— Золотце, аванс отримала? — Хотинський не дав і посу-
мувати. Уже показував на годинник: якого біса сидимо, Мар’я-
но? Гроші отримала — в архів! Щоби стало ще більше грошей!
— Не підвезеш?
— У нас рекламна кампанія на старті! — неприємно зди-
вувався Хотинський. А про вечірку промовчав.
Похнюпилася, посунула, у голові одне: вечірка… Без Мар’я-
ни! Заради чого тоді жити?! Заради багатства Дорошів? Та хай
воно горить… За ці дні в історичному архіві, після прискіпливо-
го вивчення сотень свідчень епохи, Мар’яна ясно усвідомила
тільки одне: Хотинський самостійно і пальцем не ворухнув, аби
знайти родовід Яреми, і той дивний список із декількох прізвищ, який вручив Мар’яні на початку пошуків, — то все блеф! Га-
чок! Файна казочка, аби Мар’яниними руками жар загрібати.
— Я руки попечу, він гроші отримає? І чи поділиться? Дім
у Провансі? Господи, я дурна чи наївна?! — геть зажурилася,
та в архів пішла. Надто багато таємниць зберігали старі папе-
ри. Кожен дотик дарував непоясненну світлу радість відкриття: от жили люди — раділи, кохали, страждали і думали: усе мине, ніхто й не згадає! А тут — Мар’яна… І їм: які ж ви були…
справжні! Не журіться! Не буває загублених у часі. Після кож-
ного стежка лишається.
Той день в архіві вщент розбив наївні Мар’янині сентенції:
уважно перегорнувши метричні книги Чернігова за 1843-й рік,
вона з подивом зрозуміла, що відомостей про смерть Яреми
Дороша немає. Ні натяку на стежину.
— Може, Хотинський щось поплутав? — забула обража-
тися на коханця. Навіть зателефонувала в офіс, аби уточнити: канадським джерелам вірити можна? Ярема Дорош точно по-
мер у 1843-му?
— Увечері поговоримо, — поспіхом відповів Хотинський.
96
То добре! На вечір Мар’яна приготувала купу запитань, і хай
тільки Хотинський спробує знову морочити їй голову. Тоді
вона руба: я чи Дороші!
— Так і скажу, — загорілася. — Якщо ти справді кохаєш
мене, доведи — звільни від ефемерних пустопорожніх пошу-
ків, які щастя не дадуть, ні! Давай просто жити. Разом. У ра-
дості. Днем сьогоднішнім — у ньому так багато повітря і надій.
Я би, може, покинула агенцію, бо то так жалюгідно — щодня
вигадувати брехливі гачки для того, аби змусити людей купу-
вати пиво. Хіба то гідне діло? Я би, може, справді пішла пра-
цювати в архів, бо там життя не менше, ніж під небом. Допо-
магала би людям згадати своїх пращурів, а ти… Ти би міг стати
ким завгодно! Бо ти такий… багатогранний.
Задумалася.
— Повернуся до лофту, навіть чаю не питиму — одразу все
йому скажу.
З архіву до центру дісталася близько десятої вечора —
в лофті темно, ані душі. Перелякалася. До мобільного.
— «Абонент поза зоною…»
— Та де ж він?.. — заклякла на дивані, душа в п’яти: нічо-
го не хочу! Тільки би не втратити свого мужчину!
За годину в дверях клацнув замок. Хотинський не спитав,
як зазвичай: «Як наші справи, золотце?», присів поряд із
Мар’яною, мовчки обійняв, намагаючись виглядати спокійним,
та вона бачила: стривожений.
— Як наші справи? — ляпнула насторожено.
Хотинський посміхнувся іронічно — чисто, як Льова Шен-
дрик: справи — маячня, якщо вони відволікають від головно-
го. Обійняв Мар’яну міцніше, поцілував у губи.
— Так багато проблем, золотце, — прошепотів тоскно,
Мар’яні аж сльози на очі.
— Любий, єдиний… — серце колотилося, страх звідкі-
лясь. — Не хвилюйся, я знаю… Знаю, що робити.
— Ти про що?
97
— Про заповіт! Про нащадків, про спадок, — розхвилюва-
лася, запашіла. — Ніхто не знайде про Ярему нічого, от повір!
Я передивилася кожен папірець! Нічого про нього немає —
ніби і не жив. І відомостей про його смерть нема! Думаю, не
лишилося після нього ані дітей, ані онуків. Обірвалася гілка
на Яремі. І це добре!
