100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий 45 стр.

Його ніколи не пригнічували, не залякували. Йому не доводилося бути в такому становищі, коли можливий обман. Йому було чуже це почуття, була чужа і назва цього почуття.

Нарешті, щоб полонити серце молодої красуні, він схопив свою скрипку. Він наперед уже святкував перемогу: його гра не раз кидала в захват найдобірнішу публіку. Він заграв. Ллються чарівні звуки! М'які, немов теплі повітряні хвилі, вони пестять, голублять, заспокоюють. Він закінчив грати. Дівчина мовчала. Він був уражений. Він чекав захоплення, радості. А тут… тихо як у домовині. Він був здивований.

– Хіба тобі не подобається?

– А тобі подобається?

– Ні перед ким ще не грав я з таким захопленням, як перед тобою, – палко мовив хлопець.

– І слухачі завжди захоплювалися? – глузливо запитала дівчина.

– Так!

– А знаєш чому!

– Чому?

– Тому що ти і твої слухачі ситі, задоволені.

– Які ж тобі звуки потрібні?

– Які?… Сльози, стогони, презирство, ненависть, прокляття!

Він знову почав грати, намагаючись усе це висловити звуками.

Нічого не виходило: він не знав ані сліз, ані стогону, ані презирства, ані прокляття.

Дівчина тим часом утекла. Хлопець переживав щось зовсім йому незнайоме, чому й назви не знав. Це була туга, безутішна туга, як п'явка в серці. Йому разом спротивилося геть усе. Він вийшов із замку і пішов навмання блукати. Довго мовчки він ходив. Журба все більше його поймала. З глибини душі у нього вихопився звук. Він інстинктивно зрозумів, що його називають «стогоном». Запала ніч. Хлопець усе йшов і йшов і непомітно для себе опинився в місті. Він раніше часто бував у місті, але йому здалося, що він потрапив сюди вперше. Хлопчиком він їздив сюди кататися в супроводі старших: батька, матері. Дорослим він був з особливою метою: вивчати старожитності міста. Він чудово знав руїни старого міста, але зовсім не був знайомий з теперішнім. Метушливі юрби людей, шум, гамір, крики, все це вражало його своєю новизною. Та найбільше його дивували жінки. Раз у раз вони чіплялись до нього, наполегливо закликаючи до себе. Нарешті одна стара, погана просто взяла його під руку і потягла за собою. Хлопцю захотілося дізнатися, чим це скінчиться, і він не опирався.

Дорогою вона встигла розповісти, що у неї двоє дітей; годуватися нічим, – ось і запрошує до себе гостей… «Гроші потрібні!» – сказала вона таким тоном, що йому і страшно і бридко стало. Вони зайшли до брудної кімнати одного великого будинку. Побачивши їх, двоє маленьких дітей кинулися під ліжко.

– Вони нам не заважатимуть, – мовила жінка.

Він був приголомшений. Стіни замку довго не давали справжньому життю доторкнутись до нього. А тепер це життя, немов бурхливий потік, увірвалося… Ці жалюгідні діти, ця жінка – все це разом немов обухом по голові вдарило його. Він у знемозі опустився на єдиний стілець у кімнаті.

– І я була молода, – тим часом говорила жінка, – такий же красунчик, як ти, покохав, спокусив… Ось діти… кинув.

Він раптом відчув, що міг би задушити власними руками спокусника. У ньому щось кипіло, він зрозумів, що це саме і є презирство, ненависть, прокляття. Мимоволі згадалася йому красуня дівчина. «Скільки, – думав хлопець, – нещасна вистраждала, коли спокійні звуки їй огидні!» У цю мить йому самому були чужі ці звуки.

У цей час почулися голоси в сусідній кімнаті. Дві жінки сперечалися. Одна старечим голосом торочила: «Ти помиляєшся. Можливо, він кохає, не обмане». – «Ні, – вигукнув хтось у відповідь, – усіх ненавиджу, зневажаю: поглумляться, а потім кинуть, будь вони прокляті!»

– Чий це голос, чий? – вихопилося у хлопця.

– Це дочка хазяйки, квіткарка, вона…

Та він вже не слухав, сильним рухом руки він штовхнув двері; вони розчахнулись. Посеред кімнати, з розпущеним волоссям, немов примара, стояла дівчина, яку він кохав. їхні погляди зустрілися. Пролунав нелюдський крик. Дівчина, як підкошена, впала без духу.

