— А мені за три роки рідним став.
— Кімнату у вас винаймає?
130
— Як до університету Шевченка вступив, так у мене й осе-
лився.
— Студент? — Мар’яна згадала їхню з Полею клятву ніко-
ли не зустрічатися зі студентами. «Спочатку Полька Корніло-
ва на свою голову знайшла, тепер оце я вляпалася», — поду-
мала. Глянула на Аніту. — На кого Ярко вчиться?
— Покинув університет після першого курсу.
— Чому?
— Не вивчають в Україні кватроченто, а Яркові тільки во-
но і треба, — пояснила Аніта. — В Італії нині навчається.
Дистанційно. В університеті Перуджі. Отам уже того кватро-
ченто — їж — не хочу!
Мар’яна посоромилася спитати в сивої вчительки, що то
є кватроченто, а власна освіта за фахом «Менеджер організа-
цій» не передбачала розширення горизонтів аж настільки.
— А залізяччя в кімнаті повно… — спитала.
— То для роботи. Ярко каже: нормальний промальп пови-
нен мати власне спорядження.
— Що таке промальп?
— Промисловий альпініст, — пояснила Аніта.
— Ага… То Ярко ще і працює.
— Сам собі на кватроченто заробляє. Нам із Федею — то
картопельки підкине, то кави привезе. Золота дитина.
— Вікна у висотках миє? — Мар’яна згадала, як одного
разу за вікном офіса в люльці на вітрі небезпечно розгойдував-
ся чоловік із цілим арсеналом мийних засобів.
— І таке буває. Але нечасто. У Ярка з Біджо дозвіл на ро-
боту з приладами високого тиску на висоті. То як шостий
розряд… Як п’ятірка за контрольну роботу. Як олімпійська
медаль, як…
— Хто такий Біджо? — перебила Аніту Мар’яна.
З Біджо познайомилася тої ж бурхливої насиченої доби, за
півгодини до опівночі. Тільки закінчила готувати тефтелі в то-
матному соусі — з базиліком, часничком. Рецепт вихопила
131
з Інтернету ще після обіду з Анітою, бо раптом відчула себе
справжньою хазяйкою. Не все ж у сусідки під’їдатися. Ярко
повернеться, Мар’яна йому — справжню італійську страву,
якщо він уже так сильно полюбляє Італію і незрозуміле кват-
роченто. Змоталася в неблизький «Фуршет», накупила фар-
шу, приправ, хліба без дріжджів, вина. «Добре, що Хотинський
грошей дав», — усміхнулася без сорому.
Хотинський наче чекав. Мобільний — дзелень.
— Золотце, вже четверта. Ти на потяг не спізнишся?
Мар’яну смиконуло не від рівного, як мертве болото, голо-
су. Те «золотце», що завжди сприймала, як пестощі, раптом
викликало відчуття відрази і нудоти.
— Уже збираюся, — пробурмотіла поспіхом. — Вибач. Не
можу зараз говорити…
— Щасти, — не запідозрив підступу. А Мар’яна як засіла
біля мобільного, так і просиділа до шостої, чекаючи на хроніч-
ні контрольні в голову.
Хотинський не пустив процес напризволяще — щопівгоди-
ни надзвонював: ти де? Вийшла з архіву? Добре. Уже на вок-
залі? Чудово, золотце, купи собі води і бутербродів. Сусіди
в купе нормальні? Полиця нижня? Як верхня? Я купував ниж-
ню. Помінялася зі старенькою? Яка ти милосердна, золотце.
Коли годинник показав шосту й потяг на Дніпропетровськ
без Мар’яни помчав на схід, перелякалася: коханець не відче-
питься! Довбатиме і довбатиме дзвінками щогодини, може, по-
просити передати мобільний провідниці чи, приміром, портьє
в готелі… А якщо в цей час поряд із Мар’яною буде Ярко?
— Дідько, це неможливо!
Які тефтелі? Сушила голову, ніяк втямити не могла, що би
таке збрехати, аж поки погляд не впав на підзарядку. Підхо-
пилася — Боже, яка ж вона ловка! Набрала коханця.
— Телефон розряджається. А підзарядки знайти не можу.
— Я точно клав твою підзарядку в сумку.
— Немає ніде.
— Може, ти погано шукала?
132
— Та нема! Я в Дніпропетровську в готелі попитаю… У них
же мають бути підзарядки. Чи куплю… Завтра зателефоную… —
відрубала зв’язок, розсміялася — ох, ловка! — і врешті по-
бігла на кухню тефтелі готувати.
