Ішов він, згинаючись під ношею у три погибелі, аж їде назустріч йому вершник на баскому коні. «Ох, – розмріявся Ганс, – добре, мабуть, мати такого коня! Сидиш собі, як на троні, ноги об каміння не б'єш, черевики не зношуєш, їдеш собі, куди хочеш, а коник везе». А вершник немов думки Гансові читає – гукнув до нього:
– Здоров був, Гансе, куди це ти простуєш?
– Мушу, – відповів Ганс, – донести додому цей золотий виливок, а він такий важкий, що я й розігнутися не в змозі.
– То поміняймося, – запропонував вершник, – я тобі дам свого коня, а ти мені – те твоє важке золото.
– Та я з дорогою душею, – сказав Ганс, – та тільки ти матимеш із тим золотом клопіт.
Спішився вершник, забрав золото, допоміг Гансові на коня сісти, дав йому повід і порадив:
– Коли схочеш, щоб кінь твій їхав швидше, цмокни на нього язиком і гукни: «Вйо! Гаття!».
Поїхав далі Ганс верхи, плечі розпрямив, радіє, що ноші своєї здихався. По якімсь часі здумав коня чвалом пустити. Цмокнув на нього, «Вйо!» – гукнув. Кінь той ураз і зірвався в галоп, а бідака-вершник полетів шкереберть у придорожню канаву, мало в'язи собі не скрутив. Насилу виборсався Ганс із того рівчака, та й побачив якогось селянина, що гнав свою корову на пасовисько. Ганс підвівся, сердитий на того коня страшенно, скаржиться селянинові:
– Не кінь, а чиста кара Божа: тільки й думки в нього, як із себе вершника скинути. Хіба така річ – така корівка, як ваша: що вже сумирна, а ще й дійна. І завжди хазяїн її має і молоко, і масло, і сир. От би мені таку!
– Коли хочеш, – каже йому селянин, – бери, а мені віддай свого норовливого коня.
А Гансу саме того й треба, зараз погодився.
Почимчикував Ганс далі, поганяючи свою корівчину. Та скоро настав спекотний полудень, і Гансові захотілося пити. «Зараз подою корову, молочка нап'юся», – вирішив Ганс, усе ще задоволений вдалою оборуд-кою. Та, видно, доїв так невміло, що зазвичай сумирна корова врешті не стерпіла і так хвицнула невдаху-Ганса задньою ногою, що той, добряче торохнувшись головою об землю, довгенько ще не міг прийти до тями. А під ту саме пору трапився дорогою м'ясник, який котив поперед себе на візку підсвинка.
– Що з тобою сталося? – запитав він, допомагаючи Гансові підвестися.
Той розповів, як усе було. Подав йому м'ясник бурдюк з водою:
– Попий, хлопче, освіжися. Ця корова, видно, стара, хіба на заріз годиться.
– Оце так, – знизав плечима Ганс. – Звісно, воно б добре було її вдома зарізати: он м'яса скільки в ній! Та я не люблю яловичину. А якби підсвинок отакий, то інша річ: це ж скільки ковбас можна накоптити!
– Так тому й бути!
Ударили по руках, і м'ясник охоче проміняв свого підсвинка на Ган-сову корову.
Йде собі Ганс далі, поросятко на мотузку веде, удачею своєю не натішиться. А дорогою до нього прибився якийсь ув'язливий молодик. Невідомо, хто він був за один, а тільки ніс під пахвою жирну білу гуску. Тож прибився, і йдуть вони разом, розговорилися. Ганс розповів, як вигідно він мінявся, а той зізнався, що несе свою гуску на святковий стіл на хрестини.
– Чи ти коли бачив таку птицю, її ж не кожен підніме, – вихваляв хазяїн гуску, схопивши її за крила, – ох і важезна! Два місяці п відгодовував. Як засмажимо її, як почнемо уминати, аж смалець по бороді потече.
– Ого, нівроку гуска! – погодився Ганс, зваживши птицю на руці, – всім гускам гуска, та мій підсвинок таки більший.
А молодика того щось, мабуть, стривожило, бо почав він роззиратися на всі боки, а далі й зашепотів Гансові на вухо:
– Послухай-но, здається мені, що з твоїм підсвинком справа не чиста. Чув я, що в сусідньому селі у старости свиню недавно вкрали – точнісінько таку, як оцей твій підсвинок. Ох, боюсь, матимеш ти біду, коли тебе з ним зловлять та запроторять куди слід.
Злякався Ганс.
– От халепа! – сердився він. – Послухай, друже, ти, бачу, у бувальцях був, запоможи мені в цій лихій пригоді: візьми підсвинка, а мені свою гуску віддай.
– Воно трохи небезпечно, – почухав потилицю молодик, – та як нічим не ризикувати, то нічого й не мати. Гаразд, виручу тебе. – Та й покотив хутенько візка з підсвинком кружними шляхами.
А Ганс із гускою під пахвою весело попрямував до рідної домівки, радий, що здихався того клопоту.
Вже до свого дому залишалося у нього на шляху останнє село, коли він побачив на вулиці гострильника, який стояв біля свого візка, крутив колесо і безтурботно мугикав собі якусь пісеньку.
Став Ганс, задивився, як вправно той робить свою роботу, а далі озвався до гострильника:
– Мабуть, добре тобі живеться, коли так весело гостриш, – позаздрив.
– Авжеж, – посміхнувся гострильник, – з моїм ремеслом не пропадеш. У вмілого гострильника завжди грошей кури не клюють. А ти де це дістав таку жирну гуску?
– Виміняв за підсвинка.
– А підсвинка купив?
– Виміняв за корову.
– А корову?
– Виміняв за коня.
– А коня?
– Купив за золотий виливок завбільшки з мою голову.
– А золото звідки?
– Та то був мій заробіток за сім років служби.
– Зразу видно, тямовитий ти хлопець, – похвалив гострильник, – а для повного щастя тобі до твого розуму бракує тільки грошенят.
– А що для цього треба зробити? – поцікавився Ганс.
– Відома річ, стати гострильником, як я. А для цього потрібно зовсім небагато – лише точильний камінь. У мене є зайвий, щоправда, не новий, але ж я й візьму за нього небагато – твою гуску, ото й усе… Згода?
– Ти ще й питаєш! – зрадів Ганс. – Адже я стану найщасливішим чоловіком у світі. І про мене казатимуть: «Е-е! Та в цього хлопця грошей кури не клюють!»
І Ганс радо віддав гострильникові гуску, промінявши її на точильний камінь.
– Візьми ще один, – сказав гострильник, даючи Гансові на додачу ще й важку брукову каменюку, – теж добрий камінь, твердий: на ньому старі цвяхи вирівнюватимеш. Та гляди його добре, то й матимеш копійку завжди.
Помандрував Ганс далі, важкі каменюки за плечима несе, а сам такий радий, що й не сказати…
Та ноша таки виявилась заважкою, скоро відчув Ганс, що притомився, бо ж цілісінький день на ногах. Тож запала йому в голову думка, що добре було б звільнитися від цієї ноші. Насилу доплентався він до придорожнього колодязя, бажаючи одного: перепочити і вдосталь напитися. Щоб не пошкодити каменів, поклав їх дбайливо на цямриння. Сам сів поряд, нахилився до води напитися, та й зачепив камені, а ті шубовснули просто в колодязь.
Побачивши, як вони тонуть, Ганс трохи не застрибав з радощів, а потім, плачучи, дякував Господу за те, що так легко позбувся того нового клопоту.
– Я найбільший щасливець на землі, – вигукував він, – кращого годі й бажати!
Ось так, з легким серцем і порожніми руками, повернувся Ганс нарешті додому, до своєї матінки.
Ганс одружується
Водному селі жив молодий селянин на ім'я Ганс. А його двоюрідний брат весь час намагався знайти для нього багату наречену. От якось звелів він Гансові сховатися за піччю, а сам натопив її гарненько, дав «женихові» горня з молоком, буханець білого хліба та брязкучу монету і сказав:
– Криши хліб у молоко і сиди там, чекай на мене.
– Та вже якось дам собі раду, – кивнув Ганс.
А сам сватальник убрався в латані-перелатані штани, пішов до сусіднього селища до одного заможного дядька просити, щоб той віддав свою доньку за його двоюрідного брата Ганса.
А дядько той був великий скнара, тож спитав:
– А якого той жених достатку? Чи зможе прогодувати сім'ю?
– Гей, чоловіче добрий, – веде своєї сватальник, – та брат мій у теплі сидить, брязкучу монету міцно тримає, свого з рук не випустить. Богом свідчуся, що в нього більше добра, ніж на моїх штанях латок! – все нахвалює жениха, ляскаючи себе по дірявих штанях. – Якщо будете такі ласкаві завдати собі праці за мною піти, то на власні очі побачите, що він достоту багач, а я ще й не всю правду про нього розповів.
Так і справили вони весілля, не гаючи часу на оглядини господарства майбутнього зятя. А далі побажала молода з Гансом полем пройтися, володіння свого чоловіка оглянути. Ганс святковий одяг швиденько скинув, напяв латаний-перелатаний полотняний жупан, мовляв, святошну одіж недовго й забруднити.
Тож вийшли вони руч-обруч у поле. І на всі виноградники, поля або луки, що траплялися їм на шляху, Ганс пальцем тикав, а долонею по великій або малій латці на своєму жупані ляскав та все приказував:
– Сама бачиш, серденько, ось латка моя і он та – теж.
А молодій дружині й невтямки, що Ганс про справдешні латки говорить, а не про лани та наділи, які їй показує.
Сім Симеонів
Колись давно жили собі дід і баба. Помер старий, залишивши після себе семеро синів – семеро Симеонів, мов дві краплі води схожих один на одного. Кожного рану можна було побачити, як працюють семеро орачів.
І ось одного дня проїжджав дорогою побіля поля цар, здалека примітив, що людей у полі, як на панщині. Здивувався цар, адже напевно знав, що панських земель там немає, і звелів своєму слузі дізнатися, що то за орачі. Привітався слуга і питає:
– Звідки ви? Чиї ви?
А Симеони йому відповідають:
– Нас мати породила семеро Симеонів, щоб було кому землю пращурів наших обробляти.
Переказав слуга їхні слова цареві. Здивувався цар – якісь химерні орачі. І знову послав слугу до братів-орачів, велів запросити хлопців до його палацу.
От прийшли вони всі семеро до палат білокам'яних, цареві кланяються.
– Розказуйте, – щонайперше звелів цар, – що ви робити вмієте, хто з вас до чого вдатний?
– Я, – почав старший, – на ваших очах стовп залізний викую такий заввишки, як дві ялини, коли їх поставити одна на одну.
– А я, – сказав другий, – заб'ю його в землю.
– А я, – підхопив третій, – залізу на нього і все побачу, що у світі діється.
– А я, – сказав четвертий, – збудую такий корабель, який і по морю, і по суходолу однаково добре ходитиме.
– А я, – не відставав п'ятий, – з різними країнами торгувати різним крамом можу.
– А я, – здивував царя шостий, – з кораблем, екіпажем і крамом у море пірну, як завгодно довго під водою пропливу і випірну, де скажете.
– А я – викрадач, – закінчив сьомий, – усе дістану, на що тільки оком накинете.
Покартав цар останнього Симеона:
– He гідне поваги твоє ремесло в моїй державі, даю тобі три дні, щоб покинув ці місця; решту шістьох беру до себе на службу.
Засмутився сьомий Симеон, але коли монарх вирішив, то марна річ сперечатися з ним.
А той цар уже давно був закохався в одну принцесу із заморського королівства. Тож царські радники й заступилися за сьомого Симеона: мовляв, саме й потрібний викрадач, щоб ту принцесу викрасти. Передумав тоді цар проганяти від себе Симеона. А назавтра скликав усіх своїх підданих подивитися, як Симеони свою майстерність показуватимуть.
От перший Симеон у всіх на очах викував залізного стовпа заввишки, як дві ялини, коли їх поставити одна на одну. Велів цар місцевим силачам того стовпа у землю ввігнати, але то була робота понад їхні сили. Тоді наказав цар другому Симеону забити той стовп у землю. Хлопець увігнав і оком не змигнув.
Дочекався своєї черги третій Симеон, заліз по стовпу на самий верх та ну обдивлятися навсібіч, заморську принцесу визираючи – насилу побачив. Сидить край стрілкуватого вікна красуня: обличчя в неї біле, як сніг, на круглих щоках рум'янець, а шкіра така ніжна, така прозора, що видно, як кров під нею струмує.
– Побачив? – запитує цар.
– Атож.
– То спускайся негайно і щоб добули мені принцесу за всяку ціну!
Зійшли всі семеро Симеонів на корабель, що його четвертий брат збудував, завантажили його крамом різним та й знялися з якоря.
Чи довго, чи недовго вони пливли, але пристали нарешті до незнайомого берега.
А сьомий Симеон узяв із собою вченого кота, та такого спритного, що вмів і речі подавати, і через скакалку стрибати і ще різні штуки виробляти.
Висів сьомий Симеон із тим дивним товаришем своїм на берег – островом прогулятися, а братам велів на палубі чекати, коли вони з котом повернуться.
У місті став він під стрілкуватими вікнами принцеси та й ну з котом ученим гратися. Як побачила принцеса дивну тварину, зараз послала свою рабиню довідатися, чи не продається звір. Вислухав Симеон рабиню і відповідає:
– Котові моєму вченому ціни немає, але, якщо він комусь дуже сподобався, я готовий його подарувати.
Минуло менш як півгодини, а Симеон уже увійшов зі своїм подарунком просто до покою принцеси. А за свого чудового кота він попросив зовсім мало, сказати б, майже нічого – лише щоб дозволили йому три дні й три ночі в королівському палаці погостювати.
Так і залишився Симеон на ніч у палаці, нібито для того, щоб навчити принцесу поводитися зі звіром дивовижним… На третій день подякував Симеон принцесі за гостинність і запросив до себе на корабель – подивитися на інших дивних тварин з усього світу. Попросила вона свого батька-короля, щоб відпустив її на вечір із палацу, та й пішла на причал, а з нею, звісно, й годувальниці її, рабині пішли, як і належить принцесі. А сьомий Симеон вже й тут: умовляє її, щоб залишила на березі свій почет, а сама сходила хутчіш на корабель:
– Знаєш, скільки на облавку в нас звірів невиданих, дивовижних: вибери собі серед них будь-якого, чого твоя душа забажає – подарую! Але не з моїми грішми робити такі подарунки кожній твоїй рабині та годувальниці.
Погодилась принцеса, лишила свій почет на причалі, а сама на палубу ступила. Зараз на кораблі вітрила підняли, і поплив він морем синім. Марно чекав король, коли повернеться додому його донька-принцеса. Аж від рабинь та годувальниць дізнався, що сталося. Спорядив він хутко королівський корабель і сам на ньому погнався за викрадачами.
Поспішає розгніваний батько-король на своєму кораблі, вже майже наздогнав судно братів Симеонів, аж шостий Симеон занурив його разом з командою і крамом під воду і не випірнав, поки не доплив так до рідного берега. Тож довелося королю ні з чим повертатися.
А сім Симеонів з красунею принцесою повернулися з далеких мандрів, а біля пристані їх уже цар зустрічає, а з ним і всі його піддані – вітають радо дорогих гостей. Зійшли брати на берег, цар побачив свою принцесу і того ж дня з нею повінчався, а сімох Симеонів по-царськи нагородив і додому відпустив.
Одноочка, Двоочка й Триочка
Жила колись на світі вдова, в якої було три дочки. Старшу дочку, з одним оком у лобі, звали Одноочка. Середню, що мала два ока, – Двоочка. А найменшу, з трьома очима (одне око в неї було посеред лоба), звали Триочка. Двоочку сестри з матір'ю незлюбили, бо дуже вона була схожа на звичайну людину. Тож усі вони весь час штурхали її хто в плечі, хто в боки, одягали в саме лахміття, годували недоїдками та недогризками.
Одного разу послала мати Двоочку на луки козу пасти, і байдуже було матері, що дівчина зрання і ріски в роті не мала. Сіла Двоочка на травиці й заплакала гірко. Так сиділа вона собі, плачучи, і не помітила, як над нею схилилася якась незнайома жінка і говорить до неї:
– Добридень, Двоочко, чому це ти сльози ллєш?
– Як же мені не плакати? – відказує їй дівчина. – Незлюбили мене сестри з матір'ю за мої два ока, не дають мені вільно жити, не знаю вже, як їм догоджати. Про новий одяг, кажуть, не мрій, а сьогодні зранку навіть їсти не дали.
А незнайомка її пожаліла й каже:
– Не плач, Двоочко, не сумуй, забудь свої образи. Послухай-но, що я тобі скажу. Як схочеш ти попоїсти, просто скажи своїй козі: «Ме-е, кізонько! Столику, до мене!» – і перед тобою з'явиться накритий заморськими стравами стіл. Як наїсися, скажи так: «Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникне, мов ніколи й не було.
Так сказала жінка дівчині й пішла. А голодна Двоочка відразу й послухала її поради, покликала: