…Марина не знаходила собі місця: казала ж йому – не вмішуйся…
Селом поповзли чутки, що у неї знайшли речові докази, а Микола її прикрив, – дільничий, як бач, вислужувався не тільки перед начальством…
Окрім всього, з голови не виходила мусульманська жіночка з масльоновими очима, що залишилася по той бік гори… Єдине, що втішало – це те, що один із братів залишився поруч. Проте було зрозуміло, що з рідним чоловіком побачитися їй вже не доведеться.
Усвідомлення страшної біди позбавило Марину спанку. Тулячи малого Юрасика до грудей, повсякчас уявляла себе, боронь Боже, в подібних обставинах. І, щойно миловид запеленаної у паранджу темношкірої жінки з дитям на руках спливав у її пам’яті, починала схлипувати… Молилася з рання до ночі, як вміла, вголос приговорюючи до образів: «Діво Пресвята, Богородице… За що ти надсилаєш нам такі випробовування? Чи ми з тобою – не жінки?.. І твоя доля так само була нелегкою… То ж хто, як не ти, маєш захистити матерів від біди»… Юрасик здивовано поглипував на маму, а далі на мовчазні лиця святих на стіні, з котрими та так ревносно бесідувала, чого раніше ніколи не бувало, і дивувався, чому мама щоразу плаче…
* * *Миколу через кілька днів відпустили… Він йшов селом з автостанції, і кожен його спиняв, аби щось дозвідатися і нести звістку на правах першовласника далі.
– …Што, неборе[79], файно тя у вароші натігали, ге?..
– …Кілько дали ти тоті чорномазі зелених, обись ся перед ними вислужив?..
– …Видав, не здали, же ти їх вів, раз тя домів пустили?..
– …А гроші ци конфіскували? Бо кидь нє, то ти теперька пан над панами!..
– …А Марина чом із тобов у варош не йшла, кидь у неї теж руки не чисті?.. Йой, Степан-неборак, як ся верне, голову їй здойме… Теж мені, устроїла готель для іноземних туристів…
Микола на те не зважав – проходив повз… Десь віджартовувся, десь красномовно відмахувався, як від настирних мух, рукою…
Отоді то й поповзли чутки селом, оповиваючи хату за хатою хитромудрим сплетінням, як старий мудрий полоз, що не труїть, а неквапно стягується навколо горла, аби здобич, задихаючись, вже сама молила Бога якнайшвидше спустити дух.
…Видите-видите, тютко[80], як вун Марину криє?.. Шось туйки нечисто…
…Геби зачарувала го, же никому слова не повість…
…Ага, де би нє, зачаровала… На сіні натігуючись, у стодолі… Кожний знає,
шо то за чаровання…
* * *Марина задихалася… Виходила в неділю до церкви, міцно стискаючи у жменю дрібну Юрасикову долоньку і, доки доходила до храмного порогу, була знесилена більше, аніж тоді, як викопувала за день по шість міхів картоплі. Віталася лякливо з людьми, відчуваючи, як їдкий злослівний трунок обпікає плечі.
– Мамко, чом так шатуєш[81]? Я не встигаю за тобою, – хлопченя дріботіло за нею ледь не бігцем і не знало, що варто їй спинитися, як той осоружний тягар пліток наздожене її, мов гадина, підступно стежачи за здобиччю.
– Ади, Ганьо, як краля летить на службу Божу гріхи відмолювати…
– Дубрі, тютко, же відмолює… Видав, совість ше не докусь стратила…
…Втікала по церковному казанню додому, аж земля обпікала п’яти… Добре, що мамка з няньком аж у третьому селі, бо спокою вже й вони не мали б… Світ тісний… Тісний настільки, що ледь промайнув місяць, як свекор із прихованим докором, приплентавшись із дальнього кута, приніс Марині звістку: Степан їде додому.
* * *Микола майже не виходив із хати. Встид точив його совість, як тля точить дошку в долівці – невидимо, але настирно, аж поки одного дня та дошка, вже трухлява до основи, провалиться, розсипавшись порохом попід ногами.
Він знав, що Марині важко. Та нелегко було і йому сам на сам залишитись у порожній хаті з докорами сумління та світлиною Василини-небіжчиці, що глипала мовчки зі стіни.
