– А що це ти там ховаєш за спиною, Петрусику?.. Негоже мати таємниці від колективу, – його голос вібрував підступністю й улесливістю, що мала б підкупити того, кому адресувалося звертання. – Чим ти вирішив на останок нас потішити?..
Скориставшись Петрусиковою розгубленістю, староста вихопив з його рук коробочку, яку той ревносно намагався вберегти. Натовп заводився з пів-оберту, і вже за мить петрусикова таємниця облетіла зацікавлене коло.
– Як бач, Петрусик наостанок вирішив одружитися?!! Гарне рішення, Петрусику, авжеж, не варто марнувати час, та ще й така нагода слушна, – поодиноке хихотіння поволі переростало у суцільний регіт, а підбадьорений сміхом староста не міг спинитися. – Недаремно кажуть – куй залізо, допоки гаряче!!! Так ось чому нашому Петрусикові не до науки стало!!!
Петрусик побілів, мов полотно, – як кілька років тому, відвойовуючи право на власний зошит… Він підійшов впритул до старости і несподівано рішуче, що неабияк насторожило, прошипів:
– Віддай…
– Ого!!! У Петрусикові прокинувся чоловік!!!
– Віддай, кажу тобі. Бо вріжу, – маленький Петрусик ледь сягав старості по плече, і загроза виглядала доволі кумедно.
– Ану, спробуй!!! Оце буде видовисько!!! – не зважаючи на усвідомлення першості, староста трохи зніяковів – він не чекав рішучого опору.
Петрусик рушив на нього.
– А ти спробуй но відбери… Жіноче серце треба вміти завойовувати, Дон Жуане… – і староста, довго не роздумовуючи, жбурнув коробочку у натовп… Вистава починала обридати, та дороги назад не було, і коробочка перелітала з рук у руки, а вслід за нею і роззлючений Петрусик, намагаючись схопити її у польоті і забувши про недавню виваженість і нові напрасовані штани.
– Віддай, – змолювався не знати до кого, бо ж коробочка щоразу міняла власника, кочуючи від насмішника до насмішника, аж допоки чиїмось необережним рухом була спрямована у напрямку відчиненого вікна… – Віддай, – вже ревів, а не благав Петрусик, рвонувши до відкритого простору… І хтось так само зойкнув, як торазу, перелякавшись, що Петрусик вилетить потойбіч услід за тим, що йому повноправно належить…
А потім настала цілковита тиша… Незграбна, дурнувата, недоречна, безглузда, незбагненна, неймовірна, пекельна, неприпустима, проте безперечна й німа… Петрусик випав із вікна…
…Пізніше була «невідкладна допомога», переляк викладачів, сплюндрований випускний, суцільна розгубленість, істерика, дурнувата посмішка старости, мої тихі сльози і коробочка із шлюбною каблучкою, підібрана на асфальті та захована у сумочку щонайдалі від паскудних людських очей…
* * *…У моєї донечки дуже хороший тато. Щоправда, кульгає на одну ногу… Ще б пак… Після падіння з третього поверху…
ТОЛЕРАНЦІЯ
Двері костьолу були для неї надто важкими… Неабияких зусиль вимагалося щоразу, аби підважити їх закуту в позолоту громіздку височенну розкіш і натиснути на залізну клямку до кінця, аби ті двері відчинити… Ще б пак, клямка була завбільшки з дорослу людську руку від долоні по самий лікоть… Воно може так і треба – навіщо кволому до церкви?.. Нехай краще міцний та здоровий туди йде, а немічному до Божої милості зась…
Та вона вже знала, як потрапити у святая святих без фізичних зусиль… Роками відпрацьовувала тактику і стратегію… Головне, набратися терпіння і дочекатися, допоки з отих піднебесних дверей хтось виходитиме – церковний служка чи сповита у тугеньку мушлю черничка… Оті останні були найлагіднішими і ніколи не переспиняли – навпаки, ніяковіючи за неприступність храму Божого перед людською неміччю, притримували двері, поступаючись старій бабі дорогою…
– Слава Ісусу Христу, – ввічливо вклонялися безпомічній старості…
– Слава навіки, – вклонялася старість шанобливій чемності і опинялася врешті там, де, якщо вірити священику, був її рідний дім…
Цього разу костьол був інакшим, аніж щодня, ще більш урочистим, святковим, таким, якими бувають заможні люди у свята. На вході стояв величезний баняк зі свяченою водою та бляшаним горнятком. Потягнулася зморщеною слабкою рукою до горня, але тут же й схаменулася – ні, без сповіді не можна… Злизала спрагу з безкровних уст і човгала далі… Безліч квітів, весняних пахучих, сповивали п’янким ароматом вівтар, і святі образи у золочених рамах, і розп’яття, на якому втомлено схиливши голову і прикривши многостраждальні очі, дрімав дерев’яний Ісус… Звісно ж, сердешний, втомився: безліч людей протягом ночі вклякали перед його босими закривавленими ногами і просили, просили, просили… Ніхто й не замислився, як важко йому, отакому виснаженому, клопотати за кожного окремо та за всіх разом… І тихенько, аби не порушити його нетривкий і тривожний по всьому пережитому протягом ночі спокій, шкандибала перед знівечене ранами тіло і важко опускалася на слабкі у поцерованих рейтузах коліна, тулячись до кам’яної студеної сходинки, що вела нагору, під вівтар… Беззвучно вклякла у поклоні… Молилася… «Спочивай, солоденький, спочивай, серденько, синку Божий, бо ж такої долі, як тобі, не судилося нікому… А люди – вони знаєш які… слабкі… На них гніватися не можна…» Зморщені, висхлі, мов обезводнене русло, рученята покірно склалися долонька до долоньки і вже не тремтіли від слабкості, бо ними керував внутрішній голос – впевнений і спокійний, наче розмовляла з людиною, а не зі святим духом… Так, як колись розмовляла з власним сином, допоки Бозя не забрав його по довгих роках хвороби до себе… Уміла приговорювати тепло і заспокійливо, погладжуючи його сплюндроване паралічем тіло, та так, що той лежав і плакав, дослухаючись до її казання, бо ж воно западало в душу глибше, аніж слова священика, що приходив його висповідати перед смертю… Попри фізичну нетрібність був цілком при пам’яті, і єдиний гріх, яким згризався, то була власна хвороба… «Як же я піду на той світ, дорослий сорокарічний хлоп, і маму, стареньку немічну маму залишу самою… Де справедливість, Отче, скажіть мені, де справедливість, і що вона одна-однісінька у цім світі робитиме?…» А священик, гидливо роззираючись у всі боки серед цілковитої вбогості, подумки метикував, за що ця жеброта справить погріб та комашню, а вголос бубонів: «На все воля Божа, сину… На все Божа воля…» І йшов геть, притримуючи товстими пальцями сутану, аби, Боронь Боже, не підхопити за собою якоїсь невидимої зарази. А мама, усвідомлюючи синовий відчай, сідала поруч на ослінчик і приговорювала так, як не умів жоден священик у світі…
– Ти на нього, солоденький, не зважай… У нього робота така… Не може ж він кожному у душу залізти, вимучився вже мабуть, ходячи отак від хати до хати… Кожну людину треба порозуміти… А за мене не хвилюйся… Я дам собі раду… Головне, аби тобі там було спокійно і затишно, а я тут вже якось свій вік докапарю і до тебе подамся на небо… І знову ми будемо разом, лишень тебе вже нічого не болітиме і ми будемо знову щасливі, – гладила синове безкровне личко, витягала з-за пазухи стареньку запрану хустину і, ледь торкаючись, аби не завдати болю, втирала йому сльози… Благо, помогли люди сина поховати, а комашню якось не судилося… Та й коли ж оте все було…
Тулилася до сходів перед вівтарем та все приговорювала до дерев’яного розп’яття…
– То як там, Сину Божий, поживає моє потятко, кровиночка моя?… Добре йому, мабуть, поруч тебе… Спокійно, нічого не болить… Видиш, хвилювався він за мене, з’їдався, як бабу стару на світі лишити… А я що… Ого-го!!! Живу собі та й живу, і нічого мені не бракує… Трохи кістки ниють уночі, і взимку була в хаті студінь, бо шибу вітром рознесло… Але то нічого, пусте… Я рядниною попідтикала, та й перебулося… Що старій бабі треба – аби тепло було і кістки не боліли… Ще поїсти дрібку, але це вже як коли вдасться… Люди ж бо добрі навколо… Завжди щось подадуть… Отак сяду собі попід церквою та все дивлюся на них, дивлюся… Гарно вдягнені, чистенькі, охайні… Тільки радості чомусь у їхніх очах нема… Наче не розуміють, яке то насправді щастя – жити… Може тому, що заклопотані дуже, і ніколи їм про це думати… Біжать кудись, поспішають, сердяться наче на когось, що й голови догори не підведуть… А я сиджу мовчки та й дивлюся на них, нічого не просячи… Радісно мені, що сонце світить… Хочеться, щоб всі це бачили… Часом хтось і схаменеться – підведе голову догори, а часом і приспиниться – особливо, коли дзвони зачинають калатати… Ой, як же гарно виспівують храмні дзвони… Кращої мелодії я не чула у своїм житті… Завдяки тим дзвонам і я сита… Почнеться, буває, переспів, і люди мимоволі спиняються поруч церви, наче миттєве прозріння до них приходить… Постоять отак, постоять, послухають, перехрестяться, мене помітять, і тут же до гаманця потягнуться і вже щось подають… Але ж я не прошу нічого, лишень дякую… Що й казати, не знав мій синочок-небіжчик, що люди добрі насправді, та й не дадуть бабі з голоду вмерти… Та все плакав перед смертю, та все плакав… Тож ти йому передай, сину Божий, що жива й здорова, аби він хоч на тім світі за мене не страждав… Ади, яка весна на світ прийшла… Сонечко гріє – кістки вигріває, все цвіте навколо, що аж памороки до голови йдуть… Потятка[46] виспівують на деревах… А я, як на те дивлюся, то часом думаю, що я вже у раю… То ж, мабуть, таким рай і є, сину Божий… А на людей не сердися, мій солоденький… Вни самі не відають, що творять… Бачу, змучили тебе своїми проханнями, що ти оченята додолу опустив та й дрімаєш… Вони самі збагнути не можуть, чого хочуть, та все просять, просять… А я дякую тобі, що за нас всіх відмучився, бо хто ще тягар такий годен винести, як не ти… Видиш, бабі старій добре на цім світі, то ж порадій за мене так, як баба тішиться життю… Та годі вже… Не буду дурного белькотіти… Спочити тобі треба… Не гнівайся…
Підводилася легше, ніж вклякала… Наче молитвою зцілилися старечі жили… Перехрестилась тричі, вклонилася, та й почовгала собі геть… Спинилася поруч баняка зі свяченою водою, озирнулася ще раз до розп’яття, немов перепитуючи, чи вже можна, і, отримавши німу згоду, зачерпнула горням по вінця… Припала жадно до води, ніби нічого смачнішого у світі для неї не існувало… Втерлася рукавом і ще раз подякувала за Божу ласку… Подякувала й за те, що двері до храму були привідчинені… Вийшла на світ Божий…
Квітневе сонечко засліпило очі… Ледь похитнулася з несподіванки, та вже за мить прозріла: Господи, яке диво – жити… Потятка виводять, аж заходяться, безтурботні рулади серед зеленого листя… Білий пух, мов та манна небесна, злітаючи з липи, сповиває світ терпким дурманним запахом… Навколо – ані душі, бо ж люди – охайні, чистенькі, причепурені повсідалися зранку до святочних столів, аби напитися і наїстися досита після Великого посту… Кілька жебраків задрімали попід величною стіною храму, знудившись без роботи… Озирнулася на важкі піднебесні двері, що легесеньким подихом весняного вітру причинилися за її спиною… Та й добре… Нехай синочок Божий спочине від людської суєти… Цілу ніч бо святили паски…
