То вже потім її Степан, довідавшись про стихійне лихо, надривав телефоний дріт дзвінками: чи все гаразд, чи цілі й здорові, якої шкоди було заподіяно і скільки грошей треба надіслати, аби вистачило привести все до ладу… То вже було опісля… А біду Марина пересиджувала у Миколиній хаті, що стояла вище і безпечніше… Жінка, як мишеня, тулилася до сусідського припічку, притискаючи до грудей Юрасика, перелякана, мов оті чорномазі біженці з Далекого Сходу, котрих показували у новинах, тавруючи злиденний спосіб життя далеких, ніким не бачених насправді країн. Так, нібито тут, серед суворих Карпатських гір, було ситніше й легше… Та втікачів манило саме сюди, під перевал, де ховалися і підкормлювались нелегально по сільських обійстях, бо ж за горою – європейська унія і можлива легалізація, а, отже, надія на виживання, то й набиралися сил перед останнім марш-кидком… Вичікували своїх, аби згуртуватися, і не підозрювали, що добру половину з них буде впіймано вже на прикордонній смузі, і обдертими та голодними повернуто на верховинську землю, де й вирішуватиметься їхня подальша доля… Вона жадно вдивлялася до них у блакитний екран телевізора, і ставало моторошно, бо у їхніх масльонових, схожих на чорні кружальця на таблиці у кабінеті міського окуліста, глибинних очах щеміла така незбагненна туга, що пукало від жалю серце… І тоді Марина розуміла, що не годиться нарікати на власну долю, що б не було – не зважаючи на те, що син росте безбатченком, і сама вона ні в тин, ні в ворота, наче солом'яна вдова, бо ж чоловік начебто є, а начебто його й немає, бо ж бачить його раз у році – у Різдво, і малий скоро не впізнаватиме тата… І шкодувала не себе, а отих темних, затурканих, злиденних людей, котрих гнало світом без найменшого права на існування, без паспорту, без імені, без мови, без можливості повернутися на рідну землю, бо ж усе, що накопилось роками, аби дістатися потойбіч, пішло до нитки, і та гора, що бовваніє за селом, розділяючи єдину колись землю на два протилежні світи, то є для них останній рубіж, начебто сходження до Олімпу, де рукою правосуддя буде врешті вирішено, хто дістанеться до «раю», а хто покотиться у безодню. Марина усвідомлювала – гріх нарікати на долю, бо є комусь у світі встократ гірше… І вичікувала у чужій хаті, де на неї очима небіжчиці-сусідки глипали винувато зі стін образи, допоки вода не спаде, і молилася, дякуючи щиросердо Миколі за допомогу… І опісля, коли той приводив їй обійстя до ладу, лагодив стропи на хаті та й ґанок, що з'їхав від води убік, відокремившись від дерев'яних сходів, широко, по-мужицьки замахуючись сокирою, наче вправлявся не з твердою непіддатливою деревиною, а з легенькими скіпочками, і та сокира була у його дужих руках, як дитяча забавка, бо сам був, як дуб. Марина потай милувалась ним – ще б пак, налите кров'ю і молоком молоде жіноче тіло стугоніло від невиплеснутої ласки, росло й набухало, мов закваска на святочну паску, пригрожуючи вийти за краї баняка, бо ж ґаздиня замешкалася та вчасно не підсадила у шпаргет[59]… Бо ж отих скупих любощів, що привозив їй раз у році змучений наймицькими роботами Степан, вистачало ненадовго…
…То було минулої весни, а чоловіка зустрічала майже через рік, і, колядуючи у сусідській хаті, той дякував Миколі, що не кинув напризволяще Марину з дитинчам, коли спіткало лихо… А пізніше, перекинувши чарчину-другу, жартома застерігав:
– Ти ж мені, Миколо, позерай… Повінь повінню, а інакше до моєї Марини зась, бо по-сусідськи ноги повисмикую…
Той сидів мовчки і мотав на вус, а Степан, підігрітий паленкою[60], розходився:
– Маринка моя – дівка парадна[61], мож повісти, жунка в соку… Я за неї годен голову кождому здойняти… А нарід у селові такий, же ушиткой повість[62], всьо доложить, шо ся діє, поки я по світах батрачу…
…Наче в воду дивився… Наче відчував, що незабаром бабиска перешіптуватимуться у Марини за спиною, коли йтиме з Юрчиком за руку до церкви на недільну службу, червоніючи та відвертаючись у другий бік, аби не чути:
