ється, бере склянки.
— Дякуємо, смачно. З вином ми… до себе, — обертається
до Мар’яни. — Ходімо?
— Е, ні! — Федя піднімає гранчак, дивиться на Мар’яну
серйозно. — За вас, свіжі люди! За ваші ендорфіни!
— За нас! — погоджується Ярко. Підсідає до Мар’яни.
Простягає їй гранчак.
Як же все це до біса дивно. Мар’яна п’є терпке вино з не-
знайомими щирими людьми, заїдає пліснявим сиром. П’яніє —
і чим більше п’яніє, тим тверезішими і злішими стають думки:
«Оце я втрапила… Буде, що розповісти… Невже цей хлопець…
І сива жінка… І цей червоний білий… Невже вони вірять, що
все це по-справжньому?.. Нащо я піддалася омані слів? “Ти
моя жінка”, “додому”… Як у кіно! Треба забиратися звідси!»
Ярко бере Мар’яну за руку:
— Ходімо?
Мар’яна відчуває тепло Яркових рук, і, замість того, аби
кинути заплановане: «Мені вже час! Усе було отпад…», кліпає
повіками: ходімо…
На блакитних дверях Яркової кімнати — знак «фолькс-
вагена».
— Чому «фольксваген»? — питає Мар’яна.
— Народний вагон. Сама побачиш, — усміхається Ярко.
Цікавість сильніша за ніяковість, прикрість, Хотинський
остаточно зникає в підворіттях підсвідомості… Мар’яна заці-
кавлено обдивляється невеличку вузьку кімнатку: оце дім?!
Грубий надувний матрац, накритий карпатським ліжником,
зелений куб замість столика, на ньому відкритий ноутбук
113
і вигадлива фігурка янгола з прозорого зеленого скла. Книги
штабелем при стіні, на вішаку сорочки-джинси, у куті гора
мотлоху: троси, міцні мотузки, шкіряні ремені, дебелі метале-
ві карабіни, поряд тендітна етажерка з ажурною різьбою. На-
впроти вікна біля дверей — справжній шедевр: туалетний
столик, наче з царського палацу. Лак блищить на карельській
березі, бронзові вигадливі ручки на пласких шухлядках мають
поважний вік, гнуті ніжки закінчуються бронзовими «черевич-
ками», овальне дзеркало — ясне озеро. На стіні над кубом
кілька репродукцій незнайомих Мар’яні картин (виведені ко-
льоровим принтером на звичайний канцелярський папір),
масштабна родинна світлина формату А3 — десятки зо три
людей різного віку на тлі розкішної липи скупчилися навколо
старезного діда у світлому лляному костюмі, ще кілька фото-
графій — хлопці, певно, друзі. А на підвіконні — синьо-жов-
тий прапор.
Отоді-то Мар’яна і спитала:
— А прапор навіщо? Для Майдану?
Ярко відчинив вікно — впустив у кімнатку холодне зимове
повітря — прикріпив знамено знадвору, обернувся до дівчини.
— То знак для всіх, — сказав. — Як український прапор
майорить — значить, ми вдома і раді гостям.
— А як ми не хочемо нікого бачити? — спитала і раптом
зрозуміла: він має відповіді на всі запитання. Знітилася: ну, годі вже! Досить!
— Знаєш… — почала. — Усе це… надихає, але ти…
— Надто зелений для тебе?
Почервоніла, кивнула.
Не розгубився аніскільки:
— А ти додай мені років. Скільки потрібно?
— Для чого? — Мар’яна дивилася на припухлі Яркові вус-
та, вуха горіли: нащо читати йому мораль? Хай уже врешті
обніме, поцілує… ну, і далі за логікою… Він же її заради цього
сюди привів? Ліжко є, тобто матрац. Мар’яна не проти… На-
віть хоче… Якось по-швидкому і — геть.
114
— Для того аби ти заспокоїлася.
— Не розумію, — хоробро сіла на матрац, глянула на хлопця.
— У всі війни так… — Ярко присів поряд, взяв Мар’янину
долоню у свої руки. — Приходили чотирнадцятирічні: «Уже
вісімнадцять маємо! Хочемо до бою!» Їм вірили не тому, що
хотіли дітьми фронти закривати. Підлітки дорослішали. І їм
направду ставало вісімнадцять.
— А у нас війна? — спитала Мар’яна.
— Так, війна, — помовчав. Попросив: — Додай мені років.
Мар’яна відчула себе старою, гидкою, нещасною. Висмик-
нула долоню з Яркових рук. Терпке вино язиком крутило.
— Мені вже двадцять сім! — вигукнула гнівливо.
— Добре. Тоді мені двадцять вісім. Не проти?
— Проти! Скільки тобі насправді?
— Двадцять вісім, — обережно обійняв Мар’яну за плечі,
заговорив тихо, упевнено. — Поживемо тут до весни. Добре?
Тут енергетика гарна, бо до нас тут жила купа добрих людей.
Сусіди — пісня. Аніта. Федя…
— Це… комуналка?
Кивнув.
— А потім переїдемо у дім. Біля ріки.
— Ти багатий?
— Так.
— Купиш?
— Побудую.
— А мені подаруєш капелюшок із сіткою, як у пасічників,
сапку і гумові чоботи? І гітару з червоним бантом? — хмільна
Мар’яна уявила себе біля недобудованої розвалюхи в хмарі ко-
марів і бджіл, розреготалася невтримно — матрац заколихався.
— …А ти мені — дитину.
Мар’яна заклякла на мить. Підхопилася, сльози на очах:
геть звідси, геть!
— Ну, тихо, тихо… — обхопив її ноги, притулився — цілу-
вав коліна припухлими, як у дитини, вустами. І навіть крізь
джинси Мар’яна відчувала гарячі Яркові губи.
115
Здалася. Поклала тремтячі долоні на чорняве волосся, наче
благословила. Він не повалив її на матрац, як Хотинський.
Цілував-роздягав, усе шепотів, наче сам себе вгамував: тихо, тихо… Підхопив голу дівчину на руки, притис до себе, як дитин-
ку, і тільки після того ніжно опустив на ліжник, як на хмарку.
Розколихали матрац пристрастю, він їх потім… заколихав. По-
снули в обіймах — ошелешені, виснажені.
…Мар’яна прокинулася від голосного чоловічого крику.
— Відчепися, курво! Пішла геть! — люто горлав за вікном
хтось невидимий.
Підхопилася — ліжник до голих грудей. Інстинктивно ки-
нулася до дверей: мамо рідна, тільки би встигнути втекти!
Заклякла біля туалетного столика, остаточно прокинулася-до-
петрала: то ж не її гонять! На грудях, шиї, животі запульсува-
ли яскраві струмені ще й досі гарячих відчуттів. Змусили зга-
дати, усміхнутися. Роззирнулася: сама… А Ярко де? Упала на
матрац: ще би день отак, ще хоча би один день в обіймах і ніж-
ності, бо цей — глянула у вікно — згасає… Згас.
У джинсах, що валялися на підлозі біля ліжника, дзеленьк-
нув мобільний.
— …Ти вже вдома, золотце? — почула хмільний голос Хо-
тинського. Певно, класно погуляли.
— Ще ні…
— Чудово, тобто… Хіба архів працює так допізна?
Мар’яна всміхнулся тоскно.
— Усяке буває в житті…
— А чому так сумно?.. Нічого не знайшла чи й досі обража-
єшся, що не відірвалася з колективом? Забудь, золотце! Ко-
лективу нема! Суцільне збіговисько покидьків. Згребли вино
і закуски зі столів і чкурнули на Майдан, ідіоти! Довелося
скласти компанію шефові… У лазні. Заради діла. Я шефові
пояснив: Шендрика треба звільнити…
— Ясно…
116
— Йди вже додому. З вечірки вино лишилося. І сир. Від-
святкуємо твій завтрашній від’їзд. Квиток до Дніпропетровська
у мене в кишені. Рада?
За дверима — кроки.
— Я… ще попрацюю! — відчайдушно збрехала Мар’яна,
відрубала зв’язок, вимкнула телефон, закинула до сумки. Сер-
це калатало: ще би тільки один день із цим юним божевіль-
ним Ярком.
— Кава, — Ярко став на порозі з двома чашками в руках.
Картата сорочка розстібнута на грудях, джинси, босі ноги.
— Дякую, — Мар’яну збивав із пантелику буденний тон
його низького хриплуватого голосу: вичищав фальш і пафос
з її відповідей, залишав тільки сіль. Губилася, цікавість розго-
рялася ще більше: як же у нього все просто. А далі що?..
— Маємо в місті ще одну невідкладну справу на сього-
дні, — Ярко сьорбав гарячу каву, дивився на Мар’яну з непри-
хованою дитячою радістю.
— У мене туніка тоненька. Змерзну.
— Нізащо, — вже діставав із полиці тонкий вовняний светр.
Присів біля Мар’яни, відкинув ліжник — дивився на голу
дівчину ніжно, без хтивої пристрасті. Провів долонею по ру-
ці. — Я тебе вдягну.
От що він робить? Хіба можна так безбожно руйнувати всі
її усталені уявлення про стосунки, чоловіків, любов? Новий
світ теж варто відкривати обережно, бо ж дах може не ви-
тримати. Мар’янине серце наливається гарячою щирою вдяч-
ністю, гріє сильніше за теплий Ярків светр.
— Пий каву, зараз підемо, — буденно каже Ярко. — Я за-
раз повернуся. Тільки спитаю в Аніти — може, їй щось треба
купити…
От і знову сама, а геть не сумно. Тинялася кімнаткою, при-
міряла її до себе. Вдивилася у власне відображення у дзеркалі
туалетного столика, здивувалася: а куди плями під очима по-
ділися? Чисте лице. Хвилясте волосся м’яко лине на плечі,
тільки на скронях змокло і досі не висохло від несподіваної
117
пристрасті, солодкого сну. Усміхнулася, підійшла до масштаб-
ної родинної світлини: он і Ярко присів поряд із поважним
сивим чоловіком із професорським фактурним лицем. Погор-
тала книжки: і ця італійською, і наступна, і решта. Знову пі-
дійшла до світлини: часом не в Італії зроблена? Та на задньому
плані фотографії за розкішною липою вгледіла розмите зобра-
ження кіоску з кривуватою вивіскою «ШИНОМОНТАЖ.
ГОРІЛКА. МЕД». Цікаво… Усе в кімнатці стало цікавим: і зе-
лений куб, і купа тросів-ременів-карабінів, і карпатський ліж-
ник поряд з італійськими книжками.
Ярко повернувся зі списком продуктів від Аніти.
— Ходімо?
Мар’яні до сверблячки хотілося розпитати — а тепер куди? —
та довірилася, промовчала, щоби не псувати казкову легкість
цього дивовижного дня, який розпочався паскудно, та під білим
сонцем перекреслив усе погане, що було до того. «Я згадува-
тиму цей день до смерті, — подумала. — І тішитимуся…»
Зима вередувала. У густім вечорі розгулявся вітер, розбур-
хав кволий промерзлий Дніпро, продував Гаванський міст,
збивав з ніг.
Ярко обійняв Мар’яну — ішли одним цілим. Оминули на-
бережну, дісталися Іллінської церкви.
— Нам сюди, — вказав.
У храмі саме правили вечірню службу. З десяток вірян
ревно хрестилися, густий голос панотця линув до небес. По-
хмура жіночка зупинила Мар’яну: куди без головного убору?!
Видала білу хустину, змусила надіти. Ярко купив свічку, взяв
Мар’яну за руку, повів до ікони Богородиці.
— Що відбувається? — насторожилася.
Ярко поставив запалену свічку перед святим ликом, стис
Мар’янину руку.
— Мати Божа, — дивився в очі Богородиці, говорив тихо,
упевнено. — Перед тобою клянуся у вірності цій жінці. Перед
тобою присягаюся бути з нею в горі і радості, в багатстві і злид-
нях, в здоров’ї і хворобі. Назавжди.
118
У Мар’яни щелепа відвалилася. Закліпала повіками приго-
ломшено. Ярко перехрестився, глянув на Мар’яну.
— Усе, — сказав. — Ходімо?
— Ти… Стій! Зачекай! Поясни! — під пронизливим вітром
застигли біля храмової огорожі. Повз дивну парочку швидко
пробігали поодинокі перехожі. Темрява їла ліхтарі. Мар’яна
відчувала, як до очей підкрадаються прикрі сльози, вимагають
ясності, хоча куди вже ясніше.
— Навіщо це все? — вигукнула відчайдушно.
— Щоб ти повірила.
— У що? Що все насправді? Серйозно і на довгі роки?!
Кивнув.
Розлютилася.
— А ти мене спитав: чи хочу я того?!
— То зайве — ти вільна. Коли захочеш — скажеш. А до
тих пір знай, що я…
— Справді?! Маячня! Навіщо мені твоя вірність?! А рап-
том… ти огидний мені! Раптом я… просто так! Для забави ці-
лий день з тобою, малоліткою, вештаюся! Розважилася, зараз
додому піду.
Насупився, глянув на Мар’яну з прикрістю: мовляв, ну, що
ти верзеш?!
— Іди.
— Піду! — вибухнула.
Сумкою метельнула — побігла темним провулком у бік ме-
тро. І десяти метрів не здолала — зупинилася посеред вулиці, безпорадно роззирнулася, тихо посунула назад, до храму. Тов-
кла собі: «Вибачуся! Цілісінький день на мене вбив, светр дав, а я… Вибачуся. Поясню… Ні! Не стану нічого пояснювати і ви-
бачатися — подякую… Може, поцілую божевільного, бо він —
ненормальний, чокнутий… класний! Дитина! Намалював собі
світ і живе в ньому. Так не буває…»
Ярко стояв біля церковної огорожі. Побачив Мар’яну, за-
спішив назустріч. Обійняв.
— Додому?
119
Вона вже хотіла кивнути — так, та в сумці задзеленчав мо-
більний. Справжній мужчина Хотинський роздратовано нага-
дував про себе.
— Знаєш… Ти — кльовий! Чесно! — знічено пробурмотіла
Мар’яна. — Вибач…
І галопом. У вчорашнє.
Пафосний лофт зустрів так байдуже, Мар’яна аж згадала
тата: любив Валентин Озеров поезію Бродського, і коли ма-
ти бурчала — в хрущовці меблі старі, нікчемні, — обіймав її
за плечі і цитував:
Я обнял эти плечи и взглянул
на то, что находилось за спиною,
и увидал, что выдвинутый стул
сливался с освещенною стеною.
Был в лампочке повышенный накал,
невыгодный для мебели истертой,
и потому диван в углу сверкал
коричневою кожей, словно желтой.
Стол пустовал. Поблескивал паркет.
Темнела печка. В раме запыленной
застыл пейзаж. И лишь один буфет
казался мне тогда одушевленным.
Но мотылек по комнате кружил,
и он мой взгляд с недвижимости сдвинул.
И если призрак здесь когда-то жил,
то он покинул этот дом. Покинул…
— Вірші про меблі?! — психувала Ада.
— Про нас… — усміхався тато. — Ми одуховлені, і наш дім
теж дихає разом із нами. Ми підемо, а дім залишить спогади
про нас…
А лофт не дихав! Дивився на Мар’яну мертвими очима,
наче нагадував, як легко усміхалося їй у комуналці на Рибаль-
ському острові.
120
— Де ти була? — Хотинський уже протверезів. Вештався
по лофту — набундючений, злий.
Мар’яна скинула куртку, Ярків светр, лишилася в прозо-
рій туніці.
— Ось… Нарядилася, — язик молов, наче не Хотинський —
вона на вечірці набралася в зюзю. — І поїхала пригод шукати.
У метро познайомилася з хлопцем, переспала з ним… Без пре-
зерватива! Ну, і все.
Хотинський завмер. Увіп’явся в Мар’яну ошелешеним по-
глядом. Знизала плечима, мовляв, всяке в житті трапляється,
кивнула на вино, сир.
— Святкувати не будемо?
— Що?! Твою зраду?
— Можна і зраду, — всілася до столу, понюхала сир. —
Борщу би, — усміхнулася.
Хотинський отетерів, вирячив очі, роздивлявся Мар’яну
з подивом. Присів поряд, набульбенив у келих вина, підсунув
до коханки.
— Випий і прийди до тями! Бо ці дурні жарти роблять тебе
вульгарною! Стаєш схожою на нашу консьєржку Тамару!
І вдяглася, як консьєржка! — уже взяв себе в руки. Говорив
насмішкувато, презирливо. — Може, тобі тут наскучило? По-
тягнуло в безпонтовий лайф на узбіччі?
Мар’яна зіщулилася, протверезіла. Страх прийшов.
— Ні… — прошепотіла. Прикрила руками туніку на грудях.
— Думаю, то доля, що завтра тобі в Дніпропетровськ їхати…
— Чому?
— Побудемо деякий час нарізно. Подумаємо про наші
стосунки.
— Я тебе засмутила?
— Ти мене дуже засмутила!
Мар’янине серце рвалося сказати: «Вибач, благаю», та
клятий язик ніс своє.
— Я не хочу їхати в Дніпропетровськ!
Хотинський насупився, задумався на мить.
121
— Тобто… Ти мене кидаєш?
— Навпаки! Хочу разом із тобою зустріти Новий рік! Як
зустрінеш, так і проведеш. А я мрію бути з тобою… Все життя!
Хотинський уважно глянув на Мар’яну, раптом усміхнувся,
обійняв коханку.
— Хочу тебе… — прошепотів на вушко.
Мар’яна… не попливла. Завмерла в обіймах Хотинського.
— Добре… — прошепотіла слухняно.
— То випробування! Звичайне випробування долі, — бур-