Микола вже знав, що Степан їде додому… Знав і те, що відбудеться хлопська бесіда, більшість з яких зазвичай закінчуються кулаками. Застерігав же: «До Маринки моєї – зась…» Не послухав, оступився… Нема навіть що відповісти у виправдання… Не боявся бійки, був міцний, мов дуб… Страхався іншого – що рука не підніметься, аби захистити себе, провина бо важча за камінь… І тоді Степан все зрозуміє до кінця, а не лишень причетність Марини до історії зі втікачами… Найважчий гріх поставав у його уяві – стати розлучником у чужій сім’ї… Бо ж, знаючи запальний Степанів характер, Микола добре розумів, що для Марини розпочнеться справжнє пекло… Не мав права ставати на заваді чужому, нехай сумнівному, але щастю. Малий Юрасик того не заслужив…
* * *Марина не знаходила собі місця. Вона не знала після всього, що трапилось, як зустрічати чоловіка… Улесливо спростовувати сільські чутки?.. Принизливо… Та й навіщо? Адже вона нарешті збагнула страшну річ – вони зі Степаном вже давно насправді не сім’я… Ненависні їй відтепер гроші, за якими ходила щомісяця на пошту, не варті були того головного, що загубилося між ними за часи розлуки… Згадувала, як Юрасик дикувато позиркував на тата, плутаючись та називаючи його вуйком, бо ж весь той час, коли визрівала дитяча родинна свідомість, ототожнювався у його уяві з присутністю чужих людей, та аж ніяк не тата… Степан вперше їхав із хати, коли Юрась ледь зачинав ходити… А повернувся за рік, у Різдво. І замотаний у мамину вовняну хустку син репетував, не впізнавши його, неголеного й брудного з дороги, на воротах: «Мамко, туй дядько чужий до нас прийшов… Йди лем вонка…»
– Який же то дядько чужий, порожня твоя голова! То ж няньо[82] твуй приїхав, – сварилася на дітвака, – поцілуй го…
А сама увечері, вклавши Юрасика спати, вичитувала чоловікові:
– Недобрі тото, Степане, коли рідний син вутця не спознає… Може бись вже не йшов на Чехи?.. Ну їх, тоті гроші… Даякий калим і дома мож заонанджати[83]… І я туйки без тебе, ге без рук…
– Не говори пустоє, Марино… Што я туй, у горах, зароблю?.. Хижу треба нову ставити, бо ся, бабина, скоро ся розсипле… Ти ся любиш парадити[84], ге відданиця, а тото вшиткой потребує грошей… Ци будеш ходити, ге лайда, натігуючи на себе цуря[85]?.. Позерай лем, што м тобі привіз…
І витягував із привезених торбів обновки, задоволено спостерігаючи, як Марина негайно приміряє їх на себе.
– Но видиш… Шо ліпше – бути найпараднішов жонов на селі, ци жебракувати?
Аргументи були переконливими, і за тиждень Марина за руку з Юрасиком випроводжала покірно чоловіка на автостанцію… А через рік, у наступні відвідини, розмова набувала іншого змісту:
– Може, Степане, я з тобов поїду?.. Пара рук – то дубрі, айбо дві пари – то ліпше… І на хижу скорше заробиме, і вкупі будеме, а не кождий сам по собі… Важко мені туйки самій…
– Ти вдуріла, жоно, ци што з тобов є? – сварився Степан. – А дітвака на кого лишиш?! На бабу з дідом? Тих самих вже няньчити треба… Не видить вун вутця роками, то най хоть мамку має, – і тепло у ліжку, котре донедавна зігрівало їх попри всі сварки та непорозуміння, випаровувалось невідь куди…
…Відтепер все перевернулось у Марининій свідомості… І наряди, і обіцяна нова хижа, на яку впродовж років ретельно відкладалися гроші, стали їй байдужими. Наче та свідомість несподівано відкрила їй щось таке, чого Степанові не збагнути заощадливим заробітчанським глуздом… Наче Микола відкрив їй очі на сутність людського існування… То ж навіщо тоді вибріхуватись?.. Навіщо зберігати те, чого й так давно не існує?.. Навіщо вдавати з себе люблячу й покірну дружину, керуючись закарбованим у сільській свідомості страхом «що скажуть люди?» Й несподівано прийшло чітке й непохитне рішення – розповісти всю правду… «Це ж насправді так просто – сказати все, що накипіло на серці впродовж років гнітючого усамітнення… А може, він все збагне, і залишиться вдома, і від неї ні на крок, бо інакше то вже – не родина, як казав колись Микола?» – і з такими думками Марина напрочуд міцно заснула – вперше за останній місяць із того часу, як темношкірі втікачі покинули її дім…
* * *Степан стояв на порозі темніший за хмару… Юрасик його впізнав і розгублено зиркав на маму, що зустрічала чоловіка напрочуд стримано і тихо. Вагався, чи бігти цілувати, а чи діждатись, поки мама це зробить першою. Марина мовчки вовтузилась біля печі, начебто нічого не трапилось, – знала, що, пройшовшись від автостанції до рідної хати, позбирав селом усі чутки.
