гарній і багатій панельній хрущовці на Воскресенці, де вона
застрягла на все своє життя. Безцільно міряла кроками віталь-
ню, роздивлялася її, ніби вперше бачила, намагалася уявити
своє вимріяне нове життя — не тут, десь далеко, де все ви-
блискує і сяє, як у «QUELLE», та уява кульгала, підсовуючи
дебелі шкіряні крісла, журнальні столики з карельської берези, скляні вітрини, повні саксонської порцеляни, гільйотинки для
сигар, бар із коштовним алкоголем, плаский телевізор і авто-
ручку «Монтеграппа». Ада роззиралася розгублено, ніби все те
добро неодмінно мало розміститися тут, на жалюгідних сорока
двох квадратних метрах хрущовки. Хрущовка порожніла, підко-
ряючись Адиним примхам, на порепаний лінолеум вітальні опус-
калися дебелі шкіряні крісла, і Ада ніяк не могла знайти їм міс-
ця: і біля вікна зайві, і при стіні дивакувато виглядають, і диван
уже не увіпхнеш, бо крісла вітальню окупували, і куди в такому
разі стануть скляні вітрини з порцеляною…
Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя,
задзеленчав мобільний — інвестор нового омріяного Адиного
життя Славко Шуляк звав у заміський готель у постілі пока-
чатися.
— А чого сумна? — спитав, лиш побачив набундючену
коханку. Всілася в Славків джип, брови насупила.
— А з чого радіти?! З Майдану того?! Усіх розтеліпав!
— Е, Адко! Не чіпай Майдан, — усміхнувся Шуляк. —
Я зараз на цій темі нормальне бабло рубаю. На одних тільки
прапорах за тиждень — півлимона. Попит.
79
— А мені що з того?
— Та що хочеш! — сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж
відчував потребу жити по-новому. — Кидай уже свого профе-
сора! Чого ми, як ті малолітки, по готелях… У мене на Биківні
скоро хата буде — за борги забираю оце зараз. Два поверхи,
камін, джакузі, все таке. Живи там собі на всьому готовому.
А я до тебе… Щовечора — тук-тук.
— І дружину кинеш?
— Далася тобі моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола!
Краще про себе думай! Хату хочеш?!
— Хочу, — сказала Ада.
— Ну, все! Домовилися. За пару тижнів виселю йолопа,
який мені грошей винен, і заїжджай! Новий рік у твоїй новій
хаті зустрінемо. Нормально?
Ада усміхнулася приголомшено.
— Дідько, свято на носі! А я з усією тією колотнечею геть
про Новий рік забула…
— Тобі що під ялинку покласти? — спитав Шуляк.
— А хай сюрприз буде, — відповіла царівна зухвало. —
Подивлюся, на які розкоші ти заради мене здатний…
— Яке ж ти стерво, Адко! — не приховуючи задоволеного
захоплення, розреготався Шуляк, завів двигун, цьомнув ко-
ханку в щоку, глянув на неї азартно. — Ну, що? У готель?
А може, давай отут, у джипі… Як молоді…
— Ще вчадіємо! — норовливо смикнула плечиком царівна.
Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по
прохідній вітальні — вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане!
І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із пор-
целяною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як
тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось
потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-не-
вдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового
мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.
— Що за… — диван нерозкладений, порожній. А Валя де?!
80
Увімкнула світло, роззирнулася: чоловік сидів при стіні на
підлозі — розгублений, тьмяний. Від різких жовтих ламп мру-
жив очі, затуляв їх долонею.
Ада аж психонула подумки. От ти Валю, сука! Не даси спо-
кійно в новому житті похлюпатися! Оце будеш дорікати-сові-
стити поглядом своїм беззахисним, за душу сіпати, наче то
спрацює!
Узяла себе в руки, вмостила зад поряд із Валею на підлогу.
— А чого не спиш? — спитала якомога спокійніше.
— Чекав…
— Так чекав, що й до дивана дійти не зміг?!
— Не знав…
— Чого?!
— Що без тебе так…
— Як?!
— Зле…
— Так зле, що і жити не зможеш? — спитала царівна го-
норово.
— Зможу, — відказав Валя. — Ти голодна?.. Може, тобі
пельменів зварити, Адочко?..
