевне, його помiтять, але кому яке дiло. Вiд нього ще смердiло вагоном i вокзалом. А перегар точно, як гадав Север'ян, метрiв на три. Вiн знову побачив здорованя, який стояв поруч Юркевича i дамочки, зараз з непробивним дерев'яним обличчям, i тримав руку при лiвому боцi. Север'ян зробив свої висновки. «Наша цяця далеко пiшла. Аж шкода!», — свиснуло в головi.
Вiн не став прощатися з покiйним, дивитися, як той заповзає у пекло в дерев'яному саркофазi, i як його останню подорож будуть галасливо вiтати найнятi плакальницi. Вiн сидiв на землi, пiдпираючи спиною деревце, смоктав iз фляги, курив паскудну цигарку i йому нудило. Тодi знову вирiс перед ним чолов'яга. Нiчого не сказав, хоча Север'ян знову простягнув йому флягу, але той мовчки поставив перед ним темного слоїка, i ткнув папiрця. Розвернувся i вайлувато пiшов до брами крематорiю. Тут якраз вийшла Серафима. Вона ступила кiлька крокiв i вiдхитнулася — як хто ударив з усього маху, невидимий, її у груди. Вона закричала, пронизливо, пискуче, з переливом, i вiн таки був вирiшив, що помилився: ну його все. Серафиму пiдхопили пiд руки. Охорона кинулася стрiмголов, тримаючи на готовi руки з лiвого боку. Але Север'ян пiдхопив її срiбно-ртутний погляд, саме погляд, ковзнувши по синiх, розтулених губах i блiдому, до зеленого обличчi. Вiн шпарко вiдвiв очi i побачив лише жирну синю сойку, яка повисла на гiлцi й щось там нахабно дзьобала. Сойку злякав людський крик, птаха застрекотала, змахнула крилами й синьою кометою прогудiла над головами людей.
Потiм вiн знову побачив Серафиму в юрбi. I вона, ридаючи, повторювала, як увi снi: «Ну, ви ж могли її пристрелити… Ви ж могли… Ви ж могли…» Севастьян втратив до неї iнтерес. Вiн iще не заглядав до слоїка i не дивився, що там на папiрцi. Вiн знову почав шукати пiдхожого мiсця, перед цим потрусивши порожньою флягою бiля вуха. За хвилину облишив. Вiн намацав у кишенi гаманець iз вiдрядними i подався навпрошки, тримаючи чорного слоїка, наче там був самогон чи ще якесь пiйло. Север'ян iшов i думав, що не знає цього мiсця, що море не таке вже i паскудне, i що вiн вплутався в якусь хрiновину. Зрештою, вiн знайшов вихiд, i дзвiнок трамвая попередив його, що треба бути уважнiшим, бо iнакше… Саме дзвiнок трамвая, що червоною стiною квацьнув по його очах, запалив у його головi думку, котра б зроду нiколи i не виникла там бiля синього моря. Вiн подумав: «Ти, голубе, — заручник долi». I вiд цього Север'яну зробилося приторно i важко. Вiн сiв на зупинцi, закурив, помацав ще раз грошi й поставив слоїка бiля себе.
Бiль знову повернувся. I кримiналiст-токсиколог почав виплiтати думки, одна за одну дурнiшi, бо з досвiду знав, що анi мрiї, анi думки не збiгаються з життям. Навiть нашi балачки. Звiдси було видно першу зелень на деревах, маленьку церковку, ще — якусь надбудову. I вiн подумав: «Ага, треба було б сходити до церкви, щоправда, туди з бодуна не ходять». А ще… Йому ще щось заважало. I не те, що востаннє вiн був у церквi, коли його хрестили. Тягуче й мутне щось навалилося на нього. I вiн виблював. Блював вiн хвилин п'ятнадцять, до жовчi.
— Ось так. Ти заручник долi чи обставин? Слухай, якщо добре подумати, обставин як таких — немає, їх хтось створює… Отже, той, хто їх створює, — надто сильний. Отже, це Бог! — сказав вiн уголос i здивувався сам собi.
Потiм вiдкрив слоїка, тягався з ним довго, i нарештi вiдкрив.
Звичний запах формалiну i фiзрозчину швидко привiв його до тями. А ще — п'ять пальцiв з ноги, лiвої, визначив вiн безпомилково. I цi пальцi, точно, належать Хрусту. На папiрцi було кiлька слiв про те, що йому було призначено зустрiч. У Гiдропарку. Погано не знати мiста, вирiшив вiн. Вiн сплюнув. Потягнув нiздрями повiтря: у повiтрi ще висiв запах формалiну.