– Як бач, мене туйки вже нико не чекать… – Степан підійшов до збентеженого Юрасика і почоломкав[86] у тепленьку щічку. Посадив його собі на коліно, та, розглядаючи, приговорював: – Та ти, неборе, виріс, нівроку!!! А мамка, чувім, начудила туйки, поки няньо по світах гроші заробляв…
Юрасик, зовсім збитий з пантелику такою розмовою, почав тихенько хлипати, і лишень тоді Марина повернулася до чоловіка лицем. Очі її були сповнені сліз:
– Облиш дітвака у спокої… Самі межи собов ся розбереме… Йди лем, дитино, поникай[87], што там ціплята малі у стайни чинять… Нам із няньом поговорити треба…
* * *…Наступного ранку Степан виносив нерозпаковані валізи з двору… Хотів було зайти до Миколи «попрощатися», проте сусідська хата стояла німа, наче гріб – ані звуку звідти не доносилось. На дверях переконливо бовваніла важка колодиця…
– Ади, фраїр[88] твуй утік, як бач, – єхидно зауважив дружині, напівживій-напівмертвій по вечірній бесіді, що затягнулася напередодні аж до ночі.
Марина, вдаючи, що не розчула, накинула на плечі хустку, проводжаючи чоловіка за ворота.
– Не мусиш, – мугикнув, з-під лоба озирнувшись на неї… – Маєш теперька кого сокотити…
Взяв Юрасика на руки, підніс високо над собою, наче хотів надивитися досхочу, поцілував у обидві щічки і обережно опустив на землю:
– Шануй мамку…
* * *До автостанції поволі стікалися люди. Здивовано переглядалися, побачивши Степана:
– То ти, ци не ти, Степане?!
– Якими судьбами, хлопе?!
– Коли сь устиг приїхати, же нико тя ані не відів?..
Благо, автобус за хвилину вирушав, і водій – юркий місцевий чолов’яга, вже натиснув клавішу «відчинити двері»:
– Нічого ляси точити… Не зривайте мені рейсовий графік…
Степан, напорпавши у кишені дрібні гроші, мовчки простягнув їх водієві, а той, узрівши вчорашнього пасажира, аж витягнувся від здивування лицем:
– Чоловіче добрий!!! Тать я лем учора віз тя домів!!! Лем не кажи, же утікаш назад, на Чехи!!! Удурілисьте з тими заробітками, ци што?! Ранковим рейсом Миколу візім… Той у Московію подався, теж даякий калим глядати… Як бач, скоро порядного хлопа у селі ся не обстане…
Степана наче обухом по голові угріли… «Так он де дівся сусід!» – вигляду не подав, посунув у кінець салону, подалі від допитливих очей… Відкинувся на дерматинову спинку сидіння і заплющив очі… Ледь не тваринне задоволеня розповзлося обличчям: «Отже, паршивець капітулював без бою… От і добре… Марина ще на колінах приповзе… До біса, навіть руки на неї не підняв, як годиться за все скоєне… Таки люблю її, гадину…» Втома від нічного неспанку брала своє… І ще не встиг автобус виїхати з села на просілкову дорогу, як Степан уже тихенько сопів. Він і гадки не мав про те, що його Марина тим часом скрутилась калачиком, мов безпомічне цуценя, на ліжку, і тихенько скавулить. Десь глибоко усередині, аж попід самим серцем вона несподівано відчула у собі нове життя, яке залишив у ній Микола… Те життя чітко пульсувало у ній пружним ритмом – точно так, як коли ходила вагітною Юрасиком – настирливо наполягаючи на власному існуванні і збуджуючи материнський інстинкт. І, на диво, не було ані жалю, ані розпачу за скоєним… Навпаки, відчуття власної правоти, та незбагненний щем за незнайомою темношкірою жінкою по той бік перевалу, що залишилася з дитиною без мужа й без стріхи над головою…
…Малий Юрасик, розгублений через незрозумілі останні події, примостився поруч, гладив її по голові, перебираючи волосся, і заспокійливо повторював так, як не раз любила вона повторювати йому перед сном:
– Не реви[89], мамко… Скоро няньо ся верне і всьо буде дубрі…
ОПТ[90]
Все було добре, поки до хати не принесли домовину… Мар’янин батько помер несподівано й легенько – такої смерті собі бажає кожна людина. З вечора ліг спати, а вранці вже був студеним. Мар’яна жалісно підвивала, і я її не чіпав: з усіх дітей старий любив Мар’яну найбільше – насамперед тому, що саме старша донька надала йому останній прихисток, не цураючись незручностей, що незмінно несе за собою старість. І допоки вна, неабияк бануючи, гріла воду, аби старого обмити, я мчав у інший кут села, до кума Миколи, що теслював, з проханням збити для тестя парадну домовинку. Під вечір витвір Миколиних рук було занесено у двір.
