— Ти права. Вибач, золотце, — рівно, як під лінійку. —
Ображаєшся? А почнімо цей вечір спочатку. Я вдома, ти ври-
ваєшся, і я вже бачу — в тебе грандіозні новини. І кажу тобі:
«Мар’яно, мовчи, сам здогадаюся! Ти… знайшла Ярему Доро-
ша! Ти знаєш рік його народження! Як же круто! Тепер ти
зможеш з’ясувати приблизний час одруження нашого козачка!
Може, хтось із тодішніх добродіїв залишив спогади про те, як
син хорунжого брав шлюб, а чи про те, скільки діточок пода-
рувала йому дружина…»
Замовк, скосив очі на засмучену Мар’яну.
— Мар’яно, агов…
— Я тут, — наче з іншого виміру. Щось упало і розбилося,
і Мар’яна ніяк не могла втямити — що?
— Визнаю і схиляю голову: ти виорала класний плацдарм
для завтрашніх пошуків, — почула голос коханця.
— Ти хочеш, щоб я завтра знову зранку йшла в архів?
— А ти хочеш зараз, коли все тільки накльовується, при-
пинити пошуки? — він намагався говорити якомога спо-
кійніше.
— Але ж… агенція.
87
— Золотце, хіба ти не розумієш?! В агенції я тебе при-
крию — питань не виникне. Не можна зупинятися й на мить!
Невже тобі хочеться жити так, як зараз?
— Хочеться, — прошепотіла Мар’яна. — Саме тут… З тобою.
— Ненавиджу цю гламурну шпаківню! — з такою злістю
раптом процідив Хотинський, що Мар’яна смикнулася, вивіль-
нилася з обіймів коханця, зиркнула на нього приголомшено.
Він уже всміхався. Підвівся. Наливав у чашки чай, розмір-
ковував рівно.
— Не псуй наших мрій, Мар’яно! Ми житимемо у власному
домі посеред квітучого саду, а не на горищі, під яким сварять-
ся, регочуть і плачуть придуркуваті сусіди, а консьєржка Та-
мара вимагає гроші за те, що відчиняє під’їзд після опівночі.
— Нормальна консьєржка…
— Прошу, золотце! Тільки не про це бидло! — Хотинський
подав Мар’яні чашку з чаєм, знову присів поруч. — Принеси
нам завтра гарні новини… — сказав.
— Спробую… — прошепотіла не так уже впевнено. Щось
таки розбилося, але Мар’яна так і не змогла визначити —
що ж саме.
Ярема поманив і зник. Більше тижня без вихідних і передиху
до чортиків в очах Мар’яна гортала пожовклі папери, кидала-
ся то до реєстрів козацьких полків, то до фондів Чернігівсько-
го намісництва, вчитувалася в карлючки метричних книг: з-по-
між імен невідомих людей випливали факти з життя Яреминих
батьків і родичів — очевидці згадували багатий посаг Ганни
Кандиби, коли та йшла за Петра Дороша, у метричних книгах
знайшлися відомості про народження Петрового брата Самій-
ла, що він був на двадцять рочків молодший за Петра, ревізь-
кі реєстри свідчили про кількість кріпаків у Дорошів, купчі
підтверджували, як Дороші розживалися винокурнями і зем-
лями, та ніде не випливло жодного факту про особисте життя
Яреми. І тільки у спогадах чернігівського багатія Павла Гала-
гути Мар’яна знайшла куций рядок про «героїчного товариша
88
Ярему Дороша», з яким Галагута в 1812 році «гнав Напо-
леошку».
— І це все? Та бути не може! — обурювалася. — А де про
вінчання, народження дітей?! Де?!
Не здалася. Спробувала визначити непрямі шляхи Яреминої
долі, полізла в папери другої половини ХІХ століття, ближче
до смерті Дороша, і тут, у метричній книзі сільської церковки
під Ніжином, знайшла запис про вінчання на Великдень Яреми-
ного дядька Самійла з дворянкою худого роду Ізоватових Перпе-
туєю. Загорілася. Давай далі метричні книги церковки гортати.
— Має і про Ярему щось бути!
Весна, літо… Під Ніжином люди народжувалися, вінчалися,
хрестили дітей, помирали. І тільки восени після Покрови в мет-
ричній книзі церковки з’явився запис про хрещення хлопчика
на ім’я Гнат, сина Самійла і Перпетуї.
— На Великдень вінчалися, а в жовтні вже дитинку похрести-
ли?.. — Мар’яна усміхнулася. Нічого не міняється! Півроку
тільки між Покровою і Великоднем. Значить, лукава Перпетуя
встигла зогрішити із Самійлом ще до вінчання? А це ж Яреми-
ному дядькові скільки на той час виповнилося? Він за брата
Петра молодший на двадцять років, тож у 1843-му йому вже…
— Вісімдесят?! — вигукнула вражено. Уявила себе поряд
зі старезним дідуганом, ледь не знудило. Дівчата теж не міня-
ються! І тоді, і зараз заради грошей ладні хоч під паралізова-
ного лягти! І, звісна річ, швидко «закріпитися» на новому
плацдармі: завагітніти, народити нащадка, щоби вже багатому
чоловікові — ніякого шляху назад.
— Перпетуя… Вічний двигун. Певно, ще та розпусниця, —
Мар’яні захотілося дізнатися більше про амбітну блудницю
з минулого: може, в архівах портрет залишився, бо подібні
пані себе над усе люблять — який гламурний журнал не
розгорни, обов’язково одна з таких утриманок зі сторінок
надувними губками усміхається. І Перпетуя мала би замови-
ти свій портрет. Неодмінно знаменитому художнику. Шев-
ченкові, наприклад.
89
Та Перпетуя ховалася не гірше за Ярему — жодного ма-
льованого зображення. Мар’яна тільки і знайшла згадку
сучасників про раптовий продаж затишного маєтку під Ніжи-
ном, переїзд Самійла з дружиною і сином на Катеринослав-
щину. І хай їй грець, тій Перпетуї! Не кидати ж пошуки Яре-
ми на Чернігівщині й переключатися на Катеринославщину
заради того, щоби роздивитися стерво, яке окрутило Яреми-
ного старого дядька? Мар’яна знову занурилася в папери, під-
бадьорювала себе:
— Спокійно! Без поспіху! Я знайду… Не може так просто
зникнути «героїчний товариш», який Наполеона гнав.
Історична площина набирала об’єму, заполоняла ввесь про-
стір Мар’яниної уяви: Майдан, Хотинський, омріяне багатство, батьки, Поля, мрії, солодке й гірке — все щезало в морі живих
емоцій чужих далеких пращурів. Заливали Мар’янину душу
здивуванням і захватом, чіпляли випадковою подією — забу-
вала про мету, надовго гальмувала над черговим жовтим па-
пірцем, і тільки ввечері, коли шлунок скручувало від голоду, отямлювалася.
— Уже й час до Хотинського повертатися, — шепотіла
розгублено. Згадувала вимогливий погляд коханця, журилася:
знову без гарних новин! Що вона за невдаха така?! Чому не
може зібратися, настирливо шукати відомості винятково про
Ярему? Чому всі ті давно забуті бали, бунти, дуелі, зради так
чіпляють її? І не відпускають…
— Як наші справи, Мар’яно? — щовечора питав Хотин-
ський.
— Ми… вже ближче, — відповідала щоразу. І як йому по-
яснити?! Архіви — не вичерпний перелік документів про пев-
ну епоху. Відомості про окремі роки взагалі відсутні, у деяких
документах видерті по живому десятки сторінок, і щоби доко-
патися до того, що саме відбувалося в цей час, треба шукати
інші джерела, може, їхати до Чернігова чи Ніжина.
— Якби я могла признатися, що мене цікавить Яремин
родовід, мені би помогли, — виправдовувалася-брехала. —
90
Але ж я не можу розповідати всім про заповіт. — Хіба що
з мамою порадитися обережно, — запропонувала напередодні
католицького Різдва.
— Роби вже хоч щось! — чисто, як Ада, відповів Хотин-
ський, навіть не намагаючись приховати розчарування. Щось
таки розбилося.
Адина душа неспокійно підскакувала на валізах: до новорічної
ночі лишалося менше тижня. А далі? Нове життя?..
— Збирай лахи, Адко! — підтвердив Шуляк наступного
вечора після доленосної розмови про щастя. — Тридцять пер-
шого грудня переїдеш до нової хати.
— Прямо на свято? — Аді і тут усе не так. — Хочу три-
дцятого!
— Не виходить тридцятого, — пояснив Шуляк. — Інші
справи маю. Серйозні. Сподіваюся на халяву готівки відірвати
тисяч двісті. А тридцять першого — я твій. Поїдемо в Биківню, тиждень з ліжка не вилазитимемо. Професор твій у курсі?
— Нащо його заздалегідь убивати?
Шуляк розреготався.
— Пожаліла вона чоловіка…
— Ти його пожаліти вирішив?! — вишкірилася Ада.
— Скажи йому зараз, — порадив Шуляк. — Може, встиг-
не мотнутися, жінку яку собі на свято знайти, щоб у новорічну
ніч самому не скніти.
— Здурів?! — образилася Ада. — Мій Валя — не такий!
Він до смерті тільки мене любитиме. Хоч і не помре одразу…
після того, як я його покину.
— Страшна ти жінка, Адко! — кинув безстрашний Шуляк.
— За це і любиш! — відгавкалася Ада, а серце муляло:
ніяк не хотілося царівні визнавати — боїться розмови з Валею.
Оце на коліна впаде, благатиме: «Адочко, не покинь!» — усе
відтягувала годину «Х», виправдовувала себе: давно б усе
чоловікові вихлюпнула, та в останні дні Валя повертався
91
додому під ранок, накачувався міцною кавою і знову зникав до
наступного ранку.
— Біда… — насторожилася. — Може, і справді іншу собі
знайшов?!
— Де тебе носить, Валю?! — не втрималася в переддень
католицького Різдва.
— На Майдані… тяжко, Адочко, — винувато признав-
ся Валя.
Царівну наче ґедзь укусив.
— Так тобі вже сім’я не потрібна! Тобі — Майдан! — за-
верещала, зраділа. — А як я скажу: обирай, Валю! Або Май-
дан, або я! Хочеш і далі революціонерів годувати?! Тоді забувай
про мене! Ніякою силою не втримаєш!
— Я ніколи тебе не тримав, Адочко, — відказав Валя.
В Ади щелепа відпала. Оченятками закліпала: що?!
— Валю!.. — вигукнула драматично. — Ти мене роз-
любив?!
— Ніколи не розлюблю тебе, Адочко, — Валя усміхнувся
втомлено. — А силою не триматиму. Просто чекатиму. Ти
сама повернешся. Як завжди.
Царівна почервоніла от прикрощів: ну, не сука?!
— Не втямлю, про що ти верзеш?! Яке ще «як завжди»? —
аж ніжкою тупнула, та продовжувати відверту розмову не на-
важилася, стрілки перевела. — Перемерз на Майдані своєму?!
Якого біса ти взагалі туди бігаєш? Що віднайти сподіваєшся?
Загублене життя?!
Валя завмер, глянув на Аду чисто-ясно.
— Я свого життя не губив, Адочко. У мене є ти, Мар’янка…
Я ніколи не крав, намагався не брехати. Мені соромитися
нема чого.
Сука! Інтелігенція зарозуміла! Хробак книжковий, щоб
ти провалився! Точно, десь вичитав, аби Аду — мордякою
по асфальту! Набрався дурні від батьків у юності, досі відри-
гує, а грошей заробити — ні! Може, про Славка Шуляка
92
здогадався й оце штрикає? Сподівається, Ада передумає? Дар-
ма сподівається!
— І… не здогадується він про Славка! — буркнула. Звідки?
Валя з Шуляком жодного разу не перетиналися.
Валя давно здимів на свій Майдан, день минув, увечері до
хрущовки на Воскресенці занесло Мар’яну, а Ада все ніяк не
могла зібрати себе докупи після вранішньої розмови з чолові-
ком. «А може, таки здогадується?!» — усе мордувалася, ніяк
відповіді знайти не могла.
Мар’яна одразу відзначила, що мати не в гуморі, і, хоч пла-
нувала за п’ять хвилин оперативно випитати, як ефективніше
організувати пошук родоводу конкретної людини, захопливе
блукання минулим далося взнаки, бо раптом попросила сен-
тиментально:
— Мамо, розкажи про своїх батьків.
— Померли!
— Знаю! А як жили? Ким були?..
— Тобі не однаково? — звилася знервована Ада.
Мар’яна глянула на матір уважно.
— Ти розгублена… — мовила. — Чуєш, мамо! Може,
і я в житті така розгублена, бо ти розгублена, хоч і намагаєш-
ся не виказувати того…
— Це я розгублена?! — Ада зиркнула на доньку зверх-
ньо. — Що ти верзеш?!
— …А ти, мабуть, розгублена, бо нічого не знаєш про своїх
батьків. А як ми славні? Може, наш рід… Наполеона гнав чи
там лікарню для бідних колись побудував, чи ще яке святе діло
для своєї землі…
— Знаю я все! Розповідати нема чого!
— А ти розкажи!