– Але, позерай, яка краля пішла – прибрана, ге чічка… Де би нє, неборак юй гроші з-за границі шле, спину на неї гне, а тота лем ся прибере і гузицьов намітує перед сусідом… Виділа би тото Миколина Василина, царство юй небесноє… Тота ся у гробі десь перевертать… А ся краля не ганьбиться у вочі людям позерати… Най лем ся Степан верне, нараз юй укаже, де раки зимувуть…
Відводила очі, прискорювала крок, тягнула Юрасика мерщій, аби заховатися попід церковні бані, наче освячені стіни могли вберегти її від осоружних пліток, від несправедливого осуду…
З того часу Микола взявся їй допомагати… Не нав'язливо, не напоказ, без її на те прохання чи згоди, але й без супротиву, бо ж чоловічих рук таки бракувало – хата без господаря, мов млин без борошна, застоюється і трухлявіє. Вдавала, що не помічає… Не помічала і коли незабаром після повені виросла кам'яна дамба, що зміцнила рухливі нестійкі ґрунти на кручі, що сповзали, як заливало, попід хату… І коли на місці старого підпертого кілками паркану, що розділяв її керт від Миколиного, з'явилась добротна, тесана з ялівця, загорода…
– Агов, сусідко, як ся маєш? Як ґазда? Коли приїде? – жартома вітався при зустрічі, а вона намагалась віджартовуватись, опускаючи голову, аби не помітив, як густо червоніє.
– Приїде, Миколо, приїде… Як усі гроші, шо є на Чехах, заробить, отоді й приїде…
– Гроші, Маринко, людей щасливими не роблять… Від них один клопіт…
– Ти то йому розкажи, бо дітвак вже скоро няньом перестане го кликати, – а в самої горло перетинало, як те збіжжя серпом – низько, попри землю, що не дихнути на повні груди – навіщо ж бо чіпати й без того болючу тему… Так і розходились врізнобіч, по-сусідськи фіглюючи[63]…
… Аж допоки одного разу серед глухої ночі не зашкрябав хтось у двері… Спочатку ледь чутно, боязко, наче звірячими кігтиками по гладкому фарбованому дереву, здалося спросонку, що причулося, а потім дедалі настирніше, що в Марини з несподіванки і переляку стерпло тіло, і не годна була піднятися з ліжка, заціпеніло прислухаючись, як хтось вовтузиться просто під дверима.
Бувало, часом у двір забредала серед ночі голодна лисиця у пошуках їжі, і Марина без остраху вилітала за двері з гострим кілком у руці, що завжди стояв напоготові під задвірком, та відчайдушно гнала крадійку геть, хоч у серці шкода було зголоднілої земної тварі. Проте зараз шарудіння було цілком іншим… Отак би й сиділа задубіло на ліжку до світанку, якби не почула з пітьми дитяче скиглення. І лишень тоді розум почав мляво працювати, пробудивши у ній материнський інстинкт, бо оте тоненьке скавуління, що означає на мові самиці дитячий голод, розпізнала б серед тисячі найрізноманітніших звуків…
Тихенько висувалася з ліжка, аби не розбудити Юрасика, навпомацки шукаючи капці, запалювала каганець, аби не вмикати світло, і чимчикувала до вікна, намагаючись через шибу освітити ґанок.
– Хто там? – пошепки, а потім голосніше, аби розчули, перепитувала і здивовано вслухалася в начебто знайомі, чуті десь за шкільною партою, але давно забуті та чужі їй іноземні слова:
– Please… We are hungry… Please…
– Що за мара?.. – вдивлялася, хоч око виколи, у темряву, та крім тоненького дитячого хлипання та порипування за вітром незачиненої фіртки, вже не чути було нічогісінько… Попід серцем незрозуміло муляло, і таки наважилась відімкнути колодицю…
Знесилено скоцюбившись на ґанку, темношкіра виснажена жінка, тримаючи у подолі запеленане у брудне ганчір’я дитя, благально дивилася на Марину отими лискучо-масльоновими очима, що світилися в темряві, наче світляки, закарбовані Марининою пам’яттю з телевізора на усе життя і згадувані опісля нераз…
– Please… My huzbend will be here tommorow and we will go[64]…
Не розуміла жодного слова, окрім того, що їй підказував материнський інстинкт: дитину треба нагодувати.
Перебрала звиток до себе, бо розуміла, що от-от від безсилля жінка пустить його з рук, і мовчки, кивком голови наказала йти у хату.
Марина збагнула все й одразу… Так-так, саме таких вона бачила в телевізійних новинах, уродженців Іраку чи Афганістану, хто його зна, – збитих у купки, переляканих від спалаху софітів, бо ж кожен спалах асоціювався у їх свідомості з вибуховим… Дистрофічних дітей на покарлючених, атрофованих ніжках, для котрих слово «війна» асоціювалось з буденністю, а при слові «їжа» вони подивовано підводили очі, не здатні збагнути, про що мова. А збагнувши, ті очі наливалися захланністю загнаного у пастку звіреняти, що втрапивши у капкан, усвідомлює приреченість, але та приреченість варта ласого шматка, встромленого для заманухи у залізні зуби пастки – ще б пак, як вмирати, то бодай ситим. І вже й капкана їм не треба було, адже оті зальотні журналісти чи волонтери з корпусу миру – білозубі, ситі, масні, котрі везли їм гуманітарку і провізію, аби засвідчити всьому світові акт благодійності, клацаючи невпинно фотокамерами та перемовляючись між собою англійською – розкуто і навишкір, як вміють суто американці, добре знали, що везуть тим вовченятам вірну смерть. Що незабаром після проявів «чуйності» половина з вовченят надірве свої схожі на туго нап’яті голодом бальони-черевця, не звиклі до сприйняття і перетравлювання будь-якої їжі. Але темношкірі люди з приреченими масльоновими очима вдячно простягали благодійникам крючкоподібні безкровні руки, аби подякувати за те, що про них не забули…
Відчайдушніші та цупкіші до життя наважувались на втечу. Гуртуючись родинними купками, долали у герметичних рефрижераторах ласих на гірку копійку дальнобійників тисячі кілометрів, аби дістатися до «вікна у Європу», що ототожнювалось зі спокоєм та ситістю. Хтось, щоправда, не витримував виснажливої тривалої мандрівки, нестачі кисню і провіанту, і їх закопували потай, по ночах просто при дорозі, абияк, а опісля в газетах вигулькувала інформація, що котрийсь грибар-пенсіонер, рано-вранці прочісуючи палицею підлісся у пошуках букових чи підосинових, наткнувся на нехлюйно нашвидкоруч споруджену могилку… І тільки тут, у Карпатах, де за перевалом заманливо маячіла омріяна вільна і сита Європа, їх, що вціліли, висипали з рефрижераторів, як картоплю з лантуха, і пускали світом, тішачись купці зелених, що зігрівали кишені дальнобійникам…
Звісно, Марина знала про це все, але щоб зіткнутися отак, віч-на-віч…
Рипнула сусідська фіртка, і Марина сіпнулася – Микола вже стояв попід її воротами. Начебто й не спав, а патрував її нічний спокій:
– Сусідко, щось трапилося?..
…Слава тобі, Боже… І звідки той Микола знає, що їй потрібна допомога саме зараз – наче нутром відчуває…
– Бачу, нічних гостей маєш? – вдивлявся до неочікуавної прибулиці, мов до примари. – Ого, з далеких країв!!!
– Що з нею робити? – Марина притискала до грудей темношкіре дитя, що притихло, зачувши чужий, нематеринський запах, а жінка, розуміючи, що саме зараз вирішується її доля, перелякано белькотіла:
– Tomorrow… My husbend and my brotherz will be here tomorrow… and we will go…
Вона махала знесиленою рукою у непевному напрямку, десь у бік перевалу, і цілком було зрозуміло, куди вони «go»…
– Як що робити?.. По-Божому, Марино, робити… Накормити, відмити, постелити, а далі пустити з Богом… Всі ми однаково під ним ходимо… Я не лягатиму… Дочекаюсь світанку, аби тобі спокійніше було… А завтра увидиме[65]…
– А що, як хтось побачить? Ти знаєш, які люди…
– То зроби так, аби ніхто не побачив… Я чергуватиму…
Марина гріла молоко, наливала у лавор воду для вмивання, діставала з печі вчорашню страву, стелила у стодолі ряднину, аби сіно не вкололо часом дитяче личко, шукала стару Юрасикову пеленку – запрану, проте чисту, аби перепеленати дитя… І щоразу оберталася до вікна, за яким незгасаючим нічним світляком присвічувала їй шиба Миколиної хати…
А на другий день вже посвіжіла біженка виявилась зовсім молодою, може, й молодшою за Марину, вродливою жіночкою з довжелезним чорним, як смола, волоссям, яке вгледіла при денному світлі ґаздиня. Марина піймала себе на думці, що такій косі позаздрила б не одна оспівана за красу у піснях гуцулка, допоки та стягувала волосся у тугий вузол і прикривала, як годиться за мусульманською вірою, аж над самі очі, довгою льняною рядниною-паранджою. А потім на мигах, ламаною англійською намагалась пояснити нічній рятувальниці, що змушена йти до траси і чекати там рідню, розсіяну по каміонах, що йшли один за одним, а потім погубилися, і десь обабіч центральної дороги її обов’язково шукають… І, як не дивно, Марина все розуміла… Жінки неначе знали спільну мову – материнську, жіночу, мову двох знедолених націй, що животіють по різні кінці світу… Лишень звідти втікають укупі з чоловіками та дітьми, а тут жінки покірно і до віку чекають годувальників із далеких заробітчанських митарств…
А далі Марина пакувала клунок з їжею і дальніми городами, що підпирали гору, вела втікачку у обхід до траси. А пізно ввечері, як стемніло, їх з’явилося вже п’ятеро, і троє чоловіків (певно, двоє братів і батько дитини, до котрого та перекочувала на руки) з благанням у очах знову стояли під Марининим обійстям – звісно ж, їм більше нікуди було йти і ні від кого чекати допомоги.
Маринин розпач був неприкритим, і вони це розуміли, як розумів це і Микола, вчасно підоспівши і намагаючись її заспокоїти… Коротко перемовившись з прибульцями, котрі щоразу вказували у бік гори, широко розмахуючи руками і виймаючи з потаємної кишені засмальцьованих полотняних штанів залишки зім’ятих купюр, він провів їх у стодолу, а сам зайшов до сусідської хати:
– Ти, Марино, не меригуйся… Ще годинку-другу підіждемо, аж цілком стемніє, і я їх проведу…
– Чи ти, Миколо, здурів? Це ж кримінал!!! А що, як хтось побачить? А що, як їх впіймають і вони тебе викажуть?.. Миколо, у мене дітвак росте… Степан, як дізнається, приб’є… І тебе, і мене…
– То що ти пропонуєш – піти і здати їх на КПП?! І хай їх судять вдома як втікачів за законами Ісламу?!! Вчора ти вберегла ту жінку з дитиною від голодної смерті, а сьогодні на ту смерть хочеш відправити?!
– Але ж їх так чи інакше впіймають, Миколо… І це буде ще гірше, бо наразі ти даш їм надію… Надії нема… Є приреченість…
– А як же совість, Марино?.. Як почуватиметься твоя совість по тому, як їх виженеш?
Марина затримала погляд на Юрасикові, що ситий та чистенький, вмостившись на ліжку, перебирав іграшки, не розуміючи, чому йому заборонено виходити на подвір’я, а особливо йти до стайні, де він так полюбляв ганяти курей. І що то за дивні розмови, що точаться у їхній хаті пізнім вечором із сусідським дядьком…
– Як знаєш, Миколо… Єдине благаю… Не вплутуй мене у це все… Мій дітвак також потребує мами…
* * *За дві години, як ніч наглухо сповила людську цікавість, придибанці у супроводі Миколи вирушили у похід… Перед тим, як піти, закутана у паранджу по самі очі жінка несміливо увійшла до хати і бухнула перед Мариною на коліна. Марина з несподіванки аж подалася назад. А та, взявши її руку в свою, вдячно припала вустами… І Марина не втрималась – розплакалась голосно, навзрид, і широко, по-християнськи тричі перехрестивши дитину, благословила в путь…
* * *Спанку не було… Чекала Миколу…
Той вернувся понад ранок – ще не піяли півні, та небо ледь-ледь починало сіріти непевними брудними плямами. Був змучений, але спокійний, і той спокій дивним чином передавався збентеженій жіночці, що ані на мить не зімкнула очей… Мовчазним запитанням зустрічала провідника.
– Все гаразд… Вни вже на тому боці… Хіба шо котрийсь словак виявиться спритнішим… Єдно, шо недубрі – то же дітвак із нима… Дорослий чоловік годен над собов контроль чинити, а малому насильно рота не стулиш…