– Так, колего, не всім же так таланить у цьому житті, як вам, – без заздрості, але з досадою зауважив Горацій.
– Не журіться, друже, просто англійцям байдуже до ваших витончених фантазій, вони прагнуть простоти і комфорту, втім, з часом ви це зрозумієте, – менторським тоном прорік Бітвор, – у мене ж поки що є замовлення в Ларчмірі, я мушу там пробути кілька днів, то ж, гадаю, ви тут не нудьгуватимете, а заразом поглянете на план флігеля, який мені замовили з Тускулум-Лоджі, адже вам однаково нічого робити.
– Авжеж, ваша правда, робити мені й справді нічого, – зітхнув Горацій.
– От і чудово, скоро зустрінемось.
Вентімор залишився сам і знову, згадуючи прекрасну Сільвію Фютвой, полинув на крилах мрій. Аж ось серед тиші конторки почувся нетерплячий стукіт у двері. Горацій навіть був вирішив, що це йому вчувається, але стукіт повторився так само настійливо. Горацій поспішно прочинив двері і, на свій подив, ніс-у-ніс зіткнувся з невдоволеною фізіономією поважного професора Антона Фютвоя, батька прекрасної Сільвії.
– Добре, що ви на місці, – сопучи, як ковальський міх, проказав задиханий професор, – маю до вас справу.
Несподівана поява батька коханої спантеличила Горація, адже той і думати не смів, що йому ще колись випаде нагода зблизитися з домом Фютвоїв.
– Професоре, щиро радий, але, даруйте, яким побитом? – розгублено пробурмотів Горацій.
– Візником, яким іще?
Буркотун-професор був у своєму репертуарі, він, як і всі жертви науки, був вельми роззявкуватий і не бачив далі від свого носа, тож щиро вважав, ніби Горацій, охоплений бажанням вивчення історії та археології, вчащає до його дому з любові до науки. Та насправді Горацій змушений був миритися з тими нудними лекціями, адже лише в такий спосіб він міг споглядати свою кохану Сільвію.
– Маю до вас доручення, пане Горацію. Оскільки ви вже достатньо обізнані з історією Єгипту та Азії, я хотів би вас попросити сходити замість мене на аукціон, який відбудеться в Ковент-Ґардені, де один шановний колекціонер розпродаватиме свої експонати. У нього є декілька досить цікавих екземплярів. Ось вам каталог, там я позначив усе, що мене цікавить, і написав, яку суму готовий віддати за них. Маючи надію, що ви людина промітна і не марнотратна, я покладаюся на вашу ощадливість щодо моїх грошей, і наголошую: в жодному разі не перевищуйте тієї вартості, що я зазначив.
– Але ж, професоре, знання мої не аж такі великі, щоб я міг на них покластися, вибираючи старожитності, – узяв сумнів Горація, якому не хотілося втрачати професорову прихильність через свою нерозважливість.
– Облиште! Вам нічого не доведеться робити, тільки прийти і купити, як у крамниці, те, що я позначив у каталозі. Ну, пора і честь знати, мене ще чекають в іншому місці, тож з вами я прощаюся, і не забудьте: увечері я вас чекаю у себе вдома – доповісте, як минув аукціон. – І професор так стрімко ретирувався, що Горацій більше нічого не встиг йому заперечити.
«Це ж треба отак ускочити по самі вуха, – подумав Горацій, – з другого боку, матиму чудову нагоду знову побачитися із Сільвією, все-таки нема лиха без добра». Розміркувавши так, він подався до себе додому, де й почав чекати ранку, готуючись якнайкраще показати себе на аукціоні, щоб догодити батькові милої Сільвії.
Ще й досі ласкаве, осіннє сонце сяяло у вікні карети, якою Горацій добирався до аукціону. Він сподівався приїхати першим, та виявилося, що в залі зібралося вже багатенько публіки. Горацій сів на своє місце, чекаючи, коли розпочнуться торги. Виявилося, що професор зазначив у каталозі надто занижені ціни, тому Горацій нічого не зміг купити. Щоб не повертатися голіруч, він придбав на торгах за гінею (а це було доволі дорого) старовинний мідний глек, запечатаний клеймом, з якимись клиновидними написами на ньому. Цінність глека Горацій розумів і сам, тому вирішив не везти його професору, а відіслати до себе додому. Тож у дім Фютвоїв довелося йти з порожніми руками.
