Кравчина вийшов із-за дерева, накинув єдинорогові мотузку на шию, відрубав сокирою ріг і повів звіра до короля.
Але король і тепер не хотів давати обіцяну винагороду та поставив іще одну умову: перш аніж одружитися з принцесою, кравчина має спіймати дикого кабана.
– Охоче! – відповів юнак.
Коли кабан побачив кравчину, він кинувся на нього, грізно вишкіривши ікла. Але кравчина шмигнув у каплицю, що була поблизу, і відразу вискочив звідти через маленьке віконце з іншого боку. Кабан кинувся за ним усередину, а кравчина тим часом оббіг навколо каплиці й зачинив двері.
Розлюченого звіра було спіймано. Адже він був величезний і не міг вискочити у вікно.
Кравчина вирушив до короля. Той хоч-не-хоч мусив виконати обіцянку й віддати кравчині свою дочку та половину королівства.
Весілля зіграли дуже бучно, і кравець став королем.
Якось уночі принцеса почула, як чоловік сказав уві сні:
– Гей, поший мені куртку і заштопай штани, інакше я відлупцюю тебе аршином!
Вона зрозуміла, що великий герой був насправді кравцем, і вранці поскаржилася батькові.
Король заспокоїв її і сказав:
– Уночі залиш двері спальні незачиненими. Щойно твій чоловік засне, мої слуги зв'яжуть його й віднесуть на корабель, який відвезе його в далекі краї.
Але королівський зброєносець усе чув і розповів кравчині.
Коли королеві здалося, що чоловік заснув, вона встала, подала знак слугам і знову лягла.
А кравчина, що тільки прикидався, ніби спить, почав кричати:
– Гей, поший мені куртку і заштопай штани, інакше я відлупцюю тебе аршином! Я прикінчив сімох одним ударом, убив двох велетнів, привів із лісу єдинорога, спіймав дикого кабана. Чи мені боятися тих, хто стоїть за дверима!
Слуги почули, злякались і кинулися тікати так, ніби за ними гналося ціле військо.
Відтоді ніхто не наважувався зачепити кравчину, і він залишався королем до кінця свого життя.
Горщик каші
Жила собі дівчинка. Якось пішла вона в ліс по ягоди й зустріла бабусю.
– Здрастуй, дівчинко, – сказала старенька. – Дай мені ягід, будь ласка.
– Бери, бабусю, – відповіла дівчинка.
Поїла старенька ягід і сказала:
– Я тобі теж дещо подарую. Ось тобі горщик. Варто лише сказати: «Раз, два, три, горщику, вари!» – і він почне варити смачну солодку кашу. А якщо сказати: «Раз, два, три, горщику, не вари!» – він одразу перестане варити.
– Дякую, – сказала дівчинка, узяла горщик і пішла додому.
Тепер вони з матір'ю завжди мали на обід смачну солодку кашу.
Одного разу дівчинка пішла з дому, а мати поставила горщик перед собою і сказала:
– Раз, два, три, горщику, вари!
Горщик почав варити і наварив дуже багато каші. Мати наїлася досхочу, але забула, як зупинити горщик. Каша була в кімнаті, на ґанку, вже була й на вулиці, а горщик усе варив. Злякалася мати, побігла по дочку, але не змогла перебратися через дорогу – гаряча каша текла рікою.
Добре, що дівчинка була недалеко. Побачила вона, що робиться, і побігла додому. Сяк-так вилізла на ґанок, відчинила двері і гукнула:
– Раз, два, три, горщику, не вари!
Горщик перестав варити кашу. Але ще довго городяни їли кашу, черпаючи просто з вікон, а той, кому доводилося їхати чи йти по вулиці, мусив проїдати собі в каші дорогу.
Але ніхто не скаржився. Дуже смачна та солодка була каша.
Ганс і смугастий кіт
Водного мельника не було родини – тільки троє учнів. Якось він скликав їх і каже:
– Рідних дітей мені Господь не дав, тож хочу відписати млин одному з вас. А матиме його собі той, хто знайде для мене найкращого в світі коня. Ступайте, а через сім років вертайтеся, та не з порожніми руками.
Молодший з учнів, Ганс, був велике ледащо, та ще й дурний, як ступа, – тож усі з нього глузували.
– А ти куди зібрався? – брали його на сміх старші учні. – Навіть як і пощастить тобі з млином – він же тобі так треба, як собаці п'ята нога.
