ланцюжку. Незвичайне сердечко — один бік пузатий, інший
плаский, із вигравійованою літерою «К».
— Наче з давнини, — прошепотіла. Ніколи подібних у юве-
лірних крамницях не бачила.
Значить, бабуся мала скарби? Чому ж Аді — ані слова?
Відкрила другу коробку, виклала на долоню три золоті червін-
ці 1911 року. «Самого золота грамів десять у кожній монеті», —
загорілася. Роззирнулася, наче сеї ж миті з усіх кутків засяє.
Та сяяло лише вічне сонце — зазирало крізь вікно до осиро-
тілої кімнати, торкалося промінням Адиних очей: що робиш?
Стала перед дзеркалом. Наділа на шию ланцюжок із пуза-
тим сердечком: царівна? Аж усміхнулася: монети продасть,
купить кольоровий телевізор і югославську стінку. І до Болга-
рії з Валею поїдуть, хай тільки сорок днів мине. Захвилювала-
ся: може, не всі схованки віднайшла? От вона зараз побіжить
додому, а до порожньої кімнатки злодії припхаються. Е, ні!
Нікуди не піде! Далі шукатиме. Де?! Увімкнула резервну ба-
тарейку — давай наново пожитки перебирати. Кожен папірчик
передивлялася, підняла з підлоги пожмаканий аркуш зі шкіль-
ного зошита, у якому хоронилися сірникові коробки із золотом.
Та тут щось написано!
— Наталоччина спадщина від баби Саші… — читала, ледь
розбираючи бабусині карлючки. — Золоті монети — три шту-
ки, ланцюжок золотий із золотим серцем. Діаманти — чотири
штуки.
— Діаманти? — в ошелешеної Ади щелепа відвалилася.
Де?! До «Подольська»! До гвинтика розбере, а камінці знай-
де! Автівку купить. «Москвич»! І килим на стіну! Нещадним
71
обшуком розгромила бабусину кімнату вщент — пилюка ку-
риться, — та, крім двох махрових рушників у шухляді, нічого
корисного не знайшла. Засмутилася вкрай.
— Так нечесно! — поскаржилася чи то Богові, чи то бабу-
сі-покійниці.
Смикнула сердечко: зсередини ледь чутно — дзень. Та в сер-
ці сховано щось! Як відкрити?! Аж запаморочилося: тремтя-
чими руками знімала з шиї ланцюжок.
— Як же я одразу не здогадалася! — шепотіла затято. Кру-
тила в руках золоте сердечко, биту годину обдивлялася блиску-
чу гладку поверхню без натяків на кнопочки, смикала витон-
чений гачок, на якому висіла прикраса. Та як ти відкриваєшся, кляте серце?!
— Падлюки! — відіслала вітання ювелірам.
Спересердя зачепила нігтем хвостик літери «К» — сердеч-
ко рипнуло і розчахнулося. Усередині виблискували чотири
прозорі камінці.
Аж у сльози.
— Ох, заживу… — де вже тут зважати на заповіт, бабиною
рукою написаний: не твоє, Аїдо! Матері твоєї спадщина…
— Не заслужила злодюжка! — обурилася. — Моє! Хай
платить, підла, раз покинула дитину на бабцю! Усього собі
накуплю…
Та все сталося не так, як гадалося. Ледь обміняла одну золо-
ту монету на вовняний килим у торгашки Тоньки Захарченко.
Та з наслідками — до Адиної квартири почали навідуватися
підозрілі люди: «Може, ще золото маєш?» «Ні, звідки?!» —
трусилася, заховала скарб подалі від очей на довгі роки, аж до
розвалу СРСР: надто вже страшно. Закінчила політех, на заз-
дрість однокурсникам відкараскалася від розподілення в далекі
казахські степи — у Києві залишилася разом із перспективним
Валею, що він занурився у вищу математику по маківку, навіть
ніч в ідеалі ділив: третину Аді, третину науці, третину для не-
спокійного сну, та ненаситна математика часто забирала собі
всі темні години. За два роки то принесло зиск: Валя захистив
72
кандидатську дисертацію і без передиху засів за докторську.
