— Тільки вам їх захистити доля, — прорипіла Кривошиїха.
— Збиткуєшся, клята ворожко?! — одними вустами про-
шепотів слабкий.
Кривошиїха насупилася, забубоніла:
— Сто двадцять шість кісток крутить-ломить — то сто
двадцять шість предків ваших до сьомого коліна в могилах
стогнуть. Усіх згадати треба… Усіх покликати на ім’я, яким
нарекли при хрещенні душу православну. Батьків, дідів-пра-
дідів, аж до прадідів ваших прадідів. Захисту попросити для
нащадків своїх до сьомого коліна. Як усіх згадаєте, нікого не
оминете — отоді встануть душі предків ваших на захист сім’я
нащадка свого. Не баріться, пане Дороше… Спливає ваш час.
Кличте предків ваших до сьомого коліна, як хочете красної
долі для дітей-онуків ваших.
— Мамо… — прохрипів Дорош слабко. — Нене моя рід-
ненька. Ганно Миколаєва, в дівоцтві Кандиба. Поможіть сину
вашому, Христом-Богом прошу. Батьку… Петре Андріїв До-
рош. Не гнівайтеся. Станьте до захисту. Діди мої славні… Ан-
дрію Никифорів Дорош, Миколо Семенів Кандиба… Баби мої
милостиві… Параско Іванова, у дівоцтві Перелаз, Мотре Фе-
доріва, у дівоцтві Соловатова… І до вас кланяюся. Прадіди мої
хоробрі! Никифір Свиридів Дорош, Семен Романів Кандиба,
Іван Миколаїв Перелаз, Федір Калістратів Соловатов… Сино-
ві своєму Валеріану розповідав про ратні подвиги ваші. Не
полиште сім’я правнука свого на погибель.
Дорош задихнувся, замовк. Кривошиїха всміхнулася сумно.
— Четверте коліно ще пам’ятають люди. Прадідів імена
знають, а прабабів — не всі.
— Прабабці мої… — вперто прохрипів Дорош. — Варка
Гордієва, у дівоцтві Голованова, Орися Іванова, у дівоцтві
Шелест, Настка Костянтинова, у дівоцтві Прищ, Юстеніана
21
Анджеєва, у дівоцтві Ковальська… Згляньтеся над долею прав-
нука вашого…
Дорош хапонув ротом повітря, скосував на Кривошиїху
тьмяні очі.
— Скажіть святу правду, бабо… Як забуду когось… Чи Бог
прибере, не дасть усіх згадати… Згине моя Перпетуя і син наш
Гнатик?
— Бог дасть, не згинуть. Та боронити їх важче стане.
Дорош напружився — синя жилка на скроні — зашепотів:
— Діди дідів і бабів моїх… Свирид Олексіїв Дорош, Роман
Іванів Кандиба, Микола Флорів Перелаз, Калістрат Павлів
Соловатов… Гордій Петрів Голованов, Іван Юр’їв Шелест,
Кость Гнатів Прищ, Анджей Радославів Ковальський… Баби
дідів і бабів моїх… Катерина… Павлина… Ганна… Дарка, здаєть-
ся. Заміжнею за Калістратом була така — Дарка-попівна.
Олена Голованова, Ксеня, Уляна і ця… Марта з Люблина, що
за Ковальського вийшла…
— Лиш два коліна згадати лишилося, пане Дороше, —
рипнула Кривошиїха. — Шосте і сьоме. Дідів і прадідів ваших
прадідів.
…Уже перед сходом сонця вимордуваний Ярема з останніх
сил ворушив устами, змок — сорочка хоч викручуй:
— Богдан… Прадід прадіда мого Никифора Дороша…
— Сто двадцять п’ять… — помагала Кривошиїха. — Ос-
таннє ім’я назвати лишилося, пане Дороше… Дружину Богда-
нову як звали?
Дорош захрипів, широко розплющив очі, ніби посеред су-
цільного мороку раптом побачив сонце…
— Перпетуя… — прошепотів і віддав Богові душу.
Кривошиїха глянула у вікно — перший промінчик сонячний
мряку розганяє. Перехрестилася.
— Господи… Прийми душу раба твого Яреми, — мовила
лагідно, склала небіжчикові руки на грудях, закрила очі мідя-
ками. — Спіть з миром, пане Дороше. Тривоги мирські відни-
ні чужі душі вашій. Почуєте — не здригнетеся…
22
Не договорила.
