мотів Хотинський, відробляючи секс добросовісно, як домаш-
нє завдання.
«Чому він завжди під час близькості мені щось втовкма-
чує? — байдуже думала Мар’яна. — Як то у нього виходить?
Такий він… багатогранний!»
— Якщо хочеш бути зі мною все життя, маєш зробити щось
для того, — Хотинський продовжував рухатися і навіювати. —
Наприклад, поїхати в Дніпропетровськ, скоріше знайти на-
щадків Дорошів по лінії Самійла. Я ж не влаштовую істерик.
Я роблю все для того, щоб ми були щасливими. Речі твої зі-
брав. Потяг завтра о 17.40.
— Завтра яке число? — Мар’яна услід за Хотинським пе-
реключилася на ділову хвилю, забувши зображати неземне
збудження.
— Двадцять! Сьоме! — у ритм рухів відповів Хотинський.
Двадцять сьомого грудня 2013 року о десятій ранку коханець
висадив Мар’яну біля історичного архіву, поставив поряд із
нею повну дорожню сумку.
— Бездоганний план, — сказав. — До п’ятої вечора мо-
жеш попрацювати в архіві, потім прямо звідси — на вокзал.
На жаль, не зможу тебе провести — шеф на вечір нараду
призначив.
Мар’яна спробувала підняти дорожню сумку.
— Ти… всі мої речі сюди спакував?
— Золотце… Ти ж не на один день їдеш.
122
— А раптом я за день зрозумію, що в Дніпропетровську
шукати марно? Нащо ж мені там сидіти?
Хотинський усміхнувся з прикрістю: мовляв, скільки можна
дурних запитань?
— Мар’яно! Ще раз! Усе по порядку! Не поспішай, шукай
ретельно! Номер у готелі для тебе замовлений на десять днів.
Зворотний квиток — на шосте січня. Сьомого відсвяткуємо
і Новий рік, і Різдво. А якщо ти ще й привезеш гарні новини…
— У мене немає грошей… Узагалі. Я на весь аванс… наря-
дилася вчора.
У Хотинського вистачило характеру не психонути. Мовчки
дістав із гаманця гроші, взявся рахувати, плюнув, віддав усе
Мар’яні.
— Шість тисяч… Усе-таки свято. Замовиш у номер стрип-
тизера і шампанське, — не витримав, штрикнув. Глянув на неї
прискіпливо, наче чекав — заллється червоним, засоромить-
ся, із відчаєм спитає: «Навіщо ти так зі мною?!»
Вона мовчала.
— То я пішов?..
Мар’яна вхопила коханця за руку:
— А ти ж як тут, сам?.. Як святкуватимеш? Приїжджай
до мене!
— Тридцять першого ще працюватиму… А потім буду вдо-
ма. Наллю собі шампанського, зв’яжемося по скайпу… І якщо
у твоєму номері не буде стриптизера, привітаю тебе рівно
опівночі… — поцілував Мар’яну в чоло. — Удачі, золот-
це. Добудь нам такі новини, щоби ми потім усе життя розко-
шували.
Хотинський поїхав, вітер упереміж з дощем і снігом гнали
з вулиці — Мар’яна сиділа біля історичного архіву на повній
дорожній сумці, дивилася в сіре небо, ніяк не могла зрозуміти: що ж так муляє?..
— Светр… Светр маю встигнути до від’їзду віддати! — під-
хопилася, махнула таксі: — На Поділ.
123
Скільки їхала, стільки набиралася радості, наче кожна мить,
що наближала до Ярка, кидала їй ту радість жменями: на тобі, дівко, волі! На!
«Хоч би вдома його застати», — подумала.
З коридору комуналки до мертвої тиші в кімнатці зі знаком
«фольксвагена» на дверях стривожено прислухалася сива вчи-
телька-пенсіонерка Аніта Станіславівна. Ох, не подобалася їй
та тиша… Крутнулася на кухню, поставила борщ на вогонь:
поки закипить, — встигне дурних врятувати, бо ж не може
того бути, щоб учора Ярко таку гарну дівчинку в дім привів,
а зранку — і не вийшли.
— Ох, чує моє серце: щось у них неладне!
Заспішила за підмогою: стукнула у двері сусіда, беззубого
матюкальника Феді, що той мав сорок вісім років життя, вче-
ний ступінь із філософії, інвалідність третьої групи, хронічний
алкоголізм і скептичне серце.
— У Ярка щось надто тихо… І дівчина… Чи є?