Тільки перемазала пальці фаршем — Аніта з Федею: ми на
Майдан, тож зачинися гарненько, щоб, не дай Боже, якась
сволота у двері не ломилася, бо тут райончик сумнівний.
— А ви надовго? — спитала Мар’яна.
— Вимогам часу неможливо відвести певний час, — відпо-
вів філософ Федя.
Аніта загорнула у велику вовняну хустку казан із вареною
картоплею, наскладала закруток у клітчасту торбину, все те
всучила Феді: менше слів!
Мар’яна зачинила за сусідами двері, усміхнулася: як же
гарно, що всі розбіглися. Тепер уже ніхто не відволіче — зро-
бить тефтелі, маякне Яркові, щоби швидше біг додому, наллє
в гранчаки вино… Ніби все по-справжньому: сім’я, жінка чекає
на свого мужчину вдома, робить справжнє діло, не суп якийсь
із пакетика…
— Чому ж я свічок не купила?! — вмостилася на кухні
й, перш ніж взятися ліпити тефтелі, відіслала Яркові sms-ку:
«Повернися ще сьогодні!»
«Неодмінно», — отримала відповідь за мить.
— Мій ти… — збудилася, давай тефтелям раду давати.
Не їжу готувала — радість. Кулька до кульки — красені!
Над соусом ворожила, аж втомилася: і все ж красиве виходить, як на картинці, а вже смачнюче… Так захопилася — про час
забула: тефтелі ще тушкувались у соусі на плиті, коли Мар’я-
на почула біля дверей підозрілий шурхіт. Не вагалася — вхо-
пила качалку, причаїлася в темному коридорі.
— Навіть не намагайтеся, падлюки, — прошепотіла: ніко-
му свою радість не віддасть. І думки не промайнуло: то ж Ярко!
Не міг він зруйнувати гармонію цього надзвичайного вечо-
ра, мав з’явитися лише тоді, коли тефтелі домліють, Мар’яна
133
викладе їх на таріль, притрусить зеленню, потім умиє обличчя
і вдягне файну прозору туніку з шифону…
Двері розчахнулися. Мар’яна зойкнула і щосили метель нула
качалкою перед темною постаттю. Спалахнуло світло.
— Моя Мар’яна, — усміхнувся Ярко. З-за його спини дів-
чину розглядали двійко його супутників.
— Біджо, — незворушно-спокійно представився атлетич-
ний грузин років тридцяти. Лишень торкнувся щоки, на якій
качалка залишила дотичний слід.
— Ого! Наша людина! Наша… — на Мар’яну з цікавістю
косував рухливий юнак років двадцяти: конопатий, світлово-
лосий, розхристаний. — А я Аврора!
— Крейсер? — спитала спантеличена Мар’яна.
І пошкодувати не встигла, що все склалося геть не так, як
нафантазувала. Події розвивалися надто стрімко… За мить уже
сиділа біля столу на кухні, бо трійця одноголосно постановила: мужчини на стіл накриватимуть. Діставали з пакетів хліб, сир, ковбасу, різали, розповідали: промальпи, уже рік разом на
висоті — Ярко, Біджо і Аврора, а конопатого Вовчика Авро-
рою прозвали, бо прізвище його — Крейслер.
— І не «крайслер», і не «крейсер», але до крейсера ближ-
чий! Гламур і пафос зневажає, як що не так — без слів у пику
лупить. Тому Аврора! — сказав Біджо. Виставив на стіл таре-
лі з бутербродами: — Прошу!
— А в мене… тефтелі, — врешті отямилася Мар’яна. —
З базиліком і часником. У томатному соусі. Спробуєте?
Ярко їв і усміхався Мар’яні. Аврора і Біджо розчинилися.
Мар’яна їла і дивилася на Ярка. Активним фоном звучав збу-
джений голос Аврори — розповідав щось завзято, та Мар’янин
слух вихоплював лише окремі слова: вогонь згас, мєнти, а ми
притягли шини… Аврорі густим, важким, як хрест, голосом
відповідав Біджо: хворіють, ніс зламаний, краще зранку…
— Ярку! — раптом голосно звернулася Мар’яна. — Що
таке кватроченто?
134
І всі замовкли.
— А-а-а… То просто, — вигукнув Аврора. — Ярко розпо-
відав. Це коли люди врешті починають відчувати себе людьми.
Як оце у нас зараз…
— Чуєш, помовч! — зупинив його Біджо, кивнув Ярко-
ві: — Кажи!