Ганс мовчки прошкував поряд, але вночі старші знайшли спосіб утекти від нього. Наступного ранку прокинувся Ганс, засмутився: «Що мені робити? – скиглив він. – Як знайти того коня без сторонньої допомоги?».
Так, бідкаючись сам до себе, не відразу помітив Ганс смугастого кота, який сидів у нього в головах.
– Куди простуєш, любий Гансе? – мовив до нього звір людським голосом.
– Якби ж то знаття, – зітхнув Ганс.
– Тримайся мене, не супереч мені ні в чому, і тоді за сім літ найкращий у світі кінь буде наш.
– Гаразд, – погодився Ганс. – Якщо ти так легко навчився людської мови, либонь, усе тобі до снаги.
От повів його кіт до свого палацу, а там – безліч слуг. Заходилися коло гостя, умили, причепурили й нагодували вишуканим харчем. У палаці взяв собі Ганс пишно оздоблену опочивальню, де й звикав спати на справжніх шовках.
День у день тепер з ранку до вечора Ганс робив усе, що йому наказував кіт: проріджував кущі срібним топірцем, поливав із золотого глека троянди в саду, обчімхував гілля на деревах діамантовими ножицями.
А якось помітив парубок, що одяг став йому замалий, взуття затісне, та й спитав у кота:
– Любий коте, я геть забув, скільки часу триває моя гостина. Якщо минуло сім років, то вже ж можу я забрати обіцяного мені коня?
– Чекай, – зразу спинив його кіт. – Спершу побудуй будинок зі срібла. Матимеш для роботи срібні цвяхи, молоток і дошки!
– Згода, – кивнув на те Ганс і притьмом взявся до роботи.
А коли все зробив, кіт запросив його на стайню, щоб він зміг вибрати коня до своєї вподоби.
Коні були один від одного кращий, тож Ганс не зміг вирішити, який з них найліпший.
– Тоді зробимо так, – запропонував кіт. – Повертайся до млина, а я через три дні сам приведу твого коня.
Послухав його Ганс, перебрався у своє зношене дрантя та й подався до мельника. На превелике його здивування застав парубок у млині старших учнів. Ті саме привели двох коней – таких старезних шкап, аж порохня з них сипалась.
– А де ж твій кінь, Гансе? – поцікавилися вони.
– Він прибуде за три дні, – відповів Ганс.
– А бува не через три роки? Добрий же кінь, якщо плуганиться повільніше за подорожнього! – старші учні підняли хлопця на глузи.
Мельник і собі наскіпався на Ганса:
– Як ти посмів упхатися до мого білосніжного, мов борошно, млина в цьому брудному лахмітті? Геть звідси!
Почвалав Ганс у повітку, до корів, там і оселився. А через три дні зупинилася перед млином парадна карета, вся золотом виграє, спереду в неї шестерня баских коней запряжена.
А на прив'язі слідом за каретою виступає сьомий кінь, та такий гарний, що в цілому світі такого немає. А на тому коневі верхи їде юна принцеса, а сама – прекрасна на вроду.
– Агов, мельнику! – гукнула дівчина.
Старий мельник не міг вийти з дива: засліплений небаченою казковою розкішшю, він раз по раз низько кланявся, вітаючи юну вершницю.
– Скажи, де зараз твій молодший учень Ганс, що старанно служив у мене сім років? – запитала принцеса.
– Е-е… у повітці, ваша ясновельможносте, – змушений був зізнатися мельник.
З карети з'явилися слуги, вимили Ганса кришталево чистою водою з діжі, вбрали парубка в такі пишні шати, що й сам король носить.
– Мельнику, – веліла принцеса, – бери коня, якого добув для тебе Ганс.
– Це ж найкращий у світі кінь, – зрадів мельник. – Млин твій, Гансе!
Але ні Гансу, ні тим паче принцесі млин не був потрібний. Вони сіли разом у чудову карету, що вся золотом вигравала, та й поїхали собі до того будинку, який Ганс збудував із чистого срібла. Він на той час уже виріс у справжній палац. Тож Ганс із принцесою повінчалися і прожили в ньому довге й щасливе життя.
Ганс-їжак
Водного заможного селянина не було дітей. Через те з нього так часто насміхалися, що одного разу спересердя він сказав дружині:
– Ми мусимо обов'язково мати дитину, хай навіть їжака, аби наш був!