Хлопця вперше в житті охопив розпач, і він заплакав.

Ось він, блідий, змучений…

Натовп гомінливий, галасливий. Як тільки злетів угору його смичок – замовкло все. Затамували подих. Ллються нові звуки…

У них стільки лагідності, покірності, благання, скільки у піднесеній до небес молитві. Здається, хтось, укляклий, забувши весьсвіт, закликає неземні сили почути, допомогти… А ось і сльози… Здається, хтось жалібно-жалібно плаче, немов стогне… вмирає… Вмер!.. Завмер і акорд.

Натовп отямився. Вигуки, оплески… Ряд нових звуків заглушає і цей шум, і ці оплески. Це вже не м'які, спокійні звуки, це радше крик наболілої душі. У цьому крикові чуються і презирство, і ненависть, і прокляття!

Ці звуки не присипляють, а будять душу, кличуть на боротьбу…

Йому далися ці нові звуки тому, що сам він багато вистраждав, багато пережив.

Саша Чорний

Щоденник Фокса Міккі

Моя господиня Зіна більше схожа на фокса, ніж на дівчинку: верещить, стрибає, ловить руками м'яча (ротом вона не вміє) і гризе цукор, зовсім як собачка.

Вчора вона розхвасталася: бачиш, Міккі, скільки у мене зошитів. Арифметика – диктант – твори… А ось ти, цуцик нещасний, ні говорити, ні читати, ні писати не вмієш.

Гав! Я вмію думати – і це найголовніше. Що краще: думаючий фокс чи говорючий папуга? Ага!

Читати я трохи вмію – дитячі книжки з найбільшими буквами.

Писати… Смійтеся, смійтеся (терпіти не можу, коли люди сміються!) – писати я теж навчився. Щоправда, пальці на лапах у мене не загинаються, я ж бо не людина і не мавпа. Але я беру олівець у рот, наступаю лапою на зошит, щоб він не совався, – і пишу.

Спочатку букви були схожі на роздавлених дощових черв'яків. Але фокси набагато старанніші за дівчат. Тепер я пишу не гірше, ніж Зіна. От тільки не вмію гострити олівців. Коли мій затупиться, я біжу тихенько в кабінет і цуплю зі столу загострені людьми огризочки.

Я бачив у дитячих книжках: коли людина робить стрибок до нової думки, вона ставить три зірочки.

Що найважливіше в житті? їжа. Нічого прикидатися! У нас повний будинок людей. Вони розмовляють, читають, плачуть, сміються – а потім сідають їсти. їдять вранці, їдять ополудні, їдять увечері. А Зіна їсть навіть уночі – ховає під подушку бісквіти й шоколадки і потихеньку плямкає.

Як багато вони їдять! Як довго вони їдять! Як часто вони їдять. І ще кажуть, що я ненажера…

Сунуть кісточку від телячої котлетки (котлетку самі з'їдять!), наллють півблюдця молока – і все.

Хіба я чіпляюсь, хіба я прошу ще, як Зіна та інші діти? Хіба я їм солодке: клейстер, який називається киселем, чи рідку гидоту з чорносливу і родзинок, чи холодну страхоту, яку вони називають мороженим? Я делікатніший за всіх собак, тому що я породистий фокс. Погризу кісточку, з'їм, обережно взявши із Зіниних рук, бісквіт, і все.

Але вони… Навіщо ці супи? Хіба не смачніша чиста вода?

Навіщо ці горошки, морквини, сельдерейки та інша гидота, що ними вони псують смаженину?

Навіщо взагалі варити і смажити?

Я недавно спробував шматочок сирого м'яса (упав на кухні на підлогу – я мав цілковите право його з'їсти!)… Запевняю вас, воно було значно смачніше, ніж усі ці котлети, що шкварчать на пательні…

І як було б добре, якби не варили і не смажили! Не було б кухарок: вони зовсім не вміють поводитися з порядними собаками. їли б усі на підлозі, без посуду, – мені було б веселіше. А то завжди сидиш під столом, серед чужих ніг. Штовхаються, наступають на лапи. Подумаєш, як весело!..

Або ще краще – їли б на моріжку перед будинком. Кожному по сирій котлетці. А по обіді усі борюкалися б і верещали, як Зіна зі мною… Гав-гав!

