– Мар’яно, я так старався, а ти ревеш… Кидь шось недубрі зробив ім, можеш нараз повісти… Айбо нико тобі ліпший гріб за пів-дня не зчинить[99]… Позерай… Такий, ге чічка… Дубрі… Гроші пак дасте, – трохи ображений Мар’яниним розпачем Микола пішов собі, а через тиждень, вже по хованню і по комашні, як грім серед ясного неба, кум став під моїми воротами, дбайливо вмостивши під парканом ще одну цілком свіженьку й пахучу, як попередня, домовину.
– Ци ти вдурів, Миколо? – я вирячив від подиву очі. Благо, Мар’яна була у керті і цього не бачила, інакше втратила б свідомість.
– Я собі знаєш шо подумав, Іване? – Микола потирав задоволено руки. – Труна їсти не просить, а у хазяйстві ся колись таки пригодить… Я добре видів, же Мар’яна носом крутить, як роботу мою увиділа… Ба што вна хотіла – оби за пів-дня я шедевр сотворив? А ця позерай, яка парадна – цілий тиждень над нею не розгинався, ще й орнамент вирізав – з оленьом, наш гуцульський, словом, всьо, як книжка пише… Таку труну не ганьба й у музеї виставити – шо казати, ручна робота, – Микола милувався домовиною, наче рідною дитиною, і я розумів, що мій супротив призведе до ворогування на роки.
– Але ж, куме… Я навіть не маю чим заплатити… Й без того тестьове ховання з нас останні соки витиснуло.
– Йой, Іване, який із тебе економіст, скажи мені. Ти не розумієш, же єдна труна – то є індивідуальний заказ, а дві – то вже називаться оптом? Ци ти думав, же я з тебе сім шкур здеру? Доброї ж ти про мене думки!!!
Я тим часом блискавично метикував, куди Миколин витвір заховати, бо ж, як Мар’яна повернеться додому, то гадатиме, що я цілком втратив здоровий глузд.
– Дубрі, Миколо… Оптом – то оптом… Айбо мусиме якось її на пуд[100] затягнути, кидь не хочеш, оби жона ми дочасно посивіла…
За пів-години парадна свіженька домовина з вирізьбленим оленем та гуцульським орнаментом на кришці була прилаштована на горищі, і кум, випивши зі мною з цього приводу чарку самогону й задовольнивши власне сумління щодо першого поспішного замовлення, почимчикував додому.
Минуло півроку. Про домовину якось забулося, та й, благо, Мар’яна на горище заглядала рідко – окрім старого мотлоху там нічого не зберігалося, та й драбина туди вела надто хитка…
Вулицю притрусило сніжком, було свято Святого Миколая, і зайшов кум Микола, з котрим зазвичай у цей день ми напивалися на паздіря[101]… Миколина Олька до цього давно звикла, маючи врівноважену психіку, і терпляче перечікувала, поки я заберуся з хати. А Мар’яна зазвичай влаштовувала дебош, обзиваючи нас з кумом алкоголіками, придурками і всілякими іншими образливими словами, знаючи наперед, що це не допоможе, і наступного року у день Святого Миколая повториться те саме. Проте цього року вона не пустила мене до себе у ліжко…
– Мар’яно, докусь удуріла, ци што тобі є? – я не міг до кінця повірити у це, і величезний п’яний жаль охопив моє серце.
– Йди там, десь був, уроде проклятий, – було цілком очевидно, що вона не жартує…
– Жоно, то де я, скажи, маю лігати? – відчай і образа обволікали мій розум самогонним випаром…
– А хоть і у стайні… Мені єдно, – повернувшись спиною, дала знати, що розмову закінчено.
– Тать на вулици – студінь псяча, грудень, Мар’яно… Вдуріла сь?
У відповідь бриніла красномовна тиша… І тут я згадав про горище і про домовину… Часом буває, що у стані сп’яніння у голову приходять такі речі, про які твереза людина в житті не додумалась би… А опісля, як протверезієш, неабияк дивуєшся власній кмітливості. От і того разу я собі подумав: «На поді все ж тепліше, аніж у стайні, та й є куди лягти, у чистеньке, а не поруч корови… Окрім всього, я давно помітив, що люди у такому делікатному стані, як наразі я, мають властивість ставати неабияк спритними, коли постає необхідність подолати несподівані перешкоди. І саме це знання допомогло без зайвих зусиль подолати небезпечні дерев’яні сходи на горище. Вже незабаром я, зручненько вмостившись у кумовій домовині, солодко захропів, подумки дякуючи йому за ґаздівську завбачливість.