Ну не сука?! Ада підскочила — як хто голкою в зад штрик-
нув. Нахабно роздягалася перед чоловіком, наче від вигляду її
вже всохлого немолодого тіла Валя мав геть втратити розум,
забути не тільки про пельмені — взагалі про все, щоби вже не
жити без своєї царівни. Дивилася на чоловіка зверхньо.
— І довго сидітимеш?! Диван розстели, — кинула зі звич-
ною стервозністю.
Вляглася. Окуляри підняла.
— Валю… А що ти мені на Новий рік подаруєш? — спитала
глумливо.
Мар’яна забула про свята. Клаптик паперу з нерозбірливим
підписом, який мати принесла доньці, сотворив справжнє диво, і річ не в тім, що відтепер Мар’яна мала змогу без перешкод
порпатися в архівних фондах, хоч у Києві, хоч у Чернігові, хоч
81
на Закарпатті, хіба то головне? Хотинський раптом змінив-
ся — не впізнати. Покрутив у руках папірець, який Мар’яна
принесла на роботу вже за день після вечері з гарним чилій-
ським вином, задумався.
— Переїжджай до мене, Мар’яно, — сказав.
І оце при всіх, в офісі. У колег синхронно відвалилися ще-
лепи, і тільки у Льови Шендрика вистачило мужності призна-
тися Мар’яні після того, як минув шок:
— Вибач, що глузував… Ну, чесно — помилявся. Справді
думав: Хотинський на тобі душевну порожнечу перечікує.
— Чому ти вирішив, що Хотинський зверху? — підколола
колегу Мар’яна, розсміялася, бо вже надто ошелешеним ви-
глядав завжди іронічний алкаш Льова.
— А-а-а… Ну, якщо так… — тільки і відповів.
Мати теж здивувалася.
— Переїжджаєш?! Уже?
— Боїшся з татом сам на сам лишитися? — Мар’яна згада-
ла беззахисні татові очі, відкриту посмішку, та не розчулилася: обоє вивалялися в багнюці: мама — зрадами, тато — незрозу-
мілим терпінням. Хвала Богові, Мар’яна врешті вирветься з ці-
єї пастки! Хай без свідків одне одному в очі дивляться.
— За себе душу рви, — відповіла мати і, хоч Мар’яна не
хотіла тягти до лофту коханця анічогісінько з хрущовки на
Воскресенці, змусила доньку увіпхнути у велику дорожню
сумку два комплекти постільної білизни, пару рушників, бан-
ний халат і майже нові домашні капці — екологічні, з коноплі.
— І не тринди на кожному перехресті, що така вже щасли-
ва, — порадила наостанок, коли Мар’яна тягла до дверей
повну сумку.
А кому хвалитися?! Хіба що Полі, та від початку грудня
подруга не з’являлася вдома — з рідких відчайдушних sms-ок
Мар’яна знала: Поля днює і ночує на Майдані. Варить, лікує,
все ще сподівається знайти свого Ігоря Корнілова і все частіше
лається в повідомленнях, коли кличе Мар’яну на підмогу. Наче
без тих «ти там взагалі офігєла, Мусько?!» і «не будь сволотою, 82
кинь пусте», Мар’яна би не усвідомила надважливості поточної
бурі. Усім зрозуміло: так далі жити не можна! Он де Мар’яна
вже змінила своє життя. Прощавай, ненависна Воскресенко!
У переддень Миколая вперше зустріла ранок у барлозі Хо-
тинського. Підхопилася раніше за коханця, вешталася просто-
рим світлим лофтом: мамо рідна, це мій дім! Я житиму тут,
у розкішних апартаментах із величезними вікнами, із яких —
Київ і небо.
— Сніданок! — згадала Полині настанови нагодувати Хо-
тинського так смачно, щоб про все на світі забув.
Попхалася в кухонну зону, зметикувала на ходу: кава! Вона
зварить запаморочливо запашну каву. Хотинський пробудить-
ся від її запаху, припідніметься на лікті, роззирнеться здиво-
вано. «Найкращий ранок…» — скаже.
— Я все життя даруватиму тобі найкращі ранки, ночі і дні! —
прошепотіла збуджено, смикнулася до полиць, зачепила лік-
тем кавоварку. Підла машина не втрималася і зіпсувала Мар’я-
ні дебют: лясь на підлогу!
Хотинський продовжував вражати. Навіть не скривився,
побачивши на ламінаті під вибілений дуб скляні та пластикові
друзки, на які перетворилася італійська кавоварка. Усадовив
Мар’яну на високий стілець перед барною стійкою, витер її
мокрі очі.
— Це знак, — усміхнувся. — Життя — нове, а кавовар-
ка — стара…
— Я вмію і в турці заварювати…
— Скоро ми замовлятимемо каву в номер люкс п’ятизірко-
вого готелю на Лазурному узбережжі, — відповів коханець. —
А поки я про тебе потурбуюсь, золотце.
Мед… Сам зварив запашну каву в глиняній турці, власноруч
нарізав сир для бутербродів, підсмажив грінки.
— Я тут подумав… Хіба ми маємо право витрачати дорого-
цінний час в агенції, коли тепер усі архіви — наші? — сказав, подаючи Мар’яні горнятко з гарячою кавою. — А зробімо так…
Я в агенцію, а ти в Центральний історичний архів.
83
— А як же робота? Ще звільнять.
— Скажу директору, що дав тобі завдання, яке ти виконуєш
удома.
— Так можна? — засумнівалася Мар’яна.
— Нам так треба, тож так і буде, — відповів Хотинський.
Мар’яну обійняв. — Не хвилюйся. Я про все подбаю.
Мед?.. Зціпила зуби, щоб не виказати сумнівів, — посунула
на Солом’янську, в Центральний державний історичний архів
України. Усе дратувало: така вже халепа! Замість того, аби цілі-
сінький день крутитися в агенції поряд із Хотинським, має ко-
пирсатися в пожовтілих фондах. І ще ж доведеться брехати, ви-
даючи себе за стажерку Київського міського архіву. Та найбільше
спантеличувало несподіване прозріння: грошей уже не хотілося…
— Щось я не дуже вірю в ті легкі канадські мільйони, —
бурмотіла, засмучувалася. Нащо їй журавель?! Доля їй таку
жирнючу синицю в руки поклала: амбітного красеня з «ауді»
і крутим лофтом у центрі столиці. Та здоровий глузд нагадував, як виблискували очі Хотинського, коли розповідав про спадок
Дорошів. Мар’яна насторожувалася: хіба що заради коханця
спробувати нащадків Яреми знайти, якщо вже в Хотинського
примха така?.. Не заради грошей — аби тільки свою синицю
в руках втримати.
— В історичному архіві має зберегтися хоч щось про Ярему
Дороша! — заспокоювала себе.
Здавалося, тут є все! Мар’яна вчитувалася в перелік сотень
фондів історичного архіву, кожен із яких зберігав тисячі доку-
ментів, — голова обертом. Хіба їй з того океану випливти
з потрібною піщинкою? Та так, щоби ніхто не здогадався про
мету пошуків, бо Хотинський настирливо нагадував щодня:
абсолютна конфіденційність!
— То чим наш архів може бути корисний колегам? — до-
помагати Мар’яні взялася миловидна пані з відділу викори-
стання інформації документів.
— Маю завдання розвідати, який внесок у розвиток Києва
зробила козацька старшина на прикладі кількох відомих родів, —
84
недолуго збрехала Мар’яна. — Від козацької доби до наших
днів. — Почервоніла. — Маємо ж ми спростувати… Шевчен-
кові слова про правнуків поганих, — додала поспіхом, на пані
зиркнула: хоч би не витурили Мар’яну в перший же день!
Миловидна пані взялася скласти перелік фондів, які могли
би допомогти колезі, та оптимізму не додала: тільки за 1941—
1944 роки, покинутий в окупованому Києві напризволяще,
історичний архів втратив дві третини фондів. Збереглася лише
та третина, яку німці вивезли напередодні наступу радянської
армії. Її вдалося повернути.
— Ви поставили перед собою надто амбітне завдання, на
довгі місяці копіткої праці, — сказала.
На місяці?! Перед очима — фонди, фонди: Чернігівського
намісницького правління, духовних консисторій, Генеральної
військової канцелярії, Першої і Другої Малоросійських коле-
гій, Генерального військового суду, полкових і сотенних кан-
целярій, судів, фонди Браницьких, Ворцелів, Мнішків, Поня-
товських, Галаганів, Сулим, Терещенків, Галагут… А, рятуйте!
— Почніть із Галагут, — радить пані. — Павло Галагута
лишив немало безцінних спогадів про ті часи.
— Може, краще спочатку продивитися записи, які робили
в церквах при хрещенні дітей? — питає Мар’яна. — У церквах
же тоді вели якийсь… облік?
— Відомості про хрещення, вінчання і відспівування вно-
сили до метричних книг. Раз на рік священники робили з мет-
ричної книги копії та відсилали до консисторії, де зберігалися
метричні книги всіх церков єпархії.
Документи рятівної консисторії ще шукали, коли Мар’янин
погляд невідомо чого прикипів до товстелезної папки з надписом
«Чернігів. Церква Святої Катерини». Стрельнула очима — ніхто
не бачить?! — обережно дістала папку, витягла чималий жов-
тий том, розгорнула на випадковій сторінці й очам не повірила.
— Ярема?..
Канадійська байка оживала, набиралася життя і так легко
йшла в руки — Мар’яні аж дихалку забило. На вицвілій сто-
85
рінці метричної книги чернігівської церкви Святої Катерини
значилося, що 20 серпня 1783 року в хорунжого Чернігівсько-
го козацького полку Петра Андріїва Дороша і його дружини
Ганни Миколаєвої Дорош, у дівоцтві Кандиби, народився хлоп-
чик, якого охрестили на сороковий день від народження і на-
рекли Яремою.
— Як же все це… неймовірно! — прошепотіла.
Пізно увечері, змусивши себе відірватися від сухих, як осін-
нє листя, та напрочуд живих, дихаючих пристрастями сторінок
архівних документів, Мар’яна полетіла до Хотинського.
— Він був! Ярема — не вигадка! Він реально жив! — віт-
ром увірвалася до лофту — сміялася, кружляла затишним
стильним простором, ніяк вгамуватися не могла. — Він жив! —
повторювала коханцю, коли трохи заспокоїлася.
Усілася біля нього на дивані, вихлюпувала все, що назбирала
за один тільки день в історичному архіві: після остаточної лікві-
дації політичної автономії Гетьманщини на основі Чернігівсько-
го козацького полку було створене Чернігівське намісництво,
яке в 1781 році очолив генерал-губернатор Милорадович, і са-
ме в цьому році батько Яреми Петро Дорош отримує дворян-
ський титул, стає правою рукою генерал-губернатора, та справою
свого життя вважає збереження пам’яті про ратні подвиги та
звитягу Чернігівського полку, який вів свою історію з 1648 року.
— Петрові допомагав його брат Самійло, і вони удвох… —
Мар’яна раптом замовкла, бо наштовхнулася на холодний
ошелешений погляд Хотинського. — Завдяки їм ми тепер
знаємо чимало про козаків з Чернігівщини, — знітилася. —
У 1783 році в Петра народився син Ярема. Петрів брат Самій-
ло став воспріємником…
— Ким?
— Хрещених батьків у ті часи звали воспріємниками.
— І це все?!
Мар’яна завмерла — серце в п’яти.
— Але ж… Тепер ми знаємо, що все те — не вигадки, що
така людина реально існувала…
86
— Ми й так знали про це! — Хотинський підскочив. Совав
по лофту — нерви, нерви. — У нас є точна дата його смерті —
1843 рік! Хіба того мало?! Нам діти його потрібні! Онуки,
правнуки, а не батьки, чорт забирай!
— Ну, що таке смерть? — прошепотіла Мар’яна. — Що
по смерті дізнаєшся?.. А життя розкаже — і про друзів, і во-
рогів. Про любов, про справи.
— Навіщо?!
— Щоби вони повідали… про дітей, онуків Яреминих, —
говорила, все тьмяніла, тьмяніла. — Метричних книг, куди
вписували відомості про народження, одруження і смерть лю-
дини, з тих часів збереглося зовсім мало, але лишилися що-
денники, спогади…
Хотинський зупинився, наче схаменувся. Присів біля роз-
губленої Мар’яни, обійняв.