– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!
І враз де не взявсь перед нею чудовий столик, накритий скатертиною мереживною, зі срібними тарілочками, а в них смачні страви парують, ніби щойно з печі. Двоочка швиденько помолилася і сіла їсти. Смачно попоївши, Двоочка сказала, як її навчила та жінка:
– Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникло.
Надвечір привела Двоочка козу додому і навіть не доторкнулася до тих жалюгідних недоїдків, які їй сестри залишили на вечерю. Назавтра зранку знову пішла Двоочка з козою на луг, відмовившись і від свого убогого сніданку. Так повторювалося кілька днів, а далі сестри запідозрили, що хтось допомагає дівчині, бо чомусь вона зовсім їсти не просить. Тож мати і послала з нею старшу сестру, Одноочку, сказавши їй:
– Піди, Одноочко, та подивись, чи не підгодовує хто твою сестру.
Двоочка здогадалася, для чого мати з нею Одноочку послала, та й говорить сестрі:
– Сядьмо, Одноочко, на травицю, відпочинемо трохи. А я тобі пісеньку заспіваю.
Послухала її Одноочка, прилягла на травиці зручніше, а Двоочка заспівала:
– Спи, моя зіронько, Одноочко! Спиш, моя зіронько Одноочко?
Заплющила Одноочка своє єдине око, розімліла на сонечку, слухаючи сестрину пісеньку, й заснула. А Двоочці саме того й треба:
– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!
Попоїла смачненько і столик прибрала:
– Ме-е, кізонько! Столику, на місце!
А далі розбудила сонну Одноочку та ну докоряти:
– Одноочко, вставай хутчіш, як же ти козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.
Удома Двоочка знову не їла, але мати так і не дізналася ні про що, бо Одноочка не мала їй що сказати – довелося розповісти матери, що вона весь божий день проспала.
Посилає вона другого дня Триочку:
– Доню моя люба, хоч ти мені допоможи дізнатися, що на лугу їсть Двоочка.
Пішли сестри вдвох на луг, а Двоочка вже знає, як Триочку приспати, каже їй:
– Стомилася, сестронько? Сядьмо, відпочиньмо, я тобі пісеньку заспіваю.
Триочка лягла зручненько на травиці, а Двоочка заспівала:
– Спи, моя зіронько Триочко! Спиш, моя зіронько Двоочко?
Здавалося б, зовсім дрібниця: помилилася дівчина, забула, що в сестри три ока, але ж приспала вона своєю пісенькою тільки два з них, а третє й далі дивилося. А Двоочка про те й гадки не мала, промовила, як завше, чарівні слова «Ме-е, кізонько! Столику, до мене», наїлася досхочу, наказала столику зникнути й заходилася будити Триочку:
– Триочко, вставай, це ти так козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.
Удома Двоочка до їжі й не доторкнулася, а Триочка розповіла матері про все, що бачила на луках.
Розгнівалася мати на Двоочку та ну гримати на неї:
– Невдячна, для себе однієї приховуєш кращі шматки? Ну й я ж тебе провчу!
А далі схопила гострий ніж і безжально зарізала козу.
Гірко заплакала Двоочка, склала всі свої пожитки у вузлик, зібралася з дому піти…
Пішла на луки, де раніше з кізочкою своєю гуляла, сіла на травичку, плаче. Коли це знову та жінка, що навчила її викликати Столик, нагодилася.
– Двоочко, за ким ти так побиваєшся, плачеш так гірко?
– Зарізала мати мою кізоньку улюблену! – ридала Двоочка. – Тепер справді настали для мене голодні часи.
– Не плач, Двоочко, попроси сестер, щоб віддали тобі тельбухи вбитої кози. Закопай їх біля порогу, і все владнається. Бувай здорова, дівчинко! – сказала й зникла, ніби й не було її ніколи.
Пішла Двоочка додому, каже сестрам:
– Сестрички мої любі, дайте мені хоч що-небудь від моєї кози. Не про ласі шматочки прошу, дозвольте мені взяти тельбухи.
Сестри посміялися і дозволили.
Все зробила Двоочка так, як навчила її та добра жінка, а вранці біля порогу виросло чарівне дерево, таке гарне: листочки на ньому срібні, а яблучка золоті. Ніхто, крім Двоочки, сном і духом не знав, що виросло воно з тельбухів кози.
Побачила мати диво-яблуню, послала Одноочку:
– Полізь, доню, на дерево, зірви нам тих яблучок.
Хотіла Одноочка зірвати яблучко, але жодне з них їй у руки не далося. Полізла на дерево Триочка – і в неї так само нічого не вийшло. Мати не стерпіла – сама на яблуню видерлася, та й з її рук чарівні плоди вислизнули.
Двоочка попросила їх:
– Пустіть мене на дерево – я спробую тих яблук нарвати.
Щойно підійшла Двоочка до дерева, а золоті яблука вже самі їй до рук просяться, гілочки нахиляються низенько… Забрала мати у неї яблука, і стало відтоді Двоочці жити ще гірше, бо тепер мати з сестрами заздрили їй чорною заздрістю і все чекали нагоди, щоб принизити дівчину.
Одного разу стояли вдова з дочками біля чарівного дерева, а дорогою їхав юний лицар.
– Гей, Двоочко, – гукнули її сестри, – ховайся хутчіш, а то нам соромно за тебе, яка ти обідранка. – І накрили порожньою діжкою і дівчину, і яблука, які вона щойно для них зірвала.
Побачив красень лицар чарівне дерево, спинився і каже двом сестрам:
– Це ж чия така золота яблуня? За одну гілку з неї я заплачу будь-яку ціну.
І збрехали Одноочка з Триочкою, що то їхня яблуня і вони зараз же зламають для нього гілку, та хоч як старалися, пообдиралися, дістати ані гілку, ані яблук не змогли – ті немов вислизали з їхніх рук. Лицар здивувався:
– Чому же це ви від власного дерева не можете й гілку відламати?
А Двоочко під діжкою все чула, як її сестри брехали, то й викотила просто до ніг лицаря з-під тієї діжі два золоті яблука. Мусили тоді Одноочка з Триочкою зізнаватися, що це витівки їхньої сестри, яка приховує від усіх два свої безсоромні ока.
– Двоочко, виходь! – наказав лицар.
А як Двоочка вийшла, зараз лицареві так сподобалася, що він сказав:
– Двоочко, а ти зірвеш мені гілку з цього дерева?
– Звичайно, – відповіла Двоочка, – адже це моя яблуня. – Залізла вона на дерево, зірвала гілку зі срібним листям і золотими яблуками й подала лицареві.
– Двоочко, чим я можу віддячити тобі за твій подарунок? – спитав її лицар.
– Ах, – зітхнула Двоочка, – не чекає тут мене нічого доброго, я була б рада, якби ви могли забрати мене звідси назовсім.
Підняв лицар Двоочку легенько, посадовив поперед себе в сідло і поїхали вони до замку. А там одягнув він її в розкішні шати, пригощав стравами заморськими, а далі й весілля зіграли. А чарівне дерево слідом за господинею перейшло.
Рапунцель
Давним-давно жили на світі чоловік і жінка. Вони мріяли про дітей, скільки себе пам'ятали, і ось нарешті Господь зглянувся на них і жінка понесла,
Їхні вікна виходили на чудовий сад, повний гарних квітів і різної зелені. Але до саду, обнесеного високою огорожею, ніхто не наважувався залізти, адже то був сад злої відьми.
Одного разу майбутня мама побачила, що у відьминому саду росте дуже гарний рапунцель. З того дня вона жадала тільки одного – якби скуштувати його. Помітивши, як вона змарніла, чоловік запитав:
– Про що ти сумуєш, люба моя?
– Я помру, – призналася вона, – якщо не скуштую хоч трохи рапунцеля з відьминого саду.
Чоловік був ладний на все ради своєї любої дружини, тому, коли впала ніч, переліз через огорожу, нарвав у відьминому саду цілий оберемок зеленого рапунцеля і приніс жінці.
Вона дуже зраділа і з вдячністю з'їла все до останнього листочка. І так їй цей рапунцель сподобався, що наступного дня вона знову послала чоловіка до відьминого саду.
Цього разу за огорожею на нього чигала… відьма.
– Яким правом ти заліз до мого саду, – виблискувала очима вона, – і крадеш мій рапунцель? Ти дорого заплатиш за свою зухвалість!
– Моя провина, – покаявся він, – але на такий вчинок мене штовхнули обставини: моя вагітна жінка, побачивши у вікно ваш рапунцель, так захотіла його скуштувати, що могла вмерти, якби я не дістав його.
Відьма змінила гнів на ласку:
– Я дам тобі стільки рапунцеля, скільки треба, і сама поклопочуся про дитину, яка народиться у твоєї жінки.
Чоловік так злякався, що не зміг нічого заперечити. І того дня, коли його жінка народила дівчинку, прийшла відьма, назвала дитину Рапунцель і зараз же забрала з собою.
Рапунцель росла не просто гарненькою дівчинкою, а найгарнішою в світі. їй було всього дванадцять, коли відьма запроторила її до лісової вежі, яка не мала ні входів, ані виходів, а лише одне-єдине малюсіньке віконце під самим дахом. Коли відьма хотіла піднятися у вежу, вона гукала в це вікно: «Рапунцель, опусти свої коси!»
А коси у Рапунцель були довгі, золотисті. По них відьма підіймалася на вежу, наче звичайною драбиною.
Одного разу доля привела до цього лісу принца. Він почув пісню, що лунала з вежі, і зупинився, зачарований співом. Звісно, то була Рапунцель, якій спів допомагав розвіяти тугу. Принц захотів піднятися вгору, але марно він шукав вхід у вежу. Засмучений повернувся додому, але почутий у лісі ніжний голос не давав йому спокою. Принца раз у раз поривало піти до лісу. Одного разу він побачив там відьму і сховався за деревом саме в ту мить, коли вона почала гукати: «Рапунцель, опусти свої коси!»
Рапунцель опустила коси, і чаклунка вилізла по них угору на очах у принца.
Наступного дня, ледве дочекавшись вечора, винахідливий принц загукав у віконце вежі:
– Рапунцель, опусти свої коси!
Важкою хвилею впало волосся Рапунцель донизу, і принц піднявся вгору.
Рапунцель, побачивши перед собою незнайомця, дуже злякалася, але юнак був такий чемний і так вихваляв її спів, що, коли він став на одне коліно, щоб запропонувати їй вийти за нього заміж, вона з радістю погодилася:
– Я піду за тобою хоч на край світу, але, щоб мені спуститися вниз, приходь до мене якомога частіше і щоразу принось із собою трохи шовку. Я сплету з нього драбинку, щоб можна було спуститись, і ми втечемо на твоєму коні.
Вони домовилися, що він навідуватиме її у вечірні години, щоб не здибатися з відьмою, яка приходила звичайно вдень. Відьма і гадки не мала, що вона не єдина гостя Рапунцель. Але якось красуня необачно спитала:
– Скажи мені, матусю, чому тебе піднімати вгору важче, ніж юного принца?
– Ах ти, негідниця! – закричала відьма. – Я не йму віри своїм вухам. Я думала, що ніхто не знає про твоє існування!
А потім схопила ножиці й безжально відрізала її чудові коси.
Завела відьма бідолашну Рапунцель якнайдалі в лісові хащі і там її залишила саму.
Принц, приїхавши надвечір, навіть не здогадувався, що він піднімається по відрізаному волоссю своєї коханої просто в лапи злої відьми.
– Попався! – зустріла принца стара карга. – Ти прийшов по свою кохану, але вона тут більше не живе. Ти ніколи, чуєш, ніколи вже її не побачиш.
Пригнічений горем принц кинувся з вежі вниз. Він вижив, але колюче терня, у яке він упав лицем, викололо йому обидва ока. Нічого не бачачи, блукав він лісом, сумуючи про втрачену кохану, поки одного разу зайшов у хащі, де жила тепер Рапунцель разом з двома їхніми дітками – хлопчиком і дівчинкою. Атож, вона народила близнят.
Коли принц почув знайомий голос, він кинувся на його звуки і впав… у обійми своєї Рапунцель. Вона укрила його обличчя поцілунками, плачучи від щастя, і дві прозорі сльозинки, скотившись принцові в очниці, повернули йому зір. Щасливі пішли вони в його королівство і вже ніколи в житті не знали ні лиха, ні горя.
Діва Малейн
Водного короля був син. І засватався принц до доньки всемогутнього короля. Діва Малейн (так звали дівчину) була надзвичайно гарна. Вона кохала цього принца, але батько-король бачив її дружиною іншого. Тож коли вона заперечила, що має право сама вибирати собі чоловіка і вже свій вибір зробила, розгніваний батько ув'язнив її до темної вежі, куди не просочувалося навіть денне світло, сказавши:
– Ти залишишся тут на сім років і потім, сподіваюся, не будеш такою впертою!
Давши принцесі та її вірній служниці харчів на сім років, їх замурували у вежі. Сидячи там у цілковитій темряві, вони швидко втратили лік дням і ночам. А принц ходив навколо вежі і кликав свою кохану, але кам'яні стіни не пропускали звуків. Серце юного принца стискала невимовна туга. Йшли роки, і полонянки якось зауважили, що запаси їжі й води закінчуються. Вони сподівалися, що сім років доходять кінця і що їх ось-ось випустять, але про них немов забули. Щоб не вмерти голодною смертю, діва Малейн сказала:
– Нам нічого не залишається, хіба що спробувати самим проломити стіну.
Змінюючи одна одну, діва Малейн і служниця наполегливо колупали стіну столовим ножем. Нарешті, вони один по одному витягли кілька цеглин і побачили в проломині спочатку небо, а потім руїни родового замку діви Малейн, а навколо – спалені дотла села, витоптані поля і зрозуміли: тут пройшла війна.
Коли дівчата вибралися через дірку, яку вони безсонними ночами проробили в стіні, їм нікуди було піти. Так почалися їхні голодні поневіряння. Часом їм доводилося харчуватися навіть кропивою. Через кілька місяців вони прийшли до великого міста і попрямували до палацу. Двох обірванок сторожа напевно прогнала б, але саме нагодився королівський кухар і взяв їх посудомийками на свою кухню.
А це було королівство того принца, який до неї сватався. Король знайшов синові нову наречену, лиху і негарну. Було вже призначено день весілля, але наречена сиділа у відведених їй покоях і не потикала звідти й носа, соромлячись своєї потворності, тож діві Малейн веліли приносити їй з кухні їжу. Коли настав день вінчання, наречена, побоюючись глузувань на свою адресу, сказала діві Малейн:
– Я підвернула ногу і не зможу піти до храму. Тобі випала велика честь! Надягнеш моє весільне вбрання і побудеш замість мене на вінчанні.
Діва Малейн почала відмовлятися, але наречена спочатку безуспішно намагалася її підкупити, а потім і зовсім пригрозила смертю. Довелося діві Малейн вбиратися у весільну сукню, надягати її фамільні коштовності і під захоплений шепіт придворних входити до тронної зали. Жених так і ахнув:
Таж вона як дві краплі води схожа на діву Малейн! Але ж моя Малейн мучиться у вежі, якщо взагалі ще жива.
Принц узяв наречену під руку і повів до храму. Коли вони йшли, на шляху їм трапився кущ кропиви. Дівчина промовила до нього:
Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду.
– Що ти сказала? – перепитав король.
– Нічого, – похитала головою вона, – спала мені на згадку діва Малейн.
Принц лише руками розвів. От вони пішли далі, а наречена шепоче:
– Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають.
– Що-що? – дивується принц.
– Нічого, – відповідає вона, – мені все діва Малейн спокою не дає.
– Невже ти знайома з дівою Малейн?
– Особисто не знайома, – почала переконувати його вона, – але багато чула про неї.
Ось вони стали біля самих воріт храму, а наречена знов за своє: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».
– Що ти сказала? – запитав жених.
– Та я, – неохоче почала вона, – не можу ніяк викинути з голови діву Малейн.
Дістав він розкішне кольє, застебнув на її ніжній шиї і повів до вівтаря.
Після вінчання молода, повертаючись назад, не промовила ні слова. А дійшовши до замку, стрімголов кинулася в кімнату нареченої, скинула весільне вбрання та фамільні коштовності, перевдяглася в свою бідну одіж, але кольє – подарунок нареченого – з шиї не зняла.
Увечері залишився жених наодинці з потворною нареченою, яка передбачливо сховала обличчя за фатою. Питає її принц:
– Про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?
– Чи ти при своєму розумі? – здивувалася вона. – Робити мені нічого – з якоюсь кропивою розмовляти!
– А якщо не розмовляла, виходить, ти несправжня наречена, – мовив принц.
– Я для пам'яті служницю тримаю. Сходжу до неї – вона за мене і згадає! – викрутилась наречена, а сама чимдуж – до діви Малейн.
– Ану признавайся, про що ти говорила дорогою до церкви з кущем кропиви?
– Про справжні дурниці, авжеж. Я сказала: «Коли б не ти, кропиво, я вмерла б з голоду».