— То, справді, просто, — усміхнувся Ярко. — Початок
Відродження, епоха гуманізації, яка проголосила: кожен має
право займатися вільною творчістю, а перевага людини в її
гідності, і тільки в тому…
— Кажу ж, як в Україні, — знову встряг Аврора. —
У нас — революція гідності. Крутіша за все кватроченто.
— …Людям складно притримуватися простих істин, — про-
довжив Ярко. — А найскладніше розібратися в тому, чи є сво-
бода волі.
— Свобода волі? Дивне поняття, — мовила Мар’яна.
— Над тим сушили мізки мислителі від Аристотеля до Бер-
дяєва і Хокінга, — кивнув Ярко. — Філософи кватроченто для
себе цю проблему розв’язали: свобода волі — першопричина
злетів людського духу.
— Просто… треба менше базікати, а робити справу, —
сказав Біджо.
— То так, то так! Засиділися ми… — заторохтів Аврора.
Уже підскочив, збирав тарелі зі столу. — А все Мар’янині
тефтелі. Даси рецепт? Я подарую його своїй майбутній дру-
жині на першому побаченні, щоб заздалегідь знала шлях до
мого серця.
— Уже йдете? — Мар’яна і сумніву не мала — зараз Біджо
з Авророю заберуться геть, і вони з Ярком врятують цей не-
ймовірний вечір… Уже ніч…
— Ми тільки по карабіни заскочили, — пояснив Ярко. —
І перекусити.
— Так, так! Ми по карабіни, троси, — ніяк не вгамо-
вувався балакучий Аврора. — Бо на Майдані відчайдухи на
135
«йолку» лізуть без страховки. Ще повбиваються. Треба то
виправляти.
Мар’яна розгублено глянула на Ярка.
— Ти теж ідеш?!
Дужий Біджо зорієнтувався миттєво: вхопив легкого Авро-
ру за шкірку і витяг у коридор.
Ярко не виправдовувався, не скиглив, не віджартовувався,
та Мар’яна бачила синю жилку, що пульсувала на його скроні.
— Залишся… — прошепотіла. — Благаю!
Ярко знітився, ніби йому на голову напхали корону, всі нав-
круги впали долілиць, заніміли. Узяв Мар’янині долоні у свої.
— Ми поговоримо… І про цей день, — сказав упевнено.
— Коли?
— Згодом. Просто уяви, що я на роботі.
— Майдан — робота?
— Діло. Просто в такі часи ясніше розумієш, у чому твоє
справжнє діло.
— А я? Я — не діло? — Мар’яна відчула себе маленькою
ображеною дитиною. А Ярко був старшим. Значно старшим.
— Ти — назавжди, — мовив. — Майдан мине, а ти… ніко-
ли, — замовк.
Мар’яна глянула на Ярка, як на божевільного.
— Ти сам віриш у те, що ми — на все життя?
— Так.
— А я — ні!
— Чому?
— А я забобонна! От зустрінемо Новий рік разом, тоді по-
вірю… що цілий рік з тобою буду. Чи ще довше…
— Ми зустрічатимемо разом кожен Новий рік, — пообіцяв
Ярко низьким хриплуватим голосом. — І цей…
До 31 грудня 2013-го — три дні, у кишені шість тисяч гривень
без копійок. В інші часи Мар’яна би і за півгодини їх спустила, та нині — все інакше, все по плану. Забула… Геть забула, що
136
гроші чужі, що в агенцію не ходить, що в Дніпропетровську
порожніє готельний номер, а Хотинський же перевірить… Та до
біса! Буде так! 31-го зранку обійме божевільного Ярка, скаже: ти тільки мій. Усі поснули — друзі, вороги… Справи зникли,
битви затихли — свято! Глянь-но, як я все підготувала: купила
келихи тонкого скла, лляну скатертину, шампанського, кав’яру
і сиров’яленої конини, бо то смачно. І мандарини. Усю кімнатку
неодмінно має заполонити запах мандаринів. Карпатський ліж-
ник накриє біле тонке простирадло, що його мати так вчасно
напарила доньці, коли та до Хотинського переїжджала. Гарне
простирадло, нове, ніким так і не прим’яте.
— І свічки! Свічок же не забути купити! — усе складала
список закупів, одне ламало файну фантазію — у кімнатці
Ярка, здається, ніколи не жив телевізор, і хоч Мар’яна тільки
раділа, що тривожні теленовини з Майдану не відволікають її
від новорічних клопотів — досить того, що Аніта з Федею бу-
бонять! — та новорічна ніч без телевізора здавалася прикрим
непорозумінням. А куранти? А загадати бажання?