«ДІТИ – НАШЕ БАГАТСТВО»
Надія Андріївна оголосила тему, відкривши посібник з диктантами…
– Ви, йолопи, всі почули, чи вам вуха позакладало?!! Негайно всі відкрили зошити, взяли в руки ручки, якщо вони взагалі у вас є, напружили мізки, яких, звісно, у вас немає, і записали назву диктанту: «Діти – наше багатство»… Майоров, припини тормосити портфель, все одно крім канапок ти нічого там, як завжди, не знайдеш… Йди візьми мою ручку, хоч менше помилок у твоєму зошиті від цього не буде… Записали? Покваптеся, інакше знову залишитеся без перерви… Так от… Поїхали… «Кожне покоління людей залишає по собі спадщину. Це різноманітні досягнення, здобутки у багатьох галузях – медицини, науки, техніки, машинобудування, модернізації виробничих процесів та іншого, що в сукупності називається науково-технічним прогресом…»
– В су… що?… Повторіть, будь ласка…
– Припини, блюзнірство, Зайденку!!! Добре ти розчув!!! В су-куп-нос-ті… А те, на що ти натякаєш, ми розберемо з твоїми батьками на зборах… Так само як і те, звідки походять твої знання нецензурної лексики!!! Сподіваюсь, окрім пошляка Зайденка всі зрозуміли значення слова «сукупності»?! Продовжуємо: «…Проте основною спадщиною кожної нації та народності є молоде підростаюче покоління, від якого залежатиме майбутнє держави…»
– Ось бачите, Надіє Андріївно!!! Ми є основною спадщиною!!! А ви на нас галюкаєте!!! Нас оберігати треба!!!
– Це ти – спадщина, Петренку?!! Хохма!!! Ти на себе подивись!!! Шмарклі до підлоги висять, весь замурзаний, наче сажотрус, у щоденнику – самі трійки, і він вважає себе спадщиною!!! Посміховисько!!! Театр!!! Не відволікай, інакше летітимеш зараз у коридор через цілий клас, як та комета над Парижем!!! Продовжуємо: «…Тому особлива відповідальність лежить на людях, причетних до виховання найціннішої спадщини. Недаремно існує народна мудрість – що посієш, те й пожнеш…»
– Я вам що казав, Надіє Андріївно!!! Ви на нас галюкаєте, а потім дивуєтесь, що ми неслухняні… Навіть народна мудрість про це каже…
– Петренку!!! Дістав ти вже!!! Геть із класу!!! Розумник знайшовся. Геть, бо зараз вріжу тобі простісінько перед очима усього класу!!! І можеш потім жалітися батькам, що вчителька до тебе руку прикладала!!! Та ж тебе убити мало, а не те, що врізати!!! От сволота!!! Двері за собою зачини, не бачиш, що протяг?!! Потім знову на лікарняному тиждень сидітиму, і все через тебе!!! Хуух… От вміє вивести людину… Продовжуємо: «…Сьогодні існує різноманітна методика виховання дітей, проте в основі кожної з них лежить добро, взаєморозуміння, чуйний підхід та визнання індивідуальності кожної дитини…» Марусевич!!! Що це в тебе на голові?!! Як це я одразу не помітила?!! Як тобі батьки дозволили отаке чудовисько з себе зробити? Втім, що дивуватися, вони самі недалеко втекли!!! Ти гадаєш, я не розумію, що тобі просто треба випендритись перед іншими? Ти гадаєш, я – темна людина і не знаю, що означає ота вся символіка, ірокези, чорні нігті?!! Ти гадаєш, я не знаю, хто такі емо всілякі там, готи-шмоти? Це ж відверте проповідування фашизму!!! По таких, як ти, тюрма плаче за нацистську пропаганду!!! Щоб завтра я цього не бачила!!! Теж мені, цаца знайшлася… Бач яка, залюбки і роги почепила би, лишень аби не так, як усі… Продовжуємо: «…Минуть роки, і кожна дитина знайде своє місце у житті, своє покликання… Хтось стане лікарем, хтось політиком, хтось ученим, а хтось педагогом, і так само вчитиме наступне нове покоління першоосновам взаємних людських стосунків…»
– Надіє Андріївно, а я мрію стати митником. Це добре чи погано?..