— Чому? — Хотинський напружився. Уважно дивився
на Мар’яну.
— Бо тоді єдиними нащадками лишаються Дороші по лінії
його дядька Самійла. У того син був, онук… Я їх знайшла. Тоб-
то… знаю, де шукати. Вони на Катеринославщину переїхали
в 1843-му. Я спробую тут відшукати хоч якусь інформацію, як
не знайду — поїду в Дніпропетровськ, — і де ділися плани
відкараскатися від пошуків? Вантажила і вантажила себе но-
вими зобов’язаннями по тім’ячко.
Хотинський мовчав.
— Агов… — прошепотіла. — Ти тут?
Хотинський зазирнув у Мар’янині очі, видихнув збудже-
но-раптово, увіп’явся в Мар’янині губи, повалив її на диван.
— Ти мій, тільки мій… — стеля лофту зменшилась у нуль,
відлетіла. Над головою гасали вітри — реготали, стогнали,
плакали, — геть нічого крім тих вітрів не розчути. Та Мар’яна
розчула.
— Це вихід, золотце, — шепотів Хотинський. — Завтра
ще день порийся тут, в історичному архіві, а на післязавтра
замовлю тобі квиток у Дніпропетровськ…
Мар’яна оглухла. «Я хочу загубитися!» — било в скроні.
Наступного ранку Мар’яна прокинулася з відчуттям презир-
ства до себе. Скрутилася під теплою ковдрою, карталася: нащо
вчора, як з конопель, ляпнула про Самійла? Чому визвалася
їхати в Дніпропетровськ? Вона ж хотіла серйозно поговорити
з Хотинським, раз і назавжди відокремивши себе від пошуків
98
канадських скарбів. Невже так сильно боїться втратити його,
що будь-які забаганки виконувати ладна? То нормально?
— Я або Дорош… — згадала. Засмутилася.
Учора розмови так і не вийшло. «Солодких снів, золот-
це», — сказав Хотинський після бурхливої близькості й заснув
на дивані. Мар’яна ще довго вгамуватися не могла: блукала
просторим лофтом, намагалася дати визначення хвилі супереч-
ливих почуттів, що заполонили душу.
— Мені… солодко? Солодко. Тоді чому так гірко? — бідка-
лася, ніяк признатися собі не хотіла: річ не в тім, що Хотин-
ського збудила звістка про новий варіант пошуків Дорошевих
скарбів! Інше вбивало: він так і не сказав про вечірку.
— Так жити не можна! — прошепотіла і раптом побачила
на столі біля дивана мобільний коханця. Крадькома відкрила
перелік вхідних дзвінків.
— «Кравчук», — прочитала. Той самий? З Монреаля? Один
вхідний о дев’ятій вечора. Щось змінилося у справі про спадок
Дорошів? Хотинський виглядав дуже стривоженим.
— «Матуся», — прочитала наступний вхідний. Дев’ять ви-
кликів. Може, коханець врешті вирішив познайомити її зі свої-
ми батьками?
Хотинський зітхнув уві сні, Мар’яна поспіхом кинула мо-
більний на стіл, розгублено глянула на коханця.
— Так жити не можна, — прошепотіла в заплющені очі. —
Треба поговорити. Завтра… Зранку.
Хотинський прокинувся раніше, Мар’яна спостерігала, як
коханець оперативно допиває вранішню каву, sms-ить комусь,
на ходу вскакує в піджак.
— Доброго ранку, золотце, — мимохідь цьомнув Мар’яну
в щоку. — Твоя кава на плиті.
— Уже йдеш?
— Час.
— Затримаєшся?
— Доведеться. Білет тобі вже замовив, увечері поїду заберу.
— А потім на вечірку?
99
Хотинський скривився з прикрістю.
— Доведеться. Шеф доручив мені організацію, маю про-
контролювати, як усе пройде, рахунки оплатити.
— А де гулятимемо? Я під’їду… — Мар’яна сіла на постелі,
дивилася на Хотинського благально.
— То зайве, — спокійно відрізав коханець.
Мар’яна почервоніла, підскочила на постелі, стояла-коли-
халася на коштовному ортопедичному матраці, розбурхана,
непевна.
— Чому?! — вигукнула ображено. — Я хочу на цю вечірку!
Хочу танцювати, пити шампанське!
— І змарнувати дорогоцінний день пошуків?..
— Архів — удень! А вечірка — увечері! Коли архів уже
зачиняють! — не здавалася. — Чому ти проти?
