Юрасик мирно посопував у ліжку. Часом щось бурмотів, додивляючись передранкові сни, і Марина, пригадавши його цілком маленьким, і безсонні ночі, коли той заходився плачем без упину, згідно хитала головою:
– Що правда, то правда… Не стулиш…
Микола присів на ґанку, і лишень зараз вона помітила, яким виснаженим було його обличчя, наче той перехід виссав з нього останні соки.
– Їсти будеш?.. Такий ісь блідий, же тварі[66] на тобі неє…
Микола вже й не пам’ятав, коли востаннє жіночі руки підносили йому їжу: небіжчиця Василина не вставала перед смертю з ліжка майже рік. А він, готуючи страву, годував її з маленької ложечки, як потятко, знесилене хворобою…
– Їсти не буду, Марино, дякую… Лем кидь маєш паленку, то пув-деци вип’ю, оби тягар зогнати…
Марина дістала десь із верхньої полиці креденсу приховану карафку з каламутною рідиною і келишок. Розмотала з ряднини хліб та й втяла кілька скибок. Поруч поклала кілька зубців часнику, і з тим добром вийшла на ґанок, – у хату не кликала, аби малого не розбудити. Сіла поруч Миколи, і, наливши по вінця, припрошувала:
– Жодна бороцківка[67] не зрівняється за якістю… Степанів уйо[68] сам робив… на совість, для своїх, не на продаж…
– Ну, будь здорова… – Микола перехопив ротом повітря, мов водолаз перед пірнанням, зосередився поглядом на чарці, наче приказував потаємне заклинання, і одним махом перевернув у себе. На мить завмер, немов пересвідчувався, чи й справді зроблена «для своїх, на совість». Потім голосно видихнув і, відірвавши скоринку від хліба, довго її перемелював. Маслаки ходили потужно, як добротні жовна. І знов Марині недобре замлоїло попід грудьми, як тоді, коли лагодив стропи. Що й казати – міцний хлоп. Як дорідний кінь…
– А тепер ти, – простягнув Марині порожній келишок.
– Ци ти, Миколо, вдурів?.. День скоро ся зачинать, а ми вже перевертаєме… Ко пак у керті робити буде?
– Я сам не п’ю, Маринко… Або з тобов, або нияк… Ти ниська пув-децу заслужила… Можеш ся попустити… – І він, перебравши з її обм’яклих пальців карафку, так само налив по вінця і вклав повний келишок назад у долоньку. – Здоймеш нічний стрес, годинку-дві подрімлеш і забудеш всьо, як страшний сон.
– Гадаєш, поможе?.. – Марина, вагаючись, переводила погляд з чарки на Миколу (до пиття ж бо хисту не мала) і врешті наважилась:
– А… Будь, що буде…
Самогон обволікував їй нутрощі теплом, забираючи неспокій і втому…
– Но видиш?.. Правду м ти повів… Уп’єме до тричі, як книжка пише, та й спати… А на ранок пам’ять буде свіжа й чиста…
– Миколо… Повіш ми єдно, – після другої Марина осміліла, – ци вни хоть тобі дашо заплатили за то, шось лісами по-ночах шастав? – припершись головою об задвірок, вже ледь не дрімала.
– Я не взяв від них грошей, Марино… Рука не піднялася… Вни й без того Богом ображені…
– Як то?! – аж прояснилося їй від здивування… Де й ділася дрімота…
– Не всьо ся грошима у життю міряє, Маринко, абись знала… Є шось такоє у людині, шо ся не дає розтолкувати… По-научному то ся називать совість… А шо то є насправді, нико не знає…
Марина дивилася на нього широко розкритими очима і не могла оговтатись від здивування. Брала карафку до рук та й сама собі наливала…
– Ну ти даєш, сусіде… Та мій Степан анди за три світи їде, оби копійку даяку закалимити… А тобі само до рук йшло, а ти не взяв!!!