Мене називають ненажерою (випив ковток молока з котячого блюдця, подумаєш)…

А самі… Після супу, після смаженини, після компоту, після сиру – вони ще п'ють різноколірні штукенції: червону – вино, жовту – пиво, чорну – каву… Навіщо? Я позіхаю під столом до сліз, звик біля людей огинатися, а вони все сидять, сидять, сидять… Гав! І все говорять, говорять, говорять, немов у кожного грамофон у животі завели.

Наша корова – дурепа. Чому вона дає стільки молока? У неї один син – теля, а вона годує весь будинок. І щоб давати стільки молока, вона весь день їсть, їсть свою траву, жаль бере, як подивишся на неї. Я б не витримав. Чому коняка не дає стільки молока? Чому кішка годує своїх котенят і більше ні про кого не піклується?

Хіба говорючому папузі спаде таке на думку?

І ще. Чому кури несуть стільки яєць? Це жахливо. Ніколи вони не веселяться, ходять, як сонні мухи, літати зовсім розучилися, не співають, як інші птахи… Це все через ті злощасні яйця.

Я терпіти не можу яєць. Зіна – теж. Якби я міг розмовляти з курками, я б їх відрадив нести стільки яєць.

Добре все-таки бути фоксом: не їм супу, не граю на цій клятій музиці, по якій Зіна бігає пальцями, не даю молока і «все таке інше», як говорить Зінин тато.

Трісь! Олівець надломився. Треба писати обережніше – кабінет на замку, а там усі олівці.

Наступного разу складу собачі вірші – дуже це мене цікавить.

Фокс Міккі,

перший собака, що вміє писати

Дорослі завжди читають про себе. Нудні люди – ці дорослі, подібні до старих собак. А Зіна – читає вголос, співучо і весь час крутиться, ляскає себе по колінці й показує мені язика. Звичайно, так веселіше. Я лежу на килимку, слухаю і ловлю бліх. Дуже це приємна річ під час читання.

І ось я помітив, що є такі штучки, які Зіна зовсім по-особливому читає, – немов котлетки січе. Передихне, язиком приклацне і знову заторохтить. А на кінці кожного рядка – вухо у мене тонке – схожі один на одного шматочки звучать: «діти – квіти, любов – кров»… Оце і є вірші.

Вчора весь день пролежав під диваном, навіть схуднув. Усе хотів одну таку штучку скласти. Придумав – і страшенно горджуся.

Чудово! Склав і так хвилювався – аж не міг обідати. Подумайте! Це перші в світі собачі вірші, адже я не вчився ні в гімназії, ані в «цеху поетів»… Хіба наша кухарка складе такі вірші? А їй же сорок три роки, а мені тільки два. Гав! Ця товстушка Зіна й гадки не має, хто в неї живе вдома… Сповила мене в серветку, уткнула в коліна і робить мені замшевою притирачкою манікюр. Мовчу і зітхаю. Хіба дівчинка щось путнє придумає?

І ось, лежачи пробував прочитати про себе свої вірші навпаки. Дзяв! Може, так ще дзвінкіше буде?…

Ай-яй-яй! Що ж це таке?

Котенята! Скажіть будь ласка!.. їхня мати, хитра тварюка, зникає в парку на цілий день: шмиг – і нема, як комар у ялинці. А я мушу гратися з її дітьми… Одне лиже мене в ніс. Я теж його лизнув, хоча зуби у мене чомусь раптом клацнули… Друге смокче моє вухо. Мамка я йому, чи що? Третє лізе до мене на спину і так дряпається, немов мене терткою шкребуть. Р-р-р-р! Тихіше, Міккі, тихіше… Зіна сміється і захлинається: ти, каже, їхній двоюрідний татко.

Я не серджуся: треба ж їм когось лизати, смоктати і дряпати… Але навіщо ж це дівчисько сміється?

Ох, як дивно, як дивно! Сьогодні безсовісна кішка повернулася нарешті до своїх дітей. І знаєте, коли вони кинули мене й полізли всі під свою маму – я подивився з-під скатертини, затремтів усією шкурою від заздрощів і нервово схлипнув. Неодмінно напишу про це віршик.

Пішов собі в алею. Не хочу більше гратися з котенятами! Вони не оцінили мого серця. Не хочу більше гратися із Зіною! Вона вимазала мені носа губною помадою…

Зроблюся диким фоксом, житиму на каштані і ловитиму голубів. У-у-у!