– А я продавцем у ювелірному магазині…
– А я касиром в кіно, і тоді безкоштовно всі сеанси відвідуватиму…
– Заглохніть ви вже!!! Пожвавились, бач… Судячи з рівня ваших знань, далі двірника чи посудомийки ніхто з вас не піде!!! Якби моя воля, я би вас усіх випустила зі школи з довідками замість атестатів… Утім, сумніваюсь, що ви взагалі дотягнете до одинадцятого класу… А ти, Майоров, забудь про кіно. Враховуючи кількість канапок у твоєму портфелі, ти не вмістишся поміж рядами і невдовзі лікуватимешся від булемії… Харченко!!! От падлюка!!! Ти навіщо жуйку під парту приліпив? Ти гадав, я не помітила? Що?!! Змучився жувати?!! Навіщо ти її взагалі до класу приніс?!! Щоб тобі щелепа відсохла й більше не хотілося!!! Відліпи негайно!!! Що з нею робити?!! Проковтнути, бовдуре ти останній!!! Господи, за що мені отаке?!! Продовжуємо: «…Та незалежно від обраної професії кожна дитина незабаром стане батьком чи матір’ю і виконуватиме найголовнішу функцію у житті – створення здорової повноцінної сім’ї…» До речі, згадала… Галкіна! Що то за доробало чекало тебе вчора після уроків? Зараз я розумію, чому у тебе вічно синці попід очима! Як бач, швендяєш по закапелках вечорами, ніколи й виспатись… Гадаєш, я не знаю, як там у вас? Спочатку – «танцы, шмансы, зажимансы», а потім коплака батькам у подолі принесеш… Якби ж то хоч здорового, та ж від таких, як ото тебе чекав, одні дегенерати народжуються!!! По ньому ж видно, що вже десь тихцем і цигарки шмалить, а може вже й портвейн попиває… Я з батьками про це поговорю… Продовжуємо: «…Тому ми зобов’язані дбати про чистоту зовнішнього середовища, про стан екології на всій Земній кулі, усвідомлюючи, що від цього залежить здоров’я і розумовий рівень наступних поколінь…» Санько!!! Ти забула про свою обіцянку? Як про яку? Твоя ж мама в зеленгоспі працює! Чи вже не працює? Може, вже звільнилася й сидить вдома по догляду за неповноцінною дитиною? Чому неповноцінною? Ну раз ти не пам’ятаєш про свої обіцянки, яка ж ти повноцінна? Де квіти, якими ти мала озеленити клас? Що?!! Торік приносила, а я додому забрала? Так я ж їх забрала не тому, що вони мені потрібні, а тому, що ті квіти гинули тут від вашого крику!!! А ти, Самійленку, вже третій рік несеш фарбу для підлоги, ніяк не донесеш!!! Чи твоя мама думає, що отаких дегенератів даремно тут утримуватимуть?!! Нам, вчителям, ще й молоко мали б видавати безкоштовно за шкідливість професії… І не заговорюйте мені зуби навмисне, аби дотягнути до дзвінка!!! Все одно з класу ніхто не вийде, допоки не поставите останню крапку… Так ось… На чому ми зупинилися? Продовжуємо… Що?!! Хто сказав: «Наступний урок – контрольна»?!!! Ви хочете сказати, що контрольна з фізики важливіша за диктант із мови?!! І що то за дурна манера – перебивати вчителя на півслові?!! Ви маєте сидіти, як глухонімі і всотувати кожне слово, яке кажуть старші!!! Ось я у ваші роки…..
Дзииииииииииинь!!!
– Ну що, добилися свого?!! Гадаєте, я ваших хитрощів не знаю? Ваші маневри давно всім відомі – і вдавана цікавість, і єхидні запитаннячка навмисне, аби затягнути час і не дописати… І що ви гадаєте – я витрачатиму дорогоцінних десять хвилин перерви? Дзузьки!!! А все тому, що ви не вмієте поважати вчителя, котрий до вас із любов’ю!!! І саме тому кожному за диктант – авансом по двійці, а кого не влаштовує – на перездачу… А як ви думали? Вчитель до вас з усім серцем та душею, а ви… Голота є голота… В кого там наступний урок? 8-Б? Боже милий, оті нічим не кращі!!!