— На Півночі вкалували, як раби! І баба твоя, і дід. Нафту
для Батьківщини добували, отам і загнулися обидвоє, ще коли
я малою була.
— Ти в них вдалася, — сказала Мар’яна. — З твоїм харак-
тером… тільки золото качати.
93
— А ти вже — не в мене! Ні! — образилася Ада. — Така ж,
прости Господи, як тато твій! Як його батьки, Царство їм Небесне.
— Яка це?!
— Без зубів! Ото би вам тільки книжечку до серця притисну-
ти, очі в небо і — по життю, ніби янголи шлях вистелили! — геть
роздратувалася Ада. — Ти чого прийшла? Хотинський вигнав?!
— Хотинський мене на руках носить! Як тато тебе! —
Мар’яна теж образилася. А я не така невдячна… Я все зроблю,
аби він зі мною щасливий був!
Ада око прискіпливо примружила, на доньку уважно зиркнула.
— Що — вже чогось вимагає? — в десятку.
— Сама узнати хочу, — знітилася Мар’яна. — Поможеш?..
— А хто тобі ще поможе? — сказала Ада. — Може, Хо-
тинський твій?
— Мамо, облиш цей скептичний тон! Я — не маленька!
І у мене все чудово!
— Це і тривожить, — все так же скептично відповіла Ада. —
Надто ви різні для гармонійних стосунків. Він — як з журналу, ти… з газети про чергу біля служби зайнятості.
— А ти… вся з жовчі й ненависті! — обурено вигукнула
Мар’яна.
— Дурна ти, Мар’яно! — зітхнула Ада. — Кажу ж — вся
в тата! Ширяєш десь у хмарах — усе тобі добре! А правди
знати не хочеш!
— І в чому правда?!
— Роботу, дивись, не втрать через своє кохання незем-
не! — порадила Ада. — Жінці краще при будь-якому розкла-
ді власну копійку мати.
— І не думала звільнятися, — зухвало відрізала Мар’я-
на. — Мене в агенції цінують і поважають! Завтра всі аванс
отримуватимуть, а мені ще й премію виписали. Ясно тобі?! —
збрехала безбожно.
Агенція вирувала пристрастями Майдану, тож поява Мар’яни,
яка не потикалася до офісу від Миколая, не викликала особли-
94
вого ажіотажу. Тільки бухгалтерка буркнула: «Як гроші отри-
мувати, так усі тут»; і Льова Шендрик повідомив: збираємо
кошти на ліки для людей на Майдані.
— Ти з нами чи відірвалася від колективу остаточно? —
спитав.
Мар’яна віддала Льові сотню, аби відчепився.
— Не проп’єш? — уточнила.
Геніальний алкаш Шендрик глянув на Мар’яну як на сміття,
повернув їй гроші.
— Хотинський погано на тебе впливає, — сказав серйозно.
— Льово, ти жартів не розумієш? То менше бухай, — усе
ще не зорієнтувалася Мар’яна. Тицьнула Льові сотню. —
Візьми!
— О, ні! Ти ж, певно, нову сукню повинна купити на зав-
трашню вечірку! — презирливо посміхнувся.
— На яку вечірку? — розгубилася Мар’яна.
— Новорічну, веселу і файну в ресторані за містом, яку твій
Хотинський організував і на яку поїдуть виключно дебіли, бо
нормальні люди нині прагнуть бути в інших місцях. І там не
наливають! Там — бій!
— Льово, ти вчора був на Майдані? Кажуть, розсіюється
потроху, — Льову оточили колеги, всім кагалом посунули на
сходи, де тільки і можна було покурити спокійно. — Невже
люди на Майдані допустять, щоб усе скінчилося нічим?! —
чула Мар’яна.
— То самі будьте людьми! Йдіть на Майдан — одразу
в Україні людей більше стане, — на ходу відповідав Льова,
і тільки тепер Мар’яна помітила: Шендрик змінився. Усе ті ж
скуйовджені довгі патли, беззастережний погляд без страху,
тільки звична насмішкувата іронія зникла, наче — які жарти?
Усе серйозно.
— Завтра вечірка? — Мар’яна провела засмученим по-
глядом колег, спустошено опустилася на стілець. Чому Хо-
тинський нічого не розповів їй? Мар’яна так хоче на вечірку
95
з Хотинським — хильнути шампанського, танцювати з кохан-
цем при всіх, звабливо вигинатися пристрасно, щоби всі оду-
ріли від заздрощів! І сукню би нову…