Вранці довелось відвезти Мар’яну до лікарні. Зламала ногу. Приспана вночі совість понад ранок таки спонукала її до пошуків рідного чоловіка. Узрівши привідчинені дверцята на горище, ризикнула ступити на непевні розхитані дерев’яні сходи…
Я прокинувся від пронизливого жіночого лементу і від того, що на землю щось важко, наче міх із крумплями[102], гупнуло. То був не міх, а моя Маряна.
– Видиш, як то-то, Іване, недубрі шось од жони втаювати, – приговорював кум по дорозі до райцентрівської лікарні. Мар’яна мовчала – заціпеніла чи від болю в нозі, чи від пережитого потрясіння, побачивши рідного чоловіка у домовині зі складеними на грудях ручками. – Я ти нараз казав, куме, же Мар’яні треба повісти про труну і про то, же з метою економії купив ісь її оптом… Я від своєї Ольки нияких секретів не маю. Жона – то сятоє. Жону сокотити треба…
БОСОРКАНЯ
– Бабо, а ти й справді – босорканя? – заревана Юлішка, ледь врятувавшись від переслідування хлоп’ячої юрби, гулькнула під розлогу яблуню, де стара Могдушка мала звичку моститися спозаранку і спостерігати за дитячими забавами. Нікого не чіпала, ні до кого не заговорювала, просто сиділа й дивилася, як дітвора гонить м’яч чи бавиться у хованки, а чи спинається покарлюченим гілляччам колись колгоспних, а тепер нічиїх садів у пошуках здичавілих кислючих зеленячок… Могдушка й сама нагадувала дичку, лишень вже залежану, зсохлу й поморщену, котру не вгледіло цупке дитяче око й залишило догнивати ненадгризеним серед густої некошеної трави…
– Чом ти з бабов так говориш? Ко тото тобі дурноє повів? – Могдушка вдавано обурилась, бо насправді їй було приємно, що дитина заговорила до неї. Зазвичай, побачивши здалеку зморшклу страшну бабу з гачкуватим носом, що заглядав прямісінько під ноги, ніби незграбно, нашвидкоруч пришитий, та з невидющим оком, затягнутим матовою плівкою, наче брудною цератою, дітлашня розбігалася врізнобіч, безсоромно вигукуючи: «Андика знову босорканя[103] прийшла… Дораз буде ворожити… Ату її!!!» Часом проганяли, закидуючи дичками, а часом, будучи у доброму гуморі, не зважали і безклопітно продовжували гру, завбачливо перекочувавши щонайдалі від облюбованої Могдушкою яблуні.
– А ти можеш наворожити так, оби їх ґута взяла? Чом вони мене проганяють та б’ють, як я вже доросла? – Юлішка розтирала брудними руками сльози образи по щоках, від чого ті вкривалися сірими патьоками і робили її схожою на сажотруса…
Могдушка витягла з-за пазухи велику льняну хустку, наслинявила кінчик і покликала Юлішку до себе:
– Пой лем гев, дітино, я ти личко витру… Ти – маленька паніка[104] і маєш бути чиста, ге вода у кирниці… А те, шо урвіші[105] тя гонять – пустоє… Ти лем зажди – як станеш молодичков, увидиш, як ся будуть за тобов волочити… На всьо своя година.
Юлішка, прислухавшись до заспокійливої бабиної бесіди, ще трохи коливалась, та, обернувшись на принишклий ворожий табір за спиною, що заворожено спостерігав з галявини, як охрещена ватагою «шмаркля» домовляється про щось з босорканею (а хто його знає – може й справді наворожить?), все ж підійшла впритул і довірливо підставила під бабину хустку брудне розчулене личко.
– То ти – не босорканя?.. А чом тоді ти патруєш за нами, геби ниякої роботи не маєш? – Юлішка бачила, що бабине око світиться добром і вже не боялася. І, не зважаючи на те, що щічки її стали чистими, «ге вода у кирниці», від баби не йшла – її з’їдала цікавість. – Торазу, як Юрко ногу вломив, всі казали, же то ти наворожила…
– Твій Юрко, дітино, коби мав розум, не поліз би на сухоє дерево, шо вже третій рік не родить… А я у тім саду виросла – колись він хазяйським був, доки калгоз го не забрав… А теперька й калгозу ниє – никому нич не треба… У цім саду я і Юльчу свою породила, Царство юй небесноє, – у кутиках бабиних очей стало мокро, і Юлішка здивувалася – вона ніколи не думала, що незряче око може плакати.
– А де твоя Юльча? Мене теж Юльчою звати, лем мама ня Юлішков кличе, а та босота, – кивнула у бік галявини, – шмаркльою дражнить…
– Моя Юльча пішла зі світу, як хижа погоріла… Та де там хижа – то були хороми…
– Ти мала хороми?!! – дівчисько роззявило рота від здивування, присунулося ближче до баби, загубивши залишки страху та даючи знати, що не піде нікуди, не дізнавшись історію до кінця. Навіть не помітило, як на галявині запанувала тиша – шкідників наче вітром здуло від одного здогаду, про що може домовлятися ображена «шмаркля» зі страшною босорканею.
– То, дітино, не мої були хороми, ґаздівські… Я у тих хижах змалку росла – з тих пір, як ім ся обстала без вутці й без матері, – Могдушка дивилася десь у далечінь, поза яблуневий сад, наче намагалася розгледіти там своє далеке дитинство… Попри фізичне каліцтво пам’ять її залишилась чистою, зберігаючи все до найменших дрібниць і готуючись забрати ті спомини-спадщину у могилу… – Взяли ня до себе чіношні [106] ґазди, багатії на усе село, худобу сокотити… Там, у хліві, я і спала… Лем панія вже тогди слабувала, і, як пішов ми тринадцятий рік, ґазда забрав ня у хижі, оби м жону му сокотила… Ба… Тамки не було вже шо сокотити – твар мала білу, ге піна у Тисі, а стать юй ся зсохла, ге тота покривлена йонатанка… Де би нє, кидь їла, ге потятко, дрібку… Нико ся й не зчудовав, як за пів-року пішла зо світу, збігла хутенько, ге молоко на шпаргейті… А ґазда дуже файний був, та все ми приповідував: «Ти, Могдушко, нигда вуд мене не йди, бо я туйки сам здичавію»… Була там і друга прислуга, айбо мене вун любив…
– Ти мені, бабо, ліпше розкажи, як хижа згоріла, – Юлішка йорзала від нетерпіння, і на її сукеночці, що ледь прикривала сіднички, лишалися зеленяві сліди від присидженої трави.
– Біда прийшла, дітино, вже із «совєтами»… А тогди, як панія умерла, а мене забрали у хижі, я сама жила, ге панія… То були найліпші дни у моєму житті…
– А хто такі «совєти», бабо?
– «Совєти», потятко, то така голота, же обсідала загарбані землі, ге та саранча… Вни хотіли вуд ґаздів ушиткой позабирати і поділити порівну, оби всі люди були єднакі – і той, хто спину гне з рання до ночі, і той, ко нич не робить, а лем паленку у себе заливать… А тих, котрі своє кровлю і потом зароблене не давали, охрестили «врагами робочого класу»… Але тобі це не мусай знати – Богу дяковати, минули ті страшні часи…
– А твуй ґазда теж став «врагом класу»?
– Став, Юлішко, став… Але то було потім… А тогди, як минув рік по смерти жони, ґазда став до мене лагідний, ге до рідної дітини… Бог му своїх дітей не дав, а кожній людині мусай когось сокотити – така наша людська природа… Єдного дня вун повідмикав ушиткі шифоньєри, де спочивало без хосну панікино цуря та й повів ми: «Узьми си, Могдушко, всьо, шо хочеш… Нашо доброві туйки без вжитку тліти… Тілько ти радости буде у сирітському життю…» Йой, шом ся направду радувала!!! Я такого шаття зроду-віку не виділа!!! Ані у найсолодщих снах!!! Як ім ся прибрала, як ім вийшла на ґанок – ґаздові аж дух сперло!!! «Та ти випозіруєш, ге справдішня панія!!!» – не диво, же ся зачудував, бо видів мене до того лем у старому цурьови… Та й гладив мене, та й цілював, та й приговорював: «Типерька ти будеш мойов маленьков паніков…»
– Бабо, ти мені про то, як хижа горіла…
– Зажди, дітино… Знаєш, же старій людині ниє з ким погуторити[107]… А пам’ять – ге вода, же камінь у потоці точить… Гострі кути зтирає, лишає серцевину, кістяк, котрий жодна сила у світі не годна розрушити… Цілював він мене отак та й до себе пригортав все частіше, але про це тобі рано знати… Мені було дубрі тамки і я розквітала, ге та півонія у керті… А пак… Єдного дня узрів, же ми черево стало набухати, поставив сперед себе і просто у вочі ся зазвідав: «Могдушко, дітино, ци ти тямиш, шо з тобов є?»… А я йому так само відверто у вочі: «Зреймо[108] тямлю… Я виділа, як сусідська Олена черевата[109] ходила, а пак ім бігала юй підсобити, як дітвак ся на світ Божий запросив… Панія, Царство юй небесноє, не годна була вам дитя породити тілько років, то я вам його вроджу», – і дивлюся на нього, оком не змигнувши… Раптом як ухопив він мене на руки, як почав кружляти хоромами, що аж дух сперло… Я йому на то: «Ви мене так дуже не вертіть, бо дітвака ми у череві збродите[110]…» А він від щастя наче розум стратив… А пак вродила м йому Юльчу…
– А яка була ваша Юльча? І де вна теперька? – дівча аж тріпотіло від цікавості, забувши про все на світі: й про шибеників, і про недавню образу, й про те, що давно минув час вертатися додому на обід…
– Юльча, дітино, була парадна… Вочка темні, кругленькі, ге дві ґомбічки[111], личко біленьке, молочне… Шо ти маву повісти… Дітвача, зачатоє у любови, не годно ся скаредним[112] вродити… Єдного дня, як комісари стали у порозі, ґазда загородив собов браму та й повів коротко і страшно: «Геть звідси. Не пущу… Хіба через мене переступите…» А на другий день засвіт сонця тягли го до баси[113]… Та й мене з Юльчов на руках на допрос забрали…
– А што вни хотіли, бабо? Хижу у вас забрати, ци Юльчу малу?
– Што хотіли, Юлішко?.. І хижу забрати, і поле, і худобу – всьо у калгозне пользованіє… Але найстрашніше було другоє… Вни му доброй ім’я хтіли забрати, звинувативши за «розтлєніє неповнолітньої сироти»… Хоть кождий на селі му ся кланяв за то, же вун мене, пся бездомноє, у себе притулив… І як би я го не боронила, повторюючи десятки разів, же нико ня не «розтлівав», же було ми у ґаздівській хижі жити дубрі, і тепло, й ситно, комісар ми тандичив єдно: «Ты понимаешь, е… твою мать, что твой куркуляка – преступник и извращенец?!! Да он тобой, сиротой, бля… пользовался, еще и обрюхатил, а ты его, дура набитая, защищаешь?!!
– Бабо, а шо тото такоє – ізвращенець? – Юлішка зачаровано дослухалась до кожного слова, наче пізнавала новий, ніколи не бачений нею світ.
– Я й сама, дітино, не відала, шо тото є… Знала м єдно – же нико ня не «розтлівав», а тулько добра й любови, як ґазда ми дав, я не зажила за ушиткой життя… З тим і пустили ня дому, ніякого «признанія» не добившись… А серед ночі кось запалив обійстя, де ми ся обстали з Юльчов самі… Вшиткой, шо прийшло ми на розум у ту хвилину – ухопити перепуджену Юльчу на руки, та й через оболок долу[114]… У ту хвилину вже горіла стріха, і стропи рухнули на землю, ге безпомічна деревина пуд балтов[115] лісоруба… Коби м знала, же тої години муй ґазда, узрівши через ґрати на тюремнім оболоку, як палає му ушиткой ґаздівство, у котрім никого ниє, лем я із Юльчов, завісився вуд горя, та й на ранок найшли го вже докусь синім, – Могдушка промокала кутики очей тією самою хусткою, якою відтирала дівчиськові щічки. – Коби м знала, обстала бим ся у хижах тліти…
– Што ви дурноє говорите, бабо? У вас же була Юльча!!!
– Юльча, дитинко, не вижила… Як тоті стропи упали, придавило їй ніжки, а мені від угару запітьмилось в голові, та так, же м ся обстала там лежати без пам’яти, аж доки перепуджені[116] сусіди ня не найшли… Пак ня виходили, та й у калгоз, на роботу… Тогди, у тому вогни ми й око витекло, і ніс ім вломила, як через оболок сьме драпали… На єдну ногу кульгава м стала… Вся краса моя дівоча пішла долу берегом… То й добре, же муй ґазда таку мене не видів – я му у пам’яти ся обстала маленьков Могдушков у парадному панському шаттю… Сякоє то, Юлішко, житіє… А Юльчу поховала м туйки, під яблінков… Та й ходжу роками її провідувати… Видиш, всьо, што ся обстало від ґаздівського добра, – старий сад…