– То значить, що нас туйки теперька не двоє, а троє? – Юлішка погладила брудним рученятком землю, наче відчувала, як сумно й незатишно лежати там бідній маленькій Юльчі, погорілій і з переламаними безліч років тому ніжками… – Їй, бабо, й дотепер, мабуть, боляче…
Могдушка мовчала… Їй не хотілося вже говорити… До цього вже й не пам’ятала власного голосу – ніхто її не зачіпав, та й вона у співбесідники не напрошувалась… Не могла збагнути, чому саме зараз раптом виплеснулось… Всьому виною – маленька, ображена бешкетниками Юлішка…
– А знаєш, бабо, шо?.. – дівча собі щось надумало, та не наважувалось сказати… Врешті, посукавши у роздумах ніжками, прийняло рішення. – Я теж буду твою Юльчу провідувати… Ти не будеш мене гнати? Я завтра нарву півоній, як мама піде у керт, і принесу сюди – все ж Юльча звеселиться, – згадавши про маму, Юлішка спохопилася. – Йой, шо буду бита!!! Вже ня дома давно глядавуть[117]!!!
Дівчинка, помахавши Могдушці на прощання рукою, рвонула додому… Та раптом спинилася… Обернулася до баби, що нерухомо сиділа, спостерігаючи, як стрімко майнула куца сукеночка з зеленявим від трави візерунком, і сказала:
– І все-таки шкода, що ти – не босорканя… Тепер тих розбишаків ніколи ніяка ґута не возьме… Нема від них порятунку…
МАМА
– Це ваш син?! – лікар не міг приховати здивування, побачивши посеред розкішного помешкання вбогого хлопчиська-волоцюгу, якого поклали на обшитій тисненим оксамитом канапі. Зношений одяг ледь приховував гострі випнуті ключиці, а тонкі пальці були вщент обмазані різнокольоровими фарбами. Та попри жалюгідність вбрання хлопець був доволі миловидним. Витончені риси обличчя обрамляла білява хвиляста шевелюра. Прозора бліда шкіра свідчила про аристократичність походження. Лікар сів поруч чудернацького пацієнта, взяв його руку в свою, прощупуючи пульс, із запитанням в очах подивився на господиню – надто разючим видавався контраст між хлопцем і тим, що його оточує.
– Він – безпритульний. Його мама – алкоголічка, і він часом приходить по їжу. Я знайшла його під дверима, – струнка, підтягнута, мов виноград до сонця, жінка нервово крутила ґудзик на шовковому пеньюарі такого ж пурпурового кольору, як і канапа, де майже бездиханно лежав непритомний приблуда. Вона була схвильованою, і довгий витончений мундштук із сигарою дрібно дрижав у її тонких продовгуватих пальцях.
– Що в нього з руками? – упевнившись у присутності пульсу, лікар обережно, наче дитяча рука могла ковзнути на підлогу й розкришитися, поклав рученя малому на живіт.
– Він ними малює… Ось… Подивіться, – жінка взяла гладку дощечку, яка стояла поруч, приперта до стіни край порогу, і простягнула лікареві. На дощечці виразними впевненими мазками було накидано орнамент із квітів.
– Гарні хризантеми, – лікар уважно роздивлявся малюнок. – Він і справді здібний. Чому ж ви не купите йому пензля?
На стінах висіло безліч чудових робіт відомих майстрів, на які лікар звернув увагу лише зараз. Власне, картини були не тільки на стінах, а всюди – лежали, стояли, приперті до стіни в очікуванні, коли їм знайдеться пристойне місце, а деякі ще загорнуті у папір, нещодавно придбані…
– Бачу, ви великий поцінювач мистецтва. Цей хлопчисько для вас – справжній скарб.
– Його талант спадковий. Передався йому від матері, – жінка граціозно струшувала попіл у інкрустовану сріблом попільничку.
– Нічого не розумію…
– Міріам… Міріам Коне… – задумливо й ледь не пошепки, наче таємниче заклинання, повідомила колекціонер. – Його маму звати Міріам Коне… Ще не так давно її іменем кишіли шпальти всіх газет… Визнання – дуже небезпечна річ… Зазвичай призводить до нервових зривів, алкоголізму, наркотичної залежності, врешті-решт – психіатрична клініка і жалюгідне прозябання в очікуванні кінця… Типовий випадок…
– То чому ви не придбаєте хлопчику пензлів? – повторив запитання лікар.
– Що б я йому не купила, мама все одно продасть за безцінь чи виміняє на пляшку дешевого шмурдяка. Єдине, що вона не може поцупити, – це фарби, які малий, щойно приносить додому, як тут же розмішує. Розведені фарби не користуються попитом навіть у закупівельників мотлоху, – у жінки гуляли, порушуючи симетрію обличчя, маслаки, і лікарю здалося, що вона не каже всієї правди…
– А малюнки, створені таким незвичним способом, набувають подвійної, ледь не унікальної вартості, чи не так?
Лікар видобув із саквояжа скляні слоїчки з прозорою рідиною і наповнив шприц. Пацієнт не виявляв жодних видимих ознак життя. Врешті, нащупавши ледь пульсуючу жилку на зворушливо піддатливій руці, лікар зробив укол і полегшено зітхнув:
– У хлопця повне виснаження організму. Я ввів йому вітаміни і глюкозу, далі дамо снодійне, і коли він прокинеться, можете спробувати його погодувати, але зовсім трошки, поступово збільшуючи порцію… То як же він знайшов вас? – лікареві не давала спокою чудернацька історія.
– Я сама його знайшла… Випадково натрапила… На блошиному ринку… – жінка підійшла до різьбяного, ручної роботи, стола з червоного дерева і взяла в руки витончений, не менш коштовний за попільничку, срібний портсигар… Руки дедалі більше тремтіли – розмова ставала їй відверто неприємною. – Я люблю гуляти блошиним ринком – там можна натрапити на безліч цікавих речей… Зазвичай люди, котрі намагаються їх позбутися, не здатні визначити справжню вартість… Цей хлопчик продавав натюрморти, наївно видаючи їх за мамині… Подивіться уважно… В куточку помітні ініціали – М. К. Саме так підписувала свої роботи Міріам… Але тільки знавець може знати, що вона вже давно нічого не малює… Малий думав, що таким начебто безхитрісним ошуком приверне увагу покупця до свого краму… Й дотепер я вдаю, начебто не знаю, хто справжній автор малюнків… Він просто приносить роботи і каже: «Мама просила передати… Правда, гарно?». Дотепно, що й казати… Скільки я боргую за візит? – всім своїм виглядом жінка давала знати, що розмову закінчено…
Незважаючи на вишуканість і шарм, лікареві чомусь ця жінка була неприємною… Він не міг наразі проаналізувати чому саме… Може надмірною стриманістю, що межуює з цинізмом…Хто зна… Він поскладав напівспорожнілі слоїчки у саквояж, зняв гумові рукавички і сказав:
– Купіть йому краще пристойний одяг… І пензлі… Я зайду завтра ще раз оглянути пацієнта… Всього доброго….
* * *Міріам лежала на збитому з дощок ліжку і тихо стогнала. Брудне оббльоване простирадло, збите в клубок, вилучало такий сморід, що хотілося блювати ще і ще… Її вивертало, та крім жовчі й розтинаючих болем спазмів нічого не виплюскувалось назовні – шлунок давно був порожнім. Такі хвилини були найгіршими у її житті – коли вона ненадовго приходила до тями і здатна була взріти все, що її оточує… Власне, окрім бруду й смороду її давно вже нічого не оточувало – все, що мало хоч якусь вартість, давно було спродано чи виміняно на спасенну рідину… Розкішне колись волосся, яким вона неабияк пишалася, нагадувало розколошкану від тривалого вжитку губку, а напіврозщіпнутий через нестачу ґудзиків халат оголював колись бездоганно привабливі й стрункі, а наразі потовчені, чорні від синців ноги… Спідньої білизни на ній не було…
Неймовірними зусиллями Міріам розкрила очі, але від цього її безкровне лице не набуло людських рис, додавши лишень болю… Несподівано щось пригадала і, перевернувшись на бік, потягнулася рукою до зіжмаканого у кутку простирадла… Нарешті нащупала те, що шукала і, видобувши з-під мотлоху пляшку, яка виявилась порожньою, розлютилася…
– До біса!!! – У відчаї жбурнула вбік відчиненого приземкуватого віконця… Не долетівши за призначенням, пляшка цоркнула об бетонну підлогу і з брязкотом розлетілася на друзки.
У Міріам починалася істерика, і збентежений шепіт поступово переростав у звіряче підвивання:
– Що ж робити? Куди втікати?!!! Щурі, щурі, навколо – самі щурі!!! Ще трохи й вони мене з’їдять, розпотрошать на дрібні шматки, як звичайнісіньке лайно. Ніхто мене не врятує, нікому я не потрібна… Хіба що Лука… Лука… Де мій Лука?!!! Він єдиний може мене врятувати… Синочок мій ріднесенький, кровиночка ненаглядна!!! Рятуй мене від цих огидних тварюк!!! – Міріам обводила жахким поглядом підвал, в який давно через відсутність їжі не заглядало, окрім сина, жодне живе створіння… Проте пацюки ввижалися їй усюди: у смердючих, повних битого скла закутках, на вкритій цвіллю вологій стелі, попід хиткими дверима, що ніколи не зачинялися ключем, а просто підпиралися знайденою на смітнику каменюкою…
– Лука! Лука! Допоможи мені!!! – благала Міріам, та навколо бриніла тиша… – Де ж він запропастився? Мабуть, знову пішов збувати свою мазанину… Лука, годувальнику мій!!! Я потребую ліків!!!
І знову тиша, тільки вода, що лунко цяпала у заіржавілий рукомийник, краяла ту тишу, спотворюючи злістю розгублене жіноче обличчя… Цяп-цяп… Я тут, твоя мука… Цяп-цяп… Впусти мене, свою смерть…
Напружившись, підвела безсиле тіло з ліжка – ось вона, жахлива реальність… Навіть немає що збути барахольщикам, окрім розхитаного стільця й стола, вкритого засохлими залишками фарб, та ще брудної, давно не вживаної електроплити, яку притягли колись співчутливі сусіди… Плиту, щоправда, можна здати в металобрухт, та де ж взяти сили, аби витягнути її з підвалу?
Міріам похитуючись пошкандибала до рукомийника і відкрутила кран… Набрала жменю води, ще одну, ще… Поволі прийшла до тями… Ні, ще не смерть… Обмила обличчя, глянула на себе у скельце – залишок від розбитого люстра.
– Попри все я ще нічого, – розглядала себе у те скельце, немов хотіла взріти там бодай щось від минулої вроди, та окрім величезних зболених очей не зосталося нічого. Те, що бачила, не нагадувало людські риси… Намагалася розчесати напівбеззубим гребінцем скуйовджені пасма, та марно… Розлютилася, зламала куций гребінець навпіл, зібрала у клубочок солом’яні стрепіхаті залишки й, запхавши брудні ноги у подерті капці, подалася на вулицю…
* * *– Ні, Міріам, ні… Нічого я тобі більше не дам… Терпець урвався, – товстий лантухоподібний Дюло сперся огрядним тілом на шинквас, широко розставивши руки, наче ця напівбожевільна відвідувачка могла несподівано перемахнути через дерев’яну перегородку і, поцупивши щось із краму, дременути геть. Він був насторожі, не зважаючи на те, що відвідувачка ледь трималася на ногах… Кілька нетверезих чоловіків-роботяг, потягуючи з величезних кухлів тепле несвіже пиво, з цікавістю спостерігали за дійством…
– Дюло, прошу тебе, останній раз…
Жінка ледь не плакала, тримаючись з останніх сил – оті важкі кухлі з пивом доводили її до сказу, проте господар кнайпи був непохитним:
– Я не вірю жодному твоєму слову, Міріам! Торазу ти теж говорила, що востаннє, і я тобі повірив… А твій малий гівнюк, вторгувавши гроші за свої бездарні картинки на базарі, ані не заглянув до мене, аби покрити твої борги… У нас тут не благодійний фонд… Іди звідси, інакше я власноруч витягну тебе геть… Все, що ти робиш – псуєш репутацію пристойного закладу…
Вузькі, мов щілини, очі, випромінювали гнів, знищуючи всі сумніви щодо войовничих намірів господаря, а багряні щоки роздувалися, мов ковальські міхи, все загрозливіше… І тут Міріам вдалася до останнього… Безпристрастно дивлячись власнику забігайлівки просто у вічі, вона поволі підтягнула й без того куценький брудний халатик догори, аж допоки всім присутнім не стало зрозуміло, що спідньої білизни на ній нема.
Публіка неабияк пожвавилась, а господар, здавалось, от-от лусне від люті:
– Геть звідси, хвойдо! – волав він, та розпашілі від видовища й пива роботяги не дали йому зупинити принизливе дійство.
– Дюло, зачекай… Нехай покаже, на що вона здатна… Трахнути її – не трахнеш, бозна яку заразу підчепиш, а подивитися можна… Це ж справжній цирк!!! А ми тобі виручку пристойну зробимо – тут, як бач, одного пива замало буде!!! Нехай затанцює нам стриптиз, а ми – так і бути – пригостимо її, але при умові, що буде старатися…
На якусь мить у кнайпі запанувала тиша. Дюло блискавично метикував, скільки кухлів зіпсованого пива йому поталанить збути, якщо дасть «добро» на все, що відбуватиметься…
Міріам притихла, до кінця не збагнувши, що від неї вимагають… І тільки тоді, коли підбадьорені згодою господаря волоцюги почали голосно галюкати, підганяючи її до дії («Давай, ну ж бо… Відпрацьовуй як слід своє пійло, але так, щоб всі могли розгледіти… Давай… Чому стоїш? Зараз передумаємо…»), раптом до Міріам прийшла свідомість: «Що ж відбувається?! Отож її, талановиту малярку, якою пишалося все місто, виставляють на ганебне посміховисько?!!! Їй, про яку складали справжні хвалебні оди, про яку писали всі газети, яку називали найталановитішою майстринею сучасності, оці необтесані мужлани напідпитку хочуть вчинити принизливий самосуд!!!» – перелякано, мов зацькований звір, ковзала поглядом по присутніх, сподіваючись віднайти бодай одне обличчя, не спотворене тваринним бажанням, та, окрім принизливої хтивості, не зустріла нічого…
З бочки на шинквасі зашипіло, переливаючись за скляні крайки кухля, пиво, і подобрілий Дюло, підрахувавши подумки очікуваний навар, поблажливо сказав:
– Ну що ж… Раз так просять, то давай, – віднайшовши десь порожню пластикову пляшку, Дюло відставив убік кухоль із пивом, даючи тому осісти, і почав набирати пійло у пляшку з-під ситро. Міріам, мов зачарована, дивилася на жовту каламутну рідину. Господар підбадьорюючи кивнув на пиво. – Це я тобі набираю….
В голові у Міріам помутніло…
– Що ж… Раз так хочете, падлюки, я вам влаштую… Я вам таке влаштую, що й не снилося… Таке, якого ви не бачили у своєму житті й не побачите більше ніколи… Таке, що вам довго снитиметься ночами, і тоді ваші відразливі грубі примітивні жінки дивуватимуться, чому у вас серед ночі стається несподівана ерекція, приписуючи дивовижний факт собі у заслугу… Тварюки…
Погляд став свідомим, навіть зосередженим, наче несподівано відкрилось друге дихання й невідома могутня сила запалила вогнем її давно згаслі очі.
– Коли ж це я востаннє танцювала? Готвальд… Так-так… Це було з Готвальдом… Так давно, здається, у минулому житті… Він запросив на латиноамериканську вечірку, і ми цілу ніч танцювали сальсу… Це була найкраща ніч у житті… А потім… Потім трапилось те, про що не треба згадувати… Не можна згадувати, бо знову почнеться істеричний напад… Отже, треба згадати тільки сальсу, відновити у пам’яті ритм… Па-па, па-па-па, па-па…
Міріам випросталась, витягнула тонку лебедину шию, підносячи підборіддя високо догори, наче пава, що згорда розглядає поцінювачів її краси… Відвела голову трохи вбік, як вимагає того танець… Простягнула вперед, до уявного партнера, руки. Ступила крок, другий, третій, ледь чутно, пошепки карбуючи ритм…
– Па-па, па-па-па, па-па… Отак, Готвальде, отак… Веди мене у танок… Веди мене крізь танок у пекло…
Оточуючі завмерли… Не брязкали кухлі, не диміли цигарки, на мить зупинилося дихання… Штиль… Такого не чекали… Мов заворожені, дивилися на дивовижний танок невагомої від злиднів жінки у розлізлих капцях і брудному халатику, який уже не було потреби піднімати, бо ж і так годі було відвести очей…
– Па-па… Па-па-па, па-па… – вона кружляла чітко, не розгойдуючись, карбуючи кожен крок, наче танцювала цей танець безліч разів… Руки не опускала – вела партнера, і щаслива посмішка торкнулася її безкровних уст – вперше за довгий час. Ще б пак, у цілій залі для неї не існувало нікого… Лишень вона і Готвальд…
Танок скінчився… Панувала мовчанка… Не наважувалися ані галюкати, ані аплодувати… Хтось несміливо прокашлявся, хтось наважився таки запалити цигарку… Міріам підійшла до шинквасу, мовчки взяла пляшку з жовтобрудним пійлом, яку Дюло обіцяв їй презентувати, і, не дивлячись ні на кого, вийшла на вулицю… Їй було байдуже до розмов, які поволі оживали у притихлій кнайпі за її спиною:
– Гарна баба, до біса…
– То й що з того, як вона – алкоголічка…
– Вона скоріше на божевільну змахує…
– Кажуть, колись відомою маляркою була…
– Зрозуміла річ… Всі генії не сповна розуму…
– Та ні… Там інше… Кажуть, мужик її довів…
– Ну це вже зовсім нісенітниці… Чому баби у всіх своїх гріхах звинувачують мужиків?
– Бо слабкі…
– Але все одно гарна… Її б вичухати і ще ого-го…
– Її, як бач, вже сам Пан Бог вичухає… Іншому, гадаю, не під силу…
– Шкода…
* * *Сувора жінка, яка знайшла непритомного хлопчика попід дверима, була вкрай здивована, що ставалося з нею рідко, бо знесилений голодом маленький голодранець, не приходячи до тями, всміхався!!! А тим часом Лука бачив сон…