Невдовзі знайшлася в них дитинка, але якась дивна: від голови до пояса це був їжак, а нижче – хлопчик. Та що вдієш, який уже є. Назвали його Ганс-їжак.
На хрестинах піп пробурмотів:
– Як такому колючому ліжко стелити?
Кинули батьки за піч жмут соломи – чи ж не ліжко для Ганса-їжака? Там він і пролежав ні мало ні багато – вісім років і такий уже став осоружний батькові, що той не міг дочекатися, коли його син-почвара помре та руки їм розв'яже, а той усе живе. Якось зібрався селянин ярмаркувати та й спитав у дружини, що їй купити.
– Візьми м'яса та м'яких булок, – сказала вона.
Далі спитав він наймичку, чого вона би хотіла, щоб він їй з ярмарку привіз. Домовилися про черевики та теплі панчохи. Настала черга Ган-са-їжака замовляти, то він і попросив привезти йому волинку.
Вертає селянин додому з гостинцями, привіз дружині м'яса, булок м'яких, наймичці – черевики й теплі панчохи, а Гансу-їжакові за піч волинку кинув. Зловив Ганс-їжак ту волинку та й каже:
– Батьку, попросіть коваля підкувати мого півня, і вже ви мене повік не побачите.
Тож селянин, аби здихатися сина, пристав на те. Зараз як підкували півня, Ганс-їжак осідлав його і мерщій поїхав з дому, прихопивши з собою свиней та ослів, яких збирався в лісі пасти. Як дісталися вони до місця, злетів півень зі своїм вершником на найвище дерево, а ослів і свиней Ганс-їжак вільно пастися пустив. А поки стадо підростало, пастух зі свого місця не зрушив – усе сидів на дереві та на волинці своїй грав.
На ту саме пору нагодився король, який заблукав поблизу, прогулюючись. От до його слуху й долинули прекрасні звуки, що розливалися довкола. Послав його величність свого слугу, щоб той дізнався, звідки лине ця чудова музика. Помітив слуга на дереві в гіллі півня, а на ньому верхи – їжака з волинкою.
Звелів король слузі попитати в нього дорогу. Вперше за багато років зліз Ганс-їжак додолу з дерева і обіцяв показати королеві дорогу додому, тільки попросив за те дарню[2] з обіцянкою, що той віддасть йому за дружину ту, яка зустріне короля біля замку. Король вирішив, що їжак навряд чи вміє читати, тому й подав йому папір, черкнувши на ньому своїм монаршим пером. Зараз Ганс-їжак показав йому найкоротший шлях, яким король хутко дістався дому. А біля замкової брами батька зустрічала принцеса. Зраділа дівчина, кинулася батькові на шию, а король і розповів їй, як віддав грамоту з неправдивою обіцянкою якомусь почварному дивакові, що осідлав півня, мов баского коня, й чудово вміє грати на волинці. Насправді на тому гербовому папері, що він дав неписьменному їжакові, було написано: «Я нікому нічим не зобов'язаний. Король». Похвалила принцеса батька за дотепність, та й по всьому.
Минав час, а Ганс-їжак, як завжди, пас своє стадо та завзято награвав на волинці. Одного разу їхав через той ліс король з великим почтом слуг і приятелів. І трапилося так, що збився королівський поїзд з дороги, продираючись через ліс густий, у якому ані стежини, ані доріжки. Послав тоді король свого гінця на звуки дивної музики, що лунала невідь звідки, звелівши йому дізнатися про все. Підійшов королівський посланець до дерева, подивився: на гіллі півень сидить, а на ньому верхи – Ганс-їжак. От посланець того дивака й питає, що він там робить.
– Стадо своє пасу, – каже їжак. – А вам чого треба?
Розповів йому посланець, що королівський почет не може з лісу самотужки вибратися. Злетів тоді Ганс-їжак на своєму півневі з дерева і цьому королеві так само поставив умову, як і першому. Король підпис свій під обіцянкою поставив, а Ганс-їжак верхи на півневі вивів заблудлих з лісової гущавини. А біля брами рідного замку чекала на короля його єдина донька. Красуня не могла натішитися, що батько її повернувся живий-здоровий, та все розпитувала старого про його тривалі мандри. І розповів тоді їй король, що винен за своє щасливе повернення якомусь зачарованому дивакові, не їжакові й не людині, а ще розповів, що той дивний пастух чудово грає на волинці. Із сумом зізнався король дівчині, що ціна його повернення – вона сама. Принцеса заприсяглася, що заради свого батька вона без слова вийде заміж за їжака, тільки-но він прийде по неї.
А тим часом стадо Ганса-їжака збільшилося так, що за товаром вже лісу не видно було. Тоді послав він вісточку своєму батькові з проханням звільнити хліви в селищі, бо він, мовляв, скоро приведе скільки худоби, що її вистачить на всіх. Селянин, який уже гадав, що син його давно згинув, не дуже-то зрадів його «воскресінню».
Хоч би що там було, а стадо Ганс-їжак верхи на півневі в селище пригнав, а далі наказав батькові:
– Батьку, хай коваль перекує мого півня, і більше ви мене довіку не побачите.
Зрадів селянин, що так легко Ганса-їжака назавжди позбудеться, зараз же домовився з ковалем.
А далі вирушив Ганс-їжак до першого королівства. А той король, що його ошукав, добре до його відвідин підготувався: велів своїм слугам, тільки-но той дивак-волинщик верхи на півневі покажеться, всім у нього стріляти і яка зброя в замкові є – всю проти нього підняти, щоб той обминав десятою дорогою їхній замок і думати про нього забув.
От під'їхав Ганс-їжак уже близько до того замку, а на нього цілий натовп зі списами посунув. Пришпорив тоді їжак свого півня, через браму перескочив та й зупинився просто на вікні тронної зали. А далі як гримне на того короля, віддавай, каже йому, те, що заборгував, інакше накладеш головою разом зі своєю принцесою. Злякався король за свою шкуру, благає доньку, щоб та з Гансом-їжаком пішла. Вбралася вона в сукню вінчальну, прихопила з собою те, що за нею батько надавав, і невеликий почет та й сіла в карету з Гансом-їжаком, а там уже й півень його, і волинка. Лишився король сам, думає, що більше ніколи не побачить своєї дочки… Аж ні. Як від'їхала вже карета ген-ген за місто, Ганс-їжак зараз зірвав з принцеси вінчальну сукню та ну колоти її своїми голками, ще й приказує:
– Яка ти вірна, така тобі й шана, забирайся геть, не бути нам з тобою разом!
Так і повернулася з неславою принцеса додому, до свого батька.
А Ганс-їжак верхи на півневі та з волинкою в руках по іншу наречену поїхав. А другий король наказав, як з'явиться Ганс-їжак, щоб сторожа йому салютувала, щоб його, попід рученьки білі взявши, зараз до королівського замку доправили. Побачила його королева, скрикнула: справді страшний! Але не подала знаку, прийняла Ганса-їжака все ж привітно, пішла й під вінець з ним, за весільний стіл на місце жениха посадовила. А надвечір страшно їй стало – як із таким колючим спати лягати? Заспокоїв жених свою наречену, звелів поставити коло дверей спальні варту і щоб сторожа розклала величезне вогнище й увійшла негайно, як він покличе.
Як вибив годинник одинадцяту, увійшли молоді до спальні, зняв Ганс із себе їжакову шкуру і гукнув на сторожу. Вони колючки підхопили та й шпурнули у вогонь. А коли залишилася від неї тільки жменька попелу, спали з Ганса чаклунські чари, і тепер він нічим не відрізнявся від звичайного юнака, от хіба що тіло мав почорніле, мов з вогню. Та цьому лихові придворний лікар зарадив – цілющими мазями змастив. І побачила тоді вражена принцеса, що Ганс її справжній красень, а шкіра в нього біла, мов хмаринка в небі. Справили вони ще раз весілля, і Ганс-їжак успадкував трон.
За кілька літ навідали молоді король з королевою селянина, Гансово-го батька. Той упізнав сина не одразу, а впізнавши, так зрадів, що переїхав жити до їхнього королівства. На тому й казці кінець.
Гансове щастя
Сім років працював Ганс у хазяїна, а потім поклав собі звільнитися і сказав йому:
– Вийшов строк моїм наймам, хазяїне. Заплати мені те, що я заробив, бо вертатиму додому, до матінки.
Хазяїн не пошкодував для нього нагороди – віддав колишньому наймиту цілий золотий виливок завбільшки як Гансова голова. Загорнув Ганс плату за свою працю в хустину, завдав собі на спину та й поніс той свій тягар додому.