Бачив на грамофонній платівці надряпаний малюнок: фокс сидить перед трубою, схилив голову набік, звісив вухо і слухає. Дур-ни-ця! Жоден порядний фокс не слухатиме цю хрипучу, божевільну машину. Якби я був Зіниним татом, я б краще тримав у вітальні корову. Адже вона теж мукає і реве, та й доїти її зручніше вдома, ніж бігати до неї в сарай. Дивні люди…

Із Зіною помирився: вона качала по паркету іграшкову кегельну кулю, а я її щодуху ловив. Ох, як я люблю все кругле, все, що котиться, все, що можна ловити!..

Але дівчинка… завжди залишиться дівчинкою. Сіла на підлогу і позіхає: «Як тобі, Міккі, не набридне сто разів робити одне й те саме?»

Га? У неї є лялька, і книжки, і подруги, тато її курить, грає в якісь дурні карти і читає газети, мама її весь час одягається і роздягається… А у мене тільки моя куля – і мені ще докоряють!

Ненавиджу бліх. Не-на-ви-джу. Могли б, здається, кусати кухарку

(Зіну мені шкода), так ні – цілий день гризуть мене, наче я цукровий…

Навіть з котенят усі на мене перескочили. Гаразд! Піду до передпокою, ляжу на шорсткий килимок спиною донизу і так їх розітру, що вони знепритомніють. Гав-гав-гав!

Запалили камін. Дивлюся на вогонь. А що таке вогонь – ніхто не знає.

Фокс Міккі,

Собака-поет,

Щоранок свій починає з газет…

Питанням називається такий рядок, у кінці якого стоїть рибальський гачок – знак питання.

Мене мучать п'ять питань. Чому Зінин тато сказав, що в нього «очі на лоба полізли»? Нікуди вони не полізли, я сам бачив. Навіщо ж він говорить казна-що? Я прокрався до шафи, сів перед дзеркалом і з усієї сили закотив очі вгору. Дурниця! Лоб угорі, й очі на своєму місці.

Чи живуть на Місяці фокси, що вони їдять і чи виють на Землю, як я іноді на Місяць? І куди вони діваються, коли місячна тарілка раптом зникає на багато днів невідомо куди?… Міккі, Міккі, ти коли-небудь потрапиш до божевільні!

Навіщо риби лізуть у порожню сітку, яка називається вершею? Коли не вмієш жити над водою, то й сиди собі тихо в ставку. Дуже мені їх шкода! Вранці плавали і пускали бульбашки, а ввечері перетравлюються в темному й тісному людському шлунку. Та ще мерзенна кішка всі кишечки по саду розтягала…

Чому Зінина бонна раніше була брюнеткою, а сьогодні в неї волосся як солом'яний сніп? Зіна хихикнула, а я злякався й подумав: добре, Міккі, що ти собака… Женили б тебе на такій папужці: у вівторок вона чорна, в середу – оранжева, а в четвер – блакитна із зеленими смужками… Фу! Навіть температура піднялася.

Чому, коли я поводжуся погано, на мене надягають намордник, а садівник двічі на тиждень напивається, бешкетує, як скажений бик, – і хоч би що?! Зінин дядько каже, що садівник був контужений і тому треба до нього ставитися поблажливо. Неодмінно дізнаюся, що таке «контужений», і теж контужуся. Хай до мене ставляться поблажливо. Піду догризу кісточку (я заховав її… де?., а от не скажу!). Потім знову попишу.

Ох, що я бачив уві сні! Ніби я директор собачої гімназії. Собаки сидять по класах і вивчають «історію славнозвісних собак», «правила гарної собачої поведінки», «як треба їсти мозкову кістку» та інші підходящі для них штуки.

Я зайшов до молодшого класу і мовив: «Добрий день, цуцики!» – Дзяв, дзяв, дзяв, пане директор! – «Чи задоволені ви ними, містере Мопс?» Містер Мопс, учитель мелодекламації, зробив реверанс і буркнув: поскаржитися не можу. Стараються. «Ну, гаразд. Наказую моїм ім'ям розпустити їх на півгодини».

Боже, що тут зчинилося! Малята кинулися на мене всім гуртом. Звалили додолу… Один вилив на мене чорнильницю, другий уколов мене пером у кінчик хвоста – ой! Третій почав тягнути моє вухо вбік, неначе я гумовий… Я вискнув, як паровоз, – і прокинувся. Місяць. На підлозі сидить тарган і під'їдає кинутий Зіною бісквіт. За вікном ляскає віконниця. Уй-юй-юй!..