— Ти диви, от що її так злякало — птаха. Жирна паскудна сойка.
Вiн зупинився, у задумi дивлячись на церковку з хрестом без поперечини, потiм поставив банку, перехрестився i подався в напрямку готелю, де було йому заброньовано мiсце, де в коридорах, пропахлих чорними вiтрами дорiг, ходили довгоногi привiтнi жiнки у вишуканiй бiлизнi пiд накрохмаленими халатиками, а в буфетi лилась випивка. Але попри все, була ця проклятуща робота, зате вона краща вiд жiнок i випивки. Напевне, завжди було так: робота, випивка, жiнки (щодо останнього — як вийде). «Таки так — заручник долi», — пiдсумував Север'ян.
Повiтря стояло, як вода у колодязi, i зiжмаканi людськi фiгурки, прошитi масивними сигарами авто, снували серед випарiв i мiражiв, а вiн сховається десь у якiйсь шкаралупi, i свiт знову увiллється в його зболений череп. I вiн йшов дорогою — самотнiй, увесь час прокручуючи думку: а скiльки їй рокiв, i яка вона в поведiнцi. Вiн бачив її при свiтлi дня. А яка вона вночi, коли ходить, розпустивши гриву, вся у своїх запахах, без iнших прикрас i романтики, але повна життя й сили — щоб надiлити або вiдправити в дiру сподiвань i всякого такого. Йому несподiвано захотiлося поговорити з нею. Просто сiсти i поговорити. З нею нiхто по-людськи не поговорив: у неї не було того, що називається у дiвчат справжнiм першим разом, у неї нiчого не було. Вона сумує за морем, за своєю домiвкою i, видно, їй сняться батьки, подруги. Вiн спинився, дивлячись на свої в глею пiдбори i розсмiявся, скрипучим дурним смiхом: нiчого того нема. Звiсно, що нема. Бачив таких — око за презерватив виколють. Сонце проїдало перенiсся. Бiль повернувся. Вийшовши на вилизане тисячами протекторiв авто мiсце пiд готелем, на стоянку, вiн подумав про Кiбця. Думати про когось набагато легше, нiж жити й вiдповiдати, вирiшив Север'ян i побовтав чорним слоїком.
— Таки от взяла i злякалася жирнючої сойки, — сказав вiн.
26
Лякаючись живих бiльше, нiж мертвих, вона несвiдомо повторювала тисячолiтнє правило цивiлiзацiї: нiколи не зачаровуйся, щоб потiм не пожалкувати. А ще наскрiзне, втiшне й безтурботне «цього нема, тому що не може бути нiколи». Iз чорного лiмузина Серафима слiдкувала за безликим подвiр'ям, усипаним червоним ракушняком, з кiлькома убогими деревцями. «Беркут» чинив рейвах, топтався, пiднiмаючи вулкани червоної пилюки, потiм дверцята вiдлетiли, i Чакоса з охоронцем витягнули i поклали писками в землю. Її вивели, заклацнули на зап'ястках наручники i поставили пiд стiну, доки розбиралися з чоловiками. I навiть стоячи обличчям до стiни, вона розумiла, що нiчого ще не трапиться. Але вона тепер знала про реальнiсть того, що колись може надiйти й убити саме її, а не когось. I це урок, який треба пам'ятати i носити з собою разом iз тим, що рухає її життям. Потiм їй наказали повернутися, i вона поглянула на людей у масках спокiйним холодним поглядом господинi.
— Якого хрiна?! — сказала вона.
Беркутiвцi промовчали. Стояли, тримаючи її пiд автоматами. Нарештi щось змiнилося. Також несподiвано. З ресторану вискочив Юркевич: у бiлiй сорочцi, пелехатий, з папiрцем в руцi. Юркевич йшов великими кроками, i вона бачила злiсть у його очах. Злiсть, помножену на ненависть до беркутiвцiв, їхнiх машин, їхнiх жiнок, дiтей, їхнiх собак, всього, що мало до них якийсь стосунок. Юркевич у кiлька секунд проскочив червоний п'ятачок i ткнув аркуш у обличчя беркутiвцю. Той показав пальцем у бiк паркану. Юркевич пiшов туди — трохи перевальцем, але спокiйнiше, i був ще впевненiшим i злiшим.