— Не галасуй! Мене то розчаровує! — раптом холодно
і гнівно процідив Хотинський. — Починаю думати, що ти не
здатна мене зрозуміти, золотце, — зиркнув на Мар’яну спід-
лоба. — Краще доведи, що я помиляюся!
Грюкнув дверима спересердя надто — від того грюку на
друзки мало би розбитися все, що до цього ранку ще вигляда-
ло вцілілим.
— Чого ж я така… загублена, — прошепотіла Мар’яна.
Розділ 4
Ярко
Шляхи зрозумілі, як у голові чисто: хоч мільйон їх простели, один обереш упевнено; а розгубленим — біда: мету-
шаться, мордуються — і прямо би податися непогано, і ліворуч
би треба, і з протилежного боку чимось таким принадним ваб-
лять, не встояти. А ще можна поміж шляхів по узбіччю, чи
взагалі не рухатися, а чи назад повернути…
Мар’яна вийшла з лофту, на мить зупинилася здивовано,
наче вперше побачила знайоме з дитинства місто. Київ зата-
ївся. Одуховлені багаторічною минувшиною будинки, вулиці,
сквери прикрилися вранішньою сірою мрякою, відійшли на
задній план, розчинилися, ховаючи барокову ліпнину, ковані
балкони, бруковані дороги. Затамували подих, безмовно ви-
знаючи в цей зимовий ранок усесильну владу своїх живих жит-
ців — люди виросли до розмірів епохи, заполонили простір
хвилюючими емоціями, і хоч ззовні все виглядало буденно,
у повітрі буяла напруга Майдану, бо, так само як барокова
ліпнина і ковані балкони, на задній план відійшли геть усі події, предмети, біди і радості — в душах горіло багаття, розкладене
в центрі столиці: змінювало предмети, події, біди й радості, бриніло багатократно — воля… Одні надихалися, інші ярили-
101
ся роздратуванням. І тільки куполи церков височіли як завжди
німо, вічно, ясно.
Мар’яна розгубилася: а їй куди?
Смикнулася було: архів! Та у вухах дзвеніло: воля…
— Устигну в архів! Сукню хочу! — хоробра. — А ввече-
рі — в ресторан з усіма гуляти!
Намацала в гаманці вчорашній аванс: ще ніколи півтори
тисячі за день не спускала. Та сьогодні можна все! Гайнула на
Лівий берег, на «Даринок», обнови роздивлятися. Захопи лася
примірками, про час забула: оцінювала себе в чорному-біло-
му-зеленому-бордо…
— Не те, не те! — усе шукала річ надзвичайну, стильну
і збудливу.
Після двогодинного мордування врешті зупинилася на аб-
сурдній для зими шифоновій туніці — ніжній, прозорій, теп-
ло-абрикосовій. Для афтепаті в Майямі — цілком.
— З джинсами і взимку можна, — продавчиня відзначила
захват в очах Мар’яни, взялася навіювати. — Ви гляньте!
На абрикосовому тлі ваші очі враз стали такими виразними —
фантастика! Тільки шалик ще треба, бо декольте надто вже
відверте. У мене є підходящий! І бюстгальтер! Вибачте, але
ваш… сумнівно виглядає. І ще би пасок. Бажано коричневий.
У мене є! Ви приміряйте все — зняти не захочете!
У новому бежевому бюстгальтері, який зливався зі шкірою,
в абрикосовій туніці, з шоколадним шовковим шаликом навко-
ло шиї Мар’яна відчула себе богинею. Старі джинсики не псу-
вали картини, коричневі короткі чобітки гармоніювали з таким
же коричневим паском. Тільки би грошей вистачило!
— І… скільки?
За все продавчиня запросила тисячу сімсот.
— Шифон — натуральний, шкіра — натуральна, шовк —
натуральний! — виправдовувалася. — Я ж вам синтетику
з Китаю не пропоную.
— У мене тільки півтори… Може, пасок не брати? Чи
бюстгальтер?
102
— А гармонія?! — продавчиня плюнула, віддала все за
півтори. Тільки поцікавилася. — Ви насправді не перевдяга-
тиметеся?!
Звичайно, що ні! І архів зачекає! Поїде до офісу — хай зайву
хвильку колежанки позаздрять, якою квіткою вона на вечірці
сяятиме. Без жалю віддала аванс, тільки попросилася біля дзер-
кала в приміряльній личко підмалювати — підвела очі й брови, додала щокам троянд, вустам помади і блиску. І вся красива
з голови до ніг зателефонувала з приміряльної колежанці Олі
Охріменко, щоб дізнатися адресу вечірньої гулянки.