– І добре, що не взяв… Вже м тобі був повідав, же гроші ще никому щастя не принесли… Шкода, же твуй Степан того не тямить… Бо у гонитві за копійков сам не знає, де найде, а де стратить… Я лем єдно знаву: коби моя Василина жила, я би від неї з хижі на крок не виступив… Але людина – то така свинська натура, же зачинать тото розуміти, як біда заклапать у оболок[69]… Такоє то, Маринко… Кожда жона має бути чоловікови на досяг руки… Інакше то вже не родина…
Марина замислилась… Несподівано взріла важку та переконливу правду… Власне, осягнула розумом те, про що сама думала не раз, та не наважувалась сказати вголос… А тут… Наче прийшло прозріння… Невідома сила опустила її голову на Миколине плече, і, прикривши очі, перемелювала ту правду у собі…
Микола легенько пригорнув її до себе:
– О-о-о, дівонько… Нараз видко, же ти непитуща… Обережно підводячись, підтримував її стан, аби не зайшлася, і котрусь мить вагався, глипаючи то на хатні двері, то на стодолу, від якої п’янко несло свіжим сіном… До хати нести не наважувався, аби не потривожити cпросоння малого Юрасика… Бережливо взявши Марину на руки, ніс її на сіно, ще не вистигле від нічних гостей, і вкладав, наче безпорадне немовля, спати… Неквапно збивав попід нею трав’яну постіль, пригладжуючи, аби не кололо… Мимохідь замилувався… Яка ж вона гарна дівка… Ще з дитинства на неї задивлявся… Та що їй було до нього, зателепаного та шмаркатого у той час, коли хвацький до грошей Степан вже носив, залицяючись, копійчані, але такі бажані цяцьки, завдяки яким Марині заздрило кожне сільське дівча на виданню: панчохи та конфітуру, та червоні пуделочка з рум’янами зі смішною назвою «PUPPO», виміняні за горілку у залітних «фарців»… Яке їй діло було до сусідського замурзи, що у совдепівських трикотажних спортивках із відтягнутими ледь не до литок колінами, пас корови на все село, в той час, коли Степан у модних «варьонках» гарцював по району на вгандльованому з польськими туристами мопеді… З дитинства ласий до копійки Степан ані повірити не зміг би у те, що так легенько, без сумнівів та вагань зробив Микола, те, що вразило Марину правильністю й чистотою, бо й справді гріх на душу не варто було брати у вигляді отих зім’ятих, хованих-перехованих зелених, без котрих у тім світі, що простерся за горою, ти – ніщо…
…Невагомим порухом відводив пасмо, що впало Марині на лице, аби не лоскотало… Її дихання було рівним і виваженим, начебто й не пережилося безсонної ночі, ані тривоги за нього, ані нічних гостей, ані зболених очей знедоленої жінки-втікачки, що, розлучаючись, колінкувала перед ґаздинею серед хати… Не втримався… Нечутно нахилився над нею і приклав вологі вуста до чола… Не вдихав жіночого запаху від Василининої смерті… Ще ж не минуло й року… Гріх…
Марина заворушилась… Чи їй приснився сон, а чи відчула його подих над собою… Смішно потерла око, примружилась і, побачивши над собою Миколине обличчя, відразу не збагнула – чи то є дійсність, а чи марево… Вони мовчки дивилися одне на одного, спиваючи очима тепло, і вже не існувало на світі такої сили, котра би здатна була їх роз’єднати…
…Микола не промовив ані слова… Мовчки обсипав дрібними зернятами-поцілунками обличчя і далі, вивільняючи з-під льняної сорочки тугі, немов у молодиці (начебто й не прикладала Юрасика до цицьки) груди… Так само мовчки розщіпав на собі штани, бо відчував, що от-от тріснуть від нап’ятості попід цупкою тканиною аж до болю, й розводив її не по жіночому міцні від роботи стегна… Марина не пручалася, здавалося, що до кінця не прокинулася… І лишень глибокий, грудний, наче вивержена лава, стогін, вирвавшись на волю, нібито випханий з нутра твердою, мов камінь, чоловічою плоттю, засвідчив її притомність… Все сталося напрочуд швидко. І вже за мить Микола лежав обабіч, прикривши широкою долонею-крилом жіночі перса, ніби хотів вберегти від непередбаченої небезпеки… Крізь прогнилі дошки у стрісі, мов крізь діряве сито, просіювались сонячні промінці… Там, за стодолою, у чужому для них вимірі, засірів ранок…
* * *…Село гуло, наче розбурханий вулик… Від хати до хати металася сорокою-пліткаркою звістка. По той бік прикордонної смуги, на словацькому боці, впіймали «чорномазих».