Домовина й справді вийшла парадною – світленька, гладенька, з ладно припасованих одна до одної ясіньових дощок. Від неї пахло свіжим деревом, лісовим мохом, ранковою росою і ще не знати чим, і я ходив навколо, обнюхуючи і милуючись – словом, від неї пахло життям.
Микола відносився до справи більш по-діловому, як справжній майстер, що прагне цілковитого задоволення від власної роботи. Оглядав домовину прискіпливим оком знавця, щось прикидав у голові, придивлявся, вираховував і знову оглядав.
– Ану лем, Іване, чи не буде закурта[91]?.. Твуй тесть десь такого зросту, як ти, ге? – вкотре обміряв, скрегочучи від старанності, аж висолопився язик, допоки не визріла ідея. – Знаєш шо, неборе? Ану лем лязь у неї, та й нараз увидиме, курта ци ні… Бо то якось неваловшно[92] нараз мерця у неї класти, а пак, кидь шось недубрі, назад виймати. Двічі єдного у труну класти – то недобрий знак.
– Ци ти вдурів, Миколо? – я аж сполотнів від несподіваної пропозиції – одна справа домовиною милуватись, та зовсім інша – у неї лягати.
– Бо ти, куме, сам винен… Коли у хижі кось на ладан дише, труну треба мати вже напоготові, оби пак не шатувати[93] і не нагаварятися[94], же то не так, і се не сяк… Труна – то діло делікатноє, до неї треба з терпінням і любов’ю братися, а не тоді, коли вже нагла [95] потреба стала…
– Тать вун, Миколо, нигда не хворів… Ко знав, же так без прєдупрєждєнія возьме та й умре… Ясно, же порядний чоловік такоє не учинить… Як є, так є… Айбо позерай, оби Мар’яна через оболок не узріла, же я у труну ся мощу, бо ґута її хопить услід за вутцьом, – і я, боязко озираючись на вікно, за яким клопотала над небіжчиком заревана Мар’яна, хутенько влігся у свіжовистругану домовину.
Микола обійшов мене навколо, перепитуючи:
– Но як тобі там, ци дубрі?
– По довжині дубрі, лем у плечах трохи тисне, – з виглядом експерта я оцінював кумову роботу.
– То нич… Людина все по смерти змаціцькається[96], а твуй тесть нигда череватим[97] не був… Всьо буде дубрі, я уже вижу… Вилізай…
Я виліз, і з почуттям виконаного обов’язку ми, обхопивши кумовий витвір руками з двох боків, понесли до хати. Верхню ж частину залишили назовні, підперши до ґанку. Микола не вгавав:
– Порядний ґазда, Іване, заготовлену труну все має мати у хижі… То не значить, же, кидь тобі п’ятдесятка стукнула, то вже ся ладити на той світ… Нє… Просто труна – це діло, як я вже казав, тонкоє… Туй важливо, оби дерево було сухоє і тоді дошку до дошки дається щільно припасувати – кожен хоче у гробі сухеньким лежати, а не так, оби ґрунтові води тя нараз залляли… Окрім всього, кидь майстер має час і натхнення, то годен і орнамент даякий на кришці вирізати, оби всьо випозірувало естетично… Та й прикмета є така серед дюдей – кидь маєш приладжену[98] труну заздалегідь, то довгі роки будеш жити… Позерай лем, кумо, яка парадна!!! Де покласти? – це вже адресувалося Мар’яні, котра, побачивши домовину, вже не втрималась і заголосила уголос.