тримайся, дівчино. Потяг гальмує — «Театральна».
— Ходімо, — доброзичливо усміхається Мар’яні лисуватий
«ботанік» за сорок. — Нині тільки з «Театральної» можна
пройти на Майдан.
— Мені не треба на Майдан! — наїжачується Мар’яна,
втуплюється очима в підлогу, та бачить — на «Театральній»
вагон порожніє: людський потік суне на Майдан.
«Клятий Майдан! — Мар’яна падає на вільне місце, ще
тремтить. — Через нього нікуди вчасно не втрапиш! А якщо б
я везла для хворої матері ліки, без яких вона помре? Нікого не
обходить? Революція? Поз’їжджалися звідусіль, гімн співають
і — добре? А я через те до Хотинського спізнилася! Він там
гуляє… Без мене, а я… Куди я їду?!»
Стримала сльози: дарма тільки малювалася. Увіп’ялася по-
глядом у власне віддзеркалення у склі вагонного вікна: все ще
красива?.. Серце впало: з-поміж зосереджених людей на
Мар’яну витріщалася розгублена бліда дівчина з принциповим
прямим носиком і глибокими карими очима. Хвилясте русяве
волосся мало би м’яко линути на плечі, та воно якогось біса
105
наелектризувалося, стирчало на всі боки тремтячим віялом.
Підведені червоною помадою вуста вигнулися гіркою підков-
кою, клята туш лишила під очима трагічні плями… П’єро! Уся
краса неймовірна коту під хвіст! Стрільнула оком по віддзер-
каленнях вимушених свідків власної ганьби: усі на неї з огидою
витріщаються?! Й аж задихнулася од прикрощів: із тьмяного
віконного скла на неї дивився чорнявий хлопець із припухлими, як у дитини, вустами.
Та щоби ви провалилися всі! І цей вагон, і цей нахаба, і той
«ботан», що кликав Мар’яну на Майдан, і шеф, який раптом
вирішив загульбанити посеред робочого дня, і Льова, який
клявся, що на вечірку підуть тільки дебіли, а сам — аж бігом, і Оля, і Хотинський!
Втупилася в підлогу, аби не бачити старих і малих, бо вагон
знову наповнився людом. «Куди я їду?» — знову подумала
спустошено. «Нивки», «Святошин», «Житомирська». Уреш-
ті підвела очі й аж заклякла — крізь рухливий натовп на неї
дивився той же чорнявий хлопець із припухлими дитячими
вустами. Дідько! Мар’яна бачила, як броунівський рух то
штовхав його ближче до дверей, то відкидав у протилежний
бік, та він лише на мить відводив очі — пропускав пасажирів
до виходу, тримався за металеву трубу, щоб не знесло, і знову
шукав її поглядом.
Знітилася, поправила рукою волосся. «Може, хтось із за-
мовників?» — маякнуло в лівій півкулі. Звідти ж і відповідь: немає серед замовників рекламної агенції таких… зелених.
Цьому ж на вигляд вісімнадцять, не більше.
Зосередилася. «Певно, перетиналися десь. Де?..» — спро-
бувала пригадати події метушливого 2013 року: сусідів зато-
пила, ногу вивихнула на йозі, хотіла пірнути в льодяну дніпров-
ську воду на Водохреща, та тільки роздерла бік крижиною
і захворіла, учинила ДТП на курсах водіння, розбила мікрофон
у караоке-клубі…
Перелік поразок так вразив — і про нахабу забула. «Господи,
яка ж я фатальна невдаха… — ледь не розревлася. — Може,
106
і добре, що не потрапила на вечірку? А то було би, як у кара-
оке…» Перед очі — сяючі вогнями червоно-синьо-зелені ну-
трощі пафосного караоке-клубу… Поля сказала: «Порвемо
простір? По п’ятдесят гривень, і ти — Білик, я — Лобода!»
Після третьої текіли Мар’яна увірилася: вона — «Бумбокс»
у повному складі. Залишила запалену цигарку в попільничці
на столику, відчайдушно горлала: «Поліна… Я на колінах!»,
вирішила підтвердити слова діями, впала на коліна… Мікро-
фон — і собі: на підлогу — хрясь! Отут усе і почалося… Поки
чемний і витриманий адміністратор пояснював Мар’яні, що за
падіння мікрофона вона винна клубу п’ятсот гривень, а за те, що він розбився вщент, — ще сім тисяч, клята цигарка випа-
ла з попільнички на файний коричневий диванчик, і з’ясувало-
ся, що правила клубу кваліфікують таку дрібничку, як свідомий
підпал, і вимагають за те ще дві тисячі. І як п’яні Поля з Мар’я-
ною не доводили адміністратору, що вимагати п’ятсот гривень
за падіння мікрофона — це скотство, бо він однаково розбив-
ся на всі сім тисяч, а диван вони не підпалювали, повернулися
додому лише під ранок, коли Мар’янині й Полині предки —
добре, що в одній хрущовці вже тридцять років живуть! —
скинулися і привезли в клуб дев’ять з половиною тисяч гривень
збитків, заподіяних пафосному закладу співочими подружками.