Коли Горацій приїхав до професора, його ще не було вдома. Зустріла гостя пані Фютвой, яка запропонувала Горацію зачекати господаря у передпокої. Там він і побачив свою кохану. Спочатку Горацій, від хвилювання видзвонюючи зубами, не міг дати собі раду, зненацька забувши всі потрібні слова.
– Добридень, Сільвіє, маю надію, вас не надто обтяжить моя присутність, поки я чекатиму професора, – насилу зміг вимовити зніяковілий Горацій.
– Що ви, містере Вентімор, я щиро рада вас бачити. Чому ж ви більше не буваєте в нас? – поцікавилася Сільвія.
– Але ж… ваша матінка дала мені чітко зрозуміти, що вона не схвалює наших взаємин, що нам не варто далі… – вигукнув Горацій.
– Ой, годі вже, облиште! Це в вас говорить ваша зарозумілість. Матінці здалося, що ви зазнайомилися з нами на відпочинку лише тому, що там більше не було нікого з англійців, крім нас, але тут, у дорогому вашому серцю Лондоні, вам буде байдуже до нас, – збентежено промовила Сільвія.
– Як ви могли подумати таке, адже після нашої розлуки у мене тільки й думок, що про вас! – Горацій, давши волю почуттям, не зауважив, як бовкнув зайве, і тепер уже йому не було іншої ради, як говорити далі. – Я вас кохаю, і кохаю вже давно, як ви могли подумати, що я зарозумілий і байдужий до вас?
– Але ви так поводилися… Я, сказати правду, теж до вас небайдужа, та чому ж ви мовчали? – здивовано звела брови Сільвія.
– Та хіба маю я право ускладнювати ваше життя таким зізнанням, адже моє матеріальне благополуччя поки що таке, що я не можу пропонувати вам вийти за мене заміж. Ваші батьки будуть проти. То чи ж міг я у зв'язку з цим освідчуватися і зобов'язувати вас до будь-чого? – простогнав Горацій.
– Але ж чому в такому разі ви зараз не змовчали?
– Всьому виною довга розлука з вами, адже коли я бачу вас, одразу втрачаю здатність тримати язик за зубами. Але я знайду спосіб розбагатіти, щоб ваша родина таки дала згоду на наш шлюб! – урочисто мовив Горацій, і в цю мить до кімнати увійшла пані Фютвой.
– На який іще шлюб? – спитала вона, грізно звівши брови до перенісся.
– Матінко, – побачивши, що Горацій не знає, на яку ступити, подала йому допомогу Сільвія, – ми з Горацієм давно кохаємо одне одного…
– Так, і я б хотів просити руки вашої доньки, – втрутився Горацій, вирішивши, що треба кувати залізо, поки не згасло.
– Та ви, бачу, занадто високої думки про себе. Чиїм коштом думаєте її годувати, – вдарила об поли руками місіс Фютвой, – бо ж ваша практика не дає вам прибутку, чи не так?
– Про це не хвилюйтеся, я чудово розумію, що просити руки у такої поважаної родини, як ваша, я поки не маю права, але я докладу всіх зусиль, щоб досягти такого матеріального благополуччя, яке дозволить мені взяти вашу доньку за дружину, – запевнив Горацій.
– А тим часом менше з тим, містере Вентімор, – перебила його пані Фютвой.
Під той час до будинку підкотив екіпаж з професором, і всі присутні (Горацій, Сільвія й пані Фютвой), не змовляючись, вирішили не продовжувати почату розмову в присутності голови родини, але Горацій зрозумів, що з пані Фютвой особливих проблем не буде, головне – це переконати старого віддати доньку, та поки аргументів для переконання у Горація бракувало, а якщо згадати його провал на недавнім аукціоні, то й поготів розмова про одруження була б дуже вже передчасною.
– Здрастуйте, милий Горацій, – просопів Антон Фютвой, – то як, удалося вам добути для мене що-небудь цінне?
Зараз же Горацій розповів, як пройшли торги, що обрані професором експонати було продано втричі дорожче, ніж Фютвой зазначив у каталозі.
– Ви що, Горацію, не розумієте? Та ж ціни, які я навів у каталозі, були тільки приблизними, я жодною мірою не сподівався, що ви зможете купити за них ці старовинні реліквії, але ж я поклався на вашу розсудливість і думав, ви зрозумієте, що за будь-який із позначених експонатів можна було дати втричі більше того, що я написав, я понадіявся на вашу компетентність, – хрипів професор, а те, що напередодні аукціону він говорив Горацію зовсім протилежне, довести йому було вже не можливо.
– Ваша правда, професоре, це моя помилка, – здався Горацій, – але я купив там за свої гроші один мідний глек, який, можливо, вас зацікавить.
– Ах так, глек, у якому зберігали вино або олію! На якого біса мені ваш глек, він зовсім не вартий тієї гінеї, яку ви за нього віддали! – і далі обурювався професор, розпалюючись дедалі більше.
– Ні-ні, професоре, ось послухайте: він запечатаний такою дивною печаткою, на якій нанесені клинописом якісь написи, може, вам було б цікаво поглянути на нього, – з останніх сил Горацій намагався реабілітуватися в очах професора. І це таки подіяло на старого.
– Кажете, написи? Цікаво було б подивитися на ваш горщик, у ньому можуть виявитися цінні сувої, – змінив гнів на милість учений муж, – спробуйте відкрити печатку і зазирнути досередини, а потім можна буде домовитися і про візит до вас, щоб поглянути на ваш горщик, – поблажливо додав професор.
– Що ж, тоді більше не завдаватиму вам клопоту, – пробелькотів Горацій і прожогом кинувся геть.
Дорогою додому Горацій щиро благав Божої ласки, щоб глек таки виявився не порожнім, бо інакше професор переконається в цілковитій непридатності Горація й ніколи не дозволить йому побратися зі своєю донькою.
Прийшовши додому, Горацій одразу ж заходився коло глека. Відкоркувати його виявилося зовсім не просто. Печатка міцно трималася на тому ж місці, що й раніше, хоч як Горацій не силкувався її витягти. Тоді він вирішив скористатися зубилом і молотком. Це подіяло – печатка піддалася й відпала. Услід за нею з глека стрімким фонтаном бризнула різнобарвна пара, вмить заповнивши всю кімнату, а з пари вигулькнула якась дуже збільшена фігура старого, котрий розпрямив плечі й голосно зітхнув. Пара поступово розвіялась, а старий набув нормальних розмірів і втупився в Горація. Той же вирішив, що все побачене – не більше ніж галюцинація, наслідок перевтоми сьогоднішнього дня, а цей стариган, що нагадує гостя зі сходу, – черговий квартирант місіс Ра-пкін, у якої Горацій винаймав помешкання.
– О ти, смертний, ти навіть не уявляєш, як мені прислужився, подарувавши волю. Я просидів запроторений у цю пляшку дуже довго, з вини Сулеймана, якого обдурили мої вороги. А зараз проси чого бажаєш.
– Вибачте, але я не розумію, про що ви говорите. Який Сулейман, якими ворогами? І взагалі, я нічого не хочу, окрім спокою, – сказав Горацій, відчуваючи, як йому раптом стало добре і захотілося спати, – ну ще якби клієнта мені, щоб я йому будинок побудував… – додав, уже засинаючи, Горацій.
На ранок Горацію все побачене здалося не більше ніж сном. Він прокинувся у себе в ліжку, а не на підлозі, де вчора заснув сидячи, в кімнаті всі речі були на своїх місцях і ніщо не нагадувало про вчорашнього старого. До кімнати увійшла пані Рапкін, яка потвердила, що жодному арабові вона помешкання не здавала. Горацій, цілком певний у тому, що старий – то лише витвір його фантазії, подався на роботу.
У конторі на нього вже чекав великий промисловець Самуель Вакербас, відомий у Лондоні багач.
– Добридень, пане Вентімор, я до вас із самого ранку в дуже важливій справі.
– До мене? – здивувався Горацій. – Може, ви переплутали і вам потрібен пан Бітвор?
– Ні-ні, саме до вас. Адже ви найвідоміший архітектор у Лондоні, як то кажуть, чистої проби майстер? – запопадливо вів своєї мільйонер.
– Та ні, що ви, я лише простий і нікому не відомий архітектор.
– Облиште зайву скромність, хоча вона вам і стане в пригоді у майбутньому, але зараз не варто скромничати. Я до вас ось у якій справі: отже ж вирішив я побудувати собі дачний будиночок тисяч десь на шістдесят, то чи не бажаєте взятися до будівництва? – поцікавився Вакербас.
Від такої несподіваної пропозиції Горацій сторопів.
– Звичайно, пане Вакербас, я готовий докласти своїх рук і вміння, щоб вам догодити! – відрапортував Горацій, ще й досі не вірячи, що саме йому випала така щаслива карта.