Двійко напівживих темношкірих чоловіків у кайданках сиділи під вартою на КПП – розгублені й обдерті, не спроможні пручатися обставинам, а лиш приречено глипаючи попід ноги. Начальник прикордонної зміни нервово міряв кроками кімнату, і щоразу збільшував вмістиме попільнички черговим недопалком. Кільця тютюнового диму, раз за разом випорскуючи з його ніздрів, не встигали осідати і застивали у невагомості, мов ранковий туман над Карпатами. Чекали перекладача з району.
Нарешті на подвір’я КПП пригуркотів патрульний «уазик», з котрого важко випхався вайлуватий, розлючений терміновим викликом зав. відділком міграційної служби, а вслід за ним сховзнула з сидіння худорлява, як скіпка, кирпата перекладачка. «Він міг її й у кишені привезти», – кепкували за спиною митники, спостерігаючи за кумедною процесію.
Завідуючий відділком лютував недаремно – таких викликів за останніх кілька місяців лунало добрий десяток разів. І треба ж було керівництву вигадати нетрібну постанову про необхідну присутність вищих контролюючих органів… Начебто від того, що він зайвий раз протрясе своє, схоже на драглі, брюхо кілька годин просілковими дорогами, зменшиться кількість отих зальотних спринтерів.
Розпочали допит. Машиністка старанно відцокувала нігтиками запитання і відповіді..
Нап’ятий, мов жаб’ячий міхур, службовець вкотре повторював одне й те ж:
– Скільки вас всього було?
І вкотре чув, наче завчене:
– Двоє.
Підійшовши впритул до опитуваних, ніби маючи намір розчавити їх впертість вагою, зав. відділком впер око до ока, що не змигнути, і несподівано, аби не було часу для роздумів, запитав головне:
– Хто вів?
Один із чоловіків метнув сполохано погляд убік – не витримав.
– Хто вас супроводжував, питаю?!
Здавалось, громіздке черево допитуючого зараз потрощить на друзки двох беззахисних переляканих людей. Розгубилися. Мусульманська віра, втім, як і православна, забороняла брехати. Та один з них – старший – хрипко, наче випустивши корок з горлянки, наважився. Підвівши темні, мов бездонні криниці, очі, сповнені розпачу і страху, відповів:
– Самі йшли…
«Бреше, зараза», – лють переповнювала допитувача по вінця, адже справа затягувалась. Піт від надмірної ваги та від бажання мерщій покинути задушливу кімнату робив начальницьку лисину ковзкою та лискучою, як скляна куля на мармуровому п’єдесталі з гравірованим витиском, що стояла на столі його міського кабінету, подарована в знак подяки за сумлінне виконання службових обов’язків.
– Де дільничий?! Покличте сюди дільничого…
Районний дільничий – смішний опецькуватий чоловічок зі всіяним ластовинням обличчям стояв за дверима напоготові. Його завзятий погляд красномовно свідчив про те, що він готовий у вогонь і у воду, аби тільки прислужитися начальству.
– Слухай… Прочеши но всі хати у дальньому куті села, що підпирають прикордонну смугу… Пройдеш по свіжих слідах, то й докази знайдуться… А там, дивись, і провідник зголоситься… Здоровий мав бути чолов’яга, раз наважився в сутінках із ними по горах шастати… Таких сьогодні на пальцях можна перелічити, бо ж то все на заробітки подалося… Залишились старі та й п’яниці… Давай… Виконуй… Може, до подяки дослужишся… Та ще й грошової, не лиш на папері… Склянка води, бодай би, тут знайдеться?..
* * *– Ге-е-ей… Вдома хтось є?.. Чи є взагалі хто живий?..
…Марина протерла очі, спросоння не розуміючи, що діється… Не встигла навіть пригадати всі події тривожної ночі і те, що несподівано для себе напилася. Двері до стайні були прочинені. Серед подвір’я стояв дільничий, озираючись на всі боки у пошуках живої душі. Стріпонулася – а що, як Юрасик у хаті вже прокинувся? Міліціянт крутив головою, мов бусьок[70] на комашиному лові. Тривога розливалася тілом, обволікаючи нутро липкою слиззю, що скупо цідилася з-поміж ніг із вологого лона… Звідки взялася ота слизь?.. І тут несподівано пригадала Миколу, і самогон, і терпкий запах соломи, і обійми… Господи, сором який!!! А може те все приснилося?.. Та між ногами було мокро, і, витерши оту слизькість просто долонею, сполотніла. Ні. Не наснилося. Справді було. Марину охопив встид[71] і жах.