— То було до Хотинського, — пробурмотіла тихо.
— Ви мені? — сивий бородань, що сидів поряд, зацікавле-
но витріщився на Мар’яну, та вона побачила лише його тонкі
мляві губи, оточені білими вусами. «У Хотинського такі ж
зміїні вуста, — промайнуло раптом. — А в того нахаби… що
витріщався на мене… У нього губи припухлі, дитячі…»
Збудилася. Фантазія понесла. Маячня, звичайно, але от шко-
ла… (Чому школа?! Десять років тому отримала атестат, жод-
ного разу не згадала!) У класі — ані душі. Вікно навстіж. Мар’я-
на відчуває хребтом дерев’яну віконну раму. Вітер затуляє очі
пасмами хвилястого волосся. Мар’яна простягає руки до хлоп-
ця, що стоїть навпроти, дихає так схвильовано, так гаряче.
У нього… є очі. І ніс. І брови. Певно, і вуха, і все інше — комп-
107
лект, та Мар’яна бачить тільки привідкриті припухлі, як у дити-
ни, вуста. Торкається долонями хлопцевого лиця, наближає до
себе, цілує ті вуста до нестями, відсилає Хотинському винуваті
думки: «Ну, прости… Хіба я винна, що у цього школяра такі
принадливі губи?! Цілувати їх — насолода. Не ображайся: я ма-
рю, за марення не судять!» Крейда падає на підлогу, лишає сотні
крихітних білих уламків. Мар’яна відривається від хлопця лише
на мить, щоби знову побачити ті вуста, провести по них паль-
цем — ш-ш-ш… Тихо, тихо! Не поспішай! Я зв’яжу тобі руки.
За спиною. Щоби воля — тільки твоїм вустам… Цілуватимеш?..
— Станція «Академмістечко». Кінцева, — металевий голос
повертає Мар’яну в реальність.
Підводиться на автоматі: кінцева? Треба виходити. І завми-
рає від страху — з іншого кінця напівпорожнього вагона на
неї крадькома косує все той же чорнявий хлопець. Уже не
смішно. Уже не заводить. Сексуальні вуста? Та до дідька! Він
хто?! Один із тих, кого покликав Майдан? Понаприїжджало
людей — тисячі! Вештаються…
Фантазії несуть, та вже не веселі, чорні — гроші в крові на
мертвому дівочому тілі. А в неї гаманець порожній! Півтори
тисячі на тілі! Без грошей — просто кров на мертвому дівочо-
му тілі. «Кінцева? А я не виходитиму! — коліна підгинаються, падає на сидіння. — Знову поїду на Лівий берег! Якщо і він не
вийде — значить, точно мене переслідує».
Нахаба не вийшов. Вагон знову наповнився людьми, помчав
на Лівий берег. І хоч як Мар’яна не намагалася крадькома
визначити — переслідувач ще тут чи вже здимів, — із кожною
новою зупинкою народу ставало все більше: не розгледіти.
Знову «Хрещатик», із вагона видно чорних щурів на станції.
«Арсенальна», «Дніпро»…
«Вийду на “Дніпрі”», — раптом вирішила Мар’яна. В остан-
ню мить вискочила з вагона, побачила чергову метрополітену,
заспокоїлася, застигла посеред платформи. «Якщо той тип
з’явиться, кинуся до чергової», — тільки-но подумала, як
угле діла чорнявого хлопця.
108
Він з’явився нізвідки — Мар’яна навіть не встигла вигадати,
що саме кричатиме черговій у разі небезпеки: «Рятуйте!» чи
«Хапайте його!», — повільно пройшов повз перелякану дівчи-
ну, зупинився за метр від неї. Озирнувся, глянув на Мар’яну
спідлоба так дивно, ніби самому за себе прикро. Зблизька ви-
глядав старшим — середнього зросту, міцний — не вісімна-
дцять, ні, але і не двадцять сім! Коротке чорняве волосся ви-
хором над чолом, під густими чорними бровами насмішкуваті
примружені дорослі очі, наче все на світі бачили-звідали, і тіль-
ки припухлі, мов у дитини, вуста свідчили: ой, не все…
— У мене тільки двадцять гривень! Сережки не золоті! Бі-
жутерія! — процокотіла зубами Мар’яна, намагаючись одно-
часно вбити незнайомця гнівливим поглядом і не випустити
з поля зору чергову.