— Може, повиздихали, врешті? — Федя в прикрощах.
Приклав вухо до дверей «фольксвагена»: і заносить же холера
сюди молодих… Аніта винувата. Аніті все грошей мало. Дві
кімнати в комуналці має: найбільшу двадцятиметрову і най-
меншу, що у ній і одинадцяти метрів не стане. У великій сама
розкошує, малу здає — та все студентам голодним, а ті на
кухні з Федіної каструлі гарячі макарони руками виїдають, хай
би їм всі пальці попекло! Аж одного разу Федя ледь порожню
каструлю Аніті на маківку не надів: дивися, училко, що твої
квартиранти витворяють! А тій байдуже — каструлю віджбур-
нула, зі студентами розпрощалася, та Федя й обмити гарну
новину не встиг — невдовзі в кімнатці оселився Ярко. Застряг
надовго, розлив по комуналці таку весну — не врятуватися,
аж Федю своїми ендорфінами потруїв, бо ж від чужих ендор-
фінів тільки заздрість. І все Яркові в кайф! Двері перефарбував
на небо, причепив до них кругляшок «фольксвагена», знамена
124
ті щодня вивішує… А тепер, виходить, двійко їх тирлуватиметь-
ся під боком?
— Прапор треба перевірити, — запропонував на свою го-
лову, бо його вікно поряд із віконцем Ярка. Аж самому цікаво
стало, що за стяг нині той божевільний виставив, бо ж все
у нього зі значенням. Висунувся зі свого вікна — у мордяку
вітер снігом. Скосував очі на віконце сусіда — японське зна-
мено тріпоче.
— Японське? Бути не може! — не повірила Аніта Стані-
славівна. Виперла свої сто кіло на хиткий Федин табурет, грудь-
ми на підвіконня, шию скрутила — так і є!
Похнюпилася, опустилася на табурет, аж Федя почув, як
той під Анітою стогне.
— Ідіть уже до себе! — буркнув. — Якось усе утрясеться.
— Дарма легковажиш, Федю, — відказала стара вчитель-
ка. — Через любов теж помирають. Моя бабуся Анастасія
Іллівна, Царство їй небесне, у вісімнадцять років захопилася
символізмом і модернізмом… На тлі революційного оргазму
мас. Усе декламувала Брюсова: «Где же мы?! На страстном
ложе иль на смертном колесе?» Через ті вірші матросик у неї
закохався. Павло такий собі. З пролетаріату… «Жити без
тебе, Анастасіє, — каже, — не можу». А вона йому: «У вас
єдиний вихід, Павле… Не живіть!» Символістка хрінова!
А матросик — під козирок. Зашморг на шию і — до Бога.
Записку тільки і лишив: «Помираю за щастя світового про-
летаріату за велінням незрівнянної королеви серця мого
Анастасії». Ледь не розстріляли бабусю мою через ту запис-
ку. А ти кажеш…
— Так морячок не через кохання помер. У мистецтві не
шурупав, йолоп! — відповів Федя і вже намірився розвинути
тему гуманізації освіти, та у двері постукали.
Аніта злетіла з Фединого табурета — той відкинув копита
і поліг без жодного рипу.
Мар’яна не відразу второпала, про що саме товчуть їй на
порозі сива вчителька і алкоголік у спортивних штанях.
125
— Мар’яно… Як надумаєш ще колись зникати, то хоч лиши
мені свій мобільний, — шепотіла Аніта. — Про всяк випадок,
бо в мене нерви!
— Табурет! Як підрубаний! Геройськи! — горював Федя.
Ухопив Мар’янину дорожню сумку, затягнув у коридор. —
Мовчки! І не рипнув!
— А Ярко вдома? — знітилася Мар’яна.
— От! — сказав Федя. — І мовчить… Японське знамено за
вікном. Біда…
Мар’яна штовхнула сині двері зі значком «фольксвагена»… На
вулиці — сірий день, у кімнатці — ніч: цупка портьєра намер-
тво припала до вікна, ані промінчика. Мар’яна завмерла біля
порожнього матраца, покритого ліжником: а Ярко де?..
Усілася на матрац у куртці, чобітках, із сумкою. Роззирнула-
ся безпорадно і… дихати забула: при стіні біля файного туалет-
ного столика на підлозі сидів Ярко. Спокійний, нерухомий.
«Він… мертвий?!» — жахнулася Мар’яна. З матраца на коліна,
поповзла до Ярка. Наблизилася впритул, завмерла, вгледіла-
ся: дихав ледь помітно, дивився на неї насторожено, наче на-
магався приховати щось дуже важливе, та погано вдавалося.
— Мій ти… — аж схлипнула. Обхопила обома рукам. При-
пала до Яркових грудей: обціловувала плечі, шию, щоки.
Обійняв — і потонула. Цілувала принадливі припухлі вуста,
здирала з себе куртку, чобітки, кофтину, джинси — тріщали,
рвалися. Не помічала: хлопчик ти мій божевільний… До матра-
ца так і не дісталися.
Коли збудження схлинуло відпливом, залишило краплі поту
на скронях, шиях, спинах, Ярко підхопив голу Мар’яну на
руки, обережно поклав на матрац.
— Відпочинь… — прошепотів, укрив ліжником. Й ані слова:
де була, чому повернулася. Нема в Ярка запитань? А в Мар’я-
ни — повно, аж дах рве.
— Чому… японський прапор за вікном? — припідняла-
ся на лікті.
126
Усміхнувся ніяково. Ліг на матрац поряд із Мар’яною, взяв
її руку — дивився на стелю.
— Знак.
— Поясни.
— Самотність — то японське сонце. Гаряча душа в без-
межному байдужому білому просторі.
— Світло не впускав…
— Не рятувало.
— Від чого?
— Не знав… Що без тебе так важко дихати.
— Помер би без мене?.. — чи то поцікавилася, чи то під-
штрикнула.
Відпустив Мар’янину руку, підвівся.
— Ні, — сказав. — Навіть самотнє японське сонце в бі-
лому мареві не губиться…
Підтягнув Мар’янину сумку до вішака — знімав із нього свої
джинси, сорочки.
— Одяг твій розкладу.
— Не треба! — Мар’яна підскочила на матраці — гола,
розгублена.
Ярко завмер, дивився насторожено, читав кожен сумнів
у Мар’яниних карих очах.
— Сама! — мовила. А збиралася ж про светр, потяг на
Дніпропетровськ… Навіть хотіла попросити, аби Ярко допоміг
важку сумку до залізничного вокзалу доперти.
— Добре, — погодився буденно. — Піду до Аніти, зайвих
вішаків попитаю.
У вузенькій, як «фольксваген», кімнатці, за вікном якої
вже майоріло українське синьо-жовте знамено, Мар’яна ме-
ханічно виймала з сумки речі, складала на матрац, ошелеше-
но намагалася знайти хоч якісь точки відліку. «Що я роблю?
Я… вже не їду? — губилася. — Здуріла остаточно? То біда!
Я ж не малолітка зелена, знаю: всі сни розвіюються… Всі!
Навіть після найпрекраснішого сну доведеться прокидатися,
а то боляче!»
127
— Нащо то мені? — прошепотіла, глянула на гірку речей:
кофтинки, білизна, файна прозора туніка, косметичка з арсе-
налом кремів, пудр для краси, зубна щітка, домашні капці…
І люстерко на ніжці, яке взяла з батьківської хати на Воскре-
сенці. І два комплекти постільної білизни, які мати всучила.
І Полин подарунок — улюблена чашка з мухою на ручці.
— Хотинський увесь мій мотлох у сумку увіпхнув, — допет-
рала раптом. — У лофті й шпильки моєї не лишилося… — по-
червоніла, наче щойно коханець їй по щоках ляпасів — а на, на!
Рознервувалася, і ну речі назад до сумки пхати: не поїде до
Дніпропетровська, увечері повернеться до лофту! Збреше Хо-
тинському: так захопилася пошуками в архіві, про час забула.
Уявила роздратовану пику коханця, занервувала ще більше:
чому з ним до біса складно, весь час у напруженні, як перед
іспитами, не розслабитися! От з Ярком легко. І ясно — білий
день: нафантазував собі хлопчик кохання з першого погляду,
ладен померти за нього, хоч і хизується, що ні… От би так зро-
бити, щоби Хотинський побачив, як Ярко на Мар’яну молить-
ся, а вона не зловтішається тим тільки тому, що їй із Ярком
неймовірно… кльово.
— Краще, ніж з тобою! — прошепотіла невидимому Хо-
тинському, глянула на вже спаковану сумку із сумнівом: може, не поспішати? Доля ж їй дала такий шанс: одинадцять безцін-
них днів справжньої волі до сьомого січня.
Зачула кроки за дверима, хутко вивернула все з сумки на
матрац — бац! Стала поряд: хай усе горить, хіба Мар’яна не
має права на відпустку? Від роботи, Майдану, Полі, Дорошів,
батьків, Хотинського, його пафосного лофту… Одинадцять днів
тільки припухлі дитячі Яркові вуста, його гаряче тіло, щирі очі.
Мар’яна не відпустить божевільного і на мить.
Збудилася. Обійняла Ярка — повернувся до кімнатки без
вішаків, посміхався, тримав руку за спиною.
— Вішаків нема, — сказав. — Є груша. Хочеш?
— Хочу тебе… — коліна підігнулися, опустилася на матрац
із грушею в руці.
128
Ярко присів навпроти Мар’яни, легким рухом прибрав з її
лоба пасмо хвилястого волосся.
— Мені треба йти, — сказав буденно.
В інші часи похнюпилася би, прошепотіла би покірно: доб-
ре… Та по кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях гасала
воля: знищувала страхи, фальш, пафос, вихлюпувала щирість
невтримних емоцій, нашіптувала: «Будь собою, Мар’яно. То
так класно».
Вона пам’ятала… Точно пам’ятала — кричала, аж гланди
розболілися.
— Так нечесно! Нечесно! Я тільки тебе знайшла! Я повер-
нулася! До тебе! Назавжди! А ти… Куди?!
— На Майдан.
— Я з тобою!
— То зайве. Жінка чекає свого мужчину вдома.
— Ти не мужчина! Ти — наївне зелене хлоп’я! Ти згинеш…
Як один Ігор… Хіба ти не знаєш? Люди щезають! І марно їх
потім шукати.
— Не хвилюйся.
— Обійми мене! — наказала вперто.
Ярко приклав долоню до Мар’яниної щоки.
— Маю повертатися. Мені лише добу для відпочинку
дали, — мовив. Усміхнувся. — Добре, що не спав… Тебе
знайшов.
— От і гаразд! Я з тобою!
— Повір, не обов’язково фізично бути на Майдані, Май-
дан — усюди. Кожен у своєму будинку нині має шанс жити
по-справжньому. Робити справжнє діло, поважати людей, не
брехати, забути про заздрість і ненависть, любити… Це просто.
— А ти ж чого йдеш? — прохрипіла, бо крик скінчився. —
Ти що там робиш?
— Розсилаємо інформацію про Майдан. По Україні, по
світу. І все інше роблю, що знадобиться, — взяв Мар’яну за
плечі, тримав міцно. — Усе нормально?
Мар’яна розгублено глянула в Яркові очі.
129
— Коли ти повернешся?
Плечима знизав ніяково.
— Зателефоную. Даси номер свого мобільного?
Кімнатка ворожила. Оповила Мар’яну Ярковим світом — зда-
валося, кожна річ може розповісти про нього все: і цей куб,
і книжки італійською, і купа металевих карабінів, і велике сі-
мейне фото, і репродукції незнайомих Мар’яні картин, і вибаг-
ливий туалетний столик, і картаті сорочки, звалені під віша-
ком, та все то разом ніяк не складалося в гармонійну картину, розбурхувало цікавість, вабило таємницями.
Що ти за один?! Пішов, залишив на Мар’яниних вустах
солодкі опіки. Не зазирнув у карі очі, не спитав, намагаючись
приховати хвилювання: ти ж… не зникнеш? Дочекаєшся?..
— Що ж ти за один? — гортала книжки, шаруділа на по-
лиці туалетного столика, та знайшла тільки пакетик ненашен-
ських сухарів і страшенно захотіла їсти.
На кухні хазяйнувала Аніта.
— Проходь, дитино, прошу! Зараз усе тобі покажу, — за-
метушилася: — Тут Яркові полиці з продуктами, тут його хо-
лодильник, там посуд.
— Мені би поїсти, — сказала Мар’яна.
Аніта завела двигун: літала кухнею — руки при ділі, язик не
мовчить. Та все не пусте: зараз обідом Мар’яну нагодує, бо,
поки Мар’яна почне щось із Яркових продуктів готувати, сон-
це впаде, онде вже — друга дня, а Мар’яна ж, як зранку при-
йшла, так нічого і не їла. Та й Аніті час перекусити.
— Чаю? — розчервонілася від гарячого супу, стала схожою
на добру казкову фею: витирала спітніле чоло краєм рушника,
поправляла окуляри на носі.
— Розкажіть мені про Ярка, — попросила Мар’яна. При-
зналася, хоч ніхто не просив: — Ми ж… тільки вчора познайо-
милися.