Ада влаштувалася інженером із техніки безпеки на «Арсенал»,
за чотири роки тільки раз змогла на десять діб відірвати чолові-
ка від науки — таки поїхали до Болгарії. На тому і край розко-
шам. У 1985-му завагітніла, засмутилася — не хочу, рано! — та
по-тихому аборт зробити не встигла. Інтелігентні Валині батьки, які до цього жодного разу не втручалися в сімейне життя сина, не витримали — впали на коліна: на себе всі клопоти візьмемо, тільки збережи життя дитинці! І сумирний чоловік-науковець
раптом виявив неабияку наполегливість.
— На завод піду, щоби заробляти більше, — поклав на
вівтар сім’ї улюблену математику. — Схаменися, Адочко!
Ада спересердя вихлюпнула чоловікові все, що накипіло за
чотири роки сімейного життя! І що з делікатним Валиним ха-
рактером йому ніде до грошей не пробитися, і що винні в тому
Валині батьки, бо ж хіба то нормально, коли вони Аді на день
народження то Моема з Гемінґвеєм, то Стендаля дарують, а не
холодильник, приміром, чи гроші на чобітки. Ада і так не знає, куди порозпихати ті книжки, які Валя із собою до її квартири
припер, наче посаг, а тепер тут ще й дитина житиме?! Може
би, спочатку Валя заробив на більшу квартиру, де і його книж-
кам, і його дитині місця не бракувало?!
Плюнула на чоловікові мордування — гайда до лікаря на
аборт проситися, та сивий гінеколог, якому Ада тицьнула п’ят-
десят карбованців, аби той про знеболювальне не забув, гро-
шей не взяв і аборт робити відмовився, бо виявив в Адиному
організмі фізіологічні відхилення, що тільки пологами і ви-
правляються.
— Аборт кардинально погіршить ваше здоров’я, — на-
страхав.
Тільки завдяки тому в 1986-му на світ Божий з’явилася
Мар’яна.
— Усі біди почалися у 86-му! — і за двадцять сім років по
тому вперто повторювала Аїда. З роботи довелося звільнитися, за п’ять років розвалився Союз, перспективний математик
73
Валя впав у математичну депресію: все намагався точно вира-
хувати, де ж копійчину добути. Ада всадовила чоловікові на
шию маленьку дочку — сама зароблятиму! — відважно кину-
лася зривати перші дикі квіти капіталістичних бур’янів. Набіз-
несувала в дев’яності — і у двохтисячних гикалося. За один
діамантик виписала з баби Тасиної кімнатки в бараках ма-
тір-злодюжку, швиденько продала сумнівну нерухомість, на
ті гроші накупила електричних чайників, гайнула з ними до
Астрахані, бо там, казали, можна перепродати їх утричі дорож-
че. На півшляху до Каспію залишилася без грошей і чайників.
Аби добрі люди на квиток до Києва не скинулися — бозна-як
би додому дісталася. Та окріп ще булькав: усе смикалася — то
до Польщі, то до Туреччини, та з виторгом — як у того єврея
з вареним яйцем. Плюнула, продала залишки материного
спадку (не лишилося більше в Аїди ані монет золотих, ані сер-
ця, ані діамантиків) — усі гроші вклала в «МММ»: от де ба-
гатство! Не стане більше ноги збивати, сидітиме собі вдома,
зиску чекатиме. Скоро прозріла, отримала серцевий напад,
забилася в обшарпане крісло архіваріуса міського архіву і тихо
зненавиділа отих двох, що крутилися у ї квартирі на Воскресен-
ці: безперспективного в нових економічних умовах математи-
ка Валю Озерова і маленьку Мар’яну, яка зв’язала царівну
Аїду по ногах і руках.
— Хоч щось роби! — істерично плювалася чоловікові в ли-
це. — Кради! Убивай! Ґвалтуй, але заробляй!
Валя ніяково усміхався, знизував плечима, зникав із дому,
повертався з копійчиною.
— Знову до батьків ходив?! — Ада забирала гроші, та дов-
бати Валю не припиняла. — А сам?! Хіба ти чоловік?! У тебе
навіть ім’я жіноче!
Валя винувато зітхав, плентався до дитячої робити те, що
вмів найкраще після розв’язання математичних рівнянь, —
розповідати Мар’яні казки. Невідомо чому в кожній з них не-
одмінним героєм виступав рум’яний пекар Крендель — при-
гощав гарячими пиріжками трьох поросят, Червону Шапочку,
74
Карабаса-Барабаса, навіть Снігову королеву, — тому Мар’я-
на найпершою підтримала тата, коли напередодні міленіуму
він вирішив торгувати дріжджами.
— Для випічки всім дріжджі потрібні! Усім-усім! — весело
скакала навколо ошелешеної матері.
— Гроші де взяв? — здивувалася Ада.
Гроші дали вже старенькі Валині батьки: продали квартиру
в центрі Києва, частину грошей віддали синові, щоби зміг за-
чепитися хоч за якесь діло, на залишок купили хату в глухому
селі на Чернігівщині, там і смерть зустріли. Математик Озеров
грішми розпорядився обачливо: роздав борги, орендував у ко-
лишньому дитячому садочку кімнатку під склад, заповнив її
сухими дріжджами, бігав до торговців-роздрібників, розносив
свій малий опт із мізерною націнкою.
— Усе ж стабільний заробіток, — виправдовувався, при-
носячи Аді жалюгідні копійки і безплатні дріжджі.
Життя сімейства Озерових стабільно загрузло в безнадійних
злиднях, і хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аїді Озеровій виповнилося п’ятдесят і вона вже постави-
ла хрест на особистому щасті, до архіву по довідку завітав
Славко Шуляк — кремезний, нахабний, багатий.
— Адко?! — здивувався, потяг колишню однокласницю до
ресторану. — За нас! Ми ж кохали одне одного! — хильнув,
поплив. — І досі жалкую, що не женився на тобі.
— Помилки ніколи не пізно виправляти, — натякнула
схвильована Ада.
Шуляк око примружив, кивнув — вечір закінчили в номері
заміського готелю і аж ніскільки не розчарувалися.
— Ти ж машиністом тепловоза мріяв стати, — згадувала
Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча після бурх-
ливої близькості.
— Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потім
шпали крав. І продавав. Отак і піднявся, — не таївся Шу-
ляк. — Тепер легальний бізнес маю. А ти?
— А я… і не жила! — раптом схлипнула Ада.
75
Шуляк розчулився, обійняв.
— Адко… Ти чого?! Ми ж з бараків! Нас із ніг не збити!
Тобі чого треба, щоби жити?! Кажи! Усе зроблю!
Від того дня в житті Ади Озерової з’явився привід для опти-
мізму — дочка і чоловік, як і раніше, прикрою реальністю
майоріли на горизонті її життя, та сенс його зосередився на
таємних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилю-
ючих зустрічах із щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще
замолоду, що Озеров нігтя Славкового не вартий! Нащо я за
нього пішла?!» — бідкалася, повертаючись до тоскної двокім-
натної хрущовки на Воскресенці.
— Знову на роботі затрималася, Адочко? — обережно ці-
кавився Валя.
— У тебе нові сережки? — підпрягалася Мар’яна. —
Золоті?
Ада відповідала одразу обом:
— Премію отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що
наш тато!
Тато з Мар’яною дуже скоро зрозуміли: у маминому житті
з’явився об’єкт, набагато важливіший, ніж вони двоє. Ада
бачила, як і без того похилі чоловікові плечі приречено опу-
стилися, очі згасли — потьмянів, а донька дивилася на них
обох із невтримною огидою, наче казала: «Які ж ви нечесні,
слабодухі!» Поверталася додому якомога пізніше, одразу за-
чинялася у власній кімнатці, тільки кричала: «Я сплю!», варто
було комусь із батьків постукати у двері. Вони стукали все
рідше: самотній тато курив на кухні, бо працьовита мама все
частіше затримувалася на роботі до ранку.
Ада на те не зважала, наче тільки тепер усвідомила: так
вона ж — Аїда! Царівна з дивним ім’ям і незвичайною долею!
Задьориста байстрючка з бараків! Хай хоч хтось слово поперек
мовить — загризе! У неї мати й досі нафту для Батьківщини
добуває, а тато — льотчик-герой! І хто її повчати наважиться?!
Одне муляло: до сказу сильно хотілося назавжди покинути
чоловіка і доньку, забитися під Шулякове крило, та тоді би
76
довелося залишити Валентинові й Мар’яні двокімнатну хру-
щовку на Воскресенці, бабою Тасею подаровану.
— Хіба то справедливо?! — мордувалася, повертаючись до
чоловіка і доньки після побачень з Шуляком. — Самі — ні на
що не здатні, невдахи! А я їм — квартиру?.. З якого дива?!
Чи то Майдан мимоволі напоїв Аїду невідворотними сподіван-
нями мільйонів, чи то знайомство з Хотинським і його вража-
юча схожість із недосяжними мужчинами з «QUELLE» так
уже запало в душу, та після вечері з чилійським вином царівна
вирішила: так більше жити не можна! Треба з тим щось роби-
ти. Хай що — сьогодні ж поговорить із чоловіком і донькою.
Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче
відкуп тій заплатила.
— Тільки не впусти свого Хотинського, — щиро поради-
ла. — За таких, як він, жінки зубами тримаються.
— Це як? — набундючилася Мар’яна.
— Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід
переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах.
Хоче в архівах ритися — заради Бога! І сама трохи пилом по-
дихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає.
Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про
дітей забути.
— Ти давно забула, — замість «дякую» відповіла донька.
— Що ти про мене знаєш?! — невесело усміхнулася мати,
наче позначку поставила: все, що могла дати доньці, — дала!
Від чоловіка так легко не відкараскається.
Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як
Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати їх
в один великий пакет.
— Люди позносили, — пояснив ніяково. — Знають, що
у мене склад напівпорожній, от і несуть… Адочко, я ковдри на
Майдан доправлю й одразу додому.
77
Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знає… Давно знає,
що у мене є Славко. Чому не обурюється?! Не кидає мене?..
Що ж він за тюхтій такий?» — розмірковувала спокійно, сама
дивувалася: не дратує чоловік, як зазвичай.
— Кого ти рвешся зігрівати, Валю? — спитала раптом зі
щирим жалем. — Ти сам он геть промерз…
Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.
— Аби серце горіло, Адочко. Серце не підведе — поведе
тільки туди, де людина має бути, — сказав, наче в душу царів-
нину зазирнув.
Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів
урешті до розмови відвертої?
— То тебе серце на Майдан кличе?! — спитала без звичної
стервозності.
— А повертає завжди до тебе, Адочко, — підійшов до своєї
царівни гонористої, в очі зазирнув. — Ти теж… завжди по-
вертаєшся.
Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би
плюнула на спробу змінити своє життя — хай ллється собі, як
лилося! — та в країні другий тиждень поспіль набирав силу,
вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував
по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони морду-
ються?.. І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала рево-
люційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився
чималий Майдан Незалежності — ламав звичні уявлення,
відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав
вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»
— Може, і не повернуся колись! — мовила обережно. —
Якщо серце так підкаже…
Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі
відвів.
— А я чекатиму… — відповів тихо. — Завжди…
Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет,
руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його
78
стало — хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед,
простягнула чоловікові.
— Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.
— Я поверну… — аж надто тихо пообіцяв Валя.
…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателе-
фонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однісінька в по-
дарованій бабою Тасею на гроші матері-злодюжки колись такій