Усміхнувся відкрито, наче почув найкращу з новин. Зробив
до Мар’яни крок, кивнув.
— Добре, — мовив низьким хриплуватим, наче застудже-
ним, голосом. І не дивно — з-під розстібнутого коміра карта-
тої сорочки виднілася біла футболка. Зверху — тільки легка
куртка. А надворі не літо.
— Чому? — видушила насторожено.
— Ти зі мною заговорила.
— І що в тому доброго?!
— Ти… моя жінка.
Божевільний?! Приголомшена Мар’яна так здивувалася —
про переляк забула. Образа кров’ю до щок: у трьох дивних сло-
вах не «моя» вбило, ні! «Жінка»… Така стара?! Не дівчина?..
Жінка? А Мар’яна, як у люстерко вдивляється, сама собі років
двадцять п’ять дає, навіть двадцять три, як добре виспиться. «Та
яка різниця, — засмутилася. — Однаково він зелений, а я не
Поля, щоби зі студентами… У мене справжній мужчина є!»
Знітилася. Увіп’ялася в дивака поглядом. На відстані півме-
тра він виглядав ще старшим — не вісімнадцять, ні, і не два-
дцять, певно, але і не двадцять сім, як Мар’яні. Дівки, точно, божеволіють, бо от зелений, розхристаний, фейс мужній —
109
обвітрений, засмаглий, вуста — принада, а магніт у чомусь
іншому… «Ти моя жінка» — без сумнівів. Такий самовпевне-
ний?! Знущається?..
Знизав плечима ніяково, мовляв, вибач. Зазирнув у гли-
бокі Мар’янині карі очі з трагічними темними плямами розма-
заної туші.
— Ходімо, — сказав так просто, наче сто років зналися.
Мар’яна уявила Хотинського. «От і реванш!» — заспівало
серце.
— Ходімо, — відповіла зухвало.
І покотилася забава. Чергова на платформі шию скрутила,
усе вдивлялася в усміхненого хлопця, що вів до виходу за руку
розгублену ошелешену дівчину. Таксист-психолог миттєво
уздрів у дивній парочці багату здобич: на Поділ? Сто, бо всюди
пробки! Майдан же… Мар’яна заклякла на задньому сидінні
автівки поряд із чорнявим хлопцем, вперто дивилася вперед,
та краєчком ока бачила того, хто так просто сказав: «Ти моя
жінка», — усміхався сам собі зачудовано, тримав у своїх до-
лонях її руку. Мовчав. А він неговіркий…
Проковтнула повітря — хвилювання душило не від теплого
дотику, від його нерівного дихання, його впевненої радості. Так
що ж це?! Спробувала повернути думкам ясність: нащо їде з ди-
ваком? Однозначно: маленька божевільна пригода в піку Хо-
тинському. Ні, Мар’яна ніколи не признається коханцю, що отак
завіялася з першим-ліпшим тільки тому, що Хотинський не взяв
її на вечірку, але ж знатиме — помстилася по-своєму, по-жіно-
чому. Тішитиметься? Ще й як! І нізащо не вважатиме себе
винуватою — Хотинський ніколи не казав: «Ти моя жінка»…
Задумалася: цікаво, якими розкошами, на думку дивака,
оповивають «свою жінку»?.. Що запропонує, крім таксі за сто
гривень. Ресторан? Романтичну прогулянку дніпровськими
схилами, на крайній випадок — кіно?.. До біса банально.
— Куди ми їдемо? — запитала насторожено, коли таксі,
поблукавши старим Подолом, вивернуло з Межигірської на
Ярославську.
110
Подивився на Мар’яну з подивом, наче запитання геть за-
йве, і так ясно.
— Додому, — сказав.
І все враз перестало бути маленькою божевільною пригодою,
жартом, примхою, дурнуватою відчайдушною авантюрою. А ку-
ди ще чоловік має привести свою жінку?.. Тільки до свого дому.