Обтрусивши з себе сіно, нашвидкоруч поправила волосся і защіпнула сорочку. Сонячні промені заливали світлом подвір’я і опецькуватого міліціянта. Рушила йому навперейми…
– Чого жвеш[72], як навіжений?.. У хижі дітвак спить.
Дільничий здивовано змірював її розтріпаний вигляд:
– А чом то-то дітвак у хижі, а ти у стодолі?.. Ґазда де суть?
– Ниє ґазди… Вже три роки на Чехах батрачить… А нашто вам ґазда?..
– Як ниє ґазди, то й діла ниє… А ти всьо хочеш знати… Ліпше бись за дітваком позирала у хижі… Ади, чорномазі горами бродять, ге тхирі… Оби даякої біди вам не вчинили… Пепічки[73] злапали[74] уночи двох і нашим передали… Може, я заскочу пуд вечір проконтролірувати, ци покуй і порядок, кидь ґазди дома ниє?..
Марина похолола: «Ах ти ж гаденя миршаве!!! Метр із кепкою зросту, а в залицяльники пхнеться!!! Ноги підкошувались, наче в них замість кісток напхали вати. Головне – не прозрадитись», – подумала, а дільничому відповіла:
– Не мусите… Самі звладнемо[75]… Я не з боязливих…
– Видав, уже маєш даякого вартового, доки ґазда на Чехах?.. – дільничий, прицінюючись, підленько жмурився, змірюючи її розхристану сорочку єхидним поглядом…
– А тобі шо до того?.. – з останніх сил вдавала байдужість, молячи Бога про єдине – аби нюхач якнайшвидше вивітрився.
– Мені нич… Лем ся звідаву, – щось заважало йому піти… Обіцяна грошова подяка і бажання вислужитись перед начальством не сходило з думки… – Ану лем я побзераву… Ци мож?..
Марина відступила вбік, а в'їдливий міліціянт рушив до стодоли.
– Тать ти туй маєш файноє кубельце… Ге у раю, ще й сіно не простило…
Обводив поглядом Маринин ще теплий прихисток, допоки його допитливе око не спинилось на пеленці, розпростертій для просушки попід широкою шпариною, що сяяла у стрісі. Поруч лежали дерев'яні мусульманські пацьорки… У селі таких не знайти… Явно здалеку потрапили. Його збуджений обіцяними відзнаками мозок блискавично запрацював.
– То кажеш, же ґазди вже три роки неє… А кулько дітвак років має?..
– Чотири вже, хвала Богу… – Марина подумки молилася, аби не бухнути непритомно на землю.
– Айбо на пеленки му час вже давно минув, ге?
– Які пеленки? – втрачала останнє терпіння.
– Йди лем ти, дівко, збирайся, та пуйдеш зо мнов на КПП… Дашо ся тя там зазвідавуть…
– Не піду я нікуди… На кого дітвака лишу?
– На того, з ким ісь сіно вигрівала… Борзенько[76] давай… Я почекаву…
Пручатися не було змоги – огида до влізливого паршивого недоробка підпирала кирк[77].
– Нікуди вна не піде. Відчепися від неї, – могутній Миколин голос вернув Марину до тями. І знову той з'явився на воротах несподівано і вчасно. І знову дивувалася, як то в нього спритно виходить – начебто не спить ніколи, а невпинно патрує її безпеку.
– Сказав, що нікуди не піде, то й не піде… Йди, Марино, до хати. Я сам з ним погуторю[78].
А та вже не мала сили й на подяку – вп’ялася вірними очима у Миколу, не здатна промовити й слова.
– Йди, я кажу, до малого… Ми з паном дільничим самі розберемось, – вивів її з заціпеніння. І, змірявши того насмішкуватим поглядом, наказав: – Чого сь ся на неї витріщив, як цап на нові ворота? Ходімо на КПП… То я їх вів…
* * *…Миколу забрали до міського КПЗ для з’ясування обставин. Втікачі вперто його не впізнавали, стверджуючи в один голос, що бачать вперше. Миколина відмова від грошей добряче зворушила чужинців, а те, що він добровільно зголосився причетним до справи, збивала з пантелику обласне начальство. Вже би й питання годилося закрити, і визначити міру покарання, та двійко впійманих темношкірих в’язнів вкотре глипали нерозуміючими очима на чоловіка, котрого мали опізнати, і хитали головами врізнобіч, мовляв, вперше бачимо. Справа вперлася у глухий кут.