Повернулася наречена в спальню до принца і каже:
– Тепер пригадую, про що я говорила з кущем кропиви. – І вона слово в слово повторила слова Малейн.
– А що ти сказала потім?
– Потім? – розгубилася вона. – Потім я мовчала!
– Ти двічі повторила те саме, а якщо мовчала, виходить, ти несправжня наречена.
Кулею вилетіла наречена зі спальні і знов напосілася на діву Малейн:
– Признавайся, що ти там ще дорогою до церкви говорила?
– Та нічого. Тільки тихенько шепотіла: «Хоч я і наречена, але не та, за кого мене мають».
– Ці слова коштуватимуть тобі життя! – гримнула на неї наречена і заквапилася до королівської опочивальні, щоб повторити женихові почуте від Малейн.
– А куди ж поділося кольє, яке я надів на тебе біля воріт храму? – не заспокоювався принц.
– Яке кольє? – не зрозуміла вона. – Не отримувала я від тебе ніякого кольє.
– А якщо не отримувала, виходить, ти несправжня наречена!
Він зірвав з неї фату і, побачивши її потворне обличчя, злякано відсахнувся.
– Хто ти і що ти тут робиш? – закричав він.
– Я твоя справжня наречена, але я боялася людських глузувань і наказала посудомийці надягнути весільне вбрання і піти до церкви замість мене.
– Я мушу побачити цю посудомийку, – наполіг принц.
Але замість того щоб привести діву Малейн, лиха наречена веліла слугам негайно схопити і стратити нещасну посудомийку. На відчайдушний крик бідолашної діви Малейн вибіг принц і наказав негайно відпустити полонянку. А коли запалили світло, він помітив на її шиї кольє – свій подарунок.
– Ти моя справжня наречена, – мовив він, – ти стояла зі мною біля вівтаря. Ходи за мною.
Коли вони залишилися наодинці, принц сказав:
– Дорогою до храму ти раз у раз згадувала діву Малейн, мою першу наречену. Якби я був певний, що вона жива, я б присягнувся, що зараз говорю з нею самою.
Дівчина відповіла:
– Так, я діва Малейн. Через кохання до тебе я сім років була ув'язненою у вежі, вмирала з голоду і спраги і нічого не знала, крім горя. Але сьогодні в мене велика радість. Я твоя законна дружина.
їхні вуста злилися в поцілунку, і вони жили у щасті і злагоді до самої смерті.
Джозеф Джейкобс
Зачарована принцеса
У замку Бамборо жив король. У нього була красуня дружина і двоє дітей: син, котрого звали лицар Вінд, і дочка Маргарита. Лицар Вінд подався в чужі краї на пошуки щастя, а незабаром, як він поїхав, померла королева. Король довго оплакував її, але якось під час полювання він зустрів дівчину надзвичайної краси і вирішив одружитися з нею. Він послав додому гінця із звісткою, що скоро привезе в замок Бамборо нову королеву.
Принцеса Маргарита була незадоволена, дізнавшись, що мачуха займе місце її матері, але не стала перечити батьковій волі і у призначений день підійшла до воріт замку з ключами, щоб передати їх мачусі.
Незабаром до воріт під'їхала процесія, і нова королева зупинилася біля принцеси. Маргарита низько вклонилася мачусі і стояла, опустивши очі, хоч її щоки пашіли.
– Вітаю тебе, любий батьку, у твоєму спадковому замку, – сказала вона, – вітаю тебе, моя нова мати, все, що тут є, – твоє. – І вона подала їй ключі.
Один з лицарів, що супроводжували нову королеву, із захопленням вигукнув:
– Бачить Бог, чарівнішої за цю північну принцесу немає нікого на світі.
Королева спалахнула, її очі заблискали, і вона гнівно зауважила:
– Благородний лицарю, ви могли б принаймні зробити виняток для мене. – А сама подумала: «Скоро я покладу край її красі».
Тієї ж ночі королева, котра, як виявилося, була чарівницею, прокралася у віддалений підвал і стала там чаклувати. Тричі вона вимовила свої заклинання і нарешті зачарувала принцесу Маргариту. Ось що шепотіла зла королева:
– Ти обернешся на страшного змія і залишишся чудовиськом, аж поки лицар Вінд, син короля, прийде у скелі Спіндль і тричі тебе поцілує.
Так леді Маргарита лягла спати вродливою дівчиною, а прокинулася страшним змієм. Вранці до кімнати принцеси увійшли служниці і побачили, що на її ліжку, згорнувшись, лежить чудовисько. Воно розгорнулося й поповзло до них назустріч. Дівчата з вереском утекли, а змій виповз через вікно, попрямував до скелі Спіндль і ліг там, висунувши страшне жало.
Незабаром усі поблизу дізналися про те, що в скелях Спіндль оселився величезний змій. Зголоднівши, чудовисько виповзало зі своєї нори в печері, кидалося на всяку живу істоту і пожирало її. Всі були нажахані. Кінець кінцем селяни пішли до старого відлюдника і запитали його, що їм робити.
Він поглянув у свою книгу і сказав:
– Страшний змій – це принцеса Маргарита, вона з голоду робить такі жахливі речі. Носіть їй щодня молоко і хліб. Молоко залишайте в діжках, а хліб кладіть на круглому камені. Змій перестане вас турбувати. Якщо ж ви хочете, щоб до Маргарити повернувся її колишній образ і з неї спали чари, пошліть чимшвидше по її брата, лицаря Вінда.
Селяни зробили все так, як їм велів відлюдник. Змій пив молоко, їв хліб і не турбував більше їх.
Коли лицар Вінд почув, що принцесу зачарували, він присягнувся звільнити сестру. Ту саму клятву повторили тридцять три солдати з його загону. Вони взялися до діла: збудували довгий корабель, кіль якого зробили з тису, і рушили до замку Бамборо.
Але коли корабель підходив до гавані, чарівна сила підказала мачусі, що їй загрожує небезпека. Вона побігла в підземелля, скликала підвладних їй духів і наказала їм:
– Через море пливе лицар Вінд. Він не повинен висісти на берег. Здійміть бурю, зробіть усе, що хочете, тільки не дайте йому ступити на землю.
Духи помчали назустріч кораблю. Але коли вони підлетіли до нього, то відчули, що нічого не можуть зробити, оскільки його кіль був з дерева тису, на яке чари не діють. Сумно повернулися вони до королеви-чарівниці і сказали їй про це. Довго вона не знала, що вдіяти, нарешті веліла своїм воїнам напасти на лицаря Вінда, коли він висяде в гавані. Крім того, за допомогою чарів вона наказала змієві не пускати Вінда на берег.
Коли корабель підійшов майже до берега, змій кинувся у воду, оточив корабель лицаря Вінда своїми кільцями і одніс його далеко від берега. Тричі лицар Вінд наказував своїм воїнам щосили гребти до гавані, але кожного разу змій заважав йому пристати до берега. Врешті-решт лицар наказав повернути судно в інший бік.
Королева-чарівниця подумала, що він вирішив відмовитися від спроби висісти на берег. Але Вінд просто проплив подалі, пристав до іншого місця і щасливо зійшов там на берег. Добувши меч, натягнувши лук, він кинувся разом зі своїми воїнами на страшного змія.
У ту мить, коли нога лицаря Вінда ступила на берег, королева втратила свою чаклунську силу. Вона сховалась до себе у вежу. Тепер жоден дух, жоден воїн не міг допомогти їй, вона знала, що настала її остання година.
Тим часом лицар Вінд кинувся на змія, і чудовисько не заподіяло йому ніякої шкоди, навпаки, в ту хвилину, коли юнак заніс меч, щоб убити його, із страшних щелеп змія пролунав ніжний голос принцеси Маргарити.
– Кинь меча, – мовила вона, – опусти лук, поцілуй мене тричі, я не заподію тобі нічого лихого.
Лицар Вінд опустив руку і не знав, що робити. Він думав, що це нові чари лихої мачухи. А змій знову сказав:
– О, кинь свій меч, опусти свій лук і тричі поцілуй мене, бо, якщо ти не знімеш з мене чари до заходу сонця, я ніколи не приберу колишнього вигляду.
Лицар Вінд підійшов до змія і поцілував його. Не сталося ніякої зміни. Лицар Вінд поцілував його вдруге, знову нічого не трапилось. Коли ж він утретє поцілував огидну істоту, змій з ревом і свистом відступив од нього, і з його шкіри вискочила принцеса Маргарита. Брат накинув на неї свого плаща і пішов разом з нею до замку.
Увійшовши до свого старого будинку, він піднявся сходами у вежу до мачухи і, побачивши її, доторкнувся до її плеча гілкою тисового дерева.
Щойно гілка торкнулася королеви-чарівниці, вона затремтіла і з кожною хвилиною ставала все меншою і меншою. Нарешті на очах принца вона перетворилася на велику потворну жабу з блискучими очима. Із страшним шипінням жаба втекла палацовими сходами і зникла.
Ще й досі поблизу замку Бамборо повзає величезна чорна жаба. Це зачарована зла королева.
Риба і Перстень
Удавні-давні часи в одному з північних графств Англії жив багатий і вельможний барон, який до того ж був могутнім чарівником і знав усе, що має відбутися. Одного разу, коли його маленькому синові минуло чотири роки, він заглянув у чарівну книгу, щоб подивитися, що буде з хлопчиком. Із розпачем барон побачив у ній, що його син з часом одружиться з простою дівчиною, яка тільки що народилася в сім'ї дуже бідної людини, в маленькому будинку, що тулився в тіні Йоркського собору.
Барон негайно ж велів привести собі коня, скочив у сідло і помчав до міста. Розшукавши будинок, про який мовилося в чарівній книзі, і проїхавши повз його ґанок, він побачив бідняка, що сумно сидів біля порога. Барон скочив з коня, підійшов до нього і запитав:
– Що з тобою, добрий чоловіче?
– Бачте, ваша милість, – відповів бідняк, – у мене вже було п'ятеро дітей, коли з'явилася на світ шоста дівчинка. Звідки я настачу стільки хліба, аби їх усіх прогодувати?
– He журися, – сказав барон, – я тобі допоможу. Я візьму новонароджену дівчинку до себе, і тобі не доведеться піклуватися про неї.
– Від щирого серця дякую вам, сер, – сказав бідняк.
Він увійшов до будиночка, виніс звідти новонароджену і подав її баронові. Той скочив на коня й поїхав з маленькою дівчинкою на руках. Під'їхавши до берега річки, він кинув маля у воду, а сам поскакав до свого замку.
Але маля не потонуло. Якийсь час пелюшки і ковдрочка підтримували його на поверхні води, і воно пливло, аж поки потік викинув його на мілину напроти рибальської хатини. Тут його знайшов рибалка, йому стало шкода маленької дитини, і він узяв її до себе в дім. Дівчинку охрестили і назвали Неллі. Вона прожила у рибалки до п'ятнадцяти років і стала справжньою красунею.
Одного разу барон і його товариші полювали на берегах річки Узи і зупинилися біля рибальської хатини, щоб угамувати спрагу. До них вийшла п'ятнадцятирічна дівчина і принесла їм води. Всіх вразила незвичайна краса Неллі, і один з товаришів барона мовив йому:
– Ви вмієте вгадувати долю, бароне, скажіть, за кого вона вийде заміж?
– О, це легко вгадати, – відповів барон, – вона повінчається з яким-небудь бідняком. Але, якщо хочете, я погадаю їй. Підійди до мене, люба, і скажи, якого дня ти народилася?
– Не знаю, сер, – відповіла дівчина, – мене підібрали тут, на березі. Кажуть, мене принесло течією річки ось до цієї мілини п'ятнадцять років тому.
Барон чудово зрозумів, хто ця дівчина, і коли мисливці поїхали далі, він спочатку поскакав разом з ними, а потім повернувся до хатини рибалки і сказав Неллі:
– Послухай, дівчино, я хочу тебе ощасливити. Візьми цього листа і віднеси його до мого брата в Скарборо, там ти і залишишся на все життя.
Дівчина взяла лист і сказала, що охоче виконає наказ барона. Але ось що він писав:
«Дорогий брате, схопи подательку цього листа і негайно ж вели скарати її на смерть.
Твій брат Гемфрі».Дівчина не гаючись рушила в путь, але дорогою їй довелося заночувати в маленькому готелі. Цієї ж ночі на готель напала ватага розбійників. Схопивши дівчину, вони скрутили їй мотузкою руки, зав'язали очі та вивернули її кишені, але знайшли там тільки лист. Розбійники його розкрили, прочитали і вирішили, що немилосердно вбивати таку гарну й покірливу дівчину. Ватажок узяв перо, шматок паперу і написав:
«Дорогий брате, негайно повінчай подательку цього листа з моїм сином.
Щиро твій, Гемфрі».Він оддав листа Неллі і наказав їй іти далі.
Вона прийшла у Скарборо до благородного лицаря, у якого в той час гостював його племінник – баронів син. Прочитавши листа, лицар наказав негайно приготувати все необхідне до весілля і того ж дня повінчав Неллі з молодим бароном.
Незабаром після цього сам барон приїхав у замок свого брата і з подивом побачив, що здійснилося саме те, чого він так боявся. Але молоді люди були вже повінчані. Проте барон вирішив позбутися Неллі. Він запросив дівчину на прогулянку і повів її на прибережні кручі. Там барон схопив її за руки і хотів скинути в морські глибини. Але Неллі почала зворушливо благати його пожаліти її.
– Я не зробила нічого поганого, – сказала вона, – і якщо тільки ви мене не вб'єте, я зроблю все, що ви накажете. Якщо ви хочете, ні ви, ані ваш син ніколи більше не побачите мене.
Барон зняв з пальця золотий перстень і, кинувши його в море, сказав:
– Не з'являйся мені на очі доти, поки не побачиш цього персня.
Бідолашна Неллі пішла. Вона довго йшла, нарешті побачила великий гарний поміщицький будинок і попросила дати їй яку-небудь роботу. їй запропонували місце кухарки. Вона погодилася.
І ось одного разу вона побачила, що в будинок поміщика входить барон зі своїм братом і сином. Неллі не знала, що їй робити, але незабаром заспокоїлася, подумавши, що ніхто з них не побачить її.
Бідолаха зітхнула і заходилась чистити велику рибину, яку треба було приготувати на обід. Коли Неллі розчиняла її, вона помітила в ній щось блискуче, вийняла золоту дрібничку і впізнала баронів перстень, який той кинув з високої кручі в Скарборо. Неллі дуже зраділа і, звичайно, постаралася якнайкраще зварити рибу.
Гості поміщика з'їли рибу. Вона їм дуже сподобалась, і вони запитали господаря будинку, хто варив рибу. Поміщик сказав: «Не знаю», – і покликав у їдальню своїх слуг.
– Пришліть сюди кухарку, що варила цю чудову рибу, – наказав він їм.
Слуги побігли до кухні і сказали Неллі, що її кличуть у їдальню. Вона обсмикнула плаття, наділа баронів золотий перстень на палець і увійшла до святково прибраної кімнати.
Гості побачили молоду вродливу кухарку і здивувалися ще більше. А барон… той просто розлютився! Він накинувся на неї з кулаками, але Неллі ступила крок йому назустріч і показала руку, на якій блищав перстень. Потім вона зняла перстень з пальця і поклала його на стіл.
Тоді барон нарешті зрозумів, що він не має сили боротися з долею, подав їй руку, підвів до столу і оголосив усьому товариству, що ця дівчина – дружина його сина.
Ф. Енсті
Мідний Глек
Останні по-літньому теплі промені жовтневого сонця сумно заглядали у віконце скромної конторки архітекторів Горація Вентімора та Бітвора на Великій Монастирській вулиці, що у Вестмінстері. І якщо першому з них не надто щастило на клієнтів, то другому їх не бракувало. Горацій, нудьгуючи, дивився у вікно, щохвилини зиркаючи на план будинку, який замовили його компаньйонові. Та думки Вентімора були далекі від архітектури. Він згадував літні канікули, які разом із Сільвією Фютвой провів у Сен-Люку, маленькому приморському містечку в Нормандії. Вони удвох каталися на велосипедах, підставляючи обличчя скупому північному сонцю. Але після повернення до Лондона йому виразно натякнули на швидкоплинність цього їхнього знайомства на відпочинку, мовляв, ніхто не збирається його продовжувати. Це глибоко вразило Горація, і він, ображений, припинив відвідувати дім професора Фютвоя. Та хоча візити до будинку професора й припинилися, проте піднесені почуття до його доньки все ж залишалися. Саме за нею й зітхав Горацій, сидячи самотою в невеликій конторці.
Раптом до конторки, наробивши ґвалту, вломився Бітвор з розкуйовдженими бакенбардами.
– Добридень, мій друже, ви все ще сумуєте? – проспівав він мимохідь.