Один раз і на все життя… «Він не жартує, він каже правду», —
зрозуміла приголомшена Мар’яна, і ні, щоби розгніватися, обу-
ритися, мов зачарована мовчки йшла поряд із хлопцем, коли він
наказав таксистові зупинити біля «Фуршету» на Ярославській,
розплатився, попрямував до супермаркету. Тримав її руку, від-
пускав лише на мить, коли обирав вино, хліб, сир, складав
у пластиковий кошик… Та що ж це? Невже так буває?
Мар’яну їли сором, натхнення і цікавість. Сто запитань кру-
тилося в голові, та запитати не наважувалася. І хлопець мов-
чав. Тільки й поцікавився біля кас:
— Тобі цигарки купити?
— Маю, — прошепотіла, забувши здивуватися.
На вулиці біле сонце розсіяло сірі хмари. Чорнявий хлопець
усміхнувся в небо, повів Мар’яну Гаванським мостом на Ри-
бальський острів. Усе за руку тримав, як маленьку. Косували
одне на одного, знічувалися, відводили погляди.
— Я знав, що зустріну тебе сьогодні, — мовив він раптом.
— Наснилася?
Розсміявся. Хитнув головою.
— Біджо наворожив.
— Хто такий Біджо? — спитала Мар’яна.
— Друг, — обмежився коротким поясненням, і хоч як
Мар’яні не хотілося розпитати — промовчала.
Косувала навкруги — жодного разу доля не заносила на Ри-
бальський: тоскні п’ятиповерхівки з випраною білизною за ві-
кнами, до Дніпра — два кроки, пафосний офіс «Рошену», куби
заводських корпусів, кілька двоповерхових хатинок, ще купка
п’ятиповерхівок. Увійшли до під’їзду однієї. На третьому повер-
сі хлопець дістав ключі, відчинив двері праворуч від сходів.
111
— Ми вдома, — кинув. — Проходь.
Мар’яна завмерла перед відчиненими дверима, як перед
пасткою. І так перелякалася раптом: ще мить — чкурнула би
геть. Та з коридору до вхідних дверей несподівано випливла
пухкенька сива літня пані в білій трикотажній кофтині й синій
довгій спідниці, підперезана квітчастим фартухом, сплеснула
долонями.
— Ярчику! Ти сьогодні рано, — усміхнулася Мар’яні. — Як
вас звати, рідненька?
— Мар’яна, — відповіла насторожено. Стрільнула оком на
хлопця: усміхався, наче казав: Мар’яна? Добре…
— Вона красуня! — авторитетно повідомила пані Яркові,
потягла Мар’яну всередину, — одразу на кухню, примовля-
ла: — А я — Аніта Станіславівна. Можете звати мене Анітою.
Дуже приємно! Дуже! У мене борщ гарячий! І не відмовляйте-
ся — ображуся!
— А у нас вино. Свіжий хліб і пліснявий сир, — чула Мар’я-
на низький хриплуватий голос хлопця за спиною. Він зветься
Ярко?.. Добре. Літня жінка — його мати?
Ложки дзеленчать, пахне кропом. Мар’яна сидить біля столу,
ошелешено спостерігає, як Аніта наливає з каструлі борщ, по-
дає Яркові, хлопець несе повний таріль до столу, пропонує пані:
— Федю покличу.
— Так, гукни! — погоджується Аніта.
— Федю! Борщ! І вино! І сир! — гукає Ярко з кухні у коридор.
У коридорі клацає замок, хтось тягне ноги до кухні.
— О! Та тут дівчина… — Мар’яну здивовано розглядає не-
молодий худий чоловік під п’ятдесят у линялій футболці й синіх
спортивних штанях, обурено озирається до Ярка й Аніти. —
А попередити?! Я… не п’ю вина негліже, коли у нас гості!
Федя зникає, повертається за мить — Мар’яну душить сміх:
замість синіх треників на чоловікові чорні, певно, вихідні, спор-
тивні штани з блакитними лампасами, червона футболка з фі-
лософським написом «БІЛИЙ». Мар’яна косує на Ярка, питає
без слів: цікаво, скільки тут ще жильців?
112
— Їж, — він усміхається по-дитячому беззахисно, простя-
гає Мар’яні кусень свіжого хліба, і хоч ще хвилину тому Мар’я-
на заприсяглася б — геть не голодна, — ковтає гарячий смач-
нючий борщ з апетитом. Як дивно все це… І ці люди — вони
не батьки Яркові. А хто?..
Пухкенька Аніта літає мухою — прибирає порожні тарелі,
наливає густе червоне вино в прості гранчаки. Ярко підхоплю-