— Телевізор куплю! — вирішила зопалу. — Здивую Ярка.
То різні речі: надумати здивувати когось і просто жити, ви-
кликаючи щире здивування людей. Ярко просто жив, дивуючи
Мар’яну щохвилини. Уночі 27-го не пішов, грюкнувши двери-
ма. «Дожену», — кинув Аврорі й Біджо, вклав Мар’яну на
матрац, обійняв.
— Засинай… — шепотів на вухо. — У тебе такі прекрасні…
такі трагічні юдейські очі… У них історія тисячоліть… Заплющуй
очі — сни вже йдуть. Свіжі, нові…
— З мандаринами…
— З мандаринами, радістю… Спи…
«Сплю… Вже другу добу поспіль…» — подумала Мар’яна,
засинаючи.
«…І просинатися не хочу!» — зранку наступного дня всіла-
ся на матраці, зажурилася: десять діб волі лишилося. Лише
десять діб безпонтового лайфу на узбіччі, сказав би Хотин-
137
ський, та Мар’яна згадала чомусь тата, вірші про одуховлені
хати, у яких кожен жилець лишає свій слід назавжди…
Прискіпливо обдивилася кімнатку.
— Телевізор куплю! — прошепотіла.
Не гаючи часу, підхопилася, давай збиратися. Мобільний
задзеленчав — Хотинський, Хотинський, знову…
— Не знайшла ще підзарядки, — косувала на телефон,
вдягалася. — Не відповідатиму! — вирішила. Вимкнула теле-
фон, аби не смикатися від кожного дзвінка, гайда в місто.
Гаванський міст на вітрі скреготів, як стара фіра, підганяв
перехожих. Густі хмари прибили небо до землі, давили Мар’я-
ні на плечі, сипали в очі колючим снігом. Бігла, мружилася —
та хоч буревій! Добереться до найближчого супермаркету
електроніки будь-що! І хто зупинить?!
— Мар’яно!
Завмерла, озирнулася: Ярко?..
Потомлений, блідий. Усміхався. Ішов Гаванським мостом
до Мар’яни.
Зірвалася, заспішила назустріч. Обхопили одне одного, на-
че віки не бачилися.
— Мій ти… Мій…
— Це тобі, — Ярко дістав із кишені двійко помаранчевих
мандаринів на гілочці із зеленим листям, поклав дівчині на
долоню.
— Мандарини… — усміхнулася.
— Знак, — сказав Ярко, наче всі сумніви Мар’янині йому
давно відомі. — Що сон — реальність, а реальність — сон,
який варто змінити.
Мар’янине серце перекреслило філософські сентенції: хіба
до них, коли Ярко ледь на ногах тримається?
— Ходімо додому…
— Вибач. Маю допомогти Біджо, у нього мама захворіла.
— Нащо ж вирвався?
— Мандарини…
138
Дідько! Мар’яна так і не перейшла того дня Гаванський міст.
Повернулася до кімнатки зі знаком «фольксвагена» на две-
рях — спантеличена, розгублена. Не вписувався телевізор
у кімнатку! Не вписувався в Ярків світ, куди вона занурилася
по маківку: тут усе дивувало, ламало стереотипи і штампи,
знищувало найменшу фальш, лишаючи цеглини вічних мону-
ментальних істин: Мужчина, Жінка, Кохання…
— Він божевільний, — вкотре повторила зі щирим захва-
том. І тільки одне невтримне жадання: от новорічна ніч, у ній
Ярко, Мар’яна. До дідька телевізор, куранти… Хай не буде
льняної скатертини, кав’яру, шампанського — бажання вже
не змінити. Мар’яна дістане з гаманця іконку Богородиці, яку
завжди носить із собою, аби гроші водилися, вибачиться перед
Божою Матір’ю за те, що діставала її дурними проханнями,
і присягнеться любити Ярка вічно… Певно, все те назавжди
змінить її життя: викреслить Хотинського, викличе обурення
матері, теплу посмішку тата, насмішкувату іронію колег по
роботі, проте… агенція теж зникне з Мар’яниного майбуття,
як справа, на яку не варто витрачати час, бо справи теж мають
бути справжніми, як усе в житті. Як кохання…
— Не скажу Яркові все те зараз же! Витерплю до новоріч-
ної ночі! — карколомне рішення залило серце натхненням,