Разом із першим променем вранішнім до курильні увійшла
Дорошиха. Холодно зиркнула на бездиханного чоловіка, по-
клала на груди хрест, обернулася до управителя маєтком пана
Струка, що він сам був з рідних країв пані й вельми шанував
господиню.
— Савка в підземелля! — наказала, як льоду накидала.
Насторожено глипнула на Кривошиїху, простягнула їй кисет
із мідяками. — Вельми дякую, що втішили чоловіка мого
в остан ні хвилини його життя грішного. У вітальні для вас чай
зі здобою. Відвідайте, аби наголодно додому не повертатися.
Відповіді не чекала — вимелася з курильні, лишила Криво-
шиїху біля мертвого чоловіка. Не бачила, як баба лишила
кисет біля чималої, повної скарбу скрині, як підв’язала білою
хусткою відвисле підборіддя мерця, засунула за пазуху стару
потріскану глиняну люльку й подибала геть.
Не до ворожки було всохлій Дорошисі — дочекатися не
могла, поки сконає зрадливий чоловік, аби витрясти душу з йо-
го вірного Савка. При живому Дорошеві чіпати слугу не нава-
жувалася, та цим осіннім ясним ранком спускалася до підзе-
мелля під маєтком — тремтіла від люті: Савко всі Яремові
таємниці знає… Хай тільки спробує викобелюватися!
— Хвойду як звати?! — Вхопила сивовусого слугу за со-
рочку, смикала відчайдушно.
— Змилуйтеся, пані… Нічого не знаю, — бурмотів переля-
каний Савко. — Пан відклигають, ви в нього самі попитайте…
— З пана твого Господь Бог нині питатиме! А ти, підлий
хлопе, мені всю правду викладеш: хто та хвойда, де її чоловік
мій негідний ховав від ока людського та гніву Божого!
— Хазяїн… померли? — розридався Савко, до стіни при-
лип — від страхів сірий. Ох, не брехала Кривошиїха… Не
стало пана — пані з Савка шкуру зніме.
— Здох! — прошипіла пані. — Не прийде на поміч.
Савко скрутився біля холодної кам’яної стіни — трусився,
одне молов:
23
— Мати Божа, Святий Боже, спасіть і збережіть раба сво-
го Савву.
Пані Станіслава плюнула Савкові поміж очі, веліла упра-
вителеві Струку хлопа до стіни прикувати — бити немилосерд-
но без упину, поки вся правда з нього не полізе: ще до чолові-
кових похорон хотілося Дорошисі покінчити з клятою хвойдою,
яка її перед усім повітом на посміховисько виставила. Та Сав-
ко мовчав. Уже приїхали протоієрей із Козельця, позбігався
люд із Дорошівки пана обмити та до переходу в інший світ
підготувати. Уже й сусідське панство з’їхалося зі своїми спів-
чуттями манірними та порадами пустими покласти тіло небіж-
чика в льодовник і не ховати, поки Валеріан з Кіля не приїде, а Струкові так і не вдалося вичавити із Савка ані слова.
По обіді розлючена пані Станіслава влетіла в підземелля.
Вихопила важкий батіг із рук ошелешеного управителя.
— Хто так б’є?! Ось як бити маєш! — верескнула люто.
Замахнулася, переперезала побитого Савка батогом — кри-
вавий слід на спині.
— Хвойду як звати?! Де вона?! — била і била вже безвіль-
ного, непритомного.
— Милостива пані… — урешті наважився встрягти Струк. —
Здається, підла тварюка… подохла…
Дорошиха віджбурнула батіг. Підійшла до недвижного Сав-
ка, одним пальцем припідняла повіко набряклого ока.
— Живий?..
— Не знайти вам їх… — прошепотів Савко кривавим ротом.
— Їх?! — вирячила очі Дорошівна, учепилася в Савка, та
сивовусий і тут не схибив — віддав Богові душу прямо в хазяй-
чиних руках.
З неспокійним серцем Перпетуя дісталася маєтку під Катери-
нославом за тиждень. Усе біля віконця стояла — виглядала
янгола свого. За два місяці дізналася про смерть Дороша зі
старої газети: лікар Алоїз Вернер, що його зазвичай кликали до
Гнатика і старого Самійла, поцупив «Чернігівські губернські
24
відомості» в шинку в подорожнього з Ніжина, перечитав і при-
віз Перпетуїній служниці Дарці, щоби та вчилася читати.
— Не відпустили… — прошепотіла Перпетуя.
Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба
встояти… У чорне вбралася: три справи в серці — синок ма-
лий, Самійло старий та молитви за упокій душі янгола добро-
го Яреми Петріва Дороша. Місцевого панства, що воно з ці-
кавості напрошувалося до нової сусідки в гості, не приймала, усі запрошення відхиляла — через те й зажила слави зарозу-
мілого стерва.
— Ані на йоту ви не праві, шановне панство! — захищав
Перпетую лікар Алоїз Вернер. — Перпетуя Марківна — сама
чарівність… Над сином птахою літає, старому чоловікові пова-
гу й турботу виказує: завжди Самійло Андрійович у чистому
спідньому, щоки поголені, нігті, вибачаюся, суконцем відполі-
ровані. А вже яка набожна!
То так. Для Божих людей сірих, прочан, що рухалися від
одних святих місць до інших, Перпетуя дверей ніколи не зачи-
няла. Деякі хитруваті богомольці по кілька місяців у маєтку
набожної хазяйки від’їдалися, платили за те неймовірними
оповідками про дива Божі.
Отак однієї зимової сніжної ночі й прибило до маєтку під
Катеринославом худу темну бабу — хрест на грудях, торбина
за плечима, лахміття висить, не гріє, крізь дірки благенької
хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби міцні, здо-
рові — всі до одного в роті.
— Пустіть, Христа ради, переночувати…
— Звідки ви і куди в таку негоду злу? — Перпетуя всадо-
вила старицю на лаву біля комина, власноруч подавала гаря-
чий чай із кренделиками.
— Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джере-
ла Казанської Божої Матері під Самарою, — мовила ба-
ба. — Води святої наберу і з нею в Оптину Пустинь подибаю.
Маю почути мудре слово старця Оптинського ієросхимо-
наха Макарія…
25
— Хай вас Господь береже, Божа людино. Не відмовте
в милості — одпочиньте у нас, поки сніг зійде, сил наберіться, щоби вистачило снаги до святих місць дійти.
— Як сніг зійде, добра пані, маю вже до землянки своєї під
Дорошівкою повернутися — зілля-квіти збирати на поміч доб-
рим людям.
Перпетуя завмерла. Глянула на бабу тоскно — сльоза за-
бриніла, покотилася.
— То ви, Божа людино, і хазяїна Дорошівки знали? Ярему
Петровича…
Баба сьорбнула чаю, головою хитнула.
— Вартувала біля бідолашного, коли душа його із земним
життям прощалася.
Перпетуя задихнулася, ноги не тримають — опустилася на
лаву поряд із бабою.
— Бідолашний, кажете… — до стариці подалася, руки
кістлявої торкнулася. — Не відмовте в милості… Повідайте!
У муках Ярема Петрович помирали чи легко відійшли?..
— З вашим ім’ям на вустах світ грішний покинув, — мови-
ла стара.
Перпетуїні сині очі враз стали великими, здивованими.
— Знаєте мене? — відсахнулася.
— Я, милість ваша, багато чого знаю… Як серце пана До-
роша до вас любов’ю грішною сходило… Як дружина його
вінчана відшукати вас і досі сподівається, аби помститися за
ганьбу свою, — замовкла, до чаю приклалася. — Не мордуй-
теся… — додала. — Не стане їй сил вам зашкодити.
Перпетуя затулила лице рученятами, заплакала.
— Я в усьому винувата, — крізь сльози. — Серцю довіри-
лася, забула заповіді Божі, от Господь і покарав… Та чому не
мене?! Чому його — янгола мого доброго…
— Дорошівна надто благала. Богу кланялася, а чорт почув.
Перпетуя і плакати забула. На стару приголомшено блимнула:
— Дружина Яремі Петровичу смерті просила?
Баба закивала.
26
— На одрі смертному дуже через те побивався… Усе хотів
рід свій… нащадків захистити від прокльонів Дорошівни.
— Та як би зміг?!
— Є засіб… Хто предків своїх до сьомого коліна згадає по-
іменно, захисту їхнього попросить, того рід на сім колін напе-
ред не зурочити. А пан Дорош…
— Зумів?..
Баба захитала головою скорботно — ні, ні…
— Сто двадцять п’ять предків до сьомого коліна згадав.
Останнє ім’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змість
нього прошепотіли пан Дорош: «Перпетуя…» І відійшли…
Тихо стало. Дрова в комині, й ті заніміли. Перпетуя притис-
ла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.
— Скажіть, Божа людино… Чи можна мені замість Яреми
Петровича… предків його благати рід Дорошів урятувати від
прокльонів і злого умислу людського?
— Бач, куди ви замахнулися, добра пані! — сумно усміхну-
лася баба. — Як комар на дуба… Не взнати вам коріння Доро-
шевого, а якби й промовили імена всіх предків його до сьомо-
го коліна, то й тоді би Бог не допоміг. Свої гріхи в Господа
відмолюйте, не чужі…
— Що ж із Гнатиком стане?
— Моліться! Бог почує. А як не почує, то рід Дорошів лише
в сьомому коліні згине.
Перпетуя рученята в кулачки стисла, почервоніла.
— Не можна! Не можна, щоби через нашу любов грішну та
через прокльони дружини зрадженої славний рід Дорошів згас!
— Запізно бідкатися… Що робили, за те й відповідайте,
добра пані. Прийміть зі смиренням.
— Не за себе душа болить. За прийдешніх, ще ненародже-
них… Невже й найменшої надії не лишилося, що знесиляться
прокльони?
— Нам того не взнати. Кожна нова жива душа з роду До-
рошів свій скарб у те діло покладе: гідне життя проживе — до-
дасть нащадкам сили. Підлим лисом крутитиметься — забере
27
у синів-онуків снагу. А бабця моя химородниця колись бубо-
ніли: «Розвіється прокльон, як за сім колін у роду станеться
те, чого бути не може».
— Це ж що?
— Не відаю, добра пані. Та за сім колін, як дива не стане,
обірветься рід Дорошів.
— За сім колін… Це ж коли?
— Років за сто сімдесят, — мовила Кривошиїха. — У дві
тисячі тринадцятому від Різдва Христового… Чи ще пізніше…
Тої ночі не стулила очей Перпетуя. Побивалася-бідкалася —
ніяк умислити не могла, що ж зробити, аби нащадки Дороше-
ві й за двісті років молитви її сердечні во спасіння розчули.
Вдивлялася в ніч, як у прийдешнє: як ви там, дітоньки?.. А пе-
ред очі — чорне горе хмарою, наче тим бідним нащадкам До-
рошевим день у день, рік у рік самі мордування на роду напи-
сані, а винні вони, грішні, — Ярема і Перпетуя.
— Обітницю даю тобі, святий Боже, — зашепотіла затя-
то, — віднині й до скону відмовитися від усього мирського.
Нема чого більш жадати! Найдорогоцінніше маю — любов,
дитину, а більшого хіба треба? Присягаюся присвятити життя
синові Гнату, а кожну копійчину, що собі на втіху пустити зби-
ралася, у скриню складати до скону, щоби скриню ту заповісти
нащадкам у сьомому коліні янгола мого доброго Яреми Петро-
вича. Хай скарб золотий і молитви мої щирі допоможуть їм рід
Дорошів зберегти і нас, грішних, простити… І ти, святий Боже, прости! Прости й почуй слова мої чесні, бо не маю сил брехати: мордуюся повсякчас, спокою не маю, та не каюся… Не каюся!
І нащо після того питати, чому рай порожній?..
Хрест на груди поклала, витягла із закутка скриню різьбле-
ну чималу, у якій і молочне порося вляглося би, — вичистила
напусто і поклала на денце золотий червінець. Є початок.
…За тридцять сім років, навесні 1881-го, до канадського «Бан-
ку Монреаля» завітала скромно вбрана сива пані, і, хоч пан
28
директор віддавав перевагу стратегічному управлінню, а не
спілкуванню з клієнтами, цього разу вирішив відкласти поточ-
ні справи й навіть обід із французькими сирами на десерт,
щоби вислухати відвідувачку, бо ошелешений клерк доповів:
«Привезла до банку чималу скриню, повну золота, а сама, як
глянути, — голодранка бідна. Хоч би не злодюжка».
Пан директор мав гостре око і мізки. Не вперше йому дово-
дилося виводити на чисту воду шахраїв, що вони крутилися
навколо банку, він навіть мав для того свою методу, та лиш
глянув на прозору, як сльоза, стриману, аскетично вбрану
жінку, що чекала на нього, як відчув незбагненну довіру й на-
віть покору, знані лише в дитинстві, коли ти про Бога вже чув