– От і чудово, а зараз дозвольте… не буду вам заважати складати проекти, у мене ще купа справ, – сказав Вакербас і хутко вийшов із конторського приміщення.
Горацій усе ніяк не міг вийти з дива і вирішив, що все ж таки варто сходити додому й пообідати, на сьогодні з нього досить, можна зачинити конторку.
Удома на Горація чекав ще один сюрприз: уздовж усієї вулиці видно було довжелезний караван навантажених мішками верблюдів, а погоничами при них були чорношкірі раби. І весь цей караван рухався до під'їзду, в якому жив Горацій. Караван жваво розвантажувався, і мішки перекочовували до під'їзду. Коли Горацій прийшов додому, він зрозумів, що насправді мішки перекочували до його квартири, що викликало невдоволення пані Рапкін.
– Мій пане, ці дарунки для вас, – тільки й мовив старший погонич і, закінчивши розвантаження, поспішно пішов геть.
Миттю верблюди зникли з вулиці, ніби їх тут ніколи й не було.
Зазирнувши у мішки, Горацій увесь похолов: вони були по саму зав'язку повні самоцвітів і золота. Причому найменший з каменів був завбільшки з кулак і коштував величезних грошей. Що це за дари і що з ними робити, Горацій хоч ґвалт кричи не розумів. Але тут сталося повторення вчорашнього вечора: з нізвідки, неначе з повітря, виткнувся вчорашній старий.
– Вітаю тебе, о мій визволителю, чи задоволений ти моїми дарунками?
– А ви хто? – насилу пробелькотів Горацій.
– Як, ти не пам'ятаєш мене? Ти ж сам учора звільнив мене з пляшки. Я Факраш ель Амаш, наймогутніший джин Азії, мене зрадою і підступністю запроторили до цієї в'язниці. – Джин зневажливо копнув мідного глека, що валявся на підлозі: того самого, що його Горацій ще вчора придбав на аукціоні, – але ти, світло моїх очей і біль мого серця, звільнив мене, то ж проси чого хочеш. Я кинув до твоїх ніг скарби нечувані, та це лише дещиця того, що я можу для тебе зробити, моя влада безмежна! – Останню фразу джин пророкотав так, немов пролунав гуркіт грому, нагнавши страху на Горація, який і так був ледь живий.
– Але мені не треба стільки скарбів, що я з ними робитиму? – ще більше злякався Горацій.
– О, часе, ти знецінюєш людей, хто таке чув, щоб від багатства відмовлялися, ти взірець скромності й поміркованості, мій юний друже. Невже ти відмовляєшся від усього цього багатства, про яке не смів навіть мріяти жоден зі смертних? – дивувався Факраш.
– Будь ласка, не ображайся на мене, шановний джине, але мені не потрібні ці багатства, я був би тобі щиро вдячний, коли б ти забрав їх назад. Адже твоєї могутності досить для цього? – вирішив схитрувати Горацій. До нього почало повертатися самовладання і хитрість, якою природа обдарувала чоловіка.
– Ти не уявляєш, мій смертний друже, яку я маю владу! – самовдоволено вигукнув джин, і всі багатства, що тільки-но величезними купами громадилися у нього під ногами, зникли. – Але скажи мені, я хоча б догодив тобі іншим моїм дарунком?
– Яким це іншим дарунком? – Горацій не розумів, що саме недоговорює джин.
– Як це яким? Адже до тебе приходив сьогодні пан із замовленням будинку? Це я його навів на думку і змусив попрямувати до тебе, – пишаючись своєю витівкою, випнув груди джин.
Тільки тепер Горацій зрозумів, кому він мусить бути вдячний за багатого замовника, який дарував би йому можливість повінчатися з Сільвією.
– То це ваша робота? – розчаровано зітхнув Горацій.
– А чия ж іще? – єхидно підморгнув джин. – Коли я вилітав від тебе, я почув, як цей пан сказав уголос, що хоче, мовляв, побудувати будинок. І я навіяв йому думку про те, що він має з цим проханням піти до тебе.
– О, Боже мій, а я вже був подумав, що цей пан сам вирішив запропонувати мені роботу, – простогнав Горацій.
– Та не бійся ти, повелителю моїх безмежних сил, я допоможу тобі збудувати палац для цього пана. Та й тобі самому варто було б перебратися у більш відповідні твоєму рангу палати, аж прикро дивитися на це жебрацьке житло, – оцінюючим поглядом обвівши кімнату, мовив джин.