— Усе змінилося, — сказала Оля. — Працюємо до обіду,
а потім — гульдебас.
Мар’яна ледь не впала. Зиркнула на годинник — о пів на
першу.
— Де саме гулятимемо? — спитала напружено.
— Зустрічаємося на «Героїв Дніпра» о першій. Там на нас
автобус чекатиме. Хотинський замовив. Завантажуємося —
і за місто, бо ресторан аж під Вишгородом.
— І ти їдеш?
— Усі їдуть. У Льови виникла геніальна ідея.
— Яка? — вже геть без настрою спитала Мар’яна.
— Не скажу! Ти ж Хотинському повідомиш, а не можна!
Сюрприз! — Оля розсміялася, додала завзято. — Чуєш,
Мар’яно! Може, приїдеш чи ще не одужала? Хотинський ка-
зав — ти захворіла.
— Уже краще, — Мар’яну ледь не знудило від брехні коханця.
— То приїжджай! Чим більше людей приїде, тим більше
хавки буде, і ми зможемо… — розмову обірвав шум у слухавці.
Мар’яна похнюпилася, від’єдналася. Заклякла. У приміроч-
ну зазирнула продавчиня.
— Усе нормально?
— Скажіть, можна повернути… гармонію? — розгублено
прошепотіла Мар’яна.
— Покинув? — співчутливо спитала продавчиня.
— Ні! Просто… не встигаю…
103
— То лети, Джульєтто! — задьористо вигукнула жінка.
Мар’яна зірвалася і полетіла.
Зухвалої пташиної швидкості вистачило на п’ять хвилин.
Долетіла до метро «Лісова», вскочила у вагон, перехрестилася: устигне! Не може бути, щоби доля з неї так підло позбиткува-
лася. Їй би скоріше на «Хрещатик»! Перескочити на «Майда-
ні Незалежності» на гілку, що веде до «Героїв Дніпра». Пере-
сяде, зателефонує Олі. Попросить, аби та затримала автобус
на кілька хвилин. Оля — людина! Оля зробить. Мар’яна уві йде
в автобус, колеги: «Вау, Мар’яно! Вартувало чекати!» Хотин-
ський не викаже здивування, та Мар’яна помітить: збудився,
тремтить. Хоче…
Час — вихором. «Дарниця», «Лівобережна», уже й «Арсе-
нальна». За п’ять хвилин перша.
— Я встигну! — вискочила з вагона на «Хрещатику», бігом
до переходу на «Майдан Незалежності».
— Перехід не працює! — дорогу заступає мужчина в чорній
формі, і тільки тепер Мар’яна помічає: станція порожня, жодно-
го цивільного, тільки рухливі, хижі, як щури, мужчини в чорному.
— Мені на Майдан!
— Ще одна! — чорний хтиво кривиться. — Пішки дерися
на свій Майдан!
Мар’яна відчуває, як до очей підступають легкі сльози.
— Ви неправильно зрозуміли! Мені на станцію метро «Май-
дан Незалежності»!
— Не працює!
— А «Хрещатик»?
— Теж не працює на «вихід». Тільки на «вхід».
— Як це на «вхід»?! — Мар’яна геть губиться. Роззира-
ється безпомічно.
— Не знаєш, що таке «вхід»? Ходімо, покажу, де він у те-
бе, — чорний хапає Мар’яну за руку, смикає до себе. Чорні
обступають Мар’яну, регочуть гидливо.
— Ви… Ви не маєте права! — Мар’яну захльостує хви-
ля тваринного страху. Смикається в руках чорного, белькоче
104
безпомічно. Матінко! Вона ж зараз зникне! Зникне отак про-
сто і назавжди, як Полин Ігор Корнілов!
— Відпустіть! — кричить відчайдушно.
— Чухай уже звідси, коза! — чорний штовхає Мар’яну до
платформи. — Онде потяг…
Мар’яна вскакує у вагон. Ноги трусяться, серце вискакує
з грудей, та вбиває інше — тільки-но її розчавили просто так, для сміху.
— Покидьки! — раптом дзвінко кричить чорним щурам
у ще розчахнуті двері. — Майдан вас усіх змете! Усіх!
— Наступна станція «Театральна», — повідомляє байду-
жий металевий голос.
П’ятнадцять на другу. Потяг мчить в інший від «Героїв Дніпра»
бік. Мар’яну ще трусить від принизливого безсилля. Сісти би, та у вагоні повно. Натовп